Фотографії міст, селищ і сіл, зроблені до та після російського вторгнення у 2022 році.

Миколаївську область туристи знають, в першу чергу, через її природні об’єкти, серед яких найбільш популярними є скелі Бузького Гарду, Мигійські пороги, Трикратський ліс, комплекс з Актівського, Арбузинського й інших каньйонів та Кінбурнська коса в Чорному морі. А ось уся інша область – цілковито «біля пляма». Тому Контракти.uа познайомлять вас з іншими цікавинками Миколаївщини. Почнемо з міста Вознесенськ. Тут 1837 року звели два об’єкти, пов’язаних з візитом імператора Миколи І. Символом міста з того часу є Царська ротонда-альтанка, що стоїть в міському парку. Тоді ж для государя збудували і Шляховий палац (фактично – невеликий особняк, зараз в ньому - лісництво). Палацик поставили на тодішній околиці, в лісовому масиві «Мар’їн гай». Якщо пройти від палацу на південь, то на виході з гаю можна побачити меморіальний знак на місці, де нібито певний час було поховано тіло найвідомішого бандита свого часу – Мішки Япончика (Мойші Вінницького; 1891-1919). Це місце – головна неформальна пам’ятка Вознесенська. Влітку 1919-го ешелон з Мішкіним загоном, який тікав з фронту в районі Вапнярки (сучасна Вінниччина), був зупинений за семафором трохи далі залізничної станції Вознесенськ. «Король» одеських бандитів після цього був одразу ж вбитий, однак існує, принаймні, 5 версій того, як це сталося, та декілька версій, якою була доля його решток. Але меморіальний знак, за твердженнями краєзнавців, позначає місце якщо не загибелі, то першого поховання легендарного бандита. У Вознесенську можна також подивитися церкви: Казанської Божої Матері (1891 р.) та Ольги, збудовану наприкінці 1990-х у модифікованій варіації українського модерну. А на розі двох непримітних вулиць в середмісті лежить надгробок генерала Герштенцвейга (1790-1848), який покінчив життя самогубством та тому був похований далеко від цвинтаря. Далі прямуємо на море, до руїн античного міста Ольвія, що біля с. Парутине при усті Південного Бугу. За площею (понад 50 га) Ольвія – найбільше античне місто в материковій Україні. Свого часу населення Ольвії сягало 25 тис. осіб. На даний час розкопано тільки 5 га її території, ще 25 га затоплено лиманом. Окрім решток житлових кварталів та майстерень, можна побачити фундаменти торгових рядів, цивільних споруд, храмів, колодязь, два поховальних кургани (в яких можна побувати), резервуари для води, фундаменти міських стін. Музей Ольвії розташований в колишньому маяку. Тут зберігається 96 тис. знахідок! В с. Парутиному мешкає подружжя художників Володимира та Тетяни Бахтових, які в різний спосіб популяризують античний доробок вже понад чверть століття. Їхня оселя – додаткова ольвійська атракція. На узбережжі лежить і місто Очаків, де колись стояла фортеця, узята 1788 року російськими військами. З царських часів в ньому стоїть пам’ятник полководцю Суворову та ще одному офіцеру – І. Горичу, який загинув в тому штурмі. В радянський період в Очакові створили військово-історичний музей, тепер перепрофільований на краєзнавчий. Він розповідає, крім історії власне Очакова, ще й про поселення на Кінбурні та острові Березань. За радянської доби музей багато років перебував в приміщенні Миколаївського собору – колишньої мечеті, пересвяченій росіянами.  Ще один музей Очакова присвячений художнику-мариністу Р. Судковському (1850-1885). Цей митець за життя вважався одним з провідних мариністів Європи. Музей має два зали: в одному показана творчість Судковського, в другому – інших мариністів, у т.ч. три картини І. Айвазовського, який вважав Судковського гідним суперником.  З примітних будинків в Очакові відзначимо будинок по вул. Миру, 31, де був антикварний магазин ювеліра, антиквара та афериста Гофмана, який продав Лувру свого часу фальшиву тіару скіфського царя, та Офіцерське зібрання, де 1905 року відбувався суд над відомим революціонером лейтенантом П. Шмідтом. Заповідні природні території на Миколаївщині є дуже великими, та створюють головну славу області. На тлі більш відомих дещо «заховався» Приінгульський ландшафтний парк навколо штучного Софіївського водосховища. Ріка Інгул проривається тут, на останній ділянці своєї течії, через гранітні породи. Кожна примітна скеля має власну назву. Фотогенічність цих краєвидів є головною «родзинкою» парку. На території парку розташовані й історичні пам’ятки: садиба Тропіних - будинок 1912 року, де зараз знаходяться адміністрація та еколого-освітній центр, та Михайлівський монастир в с. Пелагіївка (МПЦ). Також варті уваги штучний водоспад та дерев’яний міст через Інгул.  Тепер проїдемось селами, які колись були німецькими переселенськими колоніями. Їхні назви - Катеринівка, Краснопілля, Новоселівка, Піщаний Брід, Степове, Широколанівка, Шляхове. В Краснопіллі (Блюменфельді) стоїть остов Георгіївського костелу 1900 року, закинутого ще з 1970-х. В Новоселівці (Гальбштадті) знаходиться костел Антонія (1893 р.), в Степовому (Карслруе) – костел Петра і Павла, колись один з найбільших на усьому українському Півдні. Широколанівка (Ландау) була в 1920-30-х центром німецького національного району. Тут зберіглася доволі велика кількість старої колоністської забудови – лікарня, ратуша, пошта, житлові будинки, і руїни костелу Рафаїла (1896 р.) Напіврозібраною є й єдина кірха в цьому переліку – у с. Шляхове (Ное Карлсруе). А ось костел Мартина (1863 р.) в с. Піщаний Брід (Шпеєр) перебудований на православну церкву. В області є декілька музеїв, присвячених німецько-колоністській тематиці. Це відповідна експозиція в обласному краєзнавчому та два музеї в селах – у Степовому та більш відомий с. Катеринівка (Катериненталь). Останній називається «Садиба німця-колоніста» і знаходиться в автентичному будинку пастора. В музеї ретельно відтворено побут «степових німців» XIX ст.  Які ще цікаві будівлі можна побачити на Миколаївщині? В с. Мостове стоїть садибний будинок (1881 р.) родини Ерделі, в якому знаходиться школа. Це – справжня перлина Миколаївщини, та взагалі Півдня, де більшість панських маєтків перебуває у останній стадії руйнації. Ерделі розбудували інфраструктуру Мостового, влаштували тут лікарню, поштову станцію тощо. Крім палацу, в селі стоїть Миколаївська церква (1812 р.) Не менш цікавим є і палац німецької родини Окснерів в с. Тімірязєвка. В ній зберіглися рештки розписів та оздоблення. Не менш цікавою є і радянська забудова села: в 1950-х це був центр передового колгоспу, і тут збудували комплекс споруд в пафосному стилі того часу – готель, будинок культури, окремі будинки для агрономічної еліти тощо. Незважаючи на те, що й ці будівлі в наші часи доволі занедбані, вони створюють додаткову архітектурну привабливість Тімірязєвки. Насамкінець, відправимось до заповідного Єланецького степу. Посередині його теренів стоїть ніби іграшкова будівля в кращих традиціях пізнього радянського модернізму – Будинок природи, збудований наприкінці 1970-х. Всередині будівлі, яка виконувала як адміністративні, так в просвітницькі функції, в першу чергу, для дітей (тут були обсерваторія, їдальня, душові тощо), створили мистецький дивосвіт з чудернацьки виплетених скульптур та фресок – звичайно ж, на тему природи. Але є тут і незвичне для часів СРСР зображення Адама і Єви під яблуневим деревом. В Єланецькому степу на окремо огородженій території в 70 га можна побачити бізонів, куланів та муфлонів. Окремий вольєр є і у байбаків. В природній екосистемі тут мешкають лисиці, козулі, зайці, борсуки, іноді можна зустріти вовка або кабана. Павло Ковальов  

Скільки було великих та малих садиб на усій території сучасної України станом, відповідно, на 1918 та 1939 роки, підрахувати неможливо. Розмита цифра «кілька тисяч» є, водночас, великою та замалою. Приблизні підрахунки свідчать, що на наш час цілковито знищено приблизно половина колишніх маєтків, а серед тих, що збережені, понад 90% перебувають в незадовільному або у край незадовільному стані. Контракти.ua відібрали 8 садиб, в яких ще є фрагменти інтер’єрів, цікаві для туристів, незважаючи на високий ступень руйнації або аварійності. Усі вони знаходяться на Правобережній Україні. Великі Межирічі, Рівненська область, садиба Стецьких Це невеличке містечко на Волині – резиденція заможного роду Стецьких - однієї з головних магнатських фамілій на Волині та Поліссі. Великий садово-палацовий комплекс збудований тут в 1770-х Яном Стецьким (1730-1820) на місці колишнього замку. Архітектором став італієць Доменіко Мерліні. Стецькі мешкали тут до 1939 року, поки останнього господаря не розстріляли більшовики. Далі палацові судилося стати інтернатом для дітей з видами розвитку, який і зараз – формально – знаходиться тут. Фактично ж, тільки в палацових флігелях, тому що в головному корпусі більшість приміщень є аварійною.  Якщо домовитися з адміністрацією, в центральному палаці можна буде побачити розписи та ліпнини, сходи, прикрашені видами руїн старого замку, та парадний зал, у якому також цікаві архітектурні деталі – обрамлення панно (всередині яких в 1970-х були намальовані місцеві пейзажі), зображення рогів достатку, лір, театральних масок тощо. В інших приміщеннях другого поверху також зберігається декоративне оздоблення. Окрім палацу та парку, в Великих Межиричях слід подивитися на закинутий костел Святого Антонія (1725 р., пам’ятка національного значення), дерев’яну Петропавлівську церкву (1884 р.), закинуті синагогу та єврейський цвинтар.  Вищеольчедаїв, Вінницька область, палац Когана Якщо десь і відчувається найбільше поняття «закинута краса на межі знищення», то саме тут, серед, в буквальному сенсі, хащів, які оточують палац, навпроти якого – ще одна руїна – будівля цукрового заводу. Обома володів київський купець Нафталій Коган (1850-1932). Цікаво, що розкіш відносно невеликого палацу Когана свого часу вважалася кричущим несмаком, але саме цей «несмак» вцілів - аби ми могли оцінити, що в ХІХ сторіччі вважалося неестетичними забаганками нувориша. Звичайно ж, зараз оздоблення палацу знаходиться у поганому стані. Але від повного зникнення цей апофеоз фарбованої ліпнини поки рятує саме її кількість - декором тут вкрито все, навіть двері. Основні розкоші тут знаходяться на другому поверсі. Головний зал зветься «блакитним» - через колір «небесної» стелі. Інший оздоблений картинами на мотиви пор року. В оздобленні ще одного присутня мавританська тематика. Ще тримається одна з люстр, не розібрані (але на межі цього) пара камінів. Зверніть на увагу на паркет – у кожній залі він різний, навіть іграшково химерний.  В радянські часи в палаці було влаштовано дитсадок. 2011-го в ньому спалахнула пожежа, яка не особливо зачепила головні зали, але стала причиною виведення звідси дитсадка. З того часу і почалося руйнування.  Журавно, Львівська область, палац Скшинських-Чарторийських Колись це було містечко – тут і досі стоять ратуша та деякі міського вигляду кам’яниці, мурована Михайлівська церква, колишня синагога та каплиця на цвинтарі, де поховані господарі Журавна. Головна ж пам’ятка Журавна – палац Чарторийських. Ще 20 років тому в ньому перебував дитячий протитуберкульозний санаторій, який, на папері, існує і досі. Палац збудували в період 1900-1939 рр. в стилі модернізованого французького ренесансу. Всередині ще можна побачити рештки ліпнини та різьблення. З початку цього тисячоліття палац перебуває у стадії затягнутого ремонту. За цей час встановили нові пластикові вікна – і все. Навколо будівлі - великий захаращений парк.  Коропець, Тернопільська область, палац Бадені У цьому селі (також колись містечку) стоїть палац, який буквально декілька років тому був на межі повної загибелі – у вересні 2014-го провалився дах центрального куполу. Зараз дах відновлено, й навіть розроблено навіть детальний та дуже вартісний проект реставрації (на 66 млн грн), але виконано тільки першочергові консерваційні роботи.  Коропецький палац завершили будувати 1906 року на замовлення графа Станіслава Бадені у стилі віденського ренесансу. Головне, що привалює в обліку палацу – три бані, які надають йому неповторного вигляду. Під час Першої Світової палац розграбували російські війська. В Другу Світову він не постраждав, тому до 1955 року тут навіть знаходилися усілякі офіційні установи. Далі його передали військовому інтернату. Якщо вам вдасться потрапити всередину, ви побачите частково збережені ліпні прикраси у бібліотеці та декількох залах, оздоблення ніш-стінних шаф, декілька кахельних пічок, старовинні двері, набірні паркети в головних приміщеннях першого поверху. З урахуванням усіх руйнувань, це доволі непогано.  Нападівка, Вінницька область, садиба Ланге Тут, серед подільського лісостепу, мешкав та помер датський письменник, дипломат, етнограф, агроном та ботанік Тор Ланге (1851-1915) – людина, яка втретє, після легендарної доби вікінгів та нещасливого походу Карла ХІІ, відкрила Україну світові, причому суто мирним шляхом – через переклади та поетичні твори. Данець оселився тут через шлюб – у маєтку дружини Наталії. Подружжя мешкало в Нападівці з 1883-го по рік смерті Ланге, а наприкінці 1920-х його літній удові дозволили виїхати у Данію, туди ж перенесли і прах вченого. Після цього палац розграбували, а бібліотеку Ланге знищили.  В Овальній залі та одній з суміжних кімнат колишнього маєтку досі можна побачити колони та ліпні барельєфи зі сценами на античні теми. Ланге вони подобались – бо він був ще й блискучим перекладачем античних авторів. Райгородок, Житомирська область, садиба Мазаракі За 19 км від Бердичіва знаходиться справжня садибна перлина, яка досі практично ніяк не підпадає у туристичні маршрути. Між тим, саме вона збережена поки чи не найкраще з усіх, описаних в цьому нарисі. Будинок в Райгородку (фактично, заміську віллу) звела 1887 року родина грецького походження Мазаракі. Стиль палацу трактується як «фантазії на тему тосканських вілл».  Зовнішній вигляд будівлі дійшов до нас майже без змін. Особливість її – чотири несхожих фасади. Крім того, замовник та архітектор добряче «погралися» з численними терасами, лоджіями, балконами, дерев’яними колонками балкону, та звели вежу, стилізовану під замкову. Всередині можна побачити фрагменти оздоблення, дерев’яну стелю та перила сходової клітини – до речі, чи не найкраще збереженої частини будинку.  Старий Розділ, Львівська область, палац Жевуських-Лянцкоронскьих Ця резиденція колись навіть мала власну назву – Франкопіль. Будівництво величезного ансамблю велося практично 30 років, починаючи з 1874-го. Найбільш відомим власником палацу був граф Кароль Лянцкоронський (1848-1933) - мандрівник, історик, археолог, колекціонер та меценат. Зібрана їм колекція вважалася третьою за значущістю в усій Австро-Угорські імперії, а потім – другою у відновленій Польщі. В 1890-х роках він привіз з Малої Азії багато античних старожитностей та прикрасив ними палац, хоча особливо їхнє походження не афішував – в ті часи вивезення раритетів почало вже вважатися моветоном. Найбільш цінні речі та картини син Кароля ще перед Другої Світовою завбачливо забрав до родових маєтків у Австрії та Швейцарії. Решта, тобто практично усе, включно з меблями, що знаходилося у палаці на 1939 рік, було вивезено до музеїв Львова та Дрогобича. Та частина колекції, що залишилася у Дрогобичі, є тепер окрасою тамтешнього музею. Радянська влада відкрила у палаці санаторій, який проіснував до початку 2000-х, поки його задешево не продали приватному власнику – і це обернулося вивезенням у невідомому напрямку решток оздоблення часів Лянцкоронських. Зараз палац повернуто у державну власність, але він продовжує руйнуватись. Зверніть увагу на барельєфи-маски, що прикрашають фасад палацу - не виключено, шо це також можуть бути античні оригінали. Рятує їх досі тільки те, що вони вмуровані занадто міцно, і при виколупуванні їх можна пошкодити. Всередині стан палацу нагадує більше руїни радянського періоду, хоча можна ще побачити оздоблення стель, сходової клітини та ліпнину у декількох залах. Все це треба шукати, адже палац дуже великий, і артефакти минулого можуть зустрітись у будь-якому приміщенні. Стригани, Хмельницька область, палац Четвертинських Споруда дивного вигляду, стиль якої визначають як суміш модерну з неоготикою, «кричить» до нас вибитими вікнами посеред занедбаного парку, що знаходиться між околицею Славути та градирнями Хмельницької АЕС. Чомусь саме тут мимоволі виникають асоціації про «прокляті місця», й недарма - наприклад, 1944 року червоні партизани (а фактично - працівники НКВС), які отаборилися в палаці, розстрілювали на подвір’ї місцеву молодь, яка намагалися втекти до УПА. Після Другої Світової в цій садибі знаходилися протитуберкульозний санаторій, дитячий табір і навіть тренувальна база місцевих футболістів. Всередині й досі тут можна зайти унікальні елементи інтер’єру. Наприклад, в оздобленні практично усіх кімнат по кутах можна побачити зображення сов – можливо, символів масонського братства. На першому поверсі, у вестибюлі, знаходиться величезна настінна картина, що зображує нічний пейзаж, місяць над водою і сидячого грифона на березі, а на бічних арках ще збереглися зображення двох янголів. Склепіння вестибюлю спирається на ліпнину у вигляді грецьких богинь, по центру – родинний герб Четвертинських. Ось таким виявився наш сумний променад тільки дещицею маєтків, які знаходяться на межі загибелі. Останні рештки колишньої краси потенційно ще можна врятувати, але для цього потрібні і великі кошти, і велика воля. Тому хоча б зафіксувати, заради власного сумлння, збережені об'єкти ми можемо та маємо. Повний текст статті можно прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151137 Павло Ковальов

Бум приморського туризму, який охопив південні українські області останніми роками, «зробив касу» і Херсонщині, яка до цього «губилася» на тлі не тільки Криму та Одеси, але навіть Бердянську. Хоча набір пропонованих тут екскурсій вже непогано охоплює палітру визначних місць, в основному, упор робиться на сам Херсон, Олешківські піски, Асканія-Нову, острів Джарилгач, Каховку, та, останнім часом, Рожеве озеро. А значна частина Херсонської області все ще залишається terra incognita для туриста. Ми ж пропонуємо познайомитися в цьому фотонарисі з іншими цікавими місцями в області - як природними, так і історичними. По-перше, на Херсонщині можна побачити місця двох козацьких Січей. Вони відносяться до XVIII ст. (усі інші – а їх було біля десятка - затоплені Каховським водосховищем). Кам'янська Січ заснована козаками отамана Гордієнка в 1709 р., після першого розгрому російськими військами Війська Запорізького на Хортиці, та проіснувала з перервами до 1728 р. Нині на її території знаходиться маленьке козацьке кладовище з могилою Гордієнка (1733 р.), а також залишки господарського двору поміщика Агаркова (Огарко), що спеціально свого часу купив місце Січі, аби оберігати цю місцевість від занедбання. Прогноївська паланка (нині - с. Геройське) існувала протягом 1735-1769 рр. Тепер тут стоїть пам’ятник козакам. В селі також є храм Казанської ікони Божої Матері, зведений в 1898 р. на кошти нащадка козацько-старшинського роду Григорія Капусти. Тепер перейдемо до історії багатих німецьких колоністів, які колись володіли на Херсонщині величезними латифундіями. В с. Гаврилівка на рубежі XIX-XX століть зведений палац для німецького роду Фальц-Фейнів. Цьому роду Україна зобов'язана заповідником Асканія-Нова. Від палацу залишилися романтичні руїни, як і від склепу подружжя Фальц-Фейнів у с. Новочорномор’я. Тут були поховані Олександр Едуардович (1859-1908), брат Фрідріха, засновника Асканії-Нової, і його дружина Софія. Склеп зведений на скіфському кургані. Та найбільш відомою з руйнованих палаців Херсонщини можна вважати садибу князя Петра Трубецького (1852-1911) в с. Козацькому, зведену в 1885-97 рр. Стилізований під середньовічну фортецю комплекс складається з стіни, воріт з кутовою вежею, власне палацу в стилі ренесансу, неоготичного флігеля, парку і винного заводу. В останньому знаходиться відома виноробня ВАТ «Князя Трубецького». Особливу романтику садибі надають штучні фонтани «Дівочі сльози» на палацових терасах над Дніпром. Недалеко від палацу стоїть унікальна споруда - т.зв. Вежа Вітовта (литовський князь XIV-XV ст.) 2017 року встановлено, що стіни перших поверхів скріплює розчин, що застосовувався в будівлях литовського періоду. Таким чином, вежа в нижній частині – найстарша споруда Північного Причорномор’я. В с. Садовому стоїть цікавий пам'ятний знак на честь першого губернатора Катеринослава, героя російсько-турецької війни 1787-1791 рр. генерала Синельникова (1741-1788 рр.) Пірамідальний обеліск прикрашений скульптурою ангела, барельєфом генерала і символічною похоронною урною. Споруджений він був на початку ХХ ст. Тепер поговоримо про сакральні об’єкти. В області частково зберіглися два видатних монастиря. Корсунський монастир знаходиться в передмісті міста Нова Каховка - с. Корсунці. Він заснований в 1797 р. старообрядцями в честь Корсунської ікони Божої Матері, потім його відібрала державна церква. Вціліли фрагменти стін, західні ворота і північно-східна вежа з шатровим завершенням. Головним храмом є Михайлівський в будівлі трапезної. Нині це жіноча обитель УПЦ МП. Григорівський Бізюков монастир в с. Червоний Маяк заснований в 1781 р. на місці колишньої турецької фортеці. Це був найбагатший монастир на території півдня України, а на поч. XX ст. він взагалі входив до п'ятірки найбагатших в Російській імперії. До закриття монастиря в ньому було 6 храмів, з яких залишилися два. Найстаріші об'єкти в монастирі - печерні келії XVIII ст. Збереглися руїновані стіни з вежами і воротами (частково), трапезна, наземні келії та господарські будівлі. Монастир чоловічий, також належить УПЦ МП. В Генічеську стоїть елегантний собор колишнього монастиря Різдва Богородиці, побудований в 1904-1907 рр. Він є єдиною культовою спорудою міста, яка вціліла після епохи СРСР. Також на Херсонщині є унікальне село Зміївка - єдине в Україні, в якому живуть шведи - нащадки колоністів (їх зараз близько 200 осіб), покликаних сюди ще 1782 року. Старе покоління ще розмовляє на старошведському діалекті, а на свята вдягає доволі архаїчний одяг. За останні 20 років в селі побували численні туристи зі Швеції, а в 2008 року сюди завітав навіть король Карл XVI Густав з дружиною. Поруч зі шведами мешкають нащадки й німецьких колоністів, які колись заснували мали по сусідству власні поселення (тепер всі вони входять в состав Зміївки). А радянський період приніс сюди хвилю депортованих із Західної України бойків, які раніше проживали в прикордонних з Польщею селах. Нині саме бойки становлять тут 80% населення, будучи найбільшою бойківської громадою в Україні поза територією компактного проживання. І на завершення нарису - про місця для «чистого» відпочинку. Першою буде Гола Пристань. Її заснували 1709 року, коли на хвилі петровських репресій ближче до гирла Дніпра втікали українські селяни і козаки. На території міста протікає частина легендарного рукава Дніпра - Конки, яка колись огинала Великий Луг (верхні плавні Дніпра, затоплені Каховським водосховищем). Уздовж неї тягнеться набережна – головний променад міста з численними скульптурами та фотозонами. Є в Голій Пристані і два озера - Солоне і Боброве. У 1889 році на Солоному озері був відкритий найстарший в Україні бальнеологічний санаторій - «Гопри». З Голій Пристані можна дістатися на острови дельти Дніпра. Одним з найцікавіших островів дельти є Білогрудів. Мешканці острова - прямі нащадки біглих козаків. Вони майже не мають городів і садів, живучі з рибальства та розведення корів, свиней і птиці.  Й, нарешті, ми все ж не можемо оминути вже доволі відоме Рожеве, або ж Лемурійське, озеро. За найпоширенішою версією, воно виникло 1969 року в результаті падіння військового літака - воронка від удару швидко заповнилася підземними водами доісторичного моря, що існувало мільйони років навколо праконтиненту Лемурія. Солоність води в озері така сама, як в Мертвому морі. А рожевий колір йому надає водорість «дуналіелла», яка під дією сонця виробляє бета-каротин (його-то і вважають основним «винуватцем» омолодження). Цілющими тут є не тільки вода, але і мул, що утворився на березі озера. Зазначимо, що Рожеве озеро знаходиться буквально біля берега затоки Сиваш - з його не менш унікальним складом води і цілющими грязями. Повну версію статті можна подивитися тут: http://kontrakty.ua/article/122868