НОВОСТИ ДНЯ: У Путина назвали непривитых россиян угрозой: дискриминация неминуема  На Киев надвигается знойная жара до +35  В украинско-американских учениях Sea Breeze-2021 примет участие рекордное количество стран  Рецепт полуничного варення, яке взагалі-то і не вариться  Україна проведе навчання Sea Breeze з рекордною кількістю країн-учасниць  Дарвин ошибался: Половой отбор работает не так, как предполагалось   Синоптик рассказала, когда в Украине отступит жаравсе новости дня
Фоторепортажиметки: музей
  • Миколаїв: що варто побачити у місті Миколаїв: що варто побачити у місті

    Столиця центральної з трьох причорноморських областей, Миколаївської, не дуже відома в туристичному сенсі. Мабуть, взнаки дається промислова історія міста. Але в Миколаєва є власне обличчя – і воно цілком історичне: тут, як і в Одесі, на вас очікуватимусь довгі кілометри старої забудови. Аби зрозуміти Миколаїв, Контракти.ua запрошують до корабельної столиці України. На цьому місці, біля злиття Бугу з Інгулом, станом на 1780-ті роки існували козацькі курені та рибацькі поселення, а головне - ще з XIV ст. стояло поселення Вітовка, засноване литовським князем Вітовтом. Зараз це Корабельний район міста. Власне, Миколаїв був заснований 1789 року Починалося місто як поселення при верфі, де, ясна річ, переважали чоловіки. Тому, за наказом Г. Потьомкіна, з сусідніх поселень почали привозити дівчат та проводити примусові вінчання просто на міський площі. Новоутворений Миколаїв після цього отримав в імперії репутацію «міста наречених». Тому 2010 року біля міського Палацу одружень поставили двометрову скульптуру Нареченої.  Миколаїв – це не тільки верф, а і центр командування Чорноморським флотом Російської імперії. 1792 року зведено будинок командуючого флотом (тепер - музей суднобудування та флоту), найстаршу зі значущих будівель міста. В кінці 1840-х було закладено ансамбль будівель Морського відомства, який включає браму і мури верфі, казарми штурманської роти (пізніше - чоловічу гімназію, зараз - будівельний коледж) та корпуси Старофлотських казарм (краєзнавчий музей). З морських пам’яток відзначимо також Офіцерське зібрання (1820-ті, Будинок офіцерів флоту) та яхт-клуб, заснований 1887 р. Приємним місцем для прогулянок є Флотський бульвар, прокладений понад гаванню вздовж берега р. Інгул. На бульварі встановлено низку пам’ятників: Пушкіну, адміралу Макарову, містобудівнику та першому громадянину Миколаєва Михайлу Фалєєву (1730-92), пам’ятний знак на честь заснування Миколаєва, каплицю на місці знесеного Адміралтейського собору. Зі старих споруд, що створюють атмосферу цього променаду, назвемо шаховий павільйон (1890 р.) та ажурну альтанку. Але найбільш відомою пам’яткою, пов’язаною з флотським буттям Миколаєва, є обсерваторія, зведена 1821 року – найстаріша на території України. Обсерваторія є об’єктом т.зв. «Попереднього списку» ЮНЕСКО – тобто, потенційно може увійти до переліку пам’яток всесвітньої значущості. За останні роки технологічний ресурс обсерваторії осучаснено, тут встановлені найновіші телескопи. При обсерваторії діє найбагатший в Україні за кількістю та старовиною експонатів астрономічно-технічний музей.  Миколаїв може вважатися містом історичної забудови, де можна уявити себе в архітектурному оточенні сторічної давнини. Назвемо декілька значущих будівель: театр (1881 р.), відділення Петроградського комерційного банку, колишній готель-пансіон «Вімут», водолікарню Кенігсберга (1901 р.) та схожу на казковий міні-замок трансформаторну підстанцію (1914 р.) Остання є одним з символів міста. З-проміж примітних житлових будинків варто назвати як суто архітектурні шедеври, так і будинки, пов’язані з значущими особистостями: так, на розі вулиць Наваринської і Нікольської стоїть найстарший житловий будинок міста. Це – миколаївська резиденція Осипа Дерібаса, відомого, звичайно, більше через його внесок у становлення Одеси. Навпроти стоїть великий триповерховий прибутковий будинок Замчалова - найбільша в місті будівля в стилі модерн. А в особняку під № 13 народився історик, журналіст, діяч «Просвіти», композитор, автор «народного» посібника з історії України (вийшов 1907 р.) Микола Аркас-молодший (1853-1909). Праця Аркаса вважалася другою за популярністю книжкою після «Кобзаря» для популяризації українства. На честь Аркаса названа гімназія, розташована на Нікольській вулиці, 34 (кол. Маріїнська жіноча). Відзначимо на цій вулиці також особняки Гольдфарба, Добровольського, Юріцина. Інша вулиця з великою кількістю примітних будинків – Спаська. На ній стоять два розкішних особняки – Ерліха та Аврамова. Особливо виділяється перший, прикрашений вежею зі статуєю Меркурія на даху. В ньому знаходиться дитяча художня школа. На вул. Декабристів красується палацового виду особняк Х. Кроля. Справжнім палацом є резиденція відомого свого часу міського діяча О. Грачова (1899 р.) на вул. Вел. Морській. На вул. Пушкінській стоїть єдиний в Миколаєві будинок з атлантами (будинок Литвиненка). Але на статус найоригінальнішого особняка заслуговує унікальний за архітектурою будинок Бартенєва по вул. Шевченка. На перший погляд – це суто дерев’яна споруда, але він побудований з ракушняка. Щодо храмів міста, то кафедральним храмом ПЦУ є собор Касперівської Божої Матері (1916 р.) До ПЦУ належить також і шпитальна церква Олександра Невського (1886 р.) Головними храмами юрисдикції МПЦ є Миколаївський (Грецький) собор (1817 р.) та того ж періоду церква Різдва Богородиці. Є в Миколаєві також костел (1895 р.), кірха (1852 р.), караїмська кенаса (1847 р.) Щодо синагіг та єврейських молитовних будинків, то їх в Миколаєві було дуже багато. В найбільшій з колишніх синагіг, Привозній, знаходиться музично-драматичний театр. Зараз головна миколаївська синагога знаходиться на вулиці, названій на честь лідера руху Хабад Менахема Шнеєрсона. На старому миколаївському цвинтарі стоїть церква Всіх Святих (1808 р.) – єдина в місті, яка ніколи не зачинялась і зберегла усе церковне начиння. На кладовищі привертає увагу відреставрований склеп родини Аркасів. Недалеко ще один склеп – засновника Харківського університету Василя Каразіна, та надгробок героя російсько-турецької війни морського капітана Олександра Казарського (1798-1833), якого отруїли в Миколаєві, коли він прибув сюди з наміром викрити корупцію військово-морського керівництва. Тепер – про музеї міста. Краєзнавчий музей з 2012 р. знаходиться в приміщенні Старофлотських казарм. В музеї – 21 зал, і він справедливо вважається найсучаснішим за дизайном та інфраструктурою на півдні.  Філією краєзнавчого є музей суднобудування та флоту, що знаходиться в колишньому будинку Штабу флоту. Це єдиний в державі музей суднобудування, і після окупації Криму він став найбільшим морським музеєм в Україні. Найцікавішими його експонатами є понад 100 моделей кораблів. Художній музей засновано 1914 року на пам’ять художника-баталіста В. Верещагіна (1842-1904), який загинув під час російсько-японської війни на одному лінкорі з уродженцем Миколаєва адміралом С. Макаровим. Після Другої Світової розграбовану колекцію відновили, дещо вдалося повернути, експозицію доповнили роботами інших майстрів, у т.ч. І. Айвазовського та Р. Судковського. Тут з’явилися картини таких майстрів, як Ф. Боровиковський, Ф. Тропінін, А. Куїнджі, І. Левітан. Є і зал західноєвропейського живопису. Але найбільш відомою атракцією міста є зоопарк - найбільший в Україні за кількістю видів тварин (близько 5,5 тис. тварин 500 видів). В ньому живуть найстарша тварина з тих, що мешкають в зоопарках України – алігатор Вася, який народився аж 1947 р., а рівно найстарші в Україні шимпанзе та бегемот. Історія зоопарку з 1901 р., коли публіці була відкрита акваріумна колекція, зібрана популярним міським політиком Миколою Леонтовичем (1876-після 1939), який пізніше 11 років був міським головою. Зоологічний відділ в Миколаєві відкрився 1925 року. На сучасній території в 23 га зоопарк знаходиться з 1978 р.  І наостанок – ще один цікавий факт: Миколаїв є другими в Україні містом левів: в ньому налічується понад 30 скульптур, малюнків, фрагментів декору та графіті царя тварин. Павло Ковальов

    08.06.2021 45 4048
  • Маловідома Миколаївщина: занотовуємо адреси Маловідома Миколаївщина: занотовуємо адреси

    Миколаївську область туристи знають, в першу чергу, через її природні об’єкти, серед яких найбільш популярними є скелі Бузького Гарду, Мигійські пороги, Трикратський ліс, комплекс з Актівського, Арбузинського й інших каньйонів та Кінбурнська коса в Чорному морі. А ось уся інша область – цілковито «біля пляма». Тому Контракти.uа познайомлять вас з іншими цікавинками Миколаївщини. Почнемо з міста Вознесенськ. Тут 1837 року звели два об’єкти, пов’язаних з візитом імператора Миколи І. Символом міста з того часу є Царська ротонда-альтанка, що стоїть в міському парку. Тоді ж для государя збудували і Шляховий палац (фактично – невеликий особняк, зараз в ньому - лісництво). Палацик поставили на тодішній околиці, в лісовому масиві «Мар’їн гай». Якщо пройти від палацу на південь, то на виході з гаю можна побачити меморіальний знак на місці, де нібито певний час було поховано тіло найвідомішого бандита свого часу – Мішки Япончика (Мойші Вінницького; 1891-1919). Це місце – головна неформальна пам’ятка Вознесенська. Влітку 1919-го ешелон з Мішкіним загоном, який тікав з фронту в районі Вапнярки (сучасна Вінниччина), був зупинений за семафором трохи далі залізничної станції Вознесенськ. «Король» одеських бандитів після цього був одразу ж вбитий, однак існує, принаймні, 5 версій того, як це сталося, та декілька версій, якою була доля його решток. Але меморіальний знак, за твердженнями краєзнавців, позначає місце якщо не загибелі, то першого поховання легендарного бандита. У Вознесенську можна також подивитися церкви: Казанської Божої Матері (1891 р.) та Ольги, збудовану наприкінці 1990-х у модифікованій варіації українського модерну. А на розі двох непримітних вулиць в середмісті лежить надгробок генерала Герштенцвейга (1790-1848), який покінчив життя самогубством та тому був похований далеко від цвинтаря. Далі прямуємо на море, до руїн античного міста Ольвія, що біля с. Парутине при усті Південного Бугу. За площею (понад 50 га) Ольвія – найбільше античне місто в материковій Україні. Свого часу населення Ольвії сягало 25 тис. осіб. На даний час розкопано тільки 5 га її території, ще 25 га затоплено лиманом. Окрім решток житлових кварталів та майстерень, можна побачити фундаменти торгових рядів, цивільних споруд, храмів, колодязь, два поховальних кургани (в яких можна побувати), резервуари для води, фундаменти міських стін. Музей Ольвії розташований в колишньому маяку. Тут зберігається 96 тис. знахідок! В с. Парутиному мешкає подружжя художників Володимира та Тетяни Бахтових, які в різний спосіб популяризують античний доробок вже понад чверть століття. Їхня оселя – додаткова ольвійська атракція. На узбережжі лежить і місто Очаків, де колись стояла фортеця, узята 1788 року російськими військами. З царських часів в ньому стоїть пам’ятник полководцю Суворову та ще одному офіцеру – І. Горичу, який загинув в тому штурмі. В радянський період в Очакові створили військово-історичний музей, тепер перепрофільований на краєзнавчий. Він розповідає, крім історії власне Очакова, ще й про поселення на Кінбурні та острові Березань. За радянської доби музей багато років перебував в приміщенні Миколаївського собору – колишньої мечеті, пересвяченій росіянами.  Ще один музей Очакова присвячений художнику-мариністу Р. Судковському (1850-1885). Цей митець за життя вважався одним з провідних мариністів Європи. Музей має два зали: в одному показана творчість Судковського, в другому – інших мариністів, у т.ч. три картини І. Айвазовського, який вважав Судковського гідним суперником.  З примітних будинків в Очакові відзначимо будинок по вул. Миру, 31, де був антикварний магазин ювеліра, антиквара та афериста Гофмана, який продав Лувру свого часу фальшиву тіару скіфського царя, та Офіцерське зібрання, де 1905 року відбувався суд над відомим революціонером лейтенантом П. Шмідтом. Заповідні природні території на Миколаївщині є дуже великими, та створюють головну славу області. На тлі більш відомих дещо «заховався» Приінгульський ландшафтний парк навколо штучного Софіївського водосховища. Ріка Інгул проривається тут, на останній ділянці своєї течії, через гранітні породи. Кожна примітна скеля має власну назву. Фотогенічність цих краєвидів є головною «родзинкою» парку. На території парку розташовані й історичні пам’ятки: садиба Тропіних - будинок 1912 року, де зараз знаходяться адміністрація та еколого-освітній центр, та Михайлівський монастир в с. Пелагіївка (МПЦ). Також варті уваги штучний водоспад та дерев’яний міст через Інгул.  Тепер проїдемось селами, які колись були німецькими переселенськими колоніями. Їхні назви - Катеринівка, Краснопілля, Новоселівка, Піщаний Брід, Степове, Широколанівка, Шляхове. В Краснопіллі (Блюменфельді) стоїть остов Георгіївського костелу 1900 року, закинутого ще з 1970-х. В Новоселівці (Гальбштадті) знаходиться костел Антонія (1893 р.), в Степовому (Карслруе) – костел Петра і Павла, колись один з найбільших на усьому українському Півдні. Широколанівка (Ландау) була в 1920-30-х центром німецького національного району. Тут зберіглася доволі велика кількість старої колоністської забудови – лікарня, ратуша, пошта, житлові будинки, і руїни костелу Рафаїла (1896 р.) Напіврозібраною є й єдина кірха в цьому переліку – у с. Шляхове (Ное Карлсруе). А ось костел Мартина (1863 р.) в с. Піщаний Брід (Шпеєр) перебудований на православну церкву. В області є декілька музеїв, присвячених німецько-колоністській тематиці. Це відповідна експозиція в обласному краєзнавчому та два музеї в селах – у Степовому та більш відомий с. Катеринівка (Катериненталь). Останній називається «Садиба німця-колоніста» і знаходиться в автентичному будинку пастора. В музеї ретельно відтворено побут «степових німців» XIX ст.  Які ще цікаві будівлі можна побачити на Миколаївщині? В с. Мостове стоїть садибний будинок (1881 р.) родини Ерделі, в якому знаходиться школа. Це – справжня перлина Миколаївщини, та взагалі Півдня, де більшість панських маєтків перебуває у останній стадії руйнації. Ерделі розбудували інфраструктуру Мостового, влаштували тут лікарню, поштову станцію тощо. Крім палацу, в селі стоїть Миколаївська церква (1812 р.) Не менш цікавим є і палац німецької родини Окснерів в с. Тімірязєвка. В ній зберіглися рештки розписів та оздоблення. Не менш цікавою є і радянська забудова села: в 1950-х це був центр передового колгоспу, і тут збудували комплекс споруд в пафосному стилі того часу – готель, будинок культури, окремі будинки для агрономічної еліти тощо. Незважаючи на те, що й ці будівлі в наші часи доволі занедбані, вони створюють додаткову архітектурну привабливість Тімірязєвки. Насамкінець, відправимось до заповідного Єланецького степу. Посередині його теренів стоїть ніби іграшкова будівля в кращих традиціях пізнього радянського модернізму – Будинок природи, збудований наприкінці 1970-х. Всередині будівлі, яка виконувала як адміністративні, так в просвітницькі функції, в першу чергу, для дітей (тут були обсерваторія, їдальня, душові тощо), створили мистецький дивосвіт з чудернацьки виплетених скульптур та фресок – звичайно ж, на тему природи. Але є тут і незвичне для часів СРСР зображення Адама і Єви під яблуневим деревом. В Єланецькому степу на окремо огородженій території в 70 га можна побачити бізонів, куланів та муфлонів. Окремий вольєр є і у байбаків. В природній екосистемі тут мешкають лисиці, козулі, зайці, борсуки, іноді можна зустріти вовка або кабана. Павло Ковальов  

    04.06.2021 42 3395
  • 8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати 8 місць в Кіровоградській області, які ви маєте відвідати

    В цьому фотонарисі за мотивами статті про пам’ятки та цікаві локації Кіровоградської області ми пропонуємо віртуальну подорож затопленими кар’єрами, дивовижними парками, старовірськими селами, дивними водоспадами, таємничими озерами й навіть музеєм ракетних військ часів СРСР. Контракти.uа пропонують «стерти» ту білу пляму, яка вкриває історії та цікаві місця Кіровоградщини-Кропівниччини. В с. Веселі Боковеньки знаходиться дендропарк, створений ентузіастом-ботаніком Миколою Давидовим (1856-1930). На його створення протягом чверті століття Давидов витратив усі свої кошти – 1 млн 450 тис. рублів. На початку 1920-х селяни захистили парк від вирубки, а 1923-го Давидов, який вижив в роки великих потрясінь, був призначений директором парку. Збережене творіння цього непересічного ентузіаста являє собою 109 га території, поділеної на п’ять ділянок, які відтворюють певні географічні зони. Росте тут під 1000 видів дерев і чагарників, у т.ч. одна з найбільших в країні колекцій бузку. Відвідувачам, котрі бажають відпочити протягом декількох днів, пропонуються як кімнати, так і місця для наметів. За окрему плату можна вудити рибу.  На околиці міста Знам’янка починається величезний масив Чорного лісу. В межах лісу розташоване найпівденніше болото України, а в центрі болота – Чорне, або ж Берестувате, озеро, майже вся поверхня води якого покрита рухомими зеленими острівцями із різноманітних видів рослин. Ці острівці пересуваються навіть за тихої погоди – можливо, що причиною цього явища є перемінні течії. Чорне озеро вважається одним з декількох «бездонних» в Україні - припускають, що воно має, принаймні, подвійне дно, і верхнє з них утворює шар перегнилого листя та гілок. Вода влітку не прогрівається, але озеро дуже рідко замерзає. В ньому живе лише один вид риби – земляний карась, якого не вдалося розвести в жодній іншій водоймі України. Звичайно, що навколо такої водойми нагромаджено багато легенд. Поблизу озера, в с. Водяне, знаходиться одна з двох лісових шкіл в Україні, відкрита ще наприкінці 1880-х. Дуже незвичні історію та колорит має велике с. Злинка, засноване 1757 року, серед інших, єдиновірцями – окремою гілкою старовірів, які визнали верховенство державної православної церкви за умови збереження ними особливостей своїх богослужінь. В наші часи парафія в Злинці – єдина в Україні та одна з трьох (дві інших знаходяться в РФ), яка ніколи не припиняла свого богослужіння. В місцевій церкві можна почути особливий, «старий», чин церковного співу. В селі можна почути й своєрідну говірку, якою мешканці відверто пишаються - й навіть видали її словник.  Основним роботодавцем Злинки є «Хлібна база № 78» Держрезерву - колись другий за потужністю в УРСР елеватор. Тутешні чорноземи є, у прямому сенсі, еталонними: в Міжнародній палаті мір і вагів у Парижі знаходиться еталон кубічного метра гумусного чорнозему, привезений саме з полів біля цього села. В 8 км від Злинки розташовано урочище «Каскади», де на поверхню виходять гранітні брили віком понад 2 млрд років. Через урочище тече річка, яка утворює напрочуд фотогенічні семиметрові водоспади. Ця місцевість вважалася священної усіма історичними народами, які затримувалися в цих степах – від трипільців до скіфів.  Далі радимо відвідати хутір «Надія» - родинну землю Тобілевичів, відомої театрально-літературної династії, основні представники якої відомі нам під творчими псевдонімами: Іван Карпенко-Карий (1845-1907), Микола Садовський (1856-1933) та Панас Саксаганський (1859-1940). Вони були безпосередніми засновниками «театру корифеїв», з якого почалося відродження української культури в 1870-80-тих роках. Хутір «Надія» придбав патріарх роду, Карпо Тобілевич. Будинок Карпа стоїть і досі, та зветься «Батьківська хата». Пізніший будинок його сина, Івана Карповича Карпенка-Карого був спалений в Другу Світову та відновлений 1982 року. До складу хутору також входять окрема будівля музею, парк, ставок, колодязь, стела на честь першої дружини Карпенка-Карого – Надії Тарковської, та меморіальне кладовище родини Тобілевичів, де поховані Карпо, Іван та інші численні представники цього роду. На хуторі Іван Карпенко-Карий написав 11 п’єс з 18, у т.ч. усі найвідоміші – як-от «Сто тисяч» та «Хазяїн». В колишній шахтарській столиці Центральної України – місті Олександрія – можна знайти численні пам’ятки провінційної архітектури. Їх тут понад 100: один з найбільших колись театрів в повітовому і каланча з курантами, чудової архітектури Земська управа в стилі модерн, споруди гусарського полку, будівлі училищ та гімназій, імпозантний будинок Пищевича тощо. У селі Приютівка, яке злилося з Олександрією, облаштовано живописну атракцію - парк на березі річки Інгулець, створений за кошти родини Кузьменків, головним з яких є президент футбольного клубу «Олександрія» Сергій Кузьменко. Це одна з найкращих паркових зон, створених в Україні останніми роками. Як нещодавній промисловий центр, Олександрія відома у любителів індустріального туризму та закинутих промислових пейзажів. І дійсно, те, що можна побачити на велетенських вугільних розрізах поблизу міста – Морозівському та Костянтинівському - приголомшує уяву! Два буровугільних кар’єри нині являють собою довгі вузькі водойми, посеред яких стоять затоплені роторні екскаватори. Два береги Морозівського кар’єру з’єднує транспортно-відвальний міст «Бергвіц» довжиною 300 м – німецький раритет, виготовлений ще 1933 року, що дістався СРСР за репараціями. Головним же велетом цієї «залізної країни» є роторний кроково-рейковий екскаватор ЕРШР-1600 – найбільша закинута індустріальна машина в Україні, вагою 4 тис. т. Враховуйте, що охорона на кар’єрах доволі непривітна. Однак територія дуже велика, і фотографувати монстрів можна з багатьох точок.  Не менші враження, хоча й іншого ґатунку, можна отримати в Побузькому, де знаходиться єдиний в світі Музеї ракетних військ стратегічного призначення (РВСП). У тутешньому степу до 2001 року розташовувалися командні пункти і шахти ядерних ракет. 43-тя ракетна армія несла бойове чергування і після розпаду СРСР - аж до того часу, поки всі ракети були демонтовані за домовленістю з Заходом і Росією. Для музею вдалося зберегти кілька метрів одної з шахтно-пускових установок, підземний командний пункт на глибині 45 м з колишньою «ядерною кнопкою», підземні сховища та наземні будівлі. Екскурсію проводять колишні офіцери-ракетники. На території можна побачити зразки ракетних двигунів, макет ядерної боєголовки, транспортний перевантажувальний автопоїзд довжиною 50 м, та, головне, 35-метрову чорну «царицю смерті» - РС-20 («Сатана» або ж «Воєвода») - найбільшу в світі ядерну ракету, яка могла знищити все на площі 300 тис. кв. км. В залах музею вам спочатку розкажуть історію дивізії і армії в цілому, а далі запропонують спуститися в командний центр, де розташовувалися бойові пости чергових, та навіть натиснути на ту саму кнопку… Останній пункт нашої віртуальної подорожі – с. Розумівка. Тут стоїть храм-усипальня родини Раєвських, де похований генерал Микола Раєвський (1771-1829) – герой війни з Наполеоном 1812 року, комендант Парижу в 1814 році, та один з тих, хто починав завойовувати для Російської імперії Кавказ. Радянська влада відносилася до пам’яті Раєвського прихильно, що не завадило в 1960-х сплюндрувати його усипальню та створити в ній овочесховище, а згодом – склад хімікатів. 2008 року храм був відкритий після реставрації. Окрім поховань, найціннішим елементом храму є 12 чавунних колон, які підтримують вхідний портик. Реліквією храму є ікона Св. Миколая віком понад 250 років. Крім Раєвського, в склепі похована його молодша донька Софія, і онук – так само генерал, і так само Микола Раєвський (1839-1876) - прототип Вронського в «Анні Кареніній». Інший військовий герой, суто український, лежить під дерев’яним хрестом в лісі на околиці Розумівки. Це – Микола Скляр, легендарний «Чорний Ворон», один з отаманів Холодного Яру у серпні-жовтні 1920 року. Загинув він у бою з будьонівцями. Тіла Скляра та його бійців ховав, у т.ч., інший відомий діяч Холодного Яру, Юрій Горліс-Горський (1898-1946), пам’ятник якому стоїть поруч з могилою отамана. За останні роки місце загибелі легендарного провідника повстанців стало дуже відвідуваним. Додамо, що в найбільш центральній області України є ще значна кількість пам’яток архітектури, історії та природи, тому наведений тут перелік не варто вважати остаточним.  Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/174805 Павло Ковальов

    18.05.2021 46 3271
  • Неймовірна Сумська область: 12 місць, як треба відвідати Неймовірна Сумська область: 12 місць, як треба відвідати

    В цьому фотонарисі ми покажемо цікаві архітектурні, історичні та природні пам'ятки, які знаходяться в Сумській області, поза межами її міст. Контракти.ua зібрали 12 місць, які варто відвідати: видатної архітектури храми та садибні будинки, дивовижні крейдяні кар’єри, перший в світі пам’ятник мамонту й навіть музей етнічної групи (а, можливо, навіть, окремного народу), яка називає себе «горюни». Місця представлені у алфавітному порядку. Село Великий Бобрик відомо двома історично пов'язаними об'єктами - величною Вознесенською церквою (1808-51 рр.) та урочищем під назвою Образ, де протягом довгого часу знаходилася чудотворна ікона. Церква збудована поміщицею Є. Рахмановою, за часів якої село і стало відомим. Садиба Рахманових не зберіглася, а парк, створений 1815 року, існує й досі. Щодо урочища, то, згідно легенди, в 1770-х роках тут віднайшли ікону Св. Миколая. Коли син поміщиці вилікувався в юнацькому віці від якоїсь хвороби після материнських молитов біля цієї ікони, образ остаточно уславився, та назву урочищу. Згодом ікону перенесли до згаданої церкви. У 1943 р. ікона була вилучена НКВС та зникла. Але урочище в наші часи знов стало місцем паломництва: копія чудотворного образу уміщена на місці його знахідки. Інше село, Волокитине, було центром володінь Андрія Миклашевського (1801-1895) – власника порцелянової фабрики, яка діяла в 1839-62 рр. Вироби Миклашевського швидко отримали визнання, збиралися колекціонарами, купувалися найзнатнішими родами, а в наші часи коштують дуже великих сум. Порцеляновим іконостасом Миклашевський прикрасив і церкву свого помістя, знищену в 1950-х. Чудовий витвір мистецтва був розграбований. Від ансамблю садиби зберіглися т.з. «Золоті ворота» - парадна брама маєтку, задні ворота, старий парк, а в селі про Миклашевського нагадує будівля школи у псевдоруському стилі. Є на Сумщині й колишнє містечко Вороніж, в якому стоїть Михайлівська церква (1781 р.) – яскриавий взірець пізнього козацького бароко. Архітектором її вважають або Івана Григоровича-Барського, або Андрія Квасова – видатних зодчих тієї епохи. Інші церкви Вороніжа - Преображенська (1791 р.) та Покровська (1854 р.) Навпроти Михайлівської церкви стоїть стара будівля школи. Але найбільш значущим для нашої історії фактом є народження в Вороніжі письменника, поета та перекладача Пантелеймона Куліша (1819-97). Його родовий будинок був розібраний понад сто років тому, але 2019 року в центрі міста відкритий пам'ятник Кулішеві. У школі є його невеличкий музей. Невеличке село Залізняк уславилося 2019 року, коли виграло номінацію «Неймовірне село» за конкурсом Agroportal.ua. Громада отримала сертифікат на 100 тис. грн під проект відродження слави місцевого цикорію. Відтоді Залізняк – «цикорна столиця» України. В місцевій бібліотеці проводяться «цикорні посиденьки» та пригощання стравами з використанням цієї рослини. Ідея виникла у місцевих ентузіастів не просто так: промислове виробництво цикорію в Залізняку веде відлік з 1899 р., коли його висаджували тут останній власник села Б. Золотницький та його орендар, сумський промисловець Л. Чорнобильський – і отримували непоганий прибуток.  Але цикорна історія – не єдина, якою уславився Залізняк. Задовго до цього він був відомим як центр просвітництва та місце зібрань напівмасонського кружка в садибі просвітника, поета та перекладача Олександра Паліцина (1741-1816). Бували тут з лекціями тодішні «селебріті» - просвітник, винахідник та засновник Харківського університету В. Каразін, літератори В. Капніст, І. Богданович та навіть Г. Сковорода. Паліцин похований в Залізняку. В число місцевих цікавинок входять й названі на його честь 300-річні дуб та сосна.. І це ще не все: в Залізняку є… метеоритного походження озеро. Метеорит впав тут 18 липня 1740 р. Кратер з часом заріс травою та став болотом, але на початку ХХ ст., коли Золотницький добував з озера торф, напіввисохла улоговина знову заповнилася водою. Невеличке сільце Кияниця уславлене палацом Харитоненків-Лещинських, зведеним 1890 р. в стилі неоренесансу. В доволі великому парку можна побачити відремонтований гостьовий флігель та занедбаний міст. На березі збудовано альтанку. Зараз це власність Сумського аграрного університету, що дозволяє підтримувати споруду у відносно «притомному» стані. А ось село Кулішівка відоме завдяки тому, що тут 1839 р. знайшли два повних скелети мамонтів та рештки інших доісторичних тварин. Колись тут була стоянка первісної людини. Кістки відкопали під час будівництва гуральні, які затіяв власник Кулішівки – граф Головкін. Безпосередньо виймав та збирав скелети харківський науковець Іван Калениченко (1805-76). Аби увічнити цей факт, Головкін 1841 року спорудив на місці знахідки пам’ятник – перший в світі не тільки на честь мамонта, а й взагалі на честь палеонтологічної знахідки. А ось доля решток мамонтів, переданих до зоологічного музею Харківського університету, невідома, бо за німецькою ревізією 1942 року їх там вже не було. Поблизу міста Лебедин знаходяться два села с дивними назвами «Вистороп» - Великий та Малий. В Великому Висторопі стоїть незвична за силуетом церква Параскеви П’ятниці (1898 р.) В Малому ж Висторопі Михайлівський храм (1904 р.) більш стриманий за архітектурою та потребує реставрації. Але особливо цікавою є будівля агроколеджу в Малому Висторопі – дивного вигляду колишній будинок управляючого місцевого цукрозаводу, прикрашений вежечками, шатрами, терасами та навіть альтанкую у мавританському стилі. В декількох кімнатах цього терема розташований музей маршала танкових військ П. Рибалка (1894-1948) – уродженця села. Недалеко йому встановлено і пам'ятник у стилі сталінської доби.  Дуже цікавою місциною є Могриця - одна з природничих «фішок» не тільки Слобожанщини, але і України в цілому. 200 млн років тому плескався тут теплий та неглибокий океан, залишивши по собі крейдяні білі скелі з мільйонів скам’янілих скелетів черепахових панцерів, кальмарів-белемнітів та стулок мушель. Серед різноманітних акцій на тлі тутешніх пагорбів особливої популярності зажив ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», що проходить з 1997 року. В самому селі Могриця стоїть Миколаївський храм (1852 р.) – один з проектів відомого архітектора К. Тона. Недалеко Могриці знаходиться колишнє заштатне містечко Миропілля з доволі цікавою, хоча й занедбаною, забудовою центральних вулиць в цегляному стилі та величезним Михайлівським храмом (1885 р.) з найвищою зі збережених на Сумщині дзвіниць (5-ярусна, 50 м заввишки). В селі Низи стоїть невеличкий палац, в якому бував майже щоліта в 1871-79 рр. П. Чайковський. Сюди його запросив Микола Кондратьєв – представник провідної сумської родини (його пращур, власне, заснував Суми). Композитор написав тут оперу «Черевички» - одну з двох на суто українську тематику (інша – «Мазепа»), Другу («Українську») та Третю симфонії, вальси – «Салонний», «Дрібничка» та «Сентиментальний», а також цикл п’єс «Вечірні мрії». Біля входу в парк стоїть храм Іоанна Богослова (1910 р.), а біля палацу – пам’ятник Чайковському. Тепер поговоримо про місцеву етнографічну екзотику – народність, яка називає себе «горюни». Вони живуть близ Путивля, в селах Нова Слобода, Линове та інших. Про походження горюнів дослідники не домовлися й досі, самі ж вони себе називають нащадками переселенців з далекого Полісся. Філологи підрахували, що українських, білоруських та російських слів в їхній мові приблизно однакова кількість. Походження назви «горюни», знов-таки, достеменно не встановлено. Виводять його або зі слова «гора», «горіти» або ж «горе» - і кожне трактування має свої аргументи. Чисельність горюнів в наш час – декілька тисяч осіб. Їхній фольклор проявляється, в першу чергу, у піснях. Дивні слова та акцент створюють враження, що чуєш якусь суто іншу слов'янську мову. Найбільш відомими в наш час є записи у виконанні ансамблю «Горюночка» з с. Линове. Зі специфікою горюнського життя знайомить музей, відкритий 2017 року. В ньому відтворено побут горюнів доколгоспоної доби. Музей – осередок популяризації горюнської самобутності та усіх свят і вистав, які проходять в цих селах. Одне з горюнських сіл - Нова Слобода - відоме також своїм монастирем, який зветься Софронієво-Мовчанська пустинь. В 1939-40 рр. тут був один з таборів для утримання польських офіцерів перед розстрілами. В післявоєнну добу головний храм розібрали, але багато споруд монастиря вціліло: можна побачити надбрамну Покровську церкву в стилі українського бароко, двостовпову (єдину такого планування в Україні) трапезну, лікарняний та настоятельський корпуси. Село Пустовійтівка з 2000-х років стало меморіалом легендарному останньому кошовому Січі Петру Калнишевському (1690-1803). 1773 року Калнишевський звів в Пустовійтівці дерев'яну Троїцьку церкву. За радянської влади церкву практично зруйнували – к кінцю існування СРСР це був пункт прийому склотари, і споруда нагадувала старий сарай. Реставрацію та відновлення храму провели в 2001-2006 рр. Тоді ж в Пустовійтівці відкрили і музей, два зали в якому присвячені Калнишевському – одна з них навіть стилізована під похмуру камеру Соловецького монастиря, де останній кошовий провів 25 років. В селі є й інша церква – Миколаївська (1906 р.) Окрім того, в Пустовійтівці стоїть добре відреставрований вітряк. Нарешті, на можемо оминути ще одне унікальне озеро - Шелехівське. Вчені вважають його чи не найдавнішим в Україні, приписуючи йому вік в декілька мільйонів років, та роблячи ровісником Байкалу та озера Вікторія в Африці. Шелехівське сформувалося внаслідок зсуву гір. Підковообразна водойма знаходиться на дні глибокої лісової балки біля річки Псел. Живиться з джерел. Площа озера – 7 га, глибина - до 18 м, та з 5-метрової відмітки ніколи не прогрівається. Обривчасті береги заросли багатою рослинністю. Тут багато ожини та малини. Поруч з озером – село Межиріч, колишнє містечко. В селі стоїть Успенська церква (1775 р.), побудована за кресленням Луки Білоусовича, архімандрита Києво-Печерської Лаври з 1751 р. Храм дивує своїми формами, схожими на кавказьку архітектуру – і це не дивно, вважаючи, що будувався він як оборонний. Росте в Межирічі й унікальна шовковиця - її вік понад 300 років, висота – 21 м, а діаметр стовбура понад 5,5 м. Ось такою була наша друга віртуальна мандрівка Сумщиною – можливо, малознаним для багатьох краєм, який завдяки цим нарисам став для вас ближчим та цікавішим. Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/173366   Павло Ковальов

    17.04.2021 46 9124
  • Сумська область: шість міст, які варто відвідати Сумська область: шість міст, які варто відвідати

    Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни. Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.  Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.  З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.  На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину. В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.  Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту. Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко. Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).  Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців». Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів. Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.  Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)  А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР. Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва. Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.  Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі. Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.  Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)  Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.  Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України. Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору  та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)  Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.  Павло Ковальов

    29.03.2021 52 4217
  • Бурштин, моди, сірники та іграшки: що ще можна побачити в незвичайних музеях України Бурштин, моди, сірники та іграшки: що ще можна побачити в незвичайних музеях України

    Вишукані сукні та дивні іграшки, старовинні авто та сірникові етикетки, найбільша в світі колекція писанок та «схована на виду у всіх» в центрі Львова колекція військової форми - чого тільки не побачиш в українських музеях! Контракти.ua презентують нову добірку музейних колекцій країни. В Запоріжжі, у нетрях промзони, «заховався» найбільший приватний музей техніки в Україні. Зветься він «Фаетон», на честь відповідного автоклубу, з колекційної збірки якого все почалося. Тут, в колишніх цехах на площі майже в 300 кв. м, виставлені понад 40 зразків авто- і мототехніки з 1920-х по 1980-ті. Експозиція розподілена на цивільну та військову частини. Військовий автопарк включає, крім зібрання зразків другої половини ХХ ст., такі раритети, як «Додж», «Вілліс» і «Опель», найстарішу «ходову» вантажівку в Україні - ГАЗ-АА 1935 р., радянську реактивну систему залпового вогню «Катюша» тощо. Під стелею висить одномоторний літак часів Другої Світової. Є і окрема зала для стрілкової та холодної зброї, і ця зала може б вважатися окремим зброярським музеєм – настільки багато тут експонатів.  В «цивільному» автозалі привертають увагу «Шевроле» декількох моделей, «Форди», «Кадилаки» тощо. Поруч - машини «для народу»: «Фольксвагени» та «Трабанти», ЗІСи та ЗІМи, «Шкоди» та «Олдсмобілі». Окремий зал заповнений побутовим антикваріатом: медалі, прапори, значки, журнали, плакати, інструменти, численні зразки побутової техніки.  Покинемо Запоріжжя та відправимося до с. Вереміївка на лівобережжі Черкащини. Воно відоме тим, що на його околиці з початку 2000-х будується «хутір Тараса Бульби» (він же - музей «Козацькі землі України»), створений істориком, мистецтвознавцем, поетом та художником Володимиром Недяком. Головними об’єктами просто неба є чотири діючі вітряки (споруди 1896-1914 років). Крім того, на хуторі побудовані стайні, кошари, колодязь, комори, льох. Поступово зводиться та облаштовується й головне музейне приміщення – «полковницька світлиця», куди має бути перевезена гігантська етнографічна колекція Недяка: понад 2 тис. зразків старовинного одягу, 4 тис. рушників, дерев'яна сакральна скульптура, ікони, меблі, сотні одиниць різноманітної зброї, включно з рідкісними козацькими фальконетами, жорна – словом, все, що характеризує життя та побут цих степових земель з XVII по XX ст. Є тут і зібрання кам’яних баб – незмінних «маркерів» Дикого поля, цього козацького фронтіру. Ще одна «фішка» музейного хутора – тварини: на хуторі живуть вівці, кози, корови, коні, воли, буйволиця, безліч птахів. Тому екскурсія сюди дуже корисна для усіх вікових категорій. Також на хуторі було знято декілька фільмів. В Харкові є декілька цікавих приватних музеїв, серед яких відзначимо колекцію сірникових етикеток – найбільшу в Україні та одну з найбільших в Європі. Зібрав її пан на ім’я Володимир Лінивий. На полицях створеного ним музею - понад 1 тис. сірникових коробок, а в альбомах – ще понад 6 тис. етикеток – смішних, пафосних, «просвітницьких», гумористичних, патріотичних, передвиборних, рекламних тощо. Тут можна побачити рідкісні серії випусків з акторами, письменниками, пам'ятками і відомими харків'янами. У колекції є цікаві екземпляри з Угорщини, Австрії, Італії, Індонезії, Індії, Таїланду, Канади, США, Австралії, Куби. Є міні-сірники 2 см завдовжки, і величезні - в 20 см. Крім того, В. Лінивий багато років збирає на своєму подвір'ї демонтовані бюсти, пам'ятники і фрагменти монументів Леніну та іншим вождям більшовицької революції. В останні роки його колекція, через декомунізацію, активно поповнюється.  У Львові, прямо на пл. Ринок, розташований, як не дивно, не дуже відомий туристам музей – «Галерея українського військового однострою», хоча існує він з 2002 р. Створив його Богуслав Любів, художник-дизайнер і кравець, який чверть століття тому зайнявся реконструкцією українських мундирів періоду визвольних змагань 1914-50-х рр. На основі старих лекал ним були пошиті перші зразки уніформи, відтворюваної до деталей - від стрічок до орденських планок. На цей час в галереї представлено близько 40 зразків уніформи усіх військових формувань України першої половини ХХ ст., починаючи від молодіжних організацій «Сокіл», «Січ» і «Пласт», мундири Українських Січових Стрільців, Української Галицької Армії, армії УНР, Гетьманської Варти, УПА тощо.  Єдиний в Україні музей бурштину та виробів з нього знаходиться у Рівному. Тут, зокрема, можна побачити диск-амулет, виготовлений близько 2,5 тис. років тому - найдавніший знайдений в Україні бурштиновий виріб, та злиток віком понад 2 млн років – це найстарший екзепляр колекції. В експозиції представлені числені картини, елементи одягу, прикраси і посуд, тонкість виготовлення яких вражає уяву. Не менш вишуканими є і інтер’єри зведеного в стилі модерн Будинку вчених (кол. особняк Вігдоровича), де розташований музей. А ось єдиний в світі музей писанки знаходиться у Коломиї на Івано-Франківщині. Зведений він 2000 року в стилі великоднього яйця. Саме на Прикарпатті традиції фарбування яєць до Великодня набули особливого розвитку, та практично в незмінному вигляді збереглися по наш час. Інтер'єр унікальної будівлі створений з різнокольорового скла, що відтіняє і підкреслює сотні писанок різних розмірів, утворюючих особливі композиції і візерунки. Всього колекція музею налічує понад 10 тис. експонатів, які презентують традиції великоднього розпису різних регіонів України, а також всіх земель, на яких розсілилися українці по світу. У музеї проводяться майстер-класи з писанкарства. Відзначимо й три київських музеї. Перший знаходиться біля пл. Слави, зветься Victoria Museum, і є приватним музеєм міських мод періоду 1830-1920-х рр. Його засновниця та куратор – Вікторія Лисенко – почала збирати колекцію одягу та аксесуарів Британії вікторіанської доби (тому назва музею має декілька сенсових навантажень). Колекція містить бл. 100 чоловічих та жіночих костюмів, а також понад 800 експонатів, які характеризують моду обраної доби. Сукні, костюми і різні аксесуари новому музею надали українські колекціонери О. Шереметьєв, Г. Кокоріна, Т. Дмитренко, В. Гресь та ін. Виставлені тут і речі, які зберігалися в запасниках музеїв. Представлена в тутешніх вітринах і мода, по якій одягалися і піддані імперії Російської - в першу чергу, періоду Срібної доби (1890-1917 рр.) Victoria Museum обладнаний за зразком аналогічних західних музеїв: створено відповідний клімат, захист від сонячного світла, всі експонати забезпечені спеціальною підсвіткою, можна скористатися аудіогідами тощо.  З 2005 р. в Києві, на Кловському узвозі, існує Національний музей іграшки. Його зібрання іграшок вважається одним з найбільш повних в Східній Європі. У музеї - понад 10 тисяч експонатів: ляльки, що повторюють моди семи десятків років, ведмежата і зайці, піонери і солдати, перша штучна ялинка з курячого пір'я і діюча модель парової машини, космічні кораблі і заводні автомобільчики 1960-х й навіть комічна кукурудза-неваляшка, що незмінно викликає своєю формою веселі емоції як у дітей, так і у їх батьків. В музейних вітринах представлені і ексклюзивні авторські роботи, і барвиста колекція українських народних іграшок – до прикладу, гуцульських сирних іграшок, технологія виготовлення яких не має аналогів в світі. Також в музеї постійно проходять тематичні виставки.  Національний музей бджільництва розташований на півдні столиці неподалік скансену в Пироговому. Тут можна почути про життя бджолиної сім'ї, технології, повір'я і легенди, пов'язані зі медозбором, спостерігати за життям бджіл у спеціальних демонстраційних вуликах. І, звичайно ж, мед в цьому музеї можна спробувати та придбати. Крім того, на території діє кабінет апітерапії й медового масажу. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/107364. Павло Ковальов

    19.02.2021 42 6805
  • Цікаві музеї України: куди їхати за сексом, містикою та забутими скарбами Цікаві музеї України: куди їхати за сексом, містикою та забутими скарбами

    Представлена в цьому нарисі десятка музеїв охоплює всі регіони країни - від містичних Карпат до веселої Полтавщини, від Харкова до Одеси, від оригіналів Малевича в сільській глушині до промислових артефактів, пов'язаних з епохою, коли Україна була найбільшою нафтовидобувною територією в Європі. Контракти.ua запрошують пройтися по всіх цих залах та експозиціях. У Верховині Івано-Франківської області існує музей гуцульської магії. Тут можна дізнатися про карпатських магів – мольфарів. Мольфарство як невід'ємна частина гуцульських традицій - пряма спадщина язичницьких культів, що ніколи не зникали в цих місцях. А насильницька смерть найвідомішого мольфара - Михайла Нечая (1930-2011) - тільки додала цій традиції похмурого ореолу.  Головне в музеї магії – розповідь екскурсовода. Тут і з'ясовується, що нібито звичайний ніж здатний розігнати хмари, посох - примирити подружжя, а музичний інструмент - дримба - налаштувати енергетичне поле людини. Магічна колористика гуцульського одягу, розповіді про давні обряди, символи та замовляння, які по цю пору практикуються в горах – все це мало кого залишає байдужим. В музеї проводяться і майстер-класи з виготовлення магічно «навантажених» артефактів або ж по техніці секретного листування, яким передавалися знання від одного покоління мольфарів до іншого.  Тепер переміщуємося на Полтавщину. Аби по-справжньому серйозно відтворити антураж наддніпрянського весілля, слід відвідати музей в с. Великі Будища поблизу Диканьки. Цей музей - свого роду театралізована експозиція. Весілля тут все частіше проходять цілком реальні (заяву можна подати до сільради) - під «чуйним керівництвом» народного ансамблю «Берегиня». Якщо відвідувачам пощастить, вони потраплять на «весільний переполох», і опиняться на гулянці як глядачі. Якщо ні – умовне весілля влаштують на основі групи самих туристів: виберуть молодих, дружок, батьків, сватів – і після цього почнеться справжній «інтерактив» з вітаннями, подарунками, стравами традиційної кухні та незмінним самогоном!  В Харкові є можливість завітати до самого пікантного музею України! Він створений в 1999 році при кафедрі сексології та медичної психології тутешньої медакадемії та позиціонує себе як науково-просвітницький. В 12 залах розповідають про сексуальні культури різних регіонів світу, а також - про статеву поведінку тварин. Можна побачити репродукції картин і малюнків на відповідну тему, скульптури і статуетки, найрізноманітніші «іграшки для дорослих», починаючи з прадавніх часів.  Тепер відправимось на південь. Музей звуку колекціонера Василя Пінчука в Одесі - це величезна колекція звукозаписної апаратури від музичної шкатулки до плеєра, через грамофони і патефони, вінілові платівки і бобінні магнітофони. Зібрана тут і всіляка звукозаписна апаратура - і «шпигунська», і естрадна, і спеціальні мікрофони для вождів СРСР. Ви знайдете тут прямого попередника плеєра - «мікіфон», який був винайдений ще 1924 року в Швейцарії, і передовий німецький радіоприймач часів Третього Рейху, і не менш передовий радянський радіоприймач «Фестиваль», створений 1957 року, а дізайн якого був вкрадений у США...  Містечко Хорошів на Житомирщині відоме своїм музеєм коштовного та напівкоштовного каміння. Довгий час музей мав прикладне значення, як геологічна експозиція при підприємстві «Кварцсамоцвіти», яке видобуває камені з багатющих покладів українського Полісся. 2001 року колекцію визнали національним надбанням України. Тут зібрано 1,7 тис. експонатів, включаючи гігантські кристали кварцу, топазу і берилу, що не мають аналогів в світі – наприклад, гігантський топаз в 28,5 кг, або ж топази ювелірної якості, що мають власні імена - «Академік Ферсман», «Казка» тощо. А один з залів експозиції радує відвідувачів численними виробами з дорогоцінних каменів. У Вінниці, на території підприємства з переробки вторсировини, влаштовано музей «колишнього побуту». Його створив В'ячеслав Воєводін, який довгі роки трудився тут комірником. В колекції Воєводіна до двох тисяч експонатів, знайдених на сміттєзвалищі: німецька бритва 1695 року (!), самовари, посуд, картини, статуетки, ордени, значки, практично цілі сервізи, безліч усілякої апаратури, не кажучи вже про книжки - зібраній «на смітнику» бібліотеці можна позаздрити.  На Черкасщині, на хуторі з дивною «французькою» назвою – Шампанія, що розташований між двома головними «шевченківськими» селами - Моринцями і Шевченкове - знаходиться найбільший в країні приватний музей військових артефактів. Його створив учасник афгано-радянської війни, колишній військовий та волонтер Олег Бойко. Рідкісні зразки зброї, чудово збережена форма різних армій і епох, колекція німецьких пропагандистських плакатів часів Другої Світової та жетонів російських «іхтамнетов» з нинішньої донбаської війни, не кажучи вже про особливо повну «афганську» частину колекції - все це багатство можна оглянути в трьох залах. Усього тут зібрано майже 30 тис. експонатів, 80% з яких - дійсні раритети. З 2011 року, коли музей відкрився, його відвідали туристи з 130 країн. Місто Ніжин на Чернігівщині має декілька незвичних музеїв, але зупинимося в цьому нарисі на одному з них -  Ніжинській поштовій станції. Перебування в цьому невеличкому, в дві кімнати, музеї буквально занурює в атмосферу Ніжина середини XIX ст., коли це повітове місто було перехрестям доріг на Москву, Петербург, Одесу, Харків, Царство Польське тощо. Власне, експозиція розташована у флігелі станційного наглядача. В будиночку відтворена обстановка середини ХІХ ст. зі справжними експонатами. Крім того, в музеї проводяться виставки, присвячені відомим уродженцям Ніжина або особам, з ним пов'язаним.  В Пархомовці Харківської області є художній музей, який називають «сільським Ермітажем». Тут можна побачити роботи Кандинського, Малевича, Рєпіна, Реріха, Айвазовського, Тропініна, Боровиковського, Кіпренського, Левітана, Сєрова, Бенуа, Васильківського, Княжицького, Глущенка, голландців XVII ст. Рейсдала та Хоха, митців XVIII ст. – француза Фрагонара та італійця Пиранезі. А ще - оригінал знаменитого «Голуба миру» Пікассо, подарований цьому музею самим митцем.  Якщо ж підтвердиться ще і справжність офортів, приписуваних Рембрандту, робіт Гогена, Сезанна, Мане і Пісарро, а також іспанця Мурільо (XVII ст.), то колекція в Пархомівці може бути віднесена до найбільших живописних збірок країни. І це – не враховуючи ікон та предметів побуту, дбайливо зібраних в цьому колишньому графському палаці родини Підгоричані. Цей унікальний музей виник у 1955-му зусиллями сільського вчителя Панаса Луньова (1920-2004). Той почав створювати при школі постійну експозицію живопису, й дуже швидко налагодив контакти спочатку з колекціонерами, потім - з головними музеями СРСР, а пізніше й зарубіжжя, та особисто з відомими художниками (включаючи того ж Пікассо). І усі вони дарували свої полотна для демонстрації в далекому селі...  Окремо варто зазначити, що Казимир Малевич саме в Пархомівці провів частину дитинства. Будинок, в якому жив його батько - керуючий цукровим заводом, зберігся. Нарешті, знову повертаємося на захід країни. Тут, в передмісті міста Надвірна – селі Пнів – є музей нафтопромислів Галичини. Він висвітлює той феноменальний період, коли Галичина була нафтовим центром Європи. В музейній кімнаті розповідається про історію виникнення нафтовидобувної промисловості в регіоні, демонструються інформативні стенди та документи, присвячені цьому досить маловідомому аспекту економічної історії України. Але головні експонати знаходяться просто неба - справжнє обладнання тих буремних часів, причому в більшості своїй - в робочому стані.  Повну версію статті можгна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/105630  Павло Ковальов

    15.02.2021 46 6089
  • Прогулянка Кропивницьким: що потрібно побачити туристу? Прогулянка Кропивницьким: що потрібно побачити туристу?

    На початку ХХ сторіччя місто, зараз відоме як Кропивницький, а тоді – Єлизаветград - було одним з найбільш передових серед повітових центрів Російської імперії. В ті роки сформувався неповторний архітектурний вигляд міста, який можна вважати за своєрідний феномен, місцевий варіант історизму та модерну. Ступень збереженості старої забудови в Кропивницькому є дуже високою, за критеріями «музейності» та атмосферності його можна впевнено ставити в один ряд з Одесою, Львовом, Чернівцями, Івано-Франківськом, Сумами. Контракти.ua підготували маршрут, проходячи яким, можна побачити головні пам'ятки міста. Місто виникло в 1750-х роках як Фортеця Святої Єлизавети. Воно одразу стало найважливішим торговим вузлом Центральної України, брамою до причорноморських степів, які тільки почали тоді засвоюватися, а вже за століття гордовито йменувало себе «маленьким Парижем», розбагатівши на цукрі та пшениці. На 1900 рік в ньому були усі головні ознаки благоустрою - телеграф, каналізація, водогін з більш ніж 300 колонок, електростанція і навіть трамвай, який за датою відкриття (липень 1897 р.) став четвертим в імперії. А населення в Єлизаветграді було більше, ніж в деяких столицях губерній, як-от Чернігів, Херсон чи Полтава: 1897 року в місті проживало 61,4 тис. осіб. Прогулянку Кропивницьким почнемо з найбільшої збереженої земляної фортеці в Україні. Щоправда, її зіркоподібний багатокутник побачити можна хіба з висоти. Нині фортеця – це ґрунтовно зарослі вали, рови і бастіони, всередині яких ще з 1780-х, коли звідси вивели гарнізон, отаборився військовий шпиталь. Поруч – меморіал воякам Другої Світової, доповнений стендами на честь героїв АТО.  Далі прямуємо до мосту через річку Інгул. Дорогою не можемо не помітити велику церкву Різдва Богородиці (1812 р.) Храм був заснований в слободі грецьких переселенців. Він ніколи не закривався, тому всередині можна побачити ікони XVIII ст.  Перейшовши міст, ми опиняємося на вулиці Великій Перспективній. Одразу ліворуч стоїть імпозантний будинок - т.зв. «Пасаж Шполянського» (№ 60, 1893 р.), в якому знаходиться Музей мистецтв.  Якщо повернути праворуч, на вулицю Преображенську, то за ринком ми побачимо Спасо-Преображенський собор. Його побудували старообрядці 1813 року. Зараз, звичайно ж, він є суто православним. Далі вздовж Великої Перспективної стоїть низка цікавих будівель, серед яких особливо виділяється кол. головопоштамт (адреса – по вул. Гоголя, 72, 1893 р.) На іншій стороні вулиці, на місці мерії, до початку 1950-х стояв кафедральний Успенський собор. Перед мерією - пам'ятник О. Пашутіну (1846-1905) - багаторічному міському голові (з 1878 року до смерті), історику-краєзнавцю. Саме на його мерство і припадає розквіт Єлизаветграда імперської доби. Далі Велика Перспективна виводить на головну площу міста - Героїв Майдану. Вздовж вулиці, фасадом на площу, стоять декілька цікавих будинків, але для початку пропонуємо зайти за будівлю мерії (на її місці колись розташовувалася справжня ратуша), де на вул. Чмиленка, 74, стоїть кол. лікарня Вайсенберга (1898 р.) Оглянувши її, повертаємося назад вулицею Чмиленка, та на розі площі зупиняємося перед ефектним кутовим будинком № 84/37 – колишнім готелем. Його фасадом повзуть кам'яні змії, тримаючи в пащах яблуко. В будинку знаходяться різноманітні організації.  Йдучи далі вулиці, невдовзі бачимо ансамбль видатних споруд – хоральної синагоги (№ 90/40, 1897 р.) та будинку рабина (№ 60, музична школа № 1). В будівлі синагоги з 1998 р. діє музей «Євреї Єлисаветграда». Кількість останніх та їхня роль в житті міста була дуже значущою: перепис 1926 року зафіксував 18,5 тис. євреїв, що складало понад 27% населення. В наш час євреїв в Кропивницькому залишилося хіба 0,1%. Будинок рабина недарма займає музична школа – в ньому народився композитор Ю. Мейтус (1903-1997). Батько Мейтуса придбав будинок (рабин жити в ньому відмовився, вважаючи занадто розкішним) під власну клініку. При цьому Мейтус-старший був пристрасним меломаном, тому в нього гостювала та концертувала уся музична еліта Єлизаветграда, у т.ч. батько та син Нейгаузи – Густав та Генріх (1888-1964) – композитор та піаніст.  Повернувши від синагоги вулицею Пашутінською, за квартал опинимося на перетині з вулицею Паученка - головним пішохідним променадом міста. Одразу бачимо два дуже цікавих об'єкта – будинки краєзнавчого музею (№ 40) і кол. лікарні Гольденберга (№ 45/35).  Музей знаходиться в чудової архітектури особняку (1895-1910 рр.) негоціанта Абрама Барського. Той не встиг пожити в завершеному будинку, бо був 1907 року вбитий анархістами-рекетирами, такого ж єврейського походження. Проте всередині відтворені інтер’єри з меблями того часу, а експозиція музею вважається – після поповнення на по. 1990-х експонатами з унікальної колекції О. Ільїна (про неї можна прочитати в попередньому нарисі) – найбагатшою серед подібних в українських обласних центрах.  Далі нам потрібно пройти чотири квартали по вулиці Паученка до № 89 – особняка, в якому розміщено музей художника О. Осмьоркіна (1892-1953). Музей було відкрито в будинку, який збудував для себе архітектор Паученко - дядько Осмьоркіна. Таким чином, будівля зберігає пам'ять відразу про двох видатних людей. Радимо відвідати цей музей та дізнатися про атмосферу «Срібного століття» в Єлизаветграді. Якщо відправитися у зворотному напрямку, то опинимося на центральному міському променаді - кол. вул. Двірцевій. Вздовж неї стоять понад 20 пам’яток архітектури, серед яких відзначимо № 17 – кол. контора Петроградського міжнародного кредитного банку (зараз – ресторан), № 15 – особняк Марущака (обласна бібліотека для юнацтва), № 9 – Гостинний двір (управління СБУ), № 7 – театр «Ілюзіон» (школа мистецтв) тощо. Вулиця Паученка виводить на площу перед міським театром (1865 р.), в якому почалася історія трупи М. Кропивницького, й, відповідно, усього славнозвісного «театру корифеїв».  Район, що прилягає до театру з північного заходу, зветься Ковалівкою. Тут в середині XIX ст. звели військове містечко для юнкерського кавалерійського училища (зараз тут військовий ліцей «Сокіл»). Ансамбль містечка включає триповерховий палац, штабний і навчальний корпуси, манеж та стайні. Парк перед головним корпусом – колишній училищний плац.  За парком, в житловій частині району, знаходяться кілька примітних об'єктів - зокрема, Покровська церква (1849 р., вул. Олефіренка, 14), кол. Реальне училище (1873 р., машинобудівний коледж, вул. Олефіренка, 6), лікарня Св. Анни (1904 р., пологовий будинок, вул. Ганни Дмитрян, 1). Лікарня була названа на честь її засновниці - благодійниці грецького походження Ганни Матракі (Дмитрян; 1843-1913). Далі наш шлях лежить на вулицю Чикаленка, 1, де розташований музей заводу Ельворті (до 2016 р. - «Червона зірка»). Завод заснували британці Роберт (1846-1925) і Томас (1847-1891) Ельворті в 1874 р. Вже за десяток років по відкриттю продукція англійської якості почала користуватися таким успіхом, що брати відкрили свої філії у, власне, Британії, а пізніше - і в США. Так Єлизаветград став відомим у світовому масштабі. Родина Ельворті володіла підприємством до 1918 року, а в ранню радянську добу тут збирали чи не перші в УРСР трактори. В будинку, де жили брати і перебувала контора заводоуправління, відкрито музей, а перед ним встановлено пам'ятник цим двом джентльменам.  Прогулянку Кропивницьким, особливо в теплу пору року, варто завершити візитом в дендропарк, який знаходиться недалеко фортеці, з якої ми починали нарис. Парк став популярним після реконструкції в сер. 2000-х, коли в ньому висадили понад 100 сортів тюльпанів різних кольорів і відтінків. Усього ж квітів тут - понад 2 млн. 2008 року дендропарк був визнаний кращим парком в Україні. На його території - розважальна зона з десятками атракціонів, кав’ярнями та ресторанами.  Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/102341 Павло Ковальов

    03.02.2021 44 6659
  • Кропивницький: невідомий центр України Кропивницький: невідомий центр України

    Якщо обчислювати український «пуп землі», то, глянувши на мапу, стає зрозумілим: він точно знаходиться в Кіровоградській (поки ще не перейменованої) області. А місто Кропивницький, центр цієї області – мабуть, чи найменш відомий туристам обласний центр. І це при тому, що місто - справжній архітектурний заповідник, який здатний здивувати «по-повній» (що і сталося з автором). Контракти.ua запрошують познайомитися з цим незвичайним містом, що зберігає пам'ять про відомих людей - від родин Тарковських і Тобілевичів до всемогутнього свого часу більшовика Зінов’єва, від глави уряду УНР Винниченка до таємничого колекціонера Ільїна... Отже, 11 фактів про Кропивницький Єдине місто в Україні, назване на честь театрального діяча Місто змінило шість назв. Найдовше воно проіснувало під назвою Єлизаветград (1784-1924). В радянський період спочатку місто стало Зінов'євськом - на честь народженого в ньому видного більшовицького діяча Овсія-Гірша Радомисльського (Григорія Зінов'єва; 1883-1936). Після того, як Зінов’єв був репресований, місто 1934-го перейменували на честь іншого більшовика – Сергія Кірова (спочатку просто в Кірово, а згодом, 1939 року, зробивши обласним центром, назвали Кіровоградом). 2016 року, після тривалих дискусій, було затверджено нову назву - на честь Марка Кропивницького (1840-1910), засновника професійного українського театру. І тепер це єдине місто в Україні, назване на честь театрального діяча. Перший цукровий завод в України та перший «цукровий олігарх» В Єлизаветграді заснований 1785 року перший в Україні цукровий завод. Батьком нашої цукрової промисловості став купець з Чернігова Іван Масленников. Невдовзі він став мільйонщиком, першим в Єлизаветграді володарем титулу купця І гільдії, а згодом - і дворянином. Правда, остання подія сталася 1806 року, коли він вже мешкав в Херсоні. Найстаріший залізничний міст в Україні В Кропивницькому 13 мостів, і поступається він в цьому плані тільки Києву. Найбільш цікавим є залізничний міст-віадук через Інгул, опори та обриси якого зберігаються в незмінному вигляді з 1865 р. Більше того: цей міст був першою в Російській Імперії спорудою такого роду (залізничний віадук). А ще певний час він був найвищим залізничним мостом в Європі! Перша цивільна друкарня в Україні Для друкування книг т.зв. «цивільним», або ж спрощеним, шрифтом, в 1764 р. в новоутвореній фортеці Св. Єлизавети заснована друкарня за ініціативою новоросійського генерал-губернатора Мельгунова, в якого тут була резиденція. Однак вже наступного року установи губернії переведено до Кременчука, куди переїхала і друкарня. До наших днів збереглася тільки одна книга, надрукована того року - комедія «Кавовий дім». Примірник знаходиться в Петербурзі. В місті зародився професійний український театр Історія театру пов'язана з історією ремісниче-грамотного училища, заснованого 1867 р. викладачем М. Федоровським. В цьому навчальному закладі був гурток хорового співу, драматичний гурток та власний оркестр. Драмгурток відвідували брати Іван і Микола Тобілевичи (які згодом візьмуть псевдоніми Карпенко-Карий і Садовський). Композитор П. Ніщинський спеціально для цього хору написав музичну п'єсу «Вечорниці», яку поставили в 1875 р. У виставі брав участь М. Кропивницький. Й саме від цієї вистави йде відлік історії трупи, яка в жовтні 1882 р. поставить саме в Єлизаветградському театрі «Наталку Полтавку», а пізніше отримає назву «театр корифеїв». Перший пам'ятник вченому-гуманітарію в Україні Віктор Григорович (1815-1876) був філологом-славистом, професором одночасно декількох університетів. Після виходу у відставку переїхав до дітей в Єлизаветград, де і помер. Роль Григоровича у вивченні мов і літератур слов'янських народів є дуже важливою. Мармуровий бюст на могилі вченого постав 1892 р. Гроші на спорудження дали понад 120 жертводавців. На жаль, кладовище, на якому були поховані Григорович та інші видатні містяни, було знищено, однак бюст частково зберігся. Його наприкінці 1960-х перенесли на новий цвинтар, а пізніше копію бюсту поставили біля будівлі Технічного університету. Перший повноцінний пам'ятник Леніну в Україні Як виявляється, перший великий пам’ятник Леніну в Україні (не бюст і не тимчасова скульптура) постав 1925 року в Ковалівському парку міста, яке тоді звалося Зінов’євськом. Пояснюється це просто: товариш Зінов’єв наказав на своїй малій батьківщині відкрити пам’ятник другові, з яким мешкав в відомому «шалаші». Відкриття сталося 7.11.1925 р. Пам’ятник простояв до літа 1941-го, коли його звалили німці, а за 6 років на тому ж п’єдестали встановили точну копію. Цей «Ілліч» простояв до зими 2014-го. Єлизаветград - батьківщина видатних людей В місті народилися: письменник і політик, голова Ради міністрів в 1917-18 рр. Володимир Винниченко (1880-1951),  поет Арсеній Тарковський (1907-1989), письменник Юрій Олеша (1899-1960), композитор Юлій Мейтус (1903-1997), піаністи Генріх Нейгауз (1888-1964) та Кароль Шимановський (1882-1937) тощо. Дитинство чи юність в Єлизаветграді провели видавець і меценат Євген Чикаленко (1861-1929), польський письменник Ярослав Івашкевич (1894-1980), фізик, лауреат Нобелівської премії Ігор Тамм (1895-1971), письменник Юрій Яновський (1902-1954), поет Євген Маланюк (1897-1968), у 1925-му працював драматург Микола Куліш (1892-1937).  Місто, як уже зазначалося, пов'язано з іменами родини Тобілевичів: Івана Карпенка-Карого (1845-1907), Миколи Садовського (1856-1933), Панаса Саксаганського (1859-1940), акторки Марії Заньковецької (1854-1934) та всього колективу «театру корифеїв».  Таємна колекція простого електрика – загадка та скарб міста Найпопулярніший і найбільш таємничий персонаж нещодавньої історії міста - простий електрик Олександр Ільїн (1920-1993), який зібрав унікальну колекцію книг і творів мистецтва. Точна вартість колекції досі невідома – найменша з цифр говорить про 100 млн доларів! Ці скарби збагатили місцеві музеї і бібліотеки, зробивши їх одними з найбагатших в Україні, але особистість Ільїна та обставини, за яких він збирав свою колекцію, залишаються темами для суперечок і спекуляцій. Найбільш поширеною є версія про таємний «партійний общак» або КПРС, або КДБ, а Ільїн був лише таким собі «охоронцем-скарбником». Цю версію показано в російському фільмі «Синдром дракона» (2012 р.) Місто кавалеристів і пілотів Два спеціалізованих навчальних заклади в різний час впливали на історію і соціальну структуру міста. Це юнкерське кавалерійське училище та вище училище цивільної авіації. Юнкерське училище було засновано 1865 року і згодом стало одним з трьох в імперії постачальником офіцерських кавалерійських кадрів, і єдиним на території України. Воно проіснувало тут до 1935-го (звичайно, в радянську добу як просто кавалерійське). Що стосується льотного училища, то воно було створено в 1951 р. як військове. У 1960 р. його його перепрофілювали в школу вищої льотної підготовки - другий в СРСР виш інженерів-пілотів цивільної авіації. З 2011 р. заклад зветься «Льотна академія Національного авіаційного університету». В 2015 р. на його території відкрився музей-літак. Кропивницький – «царство» цегляного модерну Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть у Єлизаветграді склався власний архітектурний стиль, який був місцевою версією модерну. Основним матеріалом була червона цегла, тому більшість будинків має відповідний колір. Дуже високий ступінь збереженості забудови того періоду робить місто музеєм просто неба. Єлизаветградський модерн пов'язаний, в першу чергу, з іменами двох архітекторів - Якова Паученка і Олександра Лишневського. Ім’ям першого (помер 1914 року) названа головна пішохідна вулиця. Лишневський пізніше переїхав до Петербурга, де також звів велику кількість дуже цікавих будівель. Він помер в блокаду, 1942-го року. В наступному нарисі ми розповімо про основні пам'ятки міста. Повну версію статті можна прочитати тут: kontrakty.ua/article/102246 Павло Ковальов

    27.01.2021 38 7577
  • Маловідома Львівщина: 9 місць, які варто відвідати Маловідома Львівщина: 9 місць, які варто відвідати

    Прийдешні свята багато хто з нас проведе у Львові. І якщо ви все ж таки зважитеся вириватися з гостинних обіймів міста, то, напевно, захочете побачити і інші визначні пам'ятки Галичини, окрім відомої «золотої четвірки» замків - Олесько, Підгірців, Золочева та Жовкви. Тому Контракти.ua підібрали 9 місць на Львівщині, які варті нашої уваги.  Першою точкою стане Великий Любінь – найдавніший галицький курорт. Ще в 1578 році про тутешню мінеральну воду писав особистий медик польських королів. На початку XVII ст. тут облаштували, де-факто, перший санаторій в регіоні. 1821 року магнатка Яблоновська відкрила в Любіні повноцінну водолікарню для заможних львів'ян. Її син в 1849 році продав маєток барону Костянтину Бруницькому. Той побудував купальні, кілька пансіонатів і готелів. Все це добро заповідав своєму синові Адольфу, який в 1909-1910 рр. перебудував палац в стилі необароко. У міжвоєнній Польщі курорт мав статус національного, а лікарня вважалася найбільшою в Польщі. Палац був відреставрований 2007 року. Зараз в ньому знаходиться школа-інтернат. У селищі є також червоноцегляний костел 1930-х років та дерев’яна церква 1854 року. Наступна точка – село Вишня недалеко Городка. Тут знаходиться палац в стилі необароко (1835 р.), а в палаці - музей знаменитого комедіографа Олександра Фредра (1793-1876). Фредро вважається представником українофільської течії в польській літературі. Окрім того, він є дідом по матері митрополита Андрія Шептицького. Палац вже багато десятиліть його займає агроколедж. Всередині ще можна побачити ліпнину та паркет часів драматурга. Ну а розповідь екскурсоводів дозволяє зрозуміти атмосферу того часу. В палаці постійно проводять фестивалі, вечори танців та інші заходи, які популяризують життя галицької аристократії ХІХ ст. Далі пропонуємо оглянути «міні-замок» с. П’ятничани. Фактично, це одна оборонна вежа, унікальна тим, що є зразком правдивого готичного стилю. Вежу спорудили десь на початку XIV ст. як донжон замку, що контролював дорогу Львів - Холм. У XVII ст. вона деякий час була дзвінницею монастиря. В ході реставрації 1990-було відновлено підйомний міст – до слова, єдиний діючий в Україні! У вежі розташовується музей. Тепер на нас очікує замок в Свіржі - один з найбільш імпозантних на Львівщині, «актор» кількох кінострічок (наприклад, у знаменитих «Трьох мушкетерах» він «грав» відразу шість локацій). Точна дата заснування замку невідома. У 1427 році він вже існував, і з тих пір багато разів перебудовувався, горів та знов відновлювався. Його сучасний вигляд – наслідок декількох активних реконструкцій. Першу з них почав 1907 року генерал Ламезан, француз з роду, який багато століть перебував на службі австрійських цісарів. В Першу Світову замок згорів. 1930-го роботи продовжив зять Ламезана - політик і військовий діяч Тадеуш Бур-Коморовський, відомий тим, що віддав наказ про початок Варшавського повстання. Після Другої Світової Свірзський замок прийшов у запустіння, але в середині 1970-х увесь комплекс передали під Будинок творчості архітекторів. Тоді, зокрема, були відновлені інтер'єри внутрішніх покоїв та господарських будівель. В одному із залів замку досі можна побачити старовинний камін. Збереглося подекуди оздоблення стелі і дверних прорізів. Це й дозволило зробити замок «героєм» кінострічок. На Старосамбірщині знаходиться с. Скелівка (кол. Фельштин). Колись ним володив німецький рід Гербуртів, головною резиденцією якого був сусідній Добромиль. Найцікавішою спорудою Скелівки є костел Св. Мартіна (кін. XV-поч. XVI ст.), схожий на північнонімецькі храми. У 1904 р. була проведена реставрація костелу, яка додатково надала йому неоготичного вигляду. У Першу Світову храм сильно постраждав, але був відновлений. В ньому досі зберіглася частина надгробків Гербуртів. Особливу увагу потрібно звернути на дзвіницю костелу - це фортечна вежа зниклого замку. У роки Першої Світової її верхня частина також була зруйнована, але потім дбайливо зібрана. У селі є також дерев'яна церква і невеликий палацик, в якому знаходиться протитуберкульозний санаторій. Скелівка також відома як одна з «адрес» перебування бравого вояка Швейка – вважається, що саме в Фельштині він переодягнувся в форму російського солдата, що виявилася затісною. Тому-то і стоїть Швейк у вигляді пам'ятника на центральній площі Скелівки, явно відчуваючи незручність від того, що штани виявилися не того розміру.  Продовжуючи подорож Старосамбірщиною, неможливо оминути Стару Сіль (кол. Зальцброк). Головна атракція міста - костел Архістратига Михаїла. Існуюча споруда побудована в 1660 році, а ось каплиця Святої Анни, що знаходиться з північної сторони, давніша: виявлено напис про її побудову ще 1365 року. В 1920-х костел капітально реставрували після руйнувань Першої Світової. В 1970-х він погорів, а пожежу гасили, чомусь, солоною ропою. Всмоктавшись в стіни, сіль почала їх руйнування, зістарівши зовнішній вигляд храму. Тому зараз він у аварійному стані. Дзвіниця, що стоїть окремо, можливо, колись була вежею замку. Крім костелу, в Старій Солі є дві дерев'яні церкви - Воскресенська (XVI або XVII ст.) і П'ятницька (1440 р.) - найстаріша дерев'яна церква в Україні, що знаходиться на своєму первісному місці! Й, нарешті, тут є романтична «вілла Анна» 1911 року. Нині в ній знаходиться відділення лікарні. Похилений флюгер на вежі - слід від удару блискавки на початку 1980-х. Тепер переміщуємося до Старого Села, де прямо біля залізниці стоїть гігантський замок - найбільший за площею у Західній Україні (понад 2 га). Це була, послідовно, резиденція декількох родів – Острозьких, Сенявських, Чарторийських, Потоцьких. Останні й почали його руйнування, дозволивши використовувати територію в комерційних цілях. З тих пір на території замку спочатку були облаштовані склади, потім - винокурня, а пізніше - пивоварня. При цьому периметр стін замку, прикрашений пишним білокамінним різьбленням часів Ренесансу, зберігся майже повністю, як і три величезні вежі з шести, а також два господарських корпуси – звичайно ж, у руїнованому стані. Наступна наша точка – прикордонне містечко Хирів. Головна його пам'ятка – гігантський комплекс єзуїтського конвікту (колегіуму; побудований 1883-1906). Чому отці-єзуїти вирішили будуватися саме в заштатному містечку, відомо тільки Господу і главі ордена. Це був найбільший в тодішній Австро-Угорщині об'єкт такого роду, а в міжвоєнній Польщі – найбільший релігійний навчальний вуз, зі свого електростанцією, шістьма басейнами, обсерваторією. Весь комплекс досягав в периметрі 772 м, мав 327 залів і приміщень різного призначення. З 1939-го до 2003-го в комплексі містилися військові. Після цього будівлі руйнувалися, і тільки декілька років тому почалося їх відродження - в відремонтованій частині корпусів спочатку «оселився» готель Layar Palace, потім сюди перевели й табір «Артек-Прикарпаття». Через пожежу в 2018 році реставраційні роботи дещо пригальмувалися. В самому Хирові варто оглянути залізничний вокзал (1872 р.), костел Св. Лаврентія (1710 р.), будинки на площі Ринок та церкву Різдва Богородиці (кін. 1840-х). Додамо, що центральну площу доволі чемно відреставровано. Нарешті, переміщуємося до Червонограду (колись Кристинопіль) – однієї з резиденцій розгалуженої родини Потоцьких. Розквіт місто пережило за Франциска Сілезія Потоцького (1700-1772). Цей магнат з кепським характером та одіозною репутацію розбудував тут палац з 40 розкішними кімнатами, бальною залою та «китайським кабінетом». Франциск був найбагатшим магнатом Речі Посполитої свого часу, його амбіції простягалися на польську корону, заради чого він не гребував російською підтримкою і провокуванням громадянських війн. До слова, саме його політика і ставлення до простолюду стали однією з причин Коліївщини (Умань належала йому). Після того, як Потоцький отруївся, не бажаючи отримати кару за свої злочини від нової австрійської влади, його син Станіслав перебрався до Умані, а палац в Кристинополі почав занепадати. Він горів, перебудовувався, руйнувався в ході війн та від безгосподарності. Але з початку 1990-х в палаці розташовулися філія Львівського музею історії релігії та дуже цікавий краєзнавчий музей, тому відвідати Червоноград, безумовно, варто. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/110352 Павло Ковальов

    23.12.2020 41 9264