Команда The Ukrainians зробила неймовірну роботу зібравши фотографії українських авторів в одну підсумкову підбірку. «Це був дуже короткий і водночас украй довгий рік. Війна, яка почалася у 2014-му і тепер прийшла у кожен дім і в кожен регіон України, стала називатися «великою війною». Вона принесла безліч трагічних і болісних подій, але, разом із тим, і багато таких, які надихали. Ми навчилися жити між новинами про перемоги і втрати, між тривогами і відбоями, між прощаннями і ракетними ударами у наші міста та села. Між «Як ти?» і ранковими зведеннями Генштабу. Цей рік пронісся, наче кадри фоторепортажу, в якому герой історії — кожен із нас. І хоча цих кадрів тисячі, є ті, що для нас стали особливими. Як театр у Маріуполі з написом «Діти» на асфальті перед ним чи обличчя сміливих херсонців на вулицях окупованого міста. Як промінь світла на «Азовсталі» чи свіжа капуста, посаджена просто довкола знищеного російського танка, який не змогли витягти з городу. Як зранена Бородянка, Борис Джонсон у Києві, полонені, які повертаються додому, чи бригада медиків над пораненим у стабілізаційному пункті Бахмуту. Авторами цих кадрів є сміливці-фотографи. Хтось із них назавжди лишився на цій війні, бо загинув під час роботи. Разом із найкращими фотодокументалістами країни ми зробили добірку світлин про рік, що минув. Ці 100 кадрів війни — про ключові її моменти. Рік війни, який ми прожили, пережили — і стали міцними як ніколи». Обережно: у матеріалі є відверті фотографії поранених та загиблих

Фоторедактори журналу Time відібрали 100 головних фотографій 2022 року. Серед них — одне з перших зображень з космічного телескопа «Джеймс Вебб», світлини протестів в Ірані після смерті Махси Аміні, знімок тисняви на Геловін у Сеулі, труни королеви Єлизавети у катафалку та інші. До списку також увійшли фотографії з України, більшість яких присвячені російсько-українській війні.

Фотографії часів Другої світової війни показують разючу візуальну схожість із наслідками вторгненням Росії в Україну. Попри запевнення Кремля, що метою так званої «спецоперації є знищення української військової інфраструктури», а не українського населення, російська армія уже четвертий тиждень продовжує завдавати ударів по цивільних об’єктах: житлових будинках, школах, лікарнях, дитячих садочках, продуктових базах, об'єктах енерго, водо та теплопостачання міст і сіл. Зазнають руйнувань і церкви та об'єкти культурної і історичної спадщини.

«Некоторые говорят, что мир погибнет в огне», - писал поэт Роберт Фрост - и на протяжении большей части 2021 года фотографы агентства Associated Press снимали сцены пожара в мире на фоне грохота руин. AP представляет фотографии своих корреспондентов о самых значимых и запомнившихся событиях 2021 года. Но были и приятные мнгновенья

Главные новости в фотографиях со всего мира в этом году.

Українська збірна з футболу показала найкращий результат на Євро за всі роки. Здається, що зараз за неї вболівали навіть ті, хто не цікавиться грою. Поки всі чекали на чергову трансляцію, учасники групи «Українська вулична фотографія» поділились знімками футболістів і вболівальників, які не змагаються ні на яких чемпіонатах і не сидять на трибунах, а просто виходять поганяти м’яча або постежити за матчем у своє задоволення. Матчі Євро-2020 виглядають по-справжньому видовищно, а збірна України вперше вийшла до чвертьфіналу, але справжній футбол живе не тільки на головних світових стадіонах і великих екранах. На знімках — такий же справжній футбол, який до того ж викликає більше радості, ніж хвилювання.

Черкаському фотохудожнику Ігорю Солодовнікову нещодавно дістався архів зі знімками України на рубежі XIX та XX століть. Про світлини відомо небагато, але вони точно були надруковані в гітлерівській Німеччині. Фотограф Валерій Мілосердов, який працює з архівами, пояснив Bird in Flight, у чому цінність цих знімків і чому вони могли бути частиною нацистської пропаганди. Фотохудожник Ігор Солодовніков із Черкас купив листівки з рідкісними знімками України початку минулого століття. Продавець не назвав ані точного місця, де були зроблені світлини, ані їх призначення, ані навіть імені автора. Втім, останнє все ж вдалося дізнатися. Автором виявився Володимир Світличний — один із перших українських фотографів. Відомостей про Світличного залишилося небагато: фотограф Андрій Котлярчук стверджує, що той був учнем відомого київського фотографа і художника Франца де Мезера. Також є дані, що Світличний співпрацював з Громадою святої Євгенії — благодійним товариством, яке існувало в Російській імперії до 1918 року. Видавництво цієї громади стало одним із перших, хто почав друкувати листівки та репродукції. Виявилося, що такі ж фотографії чотири роки тому опублікував меценат Володимир Козюк. З однією відмінністю — підписи на них були зроблені російською та французькою мовами, а надруковані листівки були, схоже, незабаром після створення. До Ігоря Солодовнікова ж потрапили картки, надруковані в 1940-х роках у Німеччині. Bird in Flight попросив його розповісти про історію колекції, а фотографа Валерія Мілосердова — пояснити, навіщо тиражувати ідилічні зображення України у Третьому рейху. Ігор Солодовніков, фотограф і художник: — Я отримав ці листівки від черкаського колекціонера. Йому терміново потрібні були гроші, тому він шукав покупця унікальних знімків українських сіл часів царизму. Він міг би продати листівки окремо, але хотів зберегти цілісність, тому що це дуже рідкісне зібрання з 37 фотографій і воно мало бути повним. Кадри були зроблені на початку XX століття, але надрукували їх тільки в 1942 році в гітлерівській Німеччині. Мене вразив художній рівень світлин, висока якість фотоматеріалів, неймовірна передача матеріальності та художній відбір при створенні фотозображень. У сюжетах — самобутність української сільської культури, художнє оформлення побуту, одягу і будинків. Я колекціоную світлини, які розповідають про життя і побут українців, в основному це фотографії 1914—1960 років. Валерій Мілосердов, український фотограф і фоторедактор: — Видно, що це хороша професійна зйомка. Таких свідчень про життя українців дуже мало: ми — народ з підрізаним корінням. Країна, по якій пройшлися кілька воєн, Голодомор, Голокост і репресії, що знищили безліч свідчень минулого життя. На той час фотографія була досить розвинена в Російській імперії (на цих кадрах, швидше за все, зображені території, що відносяться саме до неї). Тому знімати могли і місцеві фотографи. На листівках — Центральна Україна, про це ми можемо судити за ландшафтом. Але найцікавіше дата, коли ці знімки були надруковані: 1942 рік. У квітні 1941-го рейхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг подав Адольфу Гітлеру другу доповідну записку, в якій розповів про своє бачення цих земель. Особливе місце в ній приділялося Україні, яка повинна була стати житницею Німеччини. У планах нацистів було залишити працездатну частину місцевих жителів і заселити колоністів. Тоді ж стали з’являтися пропагандистські матеріали, що переконували вирушити до України. Наприклад, є відомий фоторепортаж, в якому німецька дівчина приїжджає до Києва і знаходить тут роботу. На одній із цих листівок ззаду написано по-німецьки «український ландшафт». Їх я теж бачу як пропагандистський матеріал, в якому зображена ідилічна картина життя в окупованій нацистами Україні.

Иногда самые обычные на первый взгляд фотографии стоят невероятных денег. Коллекционеры души в них не чают, профессиональные фотографы – разбираются, в чем причина успеха. Стоят ли представленные в нашей подборке фотографии тех денег, что за них дают – вам решать.

Організатори конкурсу архітектурнії фотографії Art of Building Photographer of the Year обрали найкращі знімки минулого року. Члени журі найвище оцінили роботу Педро Луїса Аярігвера Саїза, який зняв архітектурний комплекс Місто мистецтв та наук у Валенсії. А от приз глядацьких симпатій дістався іншій роботі. Публіка відзначила знімок Олександра Борботіна, зроблений на станції московського метро. І ще кілька робіт, які увійшли до короткого списку конкурсу.

Навесні 2016 року студент Віктор Галушка знайшов негативи фотографій серед мотлоху в покинутому будинку в одному із віддалених сіл своєї рідної Молдови. Ці викинуті фотографії виявилися роботою всього життя Захарії Кушніра, невідомого фотографа-аматора, який помер у 1993 році. Селянин боровся з професійними труднощами за комуністичного режиму, а також із алкоголізмом, і залишив після себе одні з найяскравіших фотографій із сільського життя, які були коли-небудь зняті на плівку. Упродовж останніх трьох років, із дозволу дочки фотографа, яка відкинула роботу батька, назвавши її «сміттям», Галушка зі своїм учителем чистили фотографії й сканували приголомшливу знахідку. А в січні вони оприлюднили фотографії на вебсторінці. Галушка, дописувач Молдовської редакції Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, погодився поділитися з Українською редакцією цими фотографіями і показати своє відкриття одного з найбільших літописців життя за «залізною завісою». Ці фотографії Захарія Кушнір зробив у період між 1950 і 1970 роками в селі Рошієтіч і в його околицях, що за 122 кілометри на північ від Кишинева. Кушніра засудили до трьох років ув’язнення через те, що він вистрелив із рушниці сіллю у крадія овець і поранив його. Після ув’язнення він, учитель за професією, він був змушений працювати в колгоспі. А коли йому виповнилося 43 роки, Кушнір придбав фотоапарат «Любитель-2» і виявив своє справжнє покликання. Після кількох уроків фотографії від свого племінника, Кушнір на велосипеді їздив від села до села і знімав технічно досконалі, та недоречно скадровані фотографії. Фотографії Кушніра унікальні. Вони статичні, бо люди на них позують, але водночас вони вирують життям. Реакція людей на фотографування природна і позитивна, і це свідчить, що фотограф умів привернути їх до себе. Галушка вважає, що Кушнір міг дозволити собі придбати плівку, необхідну для його хобі, частково завдяки тому, що він за гроші робив жителям села фотографії для паспортів та інших документів. Дочка Кушніра, яка померла влітку 2019 року, пам’ятає свого батька, як той кричав п’яний, повертаючись на велосипеді зі своїх фотоподорожей. У молдовських селян гостя традиційно пригощають келихом домашнього вина або й чогось міцнішого. А Кушнір їздив від хати до хати і повертався додому настільки п’яним, за словами його дочки, що діти почали ненавидіти його фотографічні подорожі. І хоча не існує ніяких свідчень про насилля з боку Кушніра, дочка розповідала про «крики» і «неможливу» поведінку батька і казала, що він став алкоголіком через своє хобі. Але також дочка Кушніра говорила про нього як про «романтика», у якого на вилозі часто була причеплена квітка. Коли Галушка розмовляв із дочкою фотографа, вона не була зацікавлена в колекції і назвала фотографії сміттям, яке «нікому не потрібне». Та завдяки кропіткому цифровому архівуванню близько 4000 знімків, які зібрав Галушка зі своїм учителем, цей забутий фотограф із молдовського села, схоже, може стати відомим на весь світ.