Волонтерка, боєць добровольчого підрозділу Аліна Косовська проходить соло-трек найдовшим Закарпатським туристичним шляхом. Стартувала дівчина на Різдво у Великому Березному, наразі здолала уже більшу частину маршруту (Вододільний та Боржавський хребти), дійшла до полонини Красної. Залишаються ще три найважчі та найвищі масиви Українських Карпат - Свидовець, Чорногора та Мармароси. У разі успіху Аліна стане першою людиною, що здолала весь маршрут ЗТШ у зимовому соло-поході. Досі цього не робив ніхто, усі попередні спроби закінчувалися невдало. Утім, Аліною уже зараз захоплюється суспільство, кожного її фотозвіту, допису у Фейсбуці чи відео на каналі в YouTube чекають із нетерпінням та стежать за просуванням волонтерки засніженими зимовими Карпатами. Аліна Косовська - відома в Україні волонтерка, боєць добровольчого підрозділу, учасник війни з Росією на Сході, два роки дівчина провела на передовій. Наразі живе й працює в Авдіївці, доти була киянкою, займалася спортом - перебувала в резерві збірної України з художньої гімнастики. Очолює ініціативну групу волонтерів-мандрівників, з якими в теплий сезон раз на декілька тижнів підіймається в гори прибирати сміття і ремонтувати колиби. Стартувала на ЗТШ Аліна Косовська 8 січня у Великому Березному. До походу готувалася довго й ретельно: "Я знаю золоте правило: пройти той маршрут влітку, який збираєшся йти зимою, тож протягом літа та осені пройшла всі клаптики ЗТШ (крім Чорногори, бо її я пробігла вже багато разів під час акцій з прибирання сміття у горах). Це допомагає краще пізнати місцевість і добре на ній орієнтуватися". Не менш ретельно дівчина підготувала спорядження для зимового соло-походу. Це мембранні речі, пухові, трекінговий одяг та спеціальне взуття з пластику, яке важить 5 кг. Також дівчина має снігоступи, кішки, льодоруб. Ночує в наметі, у гірських колибах (у яких залишає аптечки для туристів) та в цивілізації (готелі, приватні садиби на маршруті ЗТШ, де можна зарядити гаджети). "Спорядження тестоване раніше у зимових і літніх походах. Перед стартом фізично готувала тіло до холоду: перебувала в умовах, в яких організм звикав до низьких температур, гуляла в легкому одязі, спала на долівці тощо", - розповідає вона. Також дівчина каже, що за місяць до походу тренувалася в залі та щодня виходила на пробіжки. Весь маршрут розраховує пройти за 1,5-2 місяці. За попереднім розрахунком, запланувала 27 ходових днів. На маршруті дівчина поповнює запаси: друзі відсилають Аліні на відділення "Нової пошти" пакунки з припасами, вона спускається у містечка та села і забирає їх. Часового ліміту собі не ставить, утім, маршрут прагне пройти до кінця. У разі успіху це буде рекорд, адже досі в Україні ніхто не проходив узимку соло весь ЗТШ. Усі етапи своєї мандрівки на маршруті Аліна Косовська детально та поетапно описує, ділиться досвідом, здобутками та факапами. Також викладає багато чудових світлин.

Відтінки осінніх Карпат неподалік від містечка Славське, Львівської області.

Гірські рятувальники ДСНС України у Закарпатській області сьогодні знайшли тіло 40-річного туриста-киянина, який заблукав в районі гори Гемба ще 13 лютого. Про це повідомляє пресслужба відомства. "На жаль, дива, на яке усі так сподівались, не сталося... 27 квітня о 16:00 гірські рятувальники знайшли тіло туриста-киянина, що заблукав в районі гори Гемба ще 13 лютого. Тоді 40-річний чоловік разом із товаришем разом вийшли в гори, аби покататись на лижах, але в умовах поганої видимості друзі заблукали. Намагаючись знайти дорогу, вони загубили впітьмі один одного... Наступного дня пообіді рятувальники знайшли першого туриста. Пошукові роботи  другого тривали 21 день, аж до 5 березня. У пошуках брали участь десятки одиниць техніки та навіть авіація. Згодом, коли зійшов сніг, рятувальники відновили пошуки і сьогодні загиблого було знайдено в ущелині біля потічка у підніжжя гори Жид-Магура.Після проведення правоохоронцями першочергових слідчих дій тіло чоловіка буде транспортовано до с. Березники.До пошуків 27 квітня залучались 10 рятувальників та 2 одиниці техніки від гірських пошуково-рятувальних відділень м. Ужгорода та Мукачева". Рятувальник Євген - один з тих, хто брав участь у порятунку зниклого лижника ще взимку. За його словами, вдалося відстежити місцеперебування останнього дзвінка лижників - це лісова вирубка на 950 м висоти. "Пошукові роботи на цій території вкрай ускладнені. Це вивернуті з корінням дерева, велетенські пеньки, гнилі поліна, дрібні кущі та пролісок", - пояснив він тоді під час пошуків. - Якщо у перший день пошукових робіт товща снігу сягала максимум 40 см, то зараз там снігу понад метр. Кожну добу + 20см. Та й погода рятувальників не дуже балує". Коли навесні зійшов сніг, рятувальники відновили пошуки і таки знайшли загиблого. Рятувальник Євген знов брав участь у пошуках: "27.04. 2021г. поисковые работы в Березниках. Мы нашли тело Алексея... Две группы спасателей из Мукачева и Ужгорода вышли опять на "мистическую" вырубку, где потерялся Алексей. Накануне из штаба ДСНС принесли квадрокоптер с видеокамерами высокого разрешения и просканировали вырубку и склоны примыкающие к ней. На вырубке Опаленик В.И. достал ноутбук и мы начали просматривать результаты сканирования. К сожалению это нам не помогло. После короткого совещания мы разделились на три поисковые группы. Одна продолжала поиски на вырубке, вторая на восточном склоне, где снег частично растаял, а мы с Василем на снегоступах решили пройти траверсом все склоны примыкающие к вырубке по кромке леса. Траверс оказался не простой, крутые заснеженные склоны около 40 градусов. Через три часа мы почти завершили его, осталось спустится в глубокий кулуар с водой который начинался с отрога г.Магура. Тело Алексея лежало на дне кулуара... Он сорвался на снежно ледовом склоне г. Магуры не дойдя до вершины метров 300. Парень в итоге оказался бойцом, переночевав в районе вырубки без бивуачного снаряжения в 15 градусный мороз. Утром поднялся на отрог Магуры - дальше фатальный срыв... Транспортировочные работы по сложному, лавиноопасному склону будут завтра".

Зараз, коли в українських великих містах та маленьких селах наречені обирають весільну сукню у модних бутиках або замовляють у відомих модельєрів, рідко вдається оглянути автентичні обряди. Хоч ще якихось десять-двадцять років тому в гуцульських селах молодята одягали вбрання з бабусиної скрині.Проте мода на автентику на Гуцульщині повертається. Звісно, гуцули вже не гуляють весілля тижнями, як це було колись, часом обходяться навіть одним днем. Переважно це субота – у гуцулів у неділю справляти весілля завжди вважалося за гріх. Справжні гуцульські традиції можна надибати лише подалі від цивілізації, а зимове весілля – взагалі рідкість. Проте Марічка та Степан Воронюки з космацького присілка Ведмеже допомогли побачити цей карнавал, свято радості й любові, яку гуцули щедро дарують усім.Гуцульські обряди в різних регіонах схожі, проте у Ведмежому є свої особливості. Сердаки тут не червоні, як у більшості гуцульських регіонів, а чорного кольору. Дівчата-дружки на весілля чіпляють на тильну сторону голови яскраво червоні мітки. Молодята поверх вишитих сорочок одягають автентичні кептарі (кожушки) білого кольору з традиційною гуцульською вишивкою. Решта – як заведено: у чоловіків – баршівка, крашанці, онучі, постоли, у руках топірець-бартка. Жінки одягають хустки, згарду, силінку, пацьорки, запаски, пояс крайку, онучі та постоли. Нині вартість такого убору для молодят сягає до 2000 доларів.Весілля починається із вбирання весільного деревця у гуцульські китиці – кольорово, яскраво, красиво. Воно стоїть біля молодої за столом, з ним ідуть до вінчання, біля нього молодих обдаровують. Згідно з традицією, після весілля деревце прив’язують до грушки або яблуньки, що біля хати, і воно стоїть так, поки не розсиплеться.Усе весілля відбувається під супровід троїстих музик (переважно – сопілка, скрипка, бубен, цимбали і акордеон чи баян) та гуцульських співів. Зранку відбувається одягання основних учасників – убиря. Якщо на розпис молода може йти у білій сукні, то до церкви – лише у традиційному гуцульському одязі. Одяг «князя і княгині», як називають молодих на Гуцульщині, – це насамперед вишиванки, яким часом по 100-300 років, та головні убори, які виготовляють уже сучасні майстри.Головний вбір молодого – переважно крисаня. Корона молодої – це чільце. Широкий пояс – черес – молодий одягає на весілля, підперезуючи вишиту сорочку. Їх виготовляють з натуральної шкіри і прикрашають металом.Головне у вбранні молодої – вінок на голові. Якщо його немає, то це означає, що у княгині другий шлюб. Про це розповідають й запаски: якщо у дівчини дві запаски, то вона вперше йде заміж. Якщо стає молодицею, мають бути фартух і запаска. Ще поважні ґаздині мають кожухи і хустини, у руках – тайстри (торбини), у яких здавна жінки носили закуску, люльку та трохи випивки для настрою.Ще одна особливість гуцульського весілля – то коні, які взимку запрягають у сани. На них до церкви на вінчання їде цілий весільний уряд. Коні мають бути гуцульські, які звикли ходити горами.А ще гуцульське весілля славиться різноманіттям їжі та відсутністю «хімії» – наприклад, чипсів, майонезу, сухариків. Серед традиційних страв подають гуцульські голубці з картоплею, вареною у мундирах, білий борщ із копчених ребер, банош, кулешу, кишку, білі гриби, гуслянку, росільницю. Горілку пили наперстком. Колись на весіллі за три доби випивали три літри горілки – і все село гуляло. Тепер, звісно, все трішки по іншому…Автор тексту та фото Євген Кравс

Дмитрий Дятлов, фотограф и путешественник: «Доброе утро!» – именно такое приветствие можно услышать на Шипоте в любое время суток. Если человек, услышав такое приветствие, скажем, среди ночи удивляется, сразу понятно что он не «местный». «Доброе утро» несёт в себе скрытый подтекст. На Шипоте всегда «утро», всегда рассвет, «Солнце» восходит прямо здесь и прямо сейчас. В сердце каждого из нас. И это не религиозный пафос, а практическое знание. Можно обойти весь мир в поисках Шамбалы, пока не станет ясно, что она тут – перед нами, внутри нас, здесь и сейчас... Люди, которые осознанно едут на Шипот, руководствуются именно этим пониманием. Это одно из сотен уникальных мест на Земле, где Природа  напоминает человеку: «Проснись, посмотри, как красив мир, загляни в себя и пойми, что ты и он – одно целое». Такие места всегда притягивали людей, а дальше – выбор за ними. Можно пройтись от стоянки до водопада, сделать селфи, купить сувениры и сесть обратно в свой туристический автобус. Потратив 40 минут на посещение «одного из семи чудес Украины». А можно приехать сознательно, чтобы бродить по бескрайним Карпатам и наблюдать, как они открывают вам все новые и новые чудеса. Но для этого надо сначала самому открыть сердце миру. Прислушаться к себе – прочувствовав атмосферу этих мест, пообщавшись с «местными», оценив их уровень внутренней свободы. Надо провести ночь в лесу, глядя на звёзды и на пламя костра. Сделав это, человек не будете прежним. Или же просто сам уйдет с Шипота, потому что это не его место. Там все становятся теми, кем являются на самом деле. Не теми, кем их хочет видеть общество, не винтиками системы – самими собой. Маски, как противовирусные, так и социальные остаются внизу.

Кожну отару на Карпатських полонинах охороняють вівчарські собаки, вдень вони допомагають заганяти стадо, а вночі — охороняють його від вовка, ведмедя та рисі. Вони повинні бути витривалі, а ще бути схожими на вівцю. "Кожну отару на Карпатських полонинах охороняють вівчарські собаки. Вдень їхня робота — допомагати вівчарям заганяти стадо, а вночі вони охороняють отару від вовка, ведмедя чи рисі. У мого батька, який вівчарить на полонині Шумняска, п'ять вівчарських собак — це середньоазіатські вівчарки алабаї. Вони мають бути невибагливі, витривалі, а ще — бути схожими за забарвленням на вівцю", - розповів Василь Муханюк із Лазещини, власник вівчарських собак. Така схожість потрібна для того, аби дезорієнтувати дикого звіра. "Уявіть собі ведмедя, котрий вночі, голодним, прийшов до отари і хоче зарізати вівцю. І тут на нього вибігає одна "вівця" зі стада, гавкає і скалить зуби. Ведмідь лякається й тікає", - пояснив Муханюк. За словами господаря, ці собаки з вовком завжди готові прийняти бій — саме для цього змалечку їм обрізають вуха та хвости. - Це найбільш уразливі місця в алабаїв". Муханюк показав собак, котрі глядять батькову отару на Чорногірській полонині. Це алабаї Бай, Бабу, Цезар та Зоя. На випас з чабанами собаки ходять по черзі — двоє зранку, двоє — по обіді. Собак купили у Словаччині — там родич розводить цих псів для вівчарів. Вартість такої середньоазіатської вівчарки — 1,3 тис. євро. Виростають вівчарські собаки до 70-80 см, важать — 60-80 кг.

Двоє чоловіків, які не можуть самостійно ходити, змогли піднятися на гору Пікуй (1405 м). Волонтери з організації «On 3 wheels», яка опікується людьми з інвалідністю, та благодійного об'єднання ветеранів «Veterans go» підняли в Карпати за допомогою спеціальних візків «джульєтка» ветерана АТО та хлопця з ДЦП. Один з цих візків виготовили у Львові. Іван Маслюк має ДЦП, та це не завадило йому здійснити свою мрію – у 2016 році на адаптованому велосипеді він замандрував до Атлантичного океану. Після втілення своєї мрії Іван започаткував проект «On 3 wheels» (На трьох колесах), в якому організовують гірські походи та активний відпочинок для людей з інвалідністю. Волонтери почали збирати гроші на візок, завдяки якому люди з інвалідністю можуть піднятися на гірські вершини. Таку оригінальну «джульєтку» волонтери придбали у Франції. Та згодом хлопці вирішили спробувати виготовити ще один в Україні. Представник «On 3 wheels» Сашко Луцик розповів ZAXID.NET, що креслення візка замовили у Львівській політехніці. Перші спроби самостійного виробництва були провальні, та згодом вони познайомилися з львівським підприємцем Романом Романюком, який займається розробкою велосипедів. Він погодився виготовити таку «джульєтку», навіть вдосконалив конструкцію: візок вийшов на 2 кг легший. Вперше його протестували у суботу на горі Пікуй. Цього дня дві благодійні організації «On 3 wheels» і «Veterans go» та близько 90 волонтерів влаштували сходження для Івана Маслюка та ветерана АТО Олексія Скриби. Сашко Луцик розповідає, що метою їхнього проекту є змінити ставлення до людей з інвалідністю. Під час таких походів в гори кожен має спілкування з людьми з інвалідністю, інтеграційні ігри для того, щоб краще познайомитися і здружитися. А «джульєтка» полегшує цей процес, адже її несуть одночасно кілька сильних чоловіків. Кожне таке сходження навіть на 25 учасників обходиться організаторам в близько 10 тис. грн, тому вони потребують фінансової підтримки. Допомогти можна переказом на картку ПриватБанку 5169 3305 1184 0628 (ГО «On3Wheels - Фонд здійснення мрій»).

Стали відомі переможні світлини міжнародного етапу конкурсу — і вони неймовірні. У цьогорічному конкурсі «Вікі любить Землю» взяли участь 37 країн, охопивши усі континенти світу окрім Антарктики. З більш ніж 95 тисяч світлин судді обрали топ-16 переможців, і ми не можемо не поділитися цією красою з вами.

Воїни Cил спеціальних операцій ЗС України мають бути універсальними та здатними виконувати завдання в будь-якій місцевості. Саме тому в ССО відводиться окреме місце гірській підготовці. Подолання водних перешкод, скелелазіння, медична евакуація (medevac) в гірській місцевості, довготривалі переходи в умовах високогір’я; саме такі можливості надають українські Карпати. Рафтинг – один із спосібів швидкого та безшумного пересування груп ССО в гірській місцевості. MEDEVAC - важлива складова у підготовці воїнів ССО в гірській місцевості. Різнопланова підготовка – запорука успіху виконання бойового завдання.

Киевское "Динамо" в рамках первого тура украинской Премьер-лиги на выезде играло против львовских "Карпат" и одержало победу со счетом 2:0.