Волинська область з центром в Луцьку зазвичай «губиться» серед інших українських регіонів. Замок в обласному центрі, Шацькі озера, «базарно-вокзальний» Ковель - мабуть, все, з чим турист асоціює цей регіон. Тим часом, в області, приховані від цікавих очей, ховаються численні садиби, костели, церкви та замки - як в невеликих селищах, так і в містечках з величним минулим, таких, як Володимир-Волинський - колись центр окремого князівства, або Олика - колишня резиденція славного і могутнього роду Радзівілів. Запрошуємо у віртуальний тур по деяких волинських пам’ятках. Почнемо, все ж таки, з обласного центру, причому із самого Луцького замку, аби презентувати вам Художній музей, який «сховався» в колишньому комендантську будинку, що стоїть праворуч від вхідної вежі. Цей музей - справжня перлина серед обласних музеїв такого роду. В основі експозиції – колекція портретів князів Радзівілів з їх маєтку в Олиці (про нього піде мова далі). Портрети членів цього роду відносяться до XVI-XIX століть. Крім того, в музеї експонуються оригінали картин великих іспанців Рібейри і Мурільйо (останній достеменно не атрибутований, але вважається, що це авторська копія), італійців Маньяско і Лондоні, фламандця Снейдерса, француза Пуссена. До слова, ані Мурільйо, ні Пуссена в інших українських музеях немає. А в 2012 році в музей передана картина видатного німецького живописця епохи Ренесансу – Лукаса Кранаха Старшого – а саме портрет Йоганна IV, правителя князівства Ангальт. Картину намагалися вивезти за кордон. Її вартість - близько півмільйона доларів. Інший цікавий музей в Луцьку – волинської ікони. Це єдиний в Україні музей, який представляє самобутню регіональну школу іконопису. Тут зібрано понад 1,5 тис. експонатів - причому не тільки ікон, а й скульптур, релігійної начиння, окладів ікон і цілих іконостасів. Перлиною колекції є знаменита Холмська ікона Божої Матері, написана в XI або XII ст. Їдемо далі до міста Володимира-Волинського, одного з найдавніших в Україні (воно вперше згадується 988 року). На городищі височіє збудований в 1160 році Успенський собор - один з небагатьох храмів часів Київської Русі, що вцілів до наших днів. Щоправда, на початку ХХ ст. він був ґрунтовно реконструйований і перебудований. Давньоруськими часами датується і Василівська церква-ротонда - рідкісна споруда такого роду в Україні. Свій нинішній вигляд вона отримала також після реставрації в кінці XIX ст. Інші архітектурні пам'ятки міста на березі прикордонного Західного Бугу включають костел Йоакима і Анни (1775 г.), колишній костел єзуїтів (1776 р., зараз – православний собор Різдва Христового), Домініканський монастир (1789), Миколаївську і Георгіївську церкви, особняк, де знаходиться краєзнавчий музей тощо.  Тепер прямуємо до легендарного Берестечка. Головною пам'яткою тут є музей-заповідник «Козацькі могили» на полі битви (біля с. Пляшевого, що межує з Берестечком), яка сталася влітку 1651 року між військами Хмельницького і короля Яна Казимира. Автентичність представлених тут експонатів обумовлена обставинами їх виявлення: безліч воїнів потонуло в навколишніх болотах, які в прямому сенсі законсервували їхні рештки разом з одягом, взуттям та зброєю. Георгіївський храм, споруджений в 1910-14 роках, є мавзолеєм: в підвальному приміщенні зібрані тисячі кісток і черепів, знайдених під час розкопок. Поруч стоїть дерев'яна Михайлівська церква XVII ст., в якій перед боєм молився Хмельницький. Вона перенесена з села Острів. Не менш цікавим є і саме містечко, прикрашене Троїцьким костелом і однойменним православним собором. Крім церковних споруд, в Берестечко можна побачити і інші пам'ятники архітектури - наприклад, палац князів Пронських або унікальна в загальноєвропейському масштабі споруда - т.зв. «Мурований стовп» - надгробний пам'ятник князю Олександрові Пронському (помер 1601 року). Переміщуємося до Олики – резиденції Радзівілів. Перш за все, слід відвідати величезний палац, найбільшій в Україні за кількістю приміщень – їх тут рівно 365. Вже багато років тут знаходиться психіатрична клініка, але, на відміну від більшості установ подібного профілю, вхід до внутрішнього двору палацу вільний. В інтер’єрах, на жаль, нічого не зберіглося.  Іншою видатною пам’яткою Олики є грандіозний Троїцький костел (або ж Колегіата, бо тут знаходилася єзуїтська колегія). Костел зведено 1640 року за проектом італійських архітекторів за зразком римської церкви Іль Джезу. Всередині костелу збереглися дерев'яні скульптури апостолів і частково - мармурові іконостаси. 2020 року польськими зусиллями було закінчено його реставрацію. За дзвіницею Троїцького костелу «ховається» невеликий костел Петра і Павла, один з найстарших на Волині (1455 р.) Є в Олиці і Стрітенська церква, побудована 1784 року. В ній знаходиться більше десятка старовинних ікон. Дуже цікаві храми є і в містечку Любомль. В першу чергу, це Георгіївська церква, відома з 1280-х років - найбільш давній кам'яний православний храм землі волинської. Нинішні форми храм отримав в XVI ст. Храм не закривався, тому всередині можна побачити давні фрески та ікони. Ще одна споруда Любомля - Троїцький костел, зведений в 1412 році - найстаріший католицький храм в області.  Не дуже відомим, але дуже повчальним, музеєм на Волині є садиба В'ячеслава Липинського (1885-1931) в с. Затурці. Липинський - історик, політолог, публіцист і політик - був ідеологом українського консервативно-монархістського руху початку ХХ століття. Музей в Затурцях є центром вивчення життя і ідей Липинського, а також усього, що пов'язано з його родиною і родом. Експозиція охоплює період з 1839 по 1939 роки. Є на Волині і «головний» музей Лесі Українки – в с. Колодяжному поблизу Ковеля. Вона прожила тут з 1882 по 1907 роки, створила значну частину поезій. Меморіальна експозиція знаходиться в двох будинках: т.зв. «Білому», побудованому для старших дітей сім'ї Косачів як літературне шале-флігель, і батьківському будинку Петра Косача, спорудженому в 1896 році.  А що подивитися власне у Ковелі, який дуже сильно був понищений у Другу Світову? Тут стоїть унікальний дерев’яний костел, перенесений 1993 року з с. Вишеньки. Унікальний він тим, що пам’яток дерев'яного неоготичного зодчества в Україні практично не залишилося, за винятком Закарпаття. Датою побудови костелу називають або 1639, або 1771 роки. Всередині є бароковий вівтар XVIII ст.  Нарешті, відвідаємо колишнє містечко Устилуг – маєток трьох поколінь родини Стравінських: співака Федора Стравінського, його сина - великого композитора Ігоря Стравінського, і Федора Ігоревича, який став художником. Ігор Стравінський створив тут свої головні твори. Музика, створена ним для безсмертних балетів, є нічим іншим, як переробленим волинським фольклором, і, таким чином, ніяка вона не російська. У родовій садибі «Стара Миза», побудованої в 1907 році за проектом Ігоря Стравінського, знаходяться музична школа і музей композитора.  Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/120626

В Дрогобичі та його околицях можна відвідати храми, що увійшли до списку ЮНЕСКО, найстаршу солеварню Європи, унікальну скельну фортецю та інтерактивні музеї в Тустані, авторську копію відомої статуї Христа з сонячного Ріо або ж вклонитися мощам сотень святих в Бориславі.  Прогулянку Дрогобичом почнемо зі старої солеварні. Сіль тут добувають вже понад 800 років з ропи, яка піднімається на поверхню природним шляхом. Дрогобицька солеварня - найстаріше промислове підприємство усієї України та друге «за стажем» у Європі. Цікаво, хоча й сумно, те, що зараз, через відсутність грошей на розвиток та модернізацію, солеварня повернулася практично до початку свого існування - тут добувають сіль за технологіями 1100-х років. Але варто побачити пані Оксану Бунду, яка захоплено переповідає усі історії про сіль – і занедбаність обертається архаїкою, коли відчуваєш себе якщо не в XII-му, так у XIX-му столітті.  Обабіч солеварні – дві дерев’яні церкви. Їх збудували з соляних доходів. Перший з храмів, Святого Юра (сер. XVII ст.), входить до списку Всесвітнього надбання ЮНЕСКО - настільки цінними визнані його розписи, які вкриваюсь усі його стіни, яруси та склепіння, навіть над вівтарем, що є відхиленням від канонів. В храмі нема занадто страхітливих картин пекла – й це незвично для традиції ілюструвати як можна більшу кількість покарань людських гріхів з максимально жахливою фантазією. З іншого краю солеварні стоїть так само дерев’яна Здвиженська церква, що була парафіяльним храмом солеварів. Її живопис створювався протягом 1613-1735 рр. Тепер попрямуємо до міста. Посередині центральної площі Дрогобича височіє ратуша, збудована 1929 року. По будніх днях тут можна оглянути сесійну залу. Головні принади ратуші – Туристично-інформаційний центр, приватний музей ваг у підвалі та можливість піднятися на вежу. В музеї ваг зібрано до півтисячі екземплярів практично з усього світу, серед яких незмінно привертають увагу німецькі ваги для зважування жінок, запідозрених у відьомстві. Біля центральної площі знаходяться два головних храми міста – греко-католицький Троїцький собор (1690-1709 рр.) та костел Св. Варфоломія, який почали будувати 1392 року. Інтер’єри останнього непогано збережені. Дзвіниця костелу – колишня оборонна башта замку. Трохи збоку від площі знаходяться ще дві сакральні споруди – Петропавлівський монастир (1775 р.) та Хоральна синагога (1865 р.), яка за розміром вважається найбільшою в Західній Україні. У ХІХ ст. Дрогобич та його околиці стали одним з головних нафтових родовищ світу. Тоді ж вулиці міста обсіли розкішні особняки багатих підприємців. Відзначимо дві вілли магната Гартенберга – на вул. Шевченка, 12, та на Франка, 36, остання з яких прикрашена статуєю давньогрецького бога сонця Геліоса. Символом елегантності та багатства нафтового Дрогобича стала т.зв. «вілла Б’янка» (вул. Шевченка, 38), яка отримала свою неформальну назву через найвідомішого з дрогобицьких літераторів - Бруно Шульца (1892-1942), який описав її у оповіданні «Весна». Зараз всередині вілли – частина експозиції краєзнавчого музею, в якому водночас представлено народне мистецтво та колекція з садиби графа Лянцкоронського (з палацу у Старому Роздолі) - меблі, зброя, кераміка, порцеляна тощо. Інші вілли, які заслуговують на увагу - №№ 14 та 23 (вілла бургомістра Яроша) по вул. Шевченка, №№ 16 та 38 по вул. Франка, № 18 по вул. Січових Стрільців (зараз тут відділ сакрального мистецтва), № 8 по вул. Мазепи (фактично – на площі Ринок), № 39 по вул. Л. Українки.  Також варті уваги кол. будинок товариства «Сокіл» (Шевченка, 29), медична бібліотека (Шевченка, 11), кол. повітовий суд (вул. Стрийська, 3) та семикласна школа (вул. Завалля, 12). В будівлі суду, де була також в’язниця, зараз відкрито музей «Тюрма на Стрийській». Далі їдемо до Борислава – центру видобутку нафти в часи Австро-Угорщини. Промисловий бум почався у місті з 1893-го, коли сюди прибув канадський промисловець МакГарві. Зараз макет бурової вежі МакГарві можна побачити в музеї історії нафтової та газової промисловості. Святинею міста є греко-католицький костел Св. Анни, де зібрані частки мощів понад 700 святих. Кожна реліквія має документальне підтвердження автентичності від Ватикану. Село Нагуєвичі неподалік Борислава – батьківщина Івана Франка. Автентичної хати Каменяра не зберіглося, тому все відновлювалося тільки на початку 1980-х – від власне хати до кузні, де колись працював батько письменника. Через вулицю збудовано великий музей з розширеною експозицією про життя Франка. Біля музею стоїть один з найоригінальніших пам’ятників Франку, на якому зображено не тільки Каменяра, а і інших геніїв світової літератури, яких він перекладав.  Невеличке село Рихтичі здивує тим, що біля церкви, яка колись була костелом, стоїть триметрова копія одного з найвідоміших монументів планети – фігури Христа з Ріо-де-Жанейро. Вона є авторською реплікою бразильського оригіналу. Річ в тім, що автор статуї в Ріо - поляк Поль Ландовський (1875-1961), був добрим знайомцем господаря Рихтичів. Нарешті, нас чекають скелі Тустані та село Урич, які слід розглядати в єдиному комплексі. Тустань - місце давніх язичницьких культів, оборонний вузол на шляху до карпатських перевалів, поєднання природньої моці та людської винахідливості. В тутешньому музеї віртуально відтворили фортечну забудову усіх історичних періодів, є можливість навіть «політати» над нею, вдягнувши спеціальні окуляри. На самих скелях обладнано сходи та переходи, створено оглядові майданчики з відповідними стендами. До музейного комплексу входить і бойківське село Урич, з незвично сучасним за концепцією музеєм локальної історії та етнографії «Хата у Глубокім». В цій автентичній бойківській хаті ми спочатку бачимо умовне родове дерево мешканців Урича, їхні світлини, а далі поступово знайомимося зі світом предметів, побутом. А завдяки ретельно проробленим інформаційним стендам-довідникам, можна дізнатись, які будинки та будівлі в Уричі є старовинними та зберегли автентичні риси, які – перебудованими, а які – збудованими без жодних натяків на бойківську традицію. З повним текстом статті можна ознайомитися тут:  http://kontrakty.ua/article/149146

Івано-Франківську область не можна вважати обділеною увагою туристів – адже саме ця земля є правдивою Гуцульщиною з усією її екзотикою, й популярним туристичним напрямком, особливо взимку, коли Буковель, Ворохта та Яремча перебирають на себе літні «повноваження» Одеси та морського узбережжя. Популярністю у гостей користуються також Галич, Коломия та Рогатин. Але ми в цьому фотонарисі та в статті, на основі якої його створено, пропонуємо вам дізнатися про інші цікаві об’єкти Прикарпаття. Першою атракцією області, з якою ми хочемо вас познайомити, є Ангелівська домна, яка стоїть в урочищі між селами Ясень та Гриньків. Побудували цю піч для лиття чавуну 1810 року на замовлення львівського греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича (1756-1814). Власне, на його честь і названа місцевість. На жаль, митрополит невдовзі помер, і вже 1818-го виробництво припинилося, бо виявилося доволі вартозатраним. Висота домни - 16 м, товщина стін сягає понад 3 м. Отвори в верхній та нижні частині слугували для нагнітання повітря за допомогою міхів, які приводило в дію водяне колесо. Воду підводили з річки по каналу, який також зберігся. Руду подавали по спеціально спорудженій доріжці, що стояла на риштованнях, засипаючи через верхній отвір. Понад 100 років піч та будівлі робітничого поселення навколо неї поступово руйнувалися, а остаточно всі споруди, окрім, власне, домни, знищила російська артилерія 1916 року. Тільки піч і залишилась сумною одиначкою стояти посеред урочища. Плани облаштувати тут промисловий музей і досі не реалізовані. В колишньому містечку Більшівці поблизу Галича стоїть розкішний бароковий монастир Кармелітського ордену, збудований у 1718-28 рр. Головний фасад костелу, освяченого на честь Благовіщення, скопійовано з італійських взірців. Велику цінність має збережений фресковий живопис. Ще одна цікава пам'ятка Більшівців – садиба Кшечуновичів, останніх господарів містечка до 1939 року. Садиба фактично зведена наново в 1920-х роках після руйнувань Першої Світової. Навколо неї – парк, а в центрі зберіглася певна кількість будівель, зведених Кшечуновичами в період 1910-30-х років. Напрочуд цікавим містечком є і Городенка, яка знаходиться у східній, низинній, частині Франківщини - на т.зв. Покутті. В середині XVIII ст. вона стала однією з улюблених резиденцій екстравагантного Миколая Базиля (Василя) Потоцького (1707-1782), більше відомого як фундатора Почаївського монастиря та господаря Бучача. Він у 1745-54 рр. фундував тут костел Зачаття Діви Марії, запросивши до архітектурних та скульптурних робіт двох великих майстрів – Бернарда Меретина та Іоганна Пінзеля.  Пінзель, один з найбільш таємничих скульпторів барокової доби, саме у городенківському костелі отримав можливість максимально показати свій геній, створивши 33 скульптури, з яких 18 – для головного вівтаря. Вони стали найбільшими за розмірами творами майстра – їх висота сягала понад 3 метри. Його ж роботою вважаються й фігури грайливих янголят-путті, які також прикрашали вівтар. Практично усі вони достояли до середини 1980-х, коли їх наказав порубати на дрова завгосп ПТУ, яке містилося в комплексі колишнього монастиря. Однак частину розрубаних скульптур вдалось врятувати відомому музейнику Борису Возницькому – й саме вони зараз є основою колекції музею Пінзеля у Львові. В Городенці ж й досі стоїть, єдина з Пінзелевих статуй на Франківщині, Діва Марія на своєму первісному місці – колонні біля храму. В костелі вціліли й рештки стінопису.  Є в Городенці і інший храм – греко-католицький, на честь Успіння Марії. Його Потоцький спорудив 1763 року на спокуту гріха вбивства такої собі Бондарівни – непокірної йому красуні з сусіднього села Чернятин. Окрім того, в Городенці є вірменський костел (1706 р.), і синагога, в який зараз знаходиться спортзал. Й, мабуть, найневідоміша пам’ятка Городенки - це триарковий міст над струмком Ямгорів, зведений також Потоцьким. Він - другий за віком в Україні (найдавніший – в Кам'янці-Подільському).  Перемістимось тепер до села Манява. Воно відоме одразу декількома цікавинками. Перш за усе, це монастирський комплекс, закладений 1611 року як оборонний скит. Монастир доволі швидко «набрав вагу», отримав автономію в управлінні та підпорядкував собі понад 500 інших монастирів Західної України. 1785 року скит був закритий австрійським урядом. Відновлено монастир було тільки 1998 року. На той час зі старого ансамблю залишалася тільки надбрамна вежа-дзвіниця, яка зараз і є найстарішою частиною комплексу. Монастир належить ПЦУ, виглядає дуже охайно та ошатно. За 380 м від Манявського скиту лежить т.зв. Блаженний камінь – колишнє язичницьке святилище, і, як водиться, «місце сили» до нашого часу. З каменю тече вода, властивості якої прирівнюються до святої води у відомому місці паломництва у Франції – в Лурді. Ще однією цікавинкою Маняви є водоспади, найбільш відомий з яких, власне, Манявський (висота 17 м). Окрім нього, існують ще Мар'янчині водоспади на річці Кобила. До водоспадів від села йде довга, з декількома невеличкими переправами по каміннях, напрочуд живописна дорога. За 14 км від Маняви, в селі Старуня, діє грязьовий вулкан. Його унікальність є визнаною в усьому світі, але не за фактом існування (такі є і в інших країнах), а за речовинами та мінералами, якими він вибухає. Вперше вулкан проявився 1977 року після землетрусу у Румунії. Відтоді він постійно вивергає з 8 невеликих кратерів газ, воду, глинисту пульпу, а іноді нафту. До слова, деякі плоди виверження вулкану мають лікувальні властивості. Старуня також є палеонтологічним заказниом. Колись тут було солене озерце, що під шаром розсолу приховувало трясовину з окисленої нафти й озокериту. Мамонти та волохаті носороги потрапляли в це болото та гинули. Їхні забальзамовані рештки і почали знаходити тут з початку ХХ ст. Зараз рештки двох найвідоміших тварин – самиць мамонта та носорога – можна побачити в природознавчому музеї Львова.  Наостанок поговоримо про два цікавих храми. Михайлівська церква в селі Чесники стоїть на околиці села, на пагорбі, де колись було язичницьке святилище: археологи вважають, що кам’яна платформа, на якій розташовано храм, є платформою цього капища. Архаїчні обриси церкви безумовно говорять про її оборонне призначення та побудову у ХІІ-ХІІІ сторіччях. На жаль, всередині все заставлено напівзотлілими риштуваннями від припиненої реставрації ще початку 1990-х. Біля церкви є невеличкий цвинтар, головним пам’ятником якого є вартісний монумент епохи класицизму – надгробок господарів села, магнатів Хржановських, померлих за тамємничих обставин протягом 1826 року.  А церкву Св. Василя в селі Черче побудували 1733 року. Хоча є припущення, що вона є старшою цієї дати, та була перенесена з якогось іншого місця. В радянські часи їй дуже пощастило – тут зробили музей побуту, тому навіть реставрували. Архітектура храму нетипова для регіону, бо відноситься до бойківського стилю. Можливо, це обумовлено тим, що працювали на будівництві саме бойки, які і поставили доволі неблизько від рідних земель такий храм. Іконостас також автентичний - XVIII ст., з дещо зміненим порядком розташування ікон та відсутністю традиційного розп’яття зверху. З повним текстом статті можна ознайомитись тут: http://kontrakty.ua/article/145985

В цьому фотонарисі ми розкажемо про центральну частину Полтавської області, окреслену умовним п’ятикутником «Полтава-Опішня-Великі Сорочинці-Миргород-Решетилівка». Цей регіон – «гоголівські місця», еталонна Полтавщина, ба більше – еталонна Україна, причому в уяві самих українців. Серце старої Гетьманщини, земля, де творили не тільки Котляревський та Гоголь, а й десятки інших відомих наших земляків. Перший пункт нашої поїздки лежить на захід від Полтави. В селі Абазівка 2018 року засновано приватний музей пива та самогону. Місцева гуральня (виробництво міцних напоїв) заснована ще Михайлом Абазою – поміщиком грецького походження. Він закупив найкраще європейське обладнання та особисто комбінував інгредієнти. Алкогольні традиції Абази поновив полтавський ресторатор Василь Кожан. Він зібрав в своєму музеї кружки та склянки, глеки та самогонні апарати, а також відповідну тематичну бібліотеку. Тут знов варять пиво на самогон – нібито, за приписами старого поміщика, віднайденими Кожаном.  Подорожуючи «Гоголівщиною», неможливо оминути Диканьку. На в’їзді нас зустрічає Тріумфальна арка, яка колись відкривала алею, що прямувала до палацу, розібраного протягом 1920-70-х рр. Арка - єдиний в Україні пам’ятник на честь перемоги Російської імперії у війні з Наполеоном. Дві збережені диканські церкви є останніми прихистками членів строкатої родини Кочубеїв, резиденцією яких була Диканька. Більшовикам не вдалося витягнути велетенські мармурові саркофаги з підклету Миколаївського храму. До склепу Кочубеїв й зараз можна спуститись. Зберігся в цьому храмі і старовинний іконостас. Інша церква, що знаходиться безпосередньо у селі – Троїцька. В ній також поховано двох Кочубеїв – будівничого церкви Павла Васильовича, та його дружину Уляну. Саме ця церва описана в «Вечорах» Гоголя. Центром історичних досліджень в Диканьці є краєзнавчий музей. Тут зберігаються деякі речі з палацу. Також вам розкажуть і про дивну долю льотчика Івана Даценка – Героя Радянського Союзу, який, можливо, став вождем одного з племен індіанців у Канаді. І хоча дослідники досі сперечаються, чи був вождь племені могавків Poking Fire та Іван Доценко однією людиною, інтерес до його постаті не згасає, особливо враховуючи фільм 2013 року «ТойХтоПрошовКрізьВогонь». Є в Диканьці і картинна галерея, названа на честь Марії Башкирцевої (1858-1884) – художниці, яка стала визначною постаттю французького мистецтва, хоча й не забувала про корені (відома низка світлин Марії в національному одязі). Марія – перша художниця українського походження, чиї роботи потрапили до Лувру. Також Диканька є центром великого ландшафтного парку, серед визначних об’єктів якого – Кочубеївські дуби віком близько 800 років.  Малою батьківщиною Гоголя є село (колись хутір), що зараз так і зветься – Гоголево. Перші 9 років Миколи пройшли в цих ідилічних місцях. Пізніше, на винятком перебування в Римі, він кожне літо проводив в родинному маєтку. На жаль, усі споруди в селі були спалені 1943 року. Відновили садибу тільки 1984 року. Зараз можна побачити три кімнати – їдальню, вітальню, та кімнату матері Гоголя, де пізніше мешкала його сестра Ольга. Найбільша кількість прижиттєвих речей родини Гоголів знаходиться саме в цій кімнаті. У флігелі, де письменник працював під час приїздів до маєтку, відтворений його робочий кабінет, експонуються його особисті речі, цікаві документи та світлини. Далі ми опиняємось в Миргороді. Як не дивно, до 1917 року воно було відомо хіба що завдяки творам Гоголя. Але того вікопомного року в місті утворили курорт, який існує й досі. Старовинна забудова в Миргороді зберіглася точково. Привертають увагу будинок Міської Думи (вул. Гоголя, 120; райадмніністрація), та комплекс великих будівель по інший бік мосту через річку Хорол, серед яких головним є збудована 1896 року Художньо-промислова школа (зараз - Миргородський державний керамічний технікум). Головний скарб цього навчального закладу – музей: у його залах виставлені китайські, японські, італійські керамічні вироби, порцеляна з Німеччини та Британії, фаянс з фабрики у Межигір’ї. Окремої уваги заслуговує фрагмент майолікового іконостасу з Успенського собору – головного храму міста. Поруч з будинком технікуму знаходяться кол. будинок дворянського зібрання та школа ім. П. Мирного (письменник народився у Миргороді). Для розуміння історії міста варто відвідати краєзнавчий музей: в ньому більше 15 тис. експонатів, здебільшого – зі старовинних маєтків, від яких здебільшого, окрім декількох речей та світлин, нічого не залишилось.  Решетилівка відома своєю вишивкою, стиль якої в радянські роки став репрезентувати як в СРСР, так і поза його кордонами чи не усю Україну в цілому. Тут й досі зберігаються традиції як вишивки «білим по білому» - єдиної такої техніки в Україні, так і виробництва килимів та гобеленів. Авторська копія сукні, яку замовила велика італійська акторка Софі Лорен 1970 року під час зйомки в радянсько-італійському фільмі «Соняшники», є чи не головною атракцією тутешнього музею… Ще одне відоме місце «Гоголівщини» - Великі Сорочинці. Це село уславлене не тільки через відомі торжища, які зараз вирують тут наприкінці літа. Розквіт Сорочинців припав на часи гетьманування згаданого Данила Апостола, коли його резиденція стала, фактично, неофіційною столицею Гетьманщини. 1723 р. Апостол почав будувати Спасо-Преображенський храм, головною прикрасою якого є унікальний дерев’яний іконостас: в ньому зберіглися понад 100 ікон. Глибина різьблення колон та арок іконостасу сягає 20-25 см.  В Сорочинцях теж є музей Гоголя, збудований на місці будинку лікаря, в якому народився письменник. Хрестили Миколку в Преображенському храмі. Найбільш цікавими в колекції вбачаються перші переклади творів Гоголя українською. Від Сорочинців прямуємо до Опішні - ще одного відомого центру народних промислів, цього разу - гончарства. Тутешній парк зі скульптурними витворами гончарного мистецтва відсилає нас до трипільських та раннєслов’янських часів. Найбільш цікавий музей Опішні знаходиться в будівлі-пам’ятці українського модерну – школі авторства художника та архітектора Василя Кричевського (1873-1952) – «батька-засновника» цього стилю. Він присвячений усій родині Кричевських. На фасаді музею відкрито «Стіну гончарної слави України». Нарешті, приїздимо до садиби у селі Хомутець. Тутешній оригінальної архітектури палац занепадає рік за роком. Він є однією з практично офіційних «містичних» адрес України – через сюжети, присвячені йому в передачах на кшталт «Битви екстрасенсів» або «Реальної містики». Хомутець – садиба, пов’язана зі згаданою родиною Апостолів. Палац побудував в 1770-х онук гетьмана Данила Апостола. На самому початку ХІХ сторіччя Апостоли породнились через жіночу лінію з російською родиною Муравйових – так виник рід Муравйових-Апостолів. Історик, письменник та дипломат Іван Муравйов-Апостол (1768-1851) мав від першого шлюбу трьох синів, які стали членами декабристського руху. 1825 року два брати з трьох – Іполит та Сергій – очолили збройне повстання Чернігівського полку проти імператора Миколи І, а старший, Матвій, прийняв учать в виступі декабристів в Петербурзі. Сергія повісили, Іполит застрелився на полі бою, а Матвій провів багато років на каторзі. Ця сумна історія тільки додає палацу похмурої аури.  Також у Хомутці зверніть увагу на будинок кредитово-кооперативного товариства, зведений у стилі українського модерну 1914 року архітектором М. Єлагіним. Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/133643

В цьому фотонарисі ми запрошуємо вас відвідати нові цікаві місця Хмельницької області. Чого вартий один тільки Отроків – свого часу територію фактично автономної держави епатажного реформатора Ігнація Сцибор-Мархоцького! Ми пропонуємо завітати до кінематографічних акуратних Божиківців, до Фельштина з його костелом, який будував відомий масон, дослідити колишню прикордонну Тарноруду та неоготичну Новоселицю, де вирували справжні пристрасті, або ж зануритися у атмосферу таємниче-привабливого Чорного Острова, де програвся до спіднього композитор Ференц Ліст, та у якому живе власний привид – нещасної дівчини Лаури. Почнемо наш нарис з Божиківців – охайної, дуже живописної садиби, що належала родині Колонна-Чесновських. Сюди варто завіти хоча б заради світлин на фоні акуратно відреставрованого будинку. В 1920-х роках в ньому розмістили школу, з якої вийшла певна кількість відомих людей, у т.ч. скульптор Василь Корчовий. Він і подарував Божиківцям скульптуру «Мислителя» - нашу «відповідь» Родену, що стоїть біля палацу. В школі діє непоганий краєзнавчий музей.  В селі Новоселиця стоїть незвичної архітектури палац у стилі британської готики. Його збудувала польська родина Гіжицьких. Найбільше уславилося з цією родини подружжя Йосипа та Елеонор Гіжицьких, які мешкали в палаці на початку ХХ ст. Елеонор була американкою, племінницею посла США в Австро-Угорщині. Молодята відрізнялися буремною вдачею: Елеонор, яка переїхала зі Штатів у новоселицьку «глушину», регулярно влаштовувала чоловікові скандали, звинувачуючи того в ігроманії та подружній зраді (і було за що), але сама подружньою вірністю також не відрізнялася, та, до того ж, була схильна до чарки. У підсумку, 1908 року, Елеонор втекла з маєтку з 3-річною донькою та сховалася у Британії, але чоловік знайшов їх там, та викрав малу за усіма правилами голлівудських сценаріїв, після чого зажадав від дружини викупу у мільйон доларів. Цей скандал тягнувся 9 років, та завершився розлученням пари. Йосип навіть втрапив до в’язниці та пізніше помер у ганьбі та забутті, а ось Елеонор стала в США відомою редакторкою та видавчинею, при цьому продовжуючи постійно втрапляти в усілякі скандали. Врешті-решт померла від алкоголізму та вживання наркотиків. Про цю історію варто згадати, перебуваючи у Новоселиці. Не менш цікавою є історія Отрокова, де зберіглися рештки замку та «форуму» Ігнація Сцибор-Мархоцького (1755-1827) – епатажного магната, який «грався» у самостійність своїх володінь, проводячи в них доволі відчутні реформи, надавши селянам волю, займаючись різноманітним благодійництвом та навіть пропагуючи нову віру, схожу на давньогрецьке язичництво. За релігійні та політичні експерименти графа все ж таки одного разу арештували, але відпустили на прохання вдячних підданих. Хоча після смерті Ігнація усі його реформи були анульовані, пам’ять про дивакуватого магната зараз відроджується через активність місцевих ентузіастів: в Отрокові багато років проводився однойменний фестиваль, під час якого популяризують спадщину графа, і є музей, де розповідається про нього. Тарноруда на Збручі також відома через ще одну родинну драму, але вже криваву: 1911 року власник тутешнього палацу, російський офіцер Мордвинов, застрелив в саду дружину, на 30 років молодшу за нього, через зраду останньої. Палац та сад існують і зараз. Тарноруда цікава й іншим: колись прикордонне містечко обабіч Збруча, воно тепер розташовано на одному березі – річище після 1945 року було штучно змінене. Так у селі опинилися два костели – від двох колишніх окремих поселень. Один, 1754 року, має незвичну присвяту Божої Матері Скапулярію (частина одягу ченців), інший, 1816-го – на честь Св. Станіслава. Можна побачити будівлі колишніх прикордонних застав, радянську ГЕС 1930-х років, а на місцевому цвинтарі є доволі цікаві пам’ятники. Хоча і поганому стані, ще стоїть і будинок, де народився лікар-імунолог зі світовим ім’ям Бернард Халперн (Гальперін; 1904-1978), дуже відомий у Франції, та практично забутий в Україні. В селі Гвардійське (раніше - Фельштин) стоїть костел, зведений в середині XVIII ст. Тадеушем Граб'янкою – масоном, другом Каліостро та володарем також і Сутківців (про тамтешню церкву ми розповідали в минулому нарисі). Храм дуже ретельно реставрований, в приміщенні діє музей костелу. А поблизу села встановлений пам’ятний знак пункту геодезичної дуги Струве – грандіозного проекту ХІХ сторіччя по вимірюванню діаметру Землі. До слова, опорні пункти - свідоцтва цієї титанічної роботи, що тривала 40 років під керівництвом російського професора Струве - внесені до списку ЮНЕСКО. Нарешті, ми опиняємось у Чорному Острові – місцевості, яка належала родині Пшездецьких. Найвідомішою з них стала юна красуня Лаура, яка померла від туберкульозу кісток у 21 рік. Її розкішний надгробок колись стояв в тутешньому костелі, але після закриття останнього був перевезений до Кам’янця, де досі стоїть в притворі вже кафедрального міського костелу. В радянську добу костел в Чорному Острові було розграбовано, поховання Пшездецьких сплюндровані. Зараз храм відроджено. Палац в Чорному Острові вцілів, але його гостьовий флігель (колись у готичному стилі) був перебудований до невпізнання, та 2001 року зайнятий обласною бібліотекою. В старій частині палацу можна побачити грубки, дубові сходи та ліпнину в центральній залі. Тут діє музей Чорного Острова, де вам розкажуть не тільки сумну історію Лаури, що стала офіційним привидом містечка, але і про композитора Ференца Ліста, який програвся тут у карти та відробляв концертами борг її батькові – суворому Каролю, і про байкаря Леоніда Глібова, який вчителював в містечку, але розсварився все з тим самим Каролем, відчутно утискавшим селян. Також в Чорному Острові є Преображенська церква XVIII ст. з чудотворною іконою, яка допомагає, за словами настоятеля, жінкам у питаннях вагітності та материнства. Дуже оригінальною спорудою є і колишня ратуша (вона ж – «аустерія», або ж гостинний двір). Декілька років тому споруда частково згоріла, але зараз її заходилися відновити. Повний варіант статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/136097

Хмельницька область у туристів популярна, але «квадратно-гніздовим» методом. Кам’янець, Меджибіж, Сатанів, Старокостянтинів, садиба у Самчиках, нацпарк Подільські Товтри доволі відомі, а ось інші цікаві місця «ховаються» в їхній тіні. Між тим, тут є й унікальне «альпійське» містечко в Антонінах, і палац, парк та водоспад у Маліївцях, і Зіньків з його могутніми руїнами замку та легендарною ковбасою, і музей Ахматової в Слобідці-Шелехівській, і оборонні церкви в Сутківцях та Шарівці. Ми вирішили розповісти вам двох фотонарисах про ці та інші пам’ятки. Почнемо ми з садиби Потоцького в Антонінах - колишній центральній резиденції маєтностей цього розгалуженого роду в Подільській губернії. Юзеф Потоцький наприкінці ХІХ ст. побудував тут ціле містечко з будинків котеджного типу в стилі альпійських шале. І хоча палац спалено ще 1919 року, усе інше зберіглося. На територію колишньої резиденції ведуть три брами, оздоблені в стилі необароко. З палацового ансамблю залишилися флігель, стайня, возівня (нині – будинок творчості), гараж на 9 автівок (в цій будівлі зараз знаходиться сільрада), чавунна огорожа. Є тут і манеж, збудований ще у XVIII ст. Котеджне містечко для персоналу та керівництва господарством Потоцького включає будинки для управителя маєтку, управляючого цукровим заводом, агронома, конюха, механіка, ветеринара, водіїв, а також особняк предводителя повітового дворянства. Зі споруд суспільного призначення в Антонінах варто відзначити лікарню, контору цукрозаводу, електростанцію і т.зв. «будинок з крамницями». Всередині більшості будинків зберіглися оздоблення інтер’єрів, приміром, стелі з червоного дерева, хоча стан багатьох споруд, особливо ж відданих під житло, нагадує про наші сумні реалії. Незважаючи на це, відвідати Антоніни радимо усім. До того ж, 2018 року тут відкрився музей родини Потоцьких. Тепер перенесемось до невеличкого села Гриців. Воно відомо тим, що крізь балкон тамтешнього палацу Грохольських проростає гігантській ясен. Терасу навколо дерева прибудували до палацу у 1870-х роках. Він став символом садиби та Грицева в цілому. В приміщеннях частково вціліла ліпнина. Зараз тут – художнє училище. Дуже своєрідним є містечко Зіньків. Тут – практично повний «фарш» з пам’яток – є руїни замку, які більше нагадують за формами укріплення часів І Світової, Троїцький костел, невеличкий палацик родини герцогів Вюртемберзьких, які володіли містом в ХІХ ст., дерев’яна Михайлівська церква 1769 р. Інша церква, Покровська, - кам’яна. Вона стоїть у селі Адамівка, на околиці Зінькова. Окрім всього цього, в місті зберіглася, хоча і фрагментарно, забудова єврейських кварталів – тут був один з численних центрів хасидизму. Головною «фішкою» Зінькова є смаколик – чорна свиняча ковбаса, яку випікають за місцевими рецептами та традиціями на дровах з грабу, черешні та вишні. Ви не поїдете з Зінькова без ковбаси, навіть якщо є затятим веганом, бо неодмінно придбаєте її хоча б на сувенір. Випікають тут і доволі незвичний за смаком хліб – цього смаку йому надають ті самі фруктові дрова. З Антонінами за мальовничістю сперечаються Маліівці – садиба родини Орловських з величним палацом. В ньому знаходиться дитячий протисухотний санаторій, і це допомогло палацу непогано зберегтися: в головних залах залишилися ліпнина, кольоровий мармур, деякі фрескові панно. Найбільш цікавою є бальна зала, яку ретельно реставрували 2005 року. Садибний парк оточений огорожею з величною в’їзною брамою. Окрім чудових краєвидів та старих дерев, в ньому є фонтани, джерело питної води у вигляді лева та стилізована під замкову вежу водонапірною баштою. Але головною атракцією парку є напрочуд романтична скеля, з якої падає водоспад, штучно створений свого часу ченцями, які мешкали в скельній печері. Примітно, що це місце вважається святим і у християн, і у неоязичників. А в Слобідці-Шелихівській існує музей поетки Ганни Ахматової. Тут була невеличка садиба її тітки, Ганни Вакар, тут останні роки жила у сестри та похована мати Ганни Андріївни - Інна. Будинок наповнений речами першої чверті ХХ століття, які належали Вакарам та самій Ахматовій. Інтер’єр максимально наближений до часів її дитинства та юності. Тут також зібрана найбільша в Україні збірка праць з ахматознавства. Неподалік садиби-музею знаходяться руїни доволі великого похмурого палацу пана Новицького – колишнього сусіда Вакарів. В селі Сутківці на півдні області стоїть оборонна церква – одна з усього двох (!) такого типу в Європі (інша – у Франції, і є руїнами, а наша – ціла, хоча і пережидала багато перебудов та реставрацій). Колись це була окрема дозорна вежа замку (рештки якого також стоять на сусідньому пагорбі). З фортифікаційної та інженерної точки зору храм в Сутківцях є перлиною європейської архітектури, але він досі доволі маловідомий. Окрім того, Сутківці також цікаві тим, що 1775 року тут, у господаря-масона Тадеуша Граб’янки, гостював відомий авантюрист Каліостро.  Неподалік, в селі Шарівка, є ще одна оборонна церква. Її дзвіниця також перебудована з замкової вежі. Село колись належало німецький родині Претвичів (Преттвиців), найбільш відомий представник якої – Бернград – в XVI столітті на 30 років відігнав татар з Поділля, чим забезпечив розквіт регіону. В церкві похований його син Якуб. В «містичній» історії Європи Шарівка Подільська уславлена незвичною подією – саме тут Бернгардом був 1530 року нібито впольований… останній єдинорог світу. Принаймні, так стверджував сам господар села, коли відсилав дивний ріг у Відень імператору. Пізніше виявилось, що це ріг арктичного кита – нарвала, але загадку це ніяк не вирішує… Повну версію статті можно прочитат тут: http://kontrakty.ua/article/135398 

На початку ХХ століття територія сучасної Вінниччини була рясно вкрита садибами польських, українських, російських, єврейських можновладців та багатіїв. Вони змагалися між собою розкошами, і якщо не зовнішнім блиском, то накопиченими скарбами. через століття їх залишилася близько 50, причому здебільшого – не в найкращому стані. Ними – стежинами та алеями старих садиб Поділля – ми й поведемо вас цього разу. «Тамплієри» та вегани Малої Ростівки, «палац-торт» Вищеольчедаєва, панські забави у «французькому замку», готичні фіали Чернятина, нарешті, музей великого композитора Леонтовича у Марківці – ось тільки декілька місць, які ми оглянемо в цьому нарисі.  У Верхівці нас одразу причаровує огорожа з брамою в стилі необарокко. в парку – елегантний палац «під Францію», збудований в 1890-х роках. У ньому знаходиться аграрний коледж. Палац належав полякам - братам Собанським. До цього часу зберіглося планування палацу з окремими виходами для кожного з братів, дві стайні, службові приміщення та парк. Справжнім шедевром не тільки Вінничини, а і усієї України – шедевром, який перебуває на межу остаточної загибелі – є палац київського магната Нафтули Когана у Вищеольчедаєві. Палац унікальний тим, що декілька головних кімнат другого поверху повністю вкриті ліпниною та розписами (бучна ліпнина є навіть на дверях). В часи Когана це вважалося ледве не ознакою кричущого несмаку нувориша - але наразі саме цей палац є, навіть у своєму поганому стані, чи не найзбереженими з точки зору інтер'єрів в усій області. І він потребує негайної реставрації! Будьте обережними під час його відвідування, та не забутьте зафіксувати рештки цієї крихкої краси. В Комаргороді стоїть палац у стилі альпійського шале. Він спочатку був родовим маєтком князів Четвертинських, а пізніше придбаний російським політиком та промисловцем Петром Балашовим, який кардинально перебудував його згідно модних на той час тенденцій. Так палац отримав швейцарські мотиви в оздобленні. Зараз його стан не найкращий, хоча останнім часом проведена певна реставрація. Окрім того, в Комагороді є церква Стефана початку ХХ ст., також зведена Балашовим. Мала Ростівка стала останнім часом відома через проведення тут веганських фестивалів та інших аналогічних заходів. Вони відбуваються на галявинах біля імпозантного палацу в стилі цегляної готики, збудованого приблизно 1901 року. особливо привертають увагу статуї на фасаді палацу та біля нього. місцеві мешканці вважають, що палац в 1990-х реконструювався для зібрань якихось окультистів, масонів чи тамплієрів. і саме така репутація вабить до нього містично налаштовану публіку. Марківка пишається своїм нещодавно реконструйованим музеєм великого композитора Миколи Леонтовича - автора всесвітньо відомого «Щедрика». В січні 1921 року його було вбито в батьківській хаті в цьому селі за таємним завданням чекістів. Композитор похований в Марківці. Музей вражає своєю сучасністю та інтерактивністю. Важливим елементом музейного супроводу є аудіо- та аудіовізуальні інсталяції. У другій та третій залах відтворені кабінет батька композитора, і інтер’єр кімнати, де було вбито Миколу Дмитровича. В селі Соколівка було родове володіння магнатів Бжозовських. Їхній палац, який складається з двох корпусів різного часу побудови, доволі скромний, і все ще непогано збережений. Символом палацового комплексу є в’їзна брама в готичному стилі. В парку стоїть велика кам’яна альтанка. Зберігся й великий комплекс господарського двору. На площі біля сільського клубу в очі кидається пафосний, дивного проекту, пам’ятник загиблим у роки Другої Світової – найбільш великий в області. В Чернятині популярною атракцією став палац в неоготичному стилі родини Вітославських. Незвичайності споруді надають стрункі шпилі-«фіали», запозичені з готичних соборів. Біля розкішної фасадної тераси – скульптури левів, що колись тримали родинні герби, та великі кам’яні вази з відтворенням сюжетів середньовічних богослужбових чаш. Найбільшу увагу привертає ліпний декор в першому залі, де головним елементом є т.зв. розетка, в кожній із 8 частин якої уміщено геральдичний щит з гербом гілок фамілії Вітославських. Цікавими є й інтер’єри головного залу та вітальні з ліпниною в античному стилі. Ще одним елементом старих інтер’єрів є великий камін та кахляні пічки-грубки. В палаці розташовано агроколедж та діє невеличкий музей. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/137710

В селі Барвинівка стоїть дерев’яний храм Вознесіння Христового, збудований 1794 року та відреставрований через 90 років. Окрім нього, в Україні не зберіглося храмів поліської школи такого вигляду. Храм збудований з двох видів деревини – буку та дубу. Інтер’єр зберігся: за радянських часів церкву перетворили на зерносховище, але «полінувалися» прибрати іконостас та скульптурну групу «Голгофа». Село Городківка уславлене напрочуд фотогенічним костелом Св. Клари. Його збудовано 1913 року та стилізовано під середньовічну архітектуру. Можна побачити оригінальні двері та інші прикраси зовнішніх стін, а також пам’ятну закладу плиту. Інтер’єр відновлено за старими малюнками та фотографіями. В селі Городське розташований монастир Св. Духа, який належить ПЦУ. Цю затишну лісову обитель засновано на початку 2000-х років. Крім головного, напівпідземного, храму, всі інші споруди в монастирі - дерев'яні. Тут можна вклонитися мощам відомих святих - Пантелеймона, Ніни, Варвари. Окремий меморіальний комплекс «Українська Голгофа» присвячено жертвам геноциду українського народу та репресій проти православного духовенства. Городське також є місцем етнофестів та різноманітних свят. Центром цих заходів служить музей і культурно-мистецький центр «Поліська хата» - автентична споруда XIX ст., в якій нічого не змінювалося, а тільки реставрувалося.  Село Заздрівка (Нойдорф) було центром поселень «волинських німців», які прийшли на ці землі в 1850-60-х роках. Кірха в Нойдорфі через діяльність її пасторів та громади стала свого часу найвпливовішою серед Союзу баптистських церков імперії. Будівля, яку ми бачимо, зведена 1896 року, та досі є центром паломництва лютеран. В селі Лебедівка стоїть костел з дивною історією: за одними даними, він був збудований 1920 року, за іншими - в 1927 році. За легендою, побудувати його чомусь дав дозвіл особисто Ленін. Як би там не було, це єдиний костел в Україні, про який відомо, що він зведений за радянської влади.  В Новій Чорториї можна побачити відмінно збережений палац Оржевських, який уміщує справжні інтер’єрні скарби: вітраж на античну тему, чавунні сходи, дзеркала, камін та ліпнину в центральному залі. Палац оточує парк з ажурною в’їзною брамою та службовими будівлями. В глибині парку стоїть монументальна церква - колишня родинна усипальня, на жаль, всередині сильно понищена. Зате в Новій Чорториї не просто зберігся, а досі працює гігантський паровий млин 1870 року. За розмірами він входить до п'ятірки найбільших в Україні - з боку ставу має аж 7 поверхів! В Овручі стоїть ще більш унікальна споруда: Василівський собор 1190 року – одна з лічених пам’яток архітектури Київської Русі в провінції. На початку ХХ ст. руйнований храм реставрував (фактично, зведши наново) відомий в майбутному архітектор О. Щусєв, а на відкриття прибув імператор Микола ІІ. Щусєв також спорудив поруч корпус монастиря в стилі новгородської архітектури. До відновлення розписів собору залучили, зокрема, К. Петрова-Водкіна, а фрагменти давньоруських фресок вміло скомпонували з новими розписами. Елегантна садиба в античному стилі занепадає в селі Рогачі Ружинського району. Нещодавно її виставили на аукціон. Поки будинок маєтку остаточно не впав, варто відвідати це село та роздивитися рештки інтер’єрів, особливо ж – ліпнини в центральному залі. Село Романівка є малою батьківщиною великого поета Максима Рильського. Він провів тут майже все дитинство та юність. В колишній школі, збудованій батьком Рильського – Тадеєм - влаштовано музей. На місцевому кладовищі поховані батько, мати та один з братів поета. На березі річки росте «Максимова липа», а в дні цвітіння бузку в селі проводиться свято «Романівська весна». А село Яроповичі відомо через примхливих форм дерев'яний садибний будинок пана Котюшинского. Ще нещодавно в ньому була школа, зараз будинок стоїть пусткою, але досі має привабливий вигляд.