Фотографи Жан-Марк Каймі та Валентина Піччінні задокументували кілька історій українок у школі польського Перемишля, яка стала притулком для біженців. Вони також попросили жінок показати символічну річ, яку ті встигли взяти з собою. Так з’явилася серія No Woman No Cry. Жан-Марк та Валентина — дует фотографів, які з 2013 року працюють над документальними і персональними проєктами. Роботи публікувалися у The Guardian, Die Zeit, Politico, Le Monde, Wired, GQ та Newsweek. Дует отримав кілька міжнародних премій, а також був фіналістом Bird in Flight Prize ‘2020 із проєктом Güle Güle. Протягом кількох років вони висвітлювали події в Україні, зокрема Революцію Гідності та війну на Донбасі. — За кілька місяців до вторгнення ми переїхали до Києва, у квартиру нашого друга на Оболоні. Ми документували життя країни, яка готувалася до війни. Усюди з’являлися майстер-класи з виживання, невідкладної медичної допомоги, поводження зі зброєю тощо. Ці курси були популярними серед звичайних людей. Коли почалася війна, ми поїхали до Львова, щоб зафіксувати масову втечу людей, якої не було з часів Другої світової. Зі Львова рушили до Польщі. Там у нас був доступ до школи у Перемишлі, яку перетворили на пункт збору біженців. Серія No Woman No Cry була створена саме там. Жінок ми фотографували майже одразу після прибуття до притулку, всі мали драматичну історію. Вони розповіли нам, як залишали в Україні своїх літніх батьків, друзів, домашніх тварин, будинок, роботу та все, що нажили протягом життя. Серія базується на концепції диптиху: інтимний портрет героїні великим планом поєднується з чимось важливим, що вона взяла з собою і що має велике символічне значення. Це можуть бути паспорт, фотографії, талісман на удачу, домашні тварини, дитячі іграшки, рятівні ліки та навіть кухонний ніж. Своєю серією ми хотіли озвучити окремі історії, уникаючи образу анонімної масової міграції. Це дозволяє глядачу зіткнутися віч-на-віч з героями історичної події та з впливом війни на людські життя.

Армянский фотограф Сурен Манвелян создал захватывающую серию фотографий Animal Eyes — глаза животных крупным планом. Человеческий глаз часто напоминает нам узоры из Вселенной. А на что же тогда похожи глаза животных, которые отличаются от человеческого своим многообразием? Сурен Манвелян — профессиональный фотограф, будучи физиком-теоретиком по образованию и кандидатом физико-математических наук, Сурен преподает физику в вальдорфской школе, является лауреатом премии Президента по физике и обладателем золотой медали от Министерства экономики и уже 14 лет занимается профессиональной фотографией. В 2010 году Сурен начал увлекаться макрофотографией — первым объектом его кадров стал человеческий глаз. Серия под названием Your Beautiful Eyes приобрела завидную популярность: публикации в международных СМИ — National Geographic, Guardian, Wired, Maxim, LaReppublica, а также миллионы просмотров в Интернете. «Где-то через год я усовершенствовал технику и мог снимать в совершенно любых условиях. После этого настал черед животных. Где я только их не находил — в соседнем магазине (рак), в зоомагазине (морская свинка), в зоопарках, в частных коллекциях, просто домашние питомцы. Все началось, когда один знакомый попросил снять глаза его хаски. Потом пошло поехало». По словам Сурена, идея проекта Animal Eyes заключается в многообразии форм и красок в глазах зверей, в отличии от человеческого глаза. «Ведь им приходится жить в столь разных условиях обитания, и использовать глаза совершенно в разных целях. Вот это разнообразие мне и хотелось показать. В целом я люблю макрофотографию за то, что она показывает то, что сразу и не заметишь, что поначалу скрыто от нашего внимания». Сама техника фотосъемки — большой секрет Сурена. Основная трудность в работе с животным в том, что для снимка нужно приблизиться к нему на очень близко. Часто требуется время, чтоб животное привыкло к фотографу. «Я провел час в вольере с ламой, пока она мне не позволила сделать снимок её глаза. Ядовитых змей держал за шею герпетолог, их владелец. А за рыбами я сам бегал взад-вперед вдоль аквариума».