Волинська область з центром в Луцьку зазвичай «губиться» серед інших українських регіонів. Замок в обласному центрі, Шацькі озера, «базарно-вокзальний» Ковель - мабуть, все, з чим турист асоціює цей регіон. Тим часом, в області, приховані від цікавих очей, ховаються численні садиби, костели, церкви та замки - як в невеликих селищах, так і в містечках з величним минулим, таких, як Володимир-Волинський - колись центр окремого князівства, або Олика - колишня резиденція славного і могутнього роду Радзівілів. Запрошуємо у віртуальний тур по деяких волинських пам’ятках. Почнемо, все ж таки, з обласного центру, причому із самого Луцького замку, аби презентувати вам Художній музей, який «сховався» в колишньому комендантську будинку, що стоїть праворуч від вхідної вежі. Цей музей - справжня перлина серед обласних музеїв такого роду. В основі експозиції – колекція портретів князів Радзівілів з їх маєтку в Олиці (про нього піде мова далі). Портрети членів цього роду відносяться до XVI-XIX століть. Крім того, в музеї експонуються оригінали картин великих іспанців Рібейри і Мурільйо (останній достеменно не атрибутований, але вважається, що це авторська копія), італійців Маньяско і Лондоні, фламандця Снейдерса, француза Пуссена. До слова, ані Мурільйо, ні Пуссена в інших українських музеях немає. А в 2012 році в музей передана картина видатного німецького живописця епохи Ренесансу – Лукаса Кранаха Старшого – а саме портрет Йоганна IV, правителя князівства Ангальт. Картину намагалися вивезти за кордон. Її вартість - близько півмільйона доларів. Інший цікавий музей в Луцьку – волинської ікони. Це єдиний в Україні музей, який представляє самобутню регіональну школу іконопису. Тут зібрано понад 1,5 тис. експонатів - причому не тільки ікон, а й скульптур, релігійної начиння, окладів ікон і цілих іконостасів. Перлиною колекції є знаменита Холмська ікона Божої Матері, написана в XI або XII ст. Їдемо далі до міста Володимира-Волинського, одного з найдавніших в Україні (воно вперше згадується 988 року). На городищі височіє збудований в 1160 році Успенський собор - один з небагатьох храмів часів Київської Русі, що вцілів до наших днів. Щоправда, на початку ХХ ст. він був ґрунтовно реконструйований і перебудований. Давньоруськими часами датується і Василівська церква-ротонда - рідкісна споруда такого роду в Україні. Свій нинішній вигляд вона отримала також після реставрації в кінці XIX ст. Інші архітектурні пам'ятки міста на березі прикордонного Західного Бугу включають костел Йоакима і Анни (1775 г.), колишній костел єзуїтів (1776 р., зараз – православний собор Різдва Христового), Домініканський монастир (1789), Миколаївську і Георгіївську церкви, особняк, де знаходиться краєзнавчий музей тощо.  Тепер прямуємо до легендарного Берестечка. Головною пам'яткою тут є музей-заповідник «Козацькі могили» на полі битви (біля с. Пляшевого, що межує з Берестечком), яка сталася влітку 1651 року між військами Хмельницького і короля Яна Казимира. Автентичність представлених тут експонатів обумовлена обставинами їх виявлення: безліч воїнів потонуло в навколишніх болотах, які в прямому сенсі законсервували їхні рештки разом з одягом, взуттям та зброєю. Георгіївський храм, споруджений в 1910-14 роках, є мавзолеєм: в підвальному приміщенні зібрані тисячі кісток і черепів, знайдених під час розкопок. Поруч стоїть дерев'яна Михайлівська церква XVII ст., в якій перед боєм молився Хмельницький. Вона перенесена з села Острів. Не менш цікавим є і саме містечко, прикрашене Троїцьким костелом і однойменним православним собором. Крім церковних споруд, в Берестечко можна побачити і інші пам'ятники архітектури - наприклад, палац князів Пронських або унікальна в загальноєвропейському масштабі споруда - т.зв. «Мурований стовп» - надгробний пам'ятник князю Олександрові Пронському (помер 1601 року). Переміщуємося до Олики – резиденції Радзівілів. Перш за все, слід відвідати величезний палац, найбільшій в Україні за кількістю приміщень – їх тут рівно 365. Вже багато років тут знаходиться психіатрична клініка, але, на відміну від більшості установ подібного профілю, вхід до внутрішнього двору палацу вільний. В інтер’єрах, на жаль, нічого не зберіглося.  Іншою видатною пам’яткою Олики є грандіозний Троїцький костел (або ж Колегіата, бо тут знаходилася єзуїтська колегія). Костел зведено 1640 року за проектом італійських архітекторів за зразком римської церкви Іль Джезу. Всередині костелу збереглися дерев'яні скульптури апостолів і частково - мармурові іконостаси. 2020 року польськими зусиллями було закінчено його реставрацію. За дзвіницею Троїцького костелу «ховається» невеликий костел Петра і Павла, один з найстарших на Волині (1455 р.) Є в Олиці і Стрітенська церква, побудована 1784 року. В ній знаходиться більше десятка старовинних ікон. Дуже цікаві храми є і в містечку Любомль. В першу чергу, це Георгіївська церква, відома з 1280-х років - найбільш давній кам'яний православний храм землі волинської. Нинішні форми храм отримав в XVI ст. Храм не закривався, тому всередині можна побачити давні фрески та ікони. Ще одна споруда Любомля - Троїцький костел, зведений в 1412 році - найстаріший католицький храм в області.  Не дуже відомим, але дуже повчальним, музеєм на Волині є садиба В'ячеслава Липинського (1885-1931) в с. Затурці. Липинський - історик, політолог, публіцист і політик - був ідеологом українського консервативно-монархістського руху початку ХХ століття. Музей в Затурцях є центром вивчення життя і ідей Липинського, а також усього, що пов'язано з його родиною і родом. Експозиція охоплює період з 1839 по 1939 роки. Є на Волині і «головний» музей Лесі Українки – в с. Колодяжному поблизу Ковеля. Вона прожила тут з 1882 по 1907 роки, створила значну частину поезій. Меморіальна експозиція знаходиться в двох будинках: т.зв. «Білому», побудованому для старших дітей сім'ї Косачів як літературне шале-флігель, і батьківському будинку Петра Косача, спорудженому в 1896 році.  А що подивитися власне у Ковелі, який дуже сильно був понищений у Другу Світову? Тут стоїть унікальний дерев’яний костел, перенесений 1993 року з с. Вишеньки. Унікальний він тим, що пам’яток дерев'яного неоготичного зодчества в Україні практично не залишилося, за винятком Закарпаття. Датою побудови костелу називають або 1639, або 1771 роки. Всередині є бароковий вівтар XVIII ст.  Нарешті, відвідаємо колишнє містечко Устилуг – маєток трьох поколінь родини Стравінських: співака Федора Стравінського, його сина - великого композитора Ігоря Стравінського, і Федора Ігоревича, який став художником. Ігор Стравінський створив тут свої головні твори. Музика, створена ним для безсмертних балетів, є нічим іншим, як переробленим волинським фольклором, і, таким чином, ніяка вона не російська. У родовій садибі «Стара Миза», побудованої в 1907 році за проектом Ігоря Стравінського, знаходяться музична школа і музей композитора.  Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/120626

Цей нарис познайомить вас з маловідомою Рівненщиною. Ми побачимо цікаві народні традиції в Сварицевичах, старійший дуб на території України та найстарший діючий в країні вітряк, проїдемось вузькоколійкою, відвідаємо привидів Млинова та єдиний в світі геологічний заказник в базальтовому кар'єрі тощо. Почнемо з Антонівсько-Зарічнянської вузьковолійки (вона ж - «Поліський трамвай», «Бурштиновий шлях» або приміський потяг №№ 6391-6392) на півночі області. 2007 року вузькоколійка стала переможницею конкурсу «Сім чудес Рівненщини». Це унікальний для України маршрут: ширина колії - 750 мм, що вдвічі менше за стандартну колію 1520 мм, а довжина - 106 км, що робить її однією з найдовших діючих вузькоколійок у Європі. При цьому міст через річку Стир на цьому шляху є найдовшим дерев’яним залізничним мостом у Європі (153 м). Усього ж дерев’яних мостів на маршруті – понад 30. Потенційна швидкість потяга – до 40 км, але зазвичай він їде зі швидкістю 26,5 км, що дозволяє насолодитися природними красотами. Окремої уваги заслуговує музей в Антонівці, який розповідає історію вузькоколійки. Радимо відвідати й геологічний заповідник «Базальтові стовпи» - єдиний такий у світі. Це затоплені підземними водами кар’єри № 3 та № 5. Посередині кар’єру № 3 є ще острівець у формі серця. В міжвоєнні часи це був найбільший базальтовий кар’єр Польщі, причому камінь йшов на експорт – ним замощували площі Відня та Парижу. Камінь тут видобувають й досі. На півночі області є також дуже цікаве село Глинне. По-перше, воно відоме тим, що тут росте одно з найбільш визначних дерев України – 1300-річний «Юзефін» дуб. Старійшина українських лісів має окружність стовбура понад 8 м при загальній висоті дерева в 20 м. Навколо ростуть й інші дуже старі дерева – сосни, ялини тощо. По-друге, на околиці села знаходяться курганний могильник XI-XIII ст. з 28 курганів та козацькі хрести, які вважають наслідками сутички в цих місцях загонів з військом князя Радзівіла у 1595 році. А найцікавішим в Глинному є його соціально-демографічний вимір: у жовтні 2017 року Рівненський облстат повідомив, що саме Глинне є найбільш багатодітним селом Європи! На території сільради проживає понад 280 багатодітних сімей – тобто, родин, де є троє і більше дітей. Щороку в селі народжується до 250 дітей. Наприклад, в селі мешкає родина Ковалевичів, в якій вже народилася 19-та дитина. В родинах тут, в середньому, від 8 до 12 дітей – і навіть є своєрідне змагання між ними у тому, де дітей найбільше. Так от: вважається, що до такої плодючості глинчан дотичним є… той самий дуб, до якого вже понад 1000 років ходять місцеві жінки з проханням легкий перебіг вагітності та пологів, про здоров’я дітей та про те, щоб дітей було більше. І, як бачимо, дуб явно їм допомагає! В селі Гоща, що на трасі Київ-Львів, стоїть садиба у т.зв. «фахверковому стилі». Палац, зведений на наприкінці ХІХ ст. - взірець поєднання фахверкового стилю та модерну. Він зберігає всередині дерев’яні сходи з перилами відповідного візерунку, а також обрамлення внутрішніх дверей. В радянські часи палац практично повністю обклали плиткою, що спаплюжило сприйняття його краси та зруйнували і башту, яка надавала споруді додаткового романтизму. Добре, що зберігся модернових обрисів ганок. Окрім садиби, обов’язково зверніть увагу в Гощі на Михайлівський храм. В середині XVII ст. його збудували як центр православного чоловічого монастиря та оборонну споруду (стіни мають товщину до 2,3 м). Ризницю церкви прикрашає портрет княгині Саломирецької, фундаторки храму, написаний 1639 року – одна з лічених збережених пам’яток такого роду, що продовжує знаходитись у тому ж місці, де і століттями. У церкві є ще одна цінна пам’ятка – сонячний годинник XVII ст. Зараз навколо розбудовано монастир МПЦ. Село Красносілля привертає увагу пам’яткою промислової архітектури минулого – вітряком 1895 року. Він досі діє, та є одним з найстарших в Україні, який виконує свою роботу. Його контури – відверто архаїчні, вони відсилають нас до суворої поліської архітектури оборонних дерев’яних церков та костелів. При цьому інженером, який збудував вітряк, є не місцевий уродженець, а чех Іван Клічник. Вітряк став головною туристичною атракцією села настільки, що тут вирішили проводити вересневий фестиваль «Красносільські вітряки». А тепер запрошуємо до містечка Млинів, а точніше – до його… привидів. Серед українських «містичних» адрес Млинів виділяється тим, що його «головний» привид має повну історичну «атрибуцію». «Білу даму» Млинова звуть Розалія Любомирська, уроджена Ходкевич (1768-1794). Вона була фавориткою французької королеви Марії-Антуанетти, та страчена 30 червня 1794 року в Парижі. Легенда говорить, що нібито в ту хвилину, коли голова екс-фрейліни впала на паризьку бруківку, її мати, Людвіга, побачила у Млинові безголову тінь доньки, а на стіні сама собою окреслилася тріщина у вигляді жіночого профілю з високою зачіскою. З того часу ця тріщина вперто не піддається усім ремонтам. Додали похмурого забарвлення садибі Ходкевичів і експерименти брата Розалії, Олександра, який цікавився електромагнетизмом, намагаючись оживляти трупи, і той факт, що більшовики 1919 року розстріляли прямо в палаці ще двох жінок – Юлію та Софію Ходкевич. Екстрасенси й поготів бачать в саду та музейному флігелі десятки привидів – чоловічих, жіночих, дитячих тощо. І це при цьому, що власне палац був розібраний у радянські часи, і на його місці зведено будівлю ветеринарного технікуму. Переміщуємося тепер до Новомалина. Колишній замок в цьому селі був колись перебудований на бароковий палац, від якого залишилися романтичні руїни. Але ці руїни виявилися доволі популярною локацією у туристів. Причиною тому - обриси імпозантної, незважаючи на стан, в якому вона перебуває, каплиці, хоча ми й бачимо тільки третину її об’єму. На наш час вона є єдиною такого силуету в Україні. Власне, колись каплиця була баштою замку, і саме цим пояснюється є незвичний п’ятикутний план. Свій ж вигляд вона отримала в вже в період романтизму, на початку ХІХ ст. Автором перебудови, не виключено, міг бути скульптор Томаш Сосновський (1810-1886).  Повертаємось, наостанок, знову на північ області. У селі Сварицевичі зберігся цікавий обряд – «Водіння Куста». Обряд внесений до списку найціннішої нематеріальної спадщини України. «Водять куст» протягом Троїцьких свят – тобто, під час літнього сонцестояння. Колись це була своєрідна форма спілкування з духами предків, які, нібито, раз на рік повертались до світу цього з «інспекцією». Кущ-«куст» (дівчина, цілком вбрана у гілля та листя) мав уособлювати душі померлих, які виходили «з великого лісу». Гурт дівчат на чолі з «кустом» обходить оселі, співаючи спеціальні пісні та закликаючи господарів обдарувати «куст», аби наступного року все було добре. Унікальність «водіння» у Сварицевичах в тому, що це єдиний населений пункт на Поліссі, де подібну практику проводять досі. Останніми роками «Водіння Куста» стало головною частиною місцевого етнофесту. Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151760

Тернопільська область за розмаїттям історичної спадщини є однією з перших в Україні: тут розташовано рекордну кількість замків і садиб, а практично кожне містечко чи село, колись містечком колишнє, пропонує свій набір пам'яток. Крім обласного центру та Кременця, туристами в достатній мірі освоєні Чортків, Збараж, Вишнівець, Теребовля, Бучач, Заліщики та Червоноград, Зарваниця та Почаїв. Популярні також місцеві печери – Млинки та Оптимістична. Інші ж місця - не на слуху, або ж просто губляться на тлі зазначених вище. Тому ми даємо в цьому нарисі інформацію про 11 населених пунктах області, які цілком гідні перебувати в «топі» її пам'яток. Почнемо з Бережан. Це мальовниче містечко є історико-архітектурним заповідником. Для початку слід відвідати Бережанський замок - родове гніздо магнатів Синявських. Він стоїть в руйнованому стані, реставрація застигла тут на початку 2010-х, що не завадило створити музейну експозицію, присвячену історії замку та родині власників. Знайомство з самим містом радимо почати з комплексу музеїв в будівлі ратуші. Відвідавши їх, особливо краєзнавчий, погуляйте містом. Центр Бережан компактний - всі об'єкти знаходяться в межах 10-15 хвилин прогулянки. Відзначимо, що культові споруди розташовані практично на одній осі. Першою з них є костел Петра і Павла (1600-20 рр.), другою - церква Трійці (XVIII-XIX ст., пам'ятник архітектури національно значення), третьою - вірменська церква Св. Григорія (1754 р.) Четвертим є Бернардинський монастир, в якому до недавнього часу розташовувалася колонія для неповнолітніх. Ще одна церква – дерев’яна Св. Миколая - стоїть в передмісті Адамівка. В місті примітними є також декілька цивільних будівель - як-от допомогової каси, пошти, магістрату, гімназії, імпозантні вілли тощо.  Тепер завітаємо до Білокриниці, що поруч з Кременцем. Тут стоїть один з найбільш збережених палаців в області. Навколо нього розташовується симпатичний парк, за яким наглядає агроколледж, що знаходиться в цьому «замку» в стилі англійської неоготики. Причому отаборився тут коледж ще 1892 року, за заповітом будівничого храму – графа Вороніна. У приміщенні влаштовано невеликий музей. Поблизу Тернополя, на березі річки Серет, з’єднані мостом-віадуком, знаходяться два села – Буцнів та Острів. Віадук вважається однією з найкрасивіших такого роду споруд в Україні. Його побудували австрійці на лінії Тернопіль-Ходорів в 1895-97 рр. Віадук був частково підірваний під час Першої Світової, і відновлений в 1920-х. Є в цих селах і інші гідні уваги об'єкти: в Острові - т.зв. «зефірні» ворота в колишню садибу Баворовських, згорілу 1917-го, а в Буцневі - костел Петра і Павла, споруджений в стилі неоготики в 1890 р.  В печері Вертеба біля с. Більче-Золоте знайдено величезну кількість трипільської кераміки, включаючи знамениті біноклеподібні чаші, сліди гігантських багать. Зараз в печерних залах встановлені гіпсові фігури трипільців, розкладена їх оригінальна кераміка, позначені місця багать і поховань. Крім цього, окремий зал присвячений воїнам УПА, які ховалися тут в 1944 році.  А ось містечко Зборів відоме як місце, біля якого пройшла в 1649 році історична битва, успішна для військ Хмельницького. Про неї розповідається в місцевому музеї, основа якого - діорама, яка розкриває ключовий момент битви. У 2009 музей став називатися краєзнавчим, оскільки в ньому з'явилися і зали, що розповідають про історію Зборова, діяльність Січових Стрільців, ОУН і УПА, а також чеського легіону, що воював тут в 1917-му. Микулинці – ще одна точка нашого нарису. Всі три його пам'ятки (крім відомого пивзаводу) розташовані поруч. Замок, палац і костел в триєдності складають неповторний ансамбль. В замку, до слова, й досі живе донька колишньої служниці останньої власниці Микулинців. У палаці, побудованому Потоцькими в XVIII ст., нині - лікарня. Найцікавіша прикраса його знаходиться ззовні - це чотири дерев'яні фігури атлантів. А костел Св. Трійці (1779 р.) навпроти палацу є унікальним – він повторює силует знаменитої Гофкірхе в Дрездені.  Є в області і Нагірянський (Ягільницький) замок – об’єкт, взагалі невідомий туристам. Біля 200 років в колишньому замку діяла тютюнова фабрика, тому, напевно, про нього особливо і не писали аж до 2010-х. Це справжній подарунок для любителів як замкового, так і промислового туризму - величезна споруда на природній терасі, з потужними мурами, що дісталися від старої твердині, залишки старих механізмів, частина автентичних прикрас в колишній заводській конторі... Ще одне цікаве історичне містечко – Підгайці. Прямо біля автовокзалу вас зустріне частково руйнований Троїцький костел 1634 року. Невелика капличка-музей на першому поверсі розповідає про історію святині. Загалом, за цілісністю міського ансамблю Підгайці не поступаються Бережанам: зберіглися ратуша та комплекс Ринкової площі, Народний дім, шпиталь, кілька дерев'яних церков, «будинок з левами» родини Чарторийських. Особливої уваги варта церква Успіння (1650-ті рр.) з єдиним в Україні бойовим обходом-аркадою на даху. А тутешнє єврейське кладовище, за деякими даними, є чи не найбільшим в Україні - тут понад 1000 надгробків.  Варто оглянути й пам’ятки села Сидорів - незвичний за силуетом замок-«лінкор» та Благовіщенський костел (1741 р.) - колишній храм домініканського монастиря.  Містечко Хоростків примітно великим садибних комплексом родини Левицьких. Її основу складають старий (XVIII ст.) та новий (1837 р.) палаци. Вхід в садибу позначено двома обелісками. В комплекс входять також манеж, два будинки для прислуги і господарські будови. В приміщенні нового палацу знаходяться музична школа та бібліотека, подарована Михайлом Палієм (1913-2010) - уродженцем міста, діаспорним істориком з США. В ній відкрито меморіальну кімнату на його честь. Нарешті, завітаємо до Язлівця, що неподалік Бучача. Це колишнє містечко може похвалитися замком, монастирем і костелом. Колись це було повноцінне місто. Язлівецький замок ділиться на верхній і нижній. У XVIІI ст. нижній замок був перероблений в палац, а 1863 року переданий жіночому монастирю, який відродився в наш час. Поруч з замком стоїть костел Св. Марії (1590 р.) На жаль, він знаходиться в сильно поруйнованому стані. Але найстарішим храмом Язлівця є не костел, а колишня вірменська церква - Св. Миколая (1555 г.), що стала греко-католицькою. Є в Язлівці і інші храми. А на католицькому цвинтарі розташована неоготична каплиця Блажовських - останніх власників містечка. Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/129449

В цьому фотонарисі ми розкажемо про центральну частину Полтавської області, окреслену умовним п’ятикутником «Полтава-Опішня-Великі Сорочинці-Миргород-Решетилівка». Цей регіон – «гоголівські місця», еталонна Полтавщина, ба більше – еталонна Україна, причому в уяві самих українців. Серце старої Гетьманщини, земля, де творили не тільки Котляревський та Гоголь, а й десятки інших відомих наших земляків. Перший пункт нашої поїздки лежить на захід від Полтави. В селі Абазівка 2018 року засновано приватний музей пива та самогону. Місцева гуральня (виробництво міцних напоїв) заснована ще Михайлом Абазою – поміщиком грецького походження. Він закупив найкраще європейське обладнання та особисто комбінував інгредієнти. Алкогольні традиції Абази поновив полтавський ресторатор Василь Кожан. Він зібрав в своєму музеї кружки та склянки, глеки та самогонні апарати, а також відповідну тематичну бібліотеку. Тут знов варять пиво на самогон – нібито, за приписами старого поміщика, віднайденими Кожаном.  Подорожуючи «Гоголівщиною», неможливо оминути Диканьку. На в’їзді нас зустрічає Тріумфальна арка, яка колись відкривала алею, що прямувала до палацу, розібраного протягом 1920-70-х рр. Арка - єдиний в Україні пам’ятник на честь перемоги Російської імперії у війні з Наполеоном. Дві збережені диканські церкви є останніми прихистками членів строкатої родини Кочубеїв, резиденцією яких була Диканька. Більшовикам не вдалося витягнути велетенські мармурові саркофаги з підклету Миколаївського храму. До склепу Кочубеїв й зараз можна спуститись. Зберігся в цьому храмі і старовинний іконостас. Інша церква, що знаходиться безпосередньо у селі – Троїцька. В ній також поховано двох Кочубеїв – будівничого церкви Павла Васильовича, та його дружину Уляну. Саме ця церва описана в «Вечорах» Гоголя. Центром історичних досліджень в Диканьці є краєзнавчий музей. Тут зберігаються деякі речі з палацу. Також вам розкажуть і про дивну долю льотчика Івана Даценка – Героя Радянського Союзу, який, можливо, став вождем одного з племен індіанців у Канаді. І хоча дослідники досі сперечаються, чи був вождь племені могавків Poking Fire та Іван Доценко однією людиною, інтерес до його постаті не згасає, особливо враховуючи фільм 2013 року «ТойХтоПрошовКрізьВогонь». Є в Диканьці і картинна галерея, названа на честь Марії Башкирцевої (1858-1884) – художниці, яка стала визначною постаттю французького мистецтва, хоча й не забувала про корені (відома низка світлин Марії в національному одязі). Марія – перша художниця українського походження, чиї роботи потрапили до Лувру. Також Диканька є центром великого ландшафтного парку, серед визначних об’єктів якого – Кочубеївські дуби віком близько 800 років.  Малою батьківщиною Гоголя є село (колись хутір), що зараз так і зветься – Гоголево. Перші 9 років Миколи пройшли в цих ідилічних місцях. Пізніше, на винятком перебування в Римі, він кожне літо проводив в родинному маєтку. На жаль, усі споруди в селі були спалені 1943 року. Відновили садибу тільки 1984 року. Зараз можна побачити три кімнати – їдальню, вітальню, та кімнату матері Гоголя, де пізніше мешкала його сестра Ольга. Найбільша кількість прижиттєвих речей родини Гоголів знаходиться саме в цій кімнаті. У флігелі, де письменник працював під час приїздів до маєтку, відтворений його робочий кабінет, експонуються його особисті речі, цікаві документи та світлини. Далі ми опиняємось в Миргороді. Як не дивно, до 1917 року воно було відомо хіба що завдяки творам Гоголя. Але того вікопомного року в місті утворили курорт, який існує й досі. Старовинна забудова в Миргороді зберіглася точково. Привертають увагу будинок Міської Думи (вул. Гоголя, 120; райадмніністрація), та комплекс великих будівель по інший бік мосту через річку Хорол, серед яких головним є збудована 1896 року Художньо-промислова школа (зараз - Миргородський державний керамічний технікум). Головний скарб цього навчального закладу – музей: у його залах виставлені китайські, японські, італійські керамічні вироби, порцеляна з Німеччини та Британії, фаянс з фабрики у Межигір’ї. Окремої уваги заслуговує фрагмент майолікового іконостасу з Успенського собору – головного храму міста. Поруч з будинком технікуму знаходяться кол. будинок дворянського зібрання та школа ім. П. Мирного (письменник народився у Миргороді). Для розуміння історії міста варто відвідати краєзнавчий музей: в ньому більше 15 тис. експонатів, здебільшого – зі старовинних маєтків, від яких здебільшого, окрім декількох речей та світлин, нічого не залишилось.  Решетилівка відома своєю вишивкою, стиль якої в радянські роки став репрезентувати як в СРСР, так і поза його кордонами чи не усю Україну в цілому. Тут й досі зберігаються традиції як вишивки «білим по білому» - єдиної такої техніки в Україні, так і виробництва килимів та гобеленів. Авторська копія сукні, яку замовила велика італійська акторка Софі Лорен 1970 року під час зйомки в радянсько-італійському фільмі «Соняшники», є чи не головною атракцією тутешнього музею… Ще одне відоме місце «Гоголівщини» - Великі Сорочинці. Це село уславлене не тільки через відомі торжища, які зараз вирують тут наприкінці літа. Розквіт Сорочинців припав на часи гетьманування згаданого Данила Апостола, коли його резиденція стала, фактично, неофіційною столицею Гетьманщини. 1723 р. Апостол почав будувати Спасо-Преображенський храм, головною прикрасою якого є унікальний дерев’яний іконостас: в ньому зберіглися понад 100 ікон. Глибина різьблення колон та арок іконостасу сягає 20-25 см.  В Сорочинцях теж є музей Гоголя, збудований на місці будинку лікаря, в якому народився письменник. Хрестили Миколку в Преображенському храмі. Найбільш цікавими в колекції вбачаються перші переклади творів Гоголя українською. Від Сорочинців прямуємо до Опішні - ще одного відомого центру народних промислів, цього разу - гончарства. Тутешній парк зі скульптурними витворами гончарного мистецтва відсилає нас до трипільських та раннєслов’янських часів. Найбільш цікавий музей Опішні знаходиться в будівлі-пам’ятці українського модерну – школі авторства художника та архітектора Василя Кричевського (1873-1952) – «батька-засновника» цього стилю. Він присвячений усій родині Кричевських. На фасаді музею відкрито «Стіну гончарної слави України». Нарешті, приїздимо до садиби у селі Хомутець. Тутешній оригінальної архітектури палац занепадає рік за роком. Він є однією з практично офіційних «містичних» адрес України – через сюжети, присвячені йому в передачах на кшталт «Битви екстрасенсів» або «Реальної містики». Хомутець – садиба, пов’язана зі згаданою родиною Апостолів. Палац побудував в 1770-х онук гетьмана Данила Апостола. На самому початку ХІХ сторіччя Апостоли породнились через жіночу лінію з російською родиною Муравйових – так виник рід Муравйових-Апостолів. Історик, письменник та дипломат Іван Муравйов-Апостол (1768-1851) мав від першого шлюбу трьох синів, які стали членами декабристського руху. 1825 року два брати з трьох – Іполит та Сергій – очолили збройне повстання Чернігівського полку проти імператора Миколи І, а старший, Матвій, прийняв учать в виступі декабристів в Петербурзі. Сергія повісили, Іполит застрелився на полі бою, а Матвій провів багато років на каторзі. Ця сумна історія тільки додає палацу похмурої аури.  Також у Хомутці зверніть увагу на будинок кредитово-кооперативного товариства, зведений у стилі українського модерну 1914 року архітектором М. Єлагіним. Повний текст статті читайте тут: http://kontrakty.ua/article/133643

В цьому фотонарисі ми запрошуємо вас відвідати нові цікаві місця Хмельницької області. Чого вартий один тільки Отроків – свого часу територію фактично автономної держави епатажного реформатора Ігнація Сцибор-Мархоцького! Ми пропонуємо завітати до кінематографічних акуратних Божиківців, до Фельштина з його костелом, який будував відомий масон, дослідити колишню прикордонну Тарноруду та неоготичну Новоселицю, де вирували справжні пристрасті, або ж зануритися у атмосферу таємниче-привабливого Чорного Острова, де програвся до спіднього композитор Ференц Ліст, та у якому живе власний привид – нещасної дівчини Лаури. Почнемо наш нарис з Божиківців – охайної, дуже живописної садиби, що належала родині Колонна-Чесновських. Сюди варто завіти хоча б заради світлин на фоні акуратно відреставрованого будинку. В 1920-х роках в ньому розмістили школу, з якої вийшла певна кількість відомих людей, у т.ч. скульптор Василь Корчовий. Він і подарував Божиківцям скульптуру «Мислителя» - нашу «відповідь» Родену, що стоїть біля палацу. В школі діє непоганий краєзнавчий музей.  В селі Новоселиця стоїть незвичної архітектури палац у стилі британської готики. Його збудувала польська родина Гіжицьких. Найбільше уславилося з цією родини подружжя Йосипа та Елеонор Гіжицьких, які мешкали в палаці на початку ХХ ст. Елеонор була американкою, племінницею посла США в Австро-Угорщині. Молодята відрізнялися буремною вдачею: Елеонор, яка переїхала зі Штатів у новоселицьку «глушину», регулярно влаштовувала чоловікові скандали, звинувачуючи того в ігроманії та подружній зраді (і було за що), але сама подружньою вірністю також не відрізнялася, та, до того ж, була схильна до чарки. У підсумку, 1908 року, Елеонор втекла з маєтку з 3-річною донькою та сховалася у Британії, але чоловік знайшов їх там, та викрав малу за усіма правилами голлівудських сценаріїв, після чого зажадав від дружини викупу у мільйон доларів. Цей скандал тягнувся 9 років, та завершився розлученням пари. Йосип навіть втрапив до в’язниці та пізніше помер у ганьбі та забутті, а ось Елеонор стала в США відомою редакторкою та видавчинею, при цьому продовжуючи постійно втрапляти в усілякі скандали. Врешті-решт померла від алкоголізму та вживання наркотиків. Про цю історію варто згадати, перебуваючи у Новоселиці. Не менш цікавою є історія Отрокова, де зберіглися рештки замку та «форуму» Ігнація Сцибор-Мархоцького (1755-1827) – епатажного магната, який «грався» у самостійність своїх володінь, проводячи в них доволі відчутні реформи, надавши селянам волю, займаючись різноманітним благодійництвом та навіть пропагуючи нову віру, схожу на давньогрецьке язичництво. За релігійні та політичні експерименти графа все ж таки одного разу арештували, але відпустили на прохання вдячних підданих. Хоча після смерті Ігнація усі його реформи були анульовані, пам’ять про дивакуватого магната зараз відроджується через активність місцевих ентузіастів: в Отрокові багато років проводився однойменний фестиваль, під час якого популяризують спадщину графа, і є музей, де розповідається про нього. Тарноруда на Збручі також відома через ще одну родинну драму, але вже криваву: 1911 року власник тутешнього палацу, російський офіцер Мордвинов, застрелив в саду дружину, на 30 років молодшу за нього, через зраду останньої. Палац та сад існують і зараз. Тарноруда цікава й іншим: колись прикордонне містечко обабіч Збруча, воно тепер розташовано на одному березі – річище після 1945 року було штучно змінене. Так у селі опинилися два костели – від двох колишніх окремих поселень. Один, 1754 року, має незвичну присвяту Божої Матері Скапулярію (частина одягу ченців), інший, 1816-го – на честь Св. Станіслава. Можна побачити будівлі колишніх прикордонних застав, радянську ГЕС 1930-х років, а на місцевому цвинтарі є доволі цікаві пам’ятники. Хоча і поганому стані, ще стоїть і будинок, де народився лікар-імунолог зі світовим ім’ям Бернард Халперн (Гальперін; 1904-1978), дуже відомий у Франції, та практично забутий в Україні. В селі Гвардійське (раніше - Фельштин) стоїть костел, зведений в середині XVIII ст. Тадеушем Граб'янкою – масоном, другом Каліостро та володарем також і Сутківців (про тамтешню церкву ми розповідали в минулому нарисі). Храм дуже ретельно реставрований, в приміщенні діє музей костелу. А поблизу села встановлений пам’ятний знак пункту геодезичної дуги Струве – грандіозного проекту ХІХ сторіччя по вимірюванню діаметру Землі. До слова, опорні пункти - свідоцтва цієї титанічної роботи, що тривала 40 років під керівництвом російського професора Струве - внесені до списку ЮНЕСКО. Нарешті, ми опиняємось у Чорному Острові – місцевості, яка належала родині Пшездецьких. Найвідомішою з них стала юна красуня Лаура, яка померла від туберкульозу кісток у 21 рік. Її розкішний надгробок колись стояв в тутешньому костелі, але після закриття останнього був перевезений до Кам’янця, де досі стоїть в притворі вже кафедрального міського костелу. В радянську добу костел в Чорному Острові було розграбовано, поховання Пшездецьких сплюндровані. Зараз храм відроджено. Палац в Чорному Острові вцілів, але його гостьовий флігель (колись у готичному стилі) був перебудований до невпізнання, та 2001 року зайнятий обласною бібліотекою. В старій частині палацу можна побачити грубки, дубові сходи та ліпнину в центральній залі. Тут діє музей Чорного Острова, де вам розкажуть не тільки сумну історію Лаури, що стала офіційним привидом містечка, але і про композитора Ференца Ліста, який програвся тут у карти та відробляв концертами борг її батькові – суворому Каролю, і про байкаря Леоніда Глібова, який вчителював в містечку, але розсварився все з тим самим Каролем, відчутно утискавшим селян. Також в Чорному Острові є Преображенська церква XVIII ст. з чудотворною іконою, яка допомагає, за словами настоятеля, жінкам у питаннях вагітності та материнства. Дуже оригінальною спорудою є і колишня ратуша (вона ж – «аустерія», або ж гостинний двір). Декілька років тому споруда частково згоріла, але зараз її заходилися відновити. Повний варіант статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/136097

Продовжуємо мандрувати Вінницькою областю. Цього разу на нас очікують колишнє королівське місто Бар з чудовим готичним костелом Св. Анни, маєток російського дипломата в Круподеринцях з «болгарською» церквою, котедж в англійському стилі, збудований іншим адміралом в Митках, величний та романтичний ансамбль у Мурованих Курилівцях, «масонський будинок» в Чорномині, який вважається копією Білого Дому, а також останній штетл України – Шаргород, де ми і зараз можемо відчути атмосферу єврейського містечка. Місто Бар колись було центром воєводства, величною фортецею на битих шляхах з Поділля до Дикого Поля. Фортечні стіни давно розібрані, зате в місті зберіглися інші цікаві пам’ятки – в першу чергу, це неоготичний костел Св. Анни, збудований на початку ХХ століття, Успенська церква 1757 р. з чудотворними іконами, одну з яких привезла до Бара його засновниця – легендарна італійка, королева Бона Сфорца (1494-1557) - дружина польського короля Сигізмунда ІІ, одна з плеяди видатних жінок-правительок Європи. Також в Барі заслуговують на увагу Покровський монастир сестер бенедектинок, греко-католицький монастир Іоанна Хрестителя, будівля колишнього реального училища, міські особняки. В Круподеринцях стоїть незвичної архітектури церква, зведена за зразком болгарських храмів. Це зменшена копія головного собору в Софії – столиці Болгарії. То не дивно, адже в ній похований граф М. Ігнатьєв (1832-1908), який був причетним до становлення незалежності цієї держави від турок, що сталося за допомогою російської військової сили. Дерев’яний будинок графа доволі скромний. Храм же став родинною усипальнею, причому надгробок Ігнатьєва показово оберігався більшовиками, бо вони вважали себе продовжувачами імперської політики, якій він служив. Також в Круподеринцях привертає увагу величний кам’яний млин. В селі Митки хазяйнував інший імперський діяч – адмірал М. Чихачов (1830-1917). Елегантний котедж в англійському стилі він збудував, за легендою, для своєї доньки, аби з таким приданим дівчина, яка не відрізнялася красою, могла б скоріше вийти заміж. Але ображена донька не оцінили такий подарунок від батька, і в палаці мешкати не стала. Всередині частково зберіглися інтер’єри. Серед палацових ансамблів Поділля виділяється маєток в Мурованих Курилівцях. Він єдиний свого роду в країні: стоїть на пагорбі, оточений старовинними бастіонами, на яких розбито сад. Спереду він двоповерховий, а ззаду – триповерховий. Перед заднім фасадом – тераса, яка є дахом оранжереї. Навколо розбито романтичний парк, де через струмки та яри перекинуто декілька мостів. Також можемо побачити флігель та арсенал, непогано відреставрований. Палацовий пагорб, власне, є фортечним, тому в ХХ ст. він був ще й укріплений дотами. Найвідомішою мешканкою Мурованих Курилівців була Дельфіна Комар (1807-1877), у заміжжі – Потоцька, коханка та муза багатьох видатних діячів Європи 1820-40-х років, серед яких був великий композитор Шопен. Також цікаво буде пройтись по центральній частині Мурованих Курилівців, яка є доволі колоритною через збережену забудову старого штетла (єврейських кварталів).  Є в Україні і свій «Білий дім»: практично копія головного будинку США стоїть в селі Чорномин. Тільки у нашого Білого дому на дві колони більше. Вважається, що будинок зведений за масонськими правилами, бо і господар - граф Чарномський, і архітектор – Ф. Боффо – були масонами, і вже точно ними були будівничі американської резиденції. Рештки внутрішнього оздоблення відносяться до 1890-х. Завершує наш фотонарис Шаргород – дуже атмосферне містечко, де можна і зараз знімати фільми з єврейської історії, бо його недарма звуть «останнім штетлом» та головним центром українського провінційного єврейства. Юдейський дух відчувався тут аж до 1990-х (в 1940-х значна частина єврейської громади вціліла, бо місто опинилося в румунській зоні окупації з трохи лояльнішим до євреїв режимом). На центральних вуличках особливо багато автентичної забудови типового подільського штетла, а перлиною міста є найстарша в Україні синагога, збудована 1589 року.  Важливим Шаргород є і для католиків, адже тут знаходиться шановний костел Св. Флоріана з дивом збереженим інтер’єром, та щорічно проводяться прощі по великій Хресній дорозі (кальварії), аналогів якій нема в Україні. Для православних не менш важливим центром є Миколаївський монастир, де також зберіглися фрески. Нарешті, в Шаргороді було 2009 року встановлено чи не найбільш концептуальний пам’ятник в країні – «Невідомому пам’ятнику». Його відкривала 2009 року київська художниця Жанна Кадирова в рамках фестивалю «Арт-містечко. Шаргород», який проходить щосерпня з 2006 року. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/139525

На початку ХХ століття територія сучасної Вінниччини була рясно вкрита садибами польських, українських, російських, єврейських можновладців та багатіїв. Вони змагалися між собою розкошами, і якщо не зовнішнім блиском, то накопиченими скарбами. через століття їх залишилася близько 50, причому здебільшого – не в найкращому стані. Ними – стежинами та алеями старих садиб Поділля – ми й поведемо вас цього разу. «Тамплієри» та вегани Малої Ростівки, «палац-торт» Вищеольчедаєва, панські забави у «французькому замку», готичні фіали Чернятина, нарешті, музей великого композитора Леонтовича у Марківці – ось тільки декілька місць, які ми оглянемо в цьому нарисі.  У Верхівці нас одразу причаровує огорожа з брамою в стилі необарокко. в парку – елегантний палац «під Францію», збудований в 1890-х роках. У ньому знаходиться аграрний коледж. Палац належав полякам - братам Собанським. До цього часу зберіглося планування палацу з окремими виходами для кожного з братів, дві стайні, службові приміщення та парк. Справжнім шедевром не тільки Вінничини, а і усієї України – шедевром, який перебуває на межу остаточної загибелі – є палац київського магната Нафтули Когана у Вищеольчедаєві. Палац унікальний тим, що декілька головних кімнат другого поверху повністю вкриті ліпниною та розписами (бучна ліпнина є навіть на дверях). В часи Когана це вважалося ледве не ознакою кричущого несмаку нувориша - але наразі саме цей палац є, навіть у своєму поганому стані, чи не найзбереженими з точки зору інтер'єрів в усій області. І він потребує негайної реставрації! Будьте обережними під час його відвідування, та не забутьте зафіксувати рештки цієї крихкої краси. В Комаргороді стоїть палац у стилі альпійського шале. Він спочатку був родовим маєтком князів Четвертинських, а пізніше придбаний російським політиком та промисловцем Петром Балашовим, який кардинально перебудував його згідно модних на той час тенденцій. Так палац отримав швейцарські мотиви в оздобленні. Зараз його стан не найкращий, хоча останнім часом проведена певна реставрація. Окрім того, в Комагороді є церква Стефана початку ХХ ст., також зведена Балашовим. Мала Ростівка стала останнім часом відома через проведення тут веганських фестивалів та інших аналогічних заходів. Вони відбуваються на галявинах біля імпозантного палацу в стилі цегляної готики, збудованого приблизно 1901 року. особливо привертають увагу статуї на фасаді палацу та біля нього. місцеві мешканці вважають, що палац в 1990-х реконструювався для зібрань якихось окультистів, масонів чи тамплієрів. і саме така репутація вабить до нього містично налаштовану публіку. Марківка пишається своїм нещодавно реконструйованим музеєм великого композитора Миколи Леонтовича - автора всесвітньо відомого «Щедрика». В січні 1921 року його було вбито в батьківській хаті в цьому селі за таємним завданням чекістів. Композитор похований в Марківці. Музей вражає своєю сучасністю та інтерактивністю. Важливим елементом музейного супроводу є аудіо- та аудіовізуальні інсталяції. У другій та третій залах відтворені кабінет батька композитора, і інтер’єр кімнати, де було вбито Миколу Дмитровича. В селі Соколівка було родове володіння магнатів Бжозовських. Їхній палац, який складається з двох корпусів різного часу побудови, доволі скромний, і все ще непогано збережений. Символом палацового комплексу є в’їзна брама в готичному стилі. В парку стоїть велика кам’яна альтанка. Зберігся й великий комплекс господарського двору. На площі біля сільського клубу в очі кидається пафосний, дивного проекту, пам’ятник загиблим у роки Другої Світової – найбільш великий в області. В Чернятині популярною атракцією став палац в неоготичному стилі родини Вітославських. Незвичайності споруді надають стрункі шпилі-«фіали», запозичені з готичних соборів. Біля розкішної фасадної тераси – скульптури левів, що колись тримали родинні герби, та великі кам’яні вази з відтворенням сюжетів середньовічних богослужбових чаш. Найбільшу увагу привертає ліпний декор в першому залі, де головним елементом є т.зв. розетка, в кожній із 8 частин якої уміщено геральдичний щит з гербом гілок фамілії Вітославських. Цікавими є й інтер’єри головного залу та вітальні з ліпниною в античному стилі. Ще одним елементом старих інтер’єрів є великий камін та кахляні пічки-грубки. В палаці розташовано агроколедж та діє невеличкий музей. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/137710