Важная часть Одессы — спальные районы. Можно сколько угодно говорить о том, что настоящий Город — это исторический центр, но факт остается фактом: подавляющее большинство одесситов, в том числе коренных, живет как раз в спальных многоэтажных районах. Фотозарисовка Александра Гиманова

Житловий масив Троєщина (Деснянський район столиці) з населенням понад 300 000 людей жартівливо відомий на всю Україну мемом «Життя дало тріщину, їду на Троєщину». Фоторепортаж про те, як живуть і чим займаються його жителі під час карантину. Людей на вулицях житлового масиву – дійсно незвично мало. Майже всі сидять вдома, бо ж – карантин. Аби «зловити» момент для фотографії, довелося багато ходити та довго чекати. Район складається переважно з багатоповерхівок. Зелені мало, та, яка є, низька. Дерева ще не встигли вирости. Весна. Тепло. Але квіт і тих небагаточисельних на подвір'ях вишень, черешень та бузку, жителі масиву змушені спостерігати з вікон та балконів висоток. Люди виходять з квартир в основному по справах. В магазин, в аптеку, вигуляти собак. Хтось, звісно, і просто гуляє, але таких набагато менше. Під час карантину комунальні служби працюють. На вулицях чисто. Біля озера на проспекті Романа Шухевича будували парк. Біля одного з будинків зустрічаю Марію Іванівну, яка поливає свій «город» під балконом. Мешкає вона на першому поверсі. – Поливаєте? Жінка бачить, що я фотографую. – Та зараз ще нема що фотографувати. От зацвітуть півники, тоді приходьте. – Самі все посадили? – Так. Але ж тут біда. Тут пісок, а землі не возять. Сама нагорнула і посадила. – А скільки ж вам років і як вам карантин? – Без одного вісімдесят. Сиджу вдома, оце лише під балкон у садок виходжу. Біля смітника порпаються безхатченки. Один з них підозріло дивиться на мене та на камеру. Махаю йому рукою (меседж: «Я з миром»). Він обережно махає мені у відповідь. Порозумілися. Територіального конфлікту не буде:)  У підвалі однієї з багатоповерхівок розташований пункт прийому вторсировини. Їм працювати у карантин дозволено. Біля входу сидить жінка. Перекур. – Добрий день! Як вас звати? – Мене звати «Тайна» (сміється – ред.).  – Що, люди здають потроху? – А куди ж їм дітися? Жити ж за щось треба. Біля іншої висотки зустрічаю літню жінку, яка ходить з ходунками територією школи. Побачивши вишню, вона підійшла та понюхала квіт. Розговорилися. Розповіла, що дуже скрутно економічно, але «якось воно та й буде». Громадський транспорт курсує за карантинними правилами (без спецперепусток не можна), тож люди районом пересуваються пішки, велосипедами, а молодь ще й модерновими видами транспорту – сігвеями, скейтами, гіроскутерами. Молоді та дітей дійсно небагато, більшість на вулиці – дорослі та літні. Трішки більше людей видно біля магазинів та аптек. Парковки забиті автомобілями. Їхати теж особливо нікуди. Все у місті та навколо зачинено на карантин. Далі по району ситуація така ж. Людей на вулицях мало, хоча весна і тепло. Між будинками вулиці Радунської розговорився із жінками, які вигулюють собак. – Як воно на карантині? Світлана: Оце вони (собаки) і вигулюють нас. Якби не вони, то й не гуляли б. – А як економічно? – Я вдома через карантин, чоловік працює. Якось витягнемо. Менше купуємо. А от старих людей шкода. Їм гірше. На «районі» – досить багато безпритульних тварин. Хоча всі вони виглядають дуже вгодованими. І мисочки під будинками заповнені вщент. Карантин для них – благо, бо більше уваги і їжі. Треба сказати, що весняні вітри досить сильні на Троєщині, особливо коли дмуть з відкритого простору – зі сторони Дніпра. Між будинками Віктор лагодить свого бувалого «Жигуля». – Що у вас? – Та ось, зараз повітря спущу з гальмівної і додому. Машина потрібна. Маю знайому жінку, яка хвора на рак. Її треба возити у Інститут раку. – А як економічно у вас? – Погано. Грошей вже нема. А без грошей зараз хоч вмирай... Багато поліції (як у перші дні запровадження карантину) на масиві я не помітив. Піших взагалі за пів дня не бачив. Патрулі на машинах зустрів тричі. Багато людей навіть на вулиці прогулюються з телефоном. Через зупинку громадського транспорту зустрітися «фізично» важко, тож лишається голосове та віртуальне спілкування. На спортмайданчиках та у парках пусто. Хоча, звісно, окремі порушники правил карантину зустрічаються. Довго спостерігав, як хлопець наодинці тренувався з м'ячем. Вмотивований. За однією монотонною вправою він провів пів години. На вулиці архітектора Ніколаєва зустрів літнього чоловіка у масці, в захисних окулярах та з кумедною полосатою патичкою. Дядько ласував щойно купленими крабовими паличками. Розговорилися. Василю – вісімдесят. Каже, що «ще молодий». Чоловік добирався додому після невдалого візиту у поліклініку. За останні роки переніс дві важкі операції на серці і потрібен був рецепт на ліки. Його лікар захворів, а інший був зайнятий, тож просидівши три години у лікарні, він так і пішов додому без рецепту. «Зараз усе електронне. Листи. Черги. Мені то важко усе. В транспорт не пускають. Посвідчення вимагають. А в мене нема. Дуже незручно добиратися», – каже чоловік. І бідкається, як його дістатися додому. Пропоную підвезти. Чоловік залюбки погоджується. Дорогою дуже дякував. Історію хвороби, завтовшки з добру енциклопедію, показував. Веселий. Не хворійте, пане Василю! Їду з Троєщини. На виїзді, дорогою до Північного мосту, розташований великий ТРЦ «SkyMall» з безліччю магазинів одягу, кінотеатром та парком розваг. Теж зачинений на час карантину. Працює лише продуктовий супермаркет. Дуже незвично бачити абсолютно порожній паркінг, який зазвичай вщент забитий автомобілями покупців та охочих до ТРЦшних розваг. Треба зазначити, що трафік на дорогах столиці, незважаючи на карантин, досить щільний. Заторів немає, але в «тягнучках» стояв багатенько. У парку «Муромець», що між Дніпром та річкою Десенка, теж пусто. Усі розваги зачинені. Людей майже немає. На березі Дніпра було лише два рибалки. Не клювало (питав). Просто сиділи. Та берегом гуляла подружня пара з донькою. А зазвичай тут набагато більше і рибалок, і людей, які гуляють. Як на цю пору року, води у Дніпрі надзвичайно мало. Навіть влітку, у посуху, її більше. Тож, на жаль, однією з наступних тем для фоторепортажів може стати черговий «катаклізм» нашого часу – «зневоднення» та посуха в Україні...Автор: Андрій Дубчак, фотограф і кореспондент «Радіо Свобода»

Фотограф Дмитрий Дятлов: «У каждого города есть своя парадная сторона – фасад. Подремонтированный, подчищенный, подкрашенный. А есть оборотная сторона – так сказать, задние дворы, куда обычно не попадают туристы и куда уж точно не возят правительственные делегации. Но, если вдуматься, жизнь большинства жителей города протекает именно в этих «задних дворах», лишь с периодическими выездами в парадно-центральную часть. Мне захотелось побродить с камерой по таким «непарадным» районам Киева и взглянуть через объектив на то, мимо чего мы обычно проходим, не замечая. Дворы и пустыри, советские гаражи и старые детские площадки, заброшенные кладбища среди новостроек, трамвайные пути и места обитания бомжей под мостами. Есть в этих задворках Киева свое очарование. По крайней мере, мне так кажется».

Блогер Максим Мирович: "Недавно я вернулся из Афганистана и сейчас публикую серию интересных фоторепортажей из этой далёкой страны. Сегодня мы пройдёмся по одному очень интересному месту в Кабуле под названием Макрорейян. Что это вообще такое, откуда взялось такое название? Район был построен "шурави-мушавер" (советскими специалистами) ещё в семидесятые годы и должен был служить "витриной социализма" для всего Афганистана. Слово "микрорайон" перекочевало в язык дари как имя собственное, превратившись в "Макрорейян" — собственно, современное название района. Макрорейян примечателен тем, что его часто показывали в телевизионных репортажах о советско-афганской войне — где-то в Афгане, на пыльных караванных тропах, вчерашние советские школьники рвались на минах, а в СССР шли бравурные репортажи о "мирном советском строителстве в Афганистане" — мол, наши солдаты строят там дома и дороги, а бандиты-басмачи мешают им это делать. О том что у СССР были планы присоединить Афганистан в виде 16-й республики, и афганцы воюют против этого — по советскому телевизору не рассказывали. Итак, в сегодняшнем посте мы прогуляемся по Макрорейяну в Кабуле и посмотрим, что показывалив СССР в годы советско-афганской войны. Для начала немного истории. Макрорейян был построен Кабуле в семидесятые годы, а отдельные его кварталы достраивались ещё и в восьмидесятые. Внутренние кварталы района назывались "блоками" — блок один, блок два, блок три и так далее. Внутри района были магазины и несколько клубов, а также была центральная площадь и здание Дома культуры. Жилые дома представляли собой типичные панельные хрущевки высотой в 4-5 этажей — в самом СССР к семидесятым годам такие здания уже почти не строились, но в Кабуле по какой-то причине было решено возводить именно такие дома. Жить в этих домах должны были советские специалисты, а негласной целью застройки района была "демонстрация советского образа жизни" афганцам — мол, посмотрят сейчас простые афганцы на все преимущества жизни в советской хрущевке и тут же попросятся в СССР шестнадцатой республикой. А теперь давайте посмотрим, как выглядят эти кварталы изнутри".

Минский блогер Максим Мирович: "Недавно я вернулся из Праги, где наснимал много всего интересного. Сегодня я хотел бы показать вам, как живут пражские городские окраины. Район, в котором я побывал, располагается на самой окраине города и представляет собой типичный советский микрорайон, застроенный панельными зданиями. Если вы считаете, что совковые панельные окраины просто обречены на жалкое существование — то обязательно прочитайте мой сегодняшний пост про Прагу — и вы увидите, как могут выглядеть страшные советские районы, если в них вкладываются деньги. Глядя на Чехию или Эстонию, у меня не возникает вопросов вроде "где деньги, Зин?"Итак, в сегодняшнем посте — большой и интересный рассказ про бывшие советские окраины города Праги — вы воочию увидите, во что можно превратить "совок", если не разворовывать народные деньги.

В Киеве, по улице Ревуцкого, 5а, расположена удивительная детская площадка "Куточок доброї казки". Волшебный уголок для малышей жители дома создали своими руками. Детская площадка создана по мотивам детских сказок, за все время существования "Куточка доброї казки" на сказочной площадке ничего не сломали.

Беларусский блогер Максим Мирович: "В комментариях к своим фоторепортажам из европейских городов я часто читаю такое: "А что вы хотите? У них там старые города с узкими улицами и красивой архитектурой, а вот у нас — сплошные спальные районы, застроенные панельными высотками, ну как в таких навести порядок?" Авторы подобных цитат считают, что красивыми и аккуратными могут быть только старинные центральные улицы, а вот жители панельных "спальников" просто обречены на прозябание среди ржавых качелей, неухоженных дворов, говнопарковки и мусора. Отчасти эти мысли провоцируют вороватые власти некоторых постсоветских стран, рассказывая сказки о том, как тут было "хорошо раньше", а вот сейчас всё пришло в упадок. Разумеется, это не так. Именно во времена СССР начались и кое-где продолжаются до сих пор неудачные эксперименты с городским жильём, которые можно объединить под общим названием "спальные районы". Что плохого в такой концепции? Во-первых, вся городская инфраструктура, нормальные места для отдыха, а также рабочие места находятся, в основном, в центре города, а окраины оказываются обделенными. Во-вторых, сами жилые дома представляют собой дешевые быстровозводимые конструкции весьма неприглядного вида, которые в просторечии именуются "панельками". И в третьих — в спальных районах, как правило,  отсутствует квартальная застройка, а дома раскиданы абы-как. В 1960-70-е годы советские архитекторы объясняли это якобы "лучшей инсоляцией квартир" и прочими бреднями, но на деле это лишь породило очень неприятную городскую среду, некомфортную для пребывания — огромные пустые пространства, неуютные и продуваемые дворы, несоответствующие человеческому масштабу площади и т.д. Что с этим делать сейчас? Проблема реновации советских "спальников" остро стоит практически во всех постсовестких больших городах, и относятся к ней очень по-разному. К пример, в Минске её предпочитают не замечать, примерно так же ситуация обстоит и в Киеве, и в богатой Москве. А вот в маленькой Эстонии эту проблему решают, и весьма успешно. Итак, в сегодняшем посте мы прогуляемся по району Ласнамяэ на окраине Таллинна,  посмотрим, как эстонцы реконструируют советский спальный район и узнаем, почему они не хотят "назад в СССР".

Квиллебэкен – это новый район в Гётеборге, Швеция. Им занимаются сразу 7 застройщиков. Так что микрорайон, который целиком отстроен по одному проекту, тут не появится. Дома разной высоты и формы, квартиры тоже будут отличаться друг от друга по планировке и стилю. Квиллебэкен строят по экологическим стандартам. На первом месте здесь не водители, а пешеходы и велосипедисты. В районе есть полностью пешеходные улицы, много велодорожек и велопарковок. На каждую квартиру выделено два парковочных велосипедных места. Кроме того, сюда ходит общественный транспорт, так что нет никакой проблемы с тем, чтобы попасть в центр Гётеборга.