Україна офіційно подала заявку на внесення історичного центру Одеси до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Президент України Володимир Зеленський заявив, що це є життєво важливим для захисту культурної спадщини України від Росії, яку він назвав «терористичною державою». Радіо Свобода зібрало у цій галереї кілька визначних місць в Одесі.

16 листопада у столиці України біля Офісу президента відбулася акція «‎За справжню містобудівну реформу», яку ініціювала Архітектурна палата Національної спілки архітекторів України. Архітектори протестували проти законопроєкту №5655 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності», який ухвалений наразі в першому читанні. В акції взяли участь декілька десятків людей. Перед початком акції поліція перешкоджала активістам пройти з плакатами, проте пізніше все ж їх пропустили. Організатори акції вимагали відправити законопроєкт на доопрацювання і здійснити відкритий і прозорий процес написання реформи із залученням усіх учасників ринку. «Ми вважаємо, що пропонована реформа, в першу чергу, обслуговує інтерес забудовників, при чому далеко не всіх, а лише найкрупніших. Ми вимагаємо від Верховної Ради доопрацювати текст законопроєкту та прибрати з проєкту норми, які нищать нашу професію та справедливо врахувати інтереси усіх зацікавлених сторін. Ми також закликаємо інші зацікавлені сторони, зокрема місцеве самоврядування, вимагати справедливого балансу інтересів в галузі містобудування», – зазначили організатори на сторінці акції у Фейсбуці. Архітекторна спільнота заявляє, що проаналізувала проєкт закону та дійшла висновку, що він містить корупційні ризики та загрожує реформі децентралізації. 1 липня Верховна Рада в першому читанні проголосувала за законопроєкт №5655 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування сфери містобудівної діяльності». Багато статей викликали критику. Учасники акції продемонстрували артоб'єкт «Житловий комплекс 5655‎», що, на їхню думку, демонструє те, у що перетворяться міста України у випадку затвердження законопроєкту. Але працівники поліції не пропустили артоб'єкт до Офісу президента. Спільнота архітекторів висунула п'ять вимог: припинити втручання в авторські права архітекторів; заборонити вносити зміни в проєкт та збудований об’єкт без автора; прибрати норму, що дозволяє проєктувати й будувати без архітектора взагалі; повернути видалені положення в закони про архітектурну діяльність та основи містобудування; надати право видачі та позбавлення сертифікатів архітекторів – професійній саморегулівній організації, а не чиновникам. Такі ж акції також пройшли в інших містах: Луцьк, Дніпро, Ужгород, Івано-Франківськ,  Кропивницький, Львів, Одеса, Рівне, Суми, Тернопіль, Херсон та Чернівці.

3 вересня в Національному будинку органної та камерної музики, розташованому в Миколаївському костелі в Києві, сталася пожежа. Вогонь знищив орган 1980 року і пошкодив інтер’єр будівлі. Усього через пару днів українські бізнесмени заявили, що зібрали більше 25 мільйонів гривень на відновлення, і ця цифра продовжує зростати, але сам інструмент уже не підлягає ремонту. Краєзнавець Семен Широчин розповідає історію Миколаївського костелу та його перетворення на Будинок музики. Згідно з попередньою версією, пожежа сталася через загоряння електропроводки всередині органу. За словами міністра культури та інформаційної політики України Олександра Ткаченка, інструмент уже давно потребував ремонту, як і фасад будівлі, але процес увесь час відкладали через невизначеність щодо майбутнього органного залу. Представники католицької спільноти вважали, що орган повинен знаходитися не за вівтарем, проте перенести його до іншого місця в костелі було неможливо. У результаті вирішили, що колектив Будинку органної та камерної музики переїде до іншого приміщення, яке досі так і не побудували. Тепер згорілий інструмент не підлягає відновленню, можливо лише замовити новий орган. При цьому сама конструкція костелу, за попередніми висновками фахівців, не пошкоджена. Також міністр повідомив, що кошти на відновлення костелу мають змогу перерахувати всі охочі. Як створювали костел У Києві ще з 1842-го діяв католицький храм — Олександрівський костел на вулиці Костельній. Але до кінця XIX століття він уже не міг вмістити всіх охочих у дні великих християнських свят: католиків у місті, згідно з переписом 1897 року, було 35,5 тисячі. Тому у 1895-му католицька громада звернулася до влади з проханням про відкриття ще одного костелу, і вже за рік під будівництво виділили ділянку, а незабаром провели архітектурний конкурс. Існує думка, що в якості святого покровителя обрали Миколая, щоб здобути підтримку імператора Миколи II. Усі учасники архітектурного конкурсу пропонували будувати костел у псевдоготичному стилі — наприкінці XIX століття якраз була поширена мода на історизм і готику. У проєктах архітекторів Станіслава Шпаковського та Олександра Венсана костел був з однією вежею, а на кресленнях П. Гіппіуса і Станіслава Воловського — з двома. Незважаючи на те що першу премію отримав проєкт Гіппіуса, реалізувати вирішили ідеї Воловського. При цьому останній на момент участі в конкурсі був ще студентом і не мав практичного досвіду будівництва, через що роботу над кресленнями доручили відомому архітектору Владиславу Городецькому. Участь Городецького в цьому проєкті здається ще логічнішою, якщо згадати, що той був католиком і поляком, а костел будувала саме польська громада. Архітектурою київський костел був схожий на відомий віденський храм Votivkirche, споруджений у 1856—1879 роках за проєктом Генріха фон Ферштеля у стилі псевдоготики. Про цю подібність писали ще сучасники будівництва храму, але вона ще більше посилилася завдяки змінам, які Городецький вніс до проєкту Воловського. Так, він додав «розу» на головному фасаді й невелику вежу над середохрестям, а також збагатив декор. Але все ж Миколаївський костел має низку відмінностей від Votivkirche, зокрема він менший, нижчий і в нього немає годинника. Для порівняння: висота Votivkirche — 99 метрів, висота ж Миколаївського костелу, за різними джерелами, становить від 60 до 64 метрів. Будівництво відбувалося у 1899—1909 роках і обійшлося в 500 тисяч рублів, при цьому всі гроші — виключно пожертви. Процес зведення ускладнила близькість річки Либеді, тому для фундаменту використовували палі, винайдені київським інженером Страуссом. Були й інші інженерні нововведення. Наприклад, звід центрального нефа споруджений із залізобетону завтовшки всього 8 сантиметрів. Бетон застосовували і для створення штучного каменю в облицюванні будівлі. Статую архістратига Михаїла на фронтоні виготовив чеський скульптор Ладислав Бенеш, інші скульптури — майстерня італійця Еліа Сала. У 1933 році (за іншими даними, у 1938-му) костел закрили і якийсь час використовували для господарських потреб. Під час війни храм уцілів, але постраждав, втративши свої вітражі. У 1945-му в костелі відкрили Державний архів Київської області, а на вежах розмістили радіоантени — в такому вигляді будівля простояла більше 30 років. У 1950-х на території СРСР почали створювати будинки органної та камерної музики. Тут орган, який має в Європі в першу чергу духовне значення, став суто світським інструментом. Однак при цьому органні зали нерідко облаштовували в культових спорудах: так і храм отримував світську функцію, і орган розташовувався у приміщенні з відповідною акустикою. Подібні зали у Львові, Дніпрі, Рівному, Чернівцях, Харкові, Ужгороді та Білій Церкві також знаходяться в колишніх культових спорудах — костелах, церквах і синагогах. Облаштувати органний зал у київському костелі вирішили в 1970-х, для чого у 1979—1981 роках будівлю відреставрували: у вікнах відновили вітражі, повернули черепичний дах. Оскільки у СРСР не було налагодженого виробництва органів, інструмент для київського залу замовили в Чехословаччині на підприємстві Rieger — Kloss. Компанія, заснована ще у 1873-му братами Рігер, після Другої світової була націоналізована, а її власників і персонал, які виступили на боці Гітлера, вигнали з країни. На основі цього виробництва у Чехословаччині й виникло підприємство Rieger — Kloss, а брати Рігер оселилися в Австрії та заснували нову компанію Rieger Orgelbau. Але саме Rieger — Kloss стала основним постачальником органів до СРСР. Усього звідти привезли 46 інструментів, у тому числі й для залів в Ужгороді, Рівному, Білій Церкві, Чернівцях, Сумах, Хмельницькому та Харкові. Орган цієї ж фірми був ще в 1932 році встановлений у костелі Марії Магдалини у Львові, де зараз розташовується Львівський органний зал. До 2016-го він був найбільшим в Україні, доки в Харкові не з’явився новий німецький інструмент. Крім Чехословаччини органи замовляли у НДР та Угорщині. На території України також залишилися інструменти виробництва ФРН, Швейцарії, Естонії, Південно-Африканської Республіки і кілька українських. Орган на 3 945 труб і 55 регістрів у Національному будинку органної та камерної музики розміщувався на місці вівтаря. Він був виконаний з урахуванням габаритів приміщення і загальної стилістики костелу. Готичність простежувалася також у кріслах, спеціально виготовлених для органного залу. З 1990-х у Миколаївському костелі відновили богослужіння.

Критий автопарк на вулиці Бориспільській безсумнівно одне з найцікавіших архітектурних надбань Києва радянської доби. Автобусний парк № 7 — автопарк з вантовим даховим покриттям, зразок індустріальної архітектури. За визначенням CNN, автопарк — «найразючіший приклад радянського модернізму», «прихована реліквія» попередньої доби, яка «раніше вважалася інноваційною будівлею». У середині 1960-х років під автопарк № 7 виділили ділянку на Бориспільській вулиці, 15. Будівництво тривало приблизно вісім років і завершилось 1973. На підприємстві працювало близько 1400 осіб. У депо щодня обслуговувалось 400 автобусів, які здійснювали міські, міжміські і міжнародні маршрути. У квітні 1986 року, коли сталась Чорнобильська катастрофа, близько 70 автобусів депо залучили до евакуації людей із Прип'яті. Розвал СРСР і тривала економічна криза сприяли занепаду підприємства. У 1990-х роках стало неможливим здійснення міжнародних рейсів. 2005 року скасували обслуговування міських маршрутів. «Київпастранс» використовував депо для збереження понад 900 одиниць непридатного до експлуатації громадського транспорту. Поступово будівля занепадала. Факт аварійності підтвердила державна архітектурно-будівельна інспекція. 2015 року парк закрився. Постало питання про знесення будівлі з наступним продажем ділянки під забудову. Незгодна з таким рішенням громадськість закликала міську владу зберегти унікальну споруду. Відповідну петицію підтримало 10 тисяч киян. 2019 року декілька депутатів міськради ініціювали створення робочої групи при департаменті транспортної інфраструктури Київської міськдержадміністрації, метою якої стало вирішення питання щодо збереження автопарку № 7. Комплекс парку складався з дев'ятиповерхового адміністративного корпусу, ремонтних цехів, цеху з виробництва автобусного скла, автомийки. Однак найунікальнішою будівлею був гараж архітектора В.Зинкевича. 1960-ті — 1970-ті роки у СРСР були добою захоплення космічною темою. У багатьох містах виростали бетонні будівлі з вікнами і вітринами у вигляді ілюмінаторів та величезними залами. Тенденції гігантоманії відобразились і в архітектурі депо. «Футуристична споруда» у стилі модернізму мала дископодібну, як гігантський НЛО, форму. Проте у працівників автопарку були інші асоціації. Її там прозвали «цирком» або «барабаном». Унікальний інженерний об'єкт, діаметром 160 метрів, покрито висячим шатровим дахом. Єдиною опорою є 18-метрова вежа у центрі приміщення. Від неї до стін натягнуті 84 товсті сталеві канати (ванти), на яких укладені залізобетонні плити. Площа приміщення становить близько 20 тисяч квадратних метрів. Зовнішня стіна депо складається із загартованих скляних трубок, через які у приміщення проходило денне світло. За допомогою витяжки у колоні-опорі з приміщення видалялися вихлопні гази. Узимку будівля добре опалювалося, тому на величезній площі завжди було понад 20 градусів тепла.

У Києві у суботу, 12 грудня, після реставрації офіційно відкрили Андріївську церкву. Для відвідувачів пам’ятку відкриють з 15 грудня. Про це повідомили в Офісі президента України. Щонеділі та на свята тут відбуватимуться богослужіння, а в інші дні церква працюватиме як музей. Реставрація Андріївської церкви тривала 11 років. За цей час майстри відновили оригінальний колір стін, укріпили схил, фундаменти церкви та стилобату. Також проведено реконструкцію іконостасу авторства видатного архітектора Бартоломео Растреллі. Міністр культури Олександр Ткаченко на своїй сторінці у Facebook повідомив, що у церкві повністю відреставровано весь живопис, ікони та іконостас, почищено ліпнину й відшліфовано підлогу. Автентичний колір стін XVIII століття завдяки комп’ютерному аналізу допомогли віднайти німецькі технологи. У будівлі також замінено інженерні мережі, встановлено сучасне освітлення, проведені нові системи опалення, подачі повітря, вікна. Для людей з вадами зору та дитячих екскурсій майстри вилили з гіпсу окремі елементи оздоблення храму, щоб до них можна було доторкнутися та відчути їхню форму. Президент Володимир Зеленський також прокоментував відкриття відреставрованої церкви: «Радію, що ця унікальна пам’ятка архітектури нарешті відкриває двері для відвідувачів після тривалої реставрації. Відтепер кияни та гості столиці зможуть на власні очі побачити її чудову архітектуру та живопис. Упевнений, що наступного року матимемо ще більше таких приємних приводів для радості, адже у 2021 році розпочинаємо відновлення великої кількості пам’яток культури та архітектури України в межах Національної програми Велике будівництво», — сказав глава держави. Андріївська церква, побудована у 1747 — 1762 за проєктом архітектора Франческо Бартоломео Растреллі у стилі бароко. Вона є пам’яткою архітектури та монументального живопису XVIII ст. та входить до складу Національного заповідника Софія Київська. Церкву внесено до попереднього списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Незабаром Україна подаватиме номінаційне досьє для включення Андріївської церкви до основного переліку. 18 жовтня 2018 рішенням Верховної Ради Андріївська церква передана у безоплатне користування Вселенському патріархату. 13 грудня у храмі провели першу церковну службу. Символічно, що відкриття випало на 320-річницю з народження архітектора. Урочисте богослужіння очолив представник Вселенського патріархату. В день пам’яті святого апостола Андрія Першозваного, в Андріївській церкві у Києві відбулося перше богослужіння після 11 років реставрації, повідомляє прес-служба Православної церкви України. Урочисте богослужіння очолив представник Вселенського патріархату митрополит Гальський Еммануїл у співслужінні екзарха Вселенського патріарха єпископа Команського Михаїла та архієпископа Чернігівського і Ніжинського Євстратія (Зорі). У ПЦУ також нагадали, що на місці сучасної Андріївської церкви на початку XIII століття стояла Хрестовоздвиженська церква, назва якої нагадує літописні перекази про те, що саме тут апостол Андрій Першозваний спорудив хрест, передбачивши появу великого міста.

В этом годы в силу известных причин большинство верующих не смогут посетить Пасхальное богослужение, но сейчас они имеют возможность увидеть онлайн трансляции. А если заглянуть в прошлое, то ведь каких-то 30 лет назад в большинстве храмов не правили службу, более того, многих ныне воссозданных и отстроенных церквей вообще не было на киевской карте. Посмотрите 25 старых фотографий сакральных сооружений, в разные годы разрушенных советской властью.

Організатори конкурсу архітектурнії фотографії Art of Building Photographer of the Year обрали найкращі знімки минулого року. Члени журі найвище оцінили роботу Педро Луїса Аярігвера Саїза, який зняв архітектурний комплекс Місто мистецтв та наук у Валенсії. А от приз глядацьких симпатій дістався іншій роботі. Публіка відзначила знімок Олександра Борботіна, зроблений на станції московського метро. І ще кілька робіт, які увійшли до короткого списку конкурсу.

Архітектурна студія Сергія Махна отримала престижну міжнародну нагороду International Design Awards за проєкт "Дім Шкруба" - будинок в українсько-японському стилі. Про це йдеться у повідомленні на сторінці студії у Facebook. "У нас є дві новини: очікувана й дуже очікувана. Сьогодні нашій студії виповнилось 17 років. І сьогодні ж в подарунок ми отримали перемогу на світовій арені не тільки для студії, а й для всього українського дизайну. Наш "Дім Шкруба" виборов "золото" міжнародного конкурсу International Design Awards - перше в цій нагороді для студії і цьогоріч - єдине для українців", - зазначається у повідомленні. Як повідомляє видання "Хмарочос", у 2019 році архітектор Сергій Махно закінчив реконструкцію будинку для своєї родини за власним проєктом, створивши оселю в українсько-японському стилі. Двоповерховий будинок площею 370 квадратних метрів розташований у смт Козин Київської області. Проєкт має назву "Дім Шкруба". Це вигадане слово, яким одне одного називають Сергій і його дружина Влада. Подружжя має трьох синів: Хікару, Тадао та Івана. Махно придбав вже готовий будинок, реконструював його та зробив перепланування приміщень. Архітектора надихнула японська культура, зокрема сабі-вабі – естетична категорія, яка пропагує красу простих і природних речей, а також речей зі слідами часу. До будинку веде кам’яна стежка. У саду, де ростуть японські клени та сакури, встановлено українську зооморфну кераміку. Дах зроблено із солом’яної стріхи. Стіни обмазано глиною, у техніці, яку використовували в українських хатах-мазанках. Одну зі стін у вітальні оздоблено деревом: тут Махно розмістив свою колекцію української кераміки, яку почав збирати ще у дитинстві. Дім має дві кухні. У мінімалістичній відкритій кухні – гуцульський дерев’яний стіл 1935 року, придбаний на барахолці. Закриту кухню оформили за українськими звичаями: над столом є мисник – традиційні полиці для посуду. Фартух кухні оздоблено авторською керамічною плиткою Махна. Так само плиткою власного дизайну Махно оформив сходи на другий поверх. На другому поверсі розташовано спальні для усіх мешканців. Коридор-галерея закінчується балконом із видом на вітальню й сад. Із оздоблення тут є керамічна плитка XVI століття.

В Киеве на Подоле есть всем известное здание, которое вызывает больше вопросов, чем ответов. Оно располагается на Контрактовой площади, 4 и носит название Гостиный двор. В столице прошло заседание по наложению ареста на достопримечательность. Но дело закрыли, так как прокурор отказался от своей апелляционной жалобы. Суд состоялся 5 ноября. Все это было сделано для того, чтобы государство передало Гостиный двор в собственность города для проведения реставрации. На данный момент дело за Кабмином. Отметим, что в феврале 2019 года Генпрокуратура открыла новое уголовное производство касательно достопримечательности. В рамках этого дела Генеральная прокуратура Украины имела намерения наложить арест на Гостиный двор с запретом отчуждения и распоряжения зданием. В марте Печерский районный суд уже отказывался арестовать здание, но прокуроры подали апелляцию. Как сообщают представители власти города, в Генпрокуратуре сменилось руководство, а потому изменилась и их позиция в данном деле. Так, прокуроры отказались от своих исковых требований на заседании 5 ноября и дело закрыли. Для справки: постановлением Кабмина в 2011 году Гостиный двор вывели из Госреестра достопримечательностей архитектуры. В 2012 году Киевсовет передал ООО «Укрреставрация» в аренду участок под Гостиным двором для проведения реконструкции этого здания под торгово-офисный центр. Это решение вызвало многочисленные митинги в столице. В ночь на 9 февраля в чердачном помещении в здании Гостиного двора произошел пожар. Огонь распространился на площадь около 200 квадратных метров и повредил конструктивные элементы кровли. 24 ноября 2015 года Окружной административный суд Киева признал незаконным и недействительным постановление Кабмина «Об исключении здания Гостиного двора из списка памятников архитектуры». В сентябре 2016 года Хозяйственный суд Киева отказал фонду Госимущества в возврате архитектурной достопримечательности Гостиного двора в государственную собственность. В 2014-2016 годах суды отменили разрешение на выполнение строительных работ и работы остановили. А уже в 2018 году суд расторг договор аренды и обязал «Укрреставрацию» вернуть здание Региональному отделению Фонда государственного имущества Украины в Киеве. Знаковый для Киева объект уже не первый год находится в плачевном состоянии. Никакой реставрации здесь не проводили с 2012 года. Тогда же ремонтные работы начались для того, чтобы позже сделать из здания торговый центр. Но этим планам было не суждено сбыться и Гостиный двор продолжил разрушаться и заростать кустарниками и деревьями. Еще с зимы 2013 года здание стоит без крыши, окон и штукатурки. Изменится ли такая ситуация, на данный момент неизвестно. А пока жителям столицы остается лишь лицезреть полуразрушенное здание в самом живописном районе Киева.

Александр Ранчуков был уличным фотографом, которого не интересовала эстетика стрит-фотографии. Он бежал из города в лес, но не противопоставлял их друг другу. Он бросал вызов советским плакатам, показывая настоящих советских людей и настоящую советскую жизнь. Фотограф Александр Ляпин вспоминает друга, коллегу и знатока украинских улиц. «Александр Ранчуков — автор нескольких книг о Киеве и огромного числа снимков. Ранчуков боролся за сохранение памятников истории и архитектуры, был теоретиком творческой фотографии, мыслителем. А как фотограф он стал летописцем Украины времен позднего СССР. Ранчуков был уличным фотографом, но его почти не интересовала эстетика стрит-фотографии — охота за моментом, поиск уникальной композиции, которая существует доли секунды. Его интересовало типичное, то, что связывает людей его времени в разных городах Украины. Ранчуков писал картину советского бытия — скучного и невыразительного, даже омертвевшего: одинаковые серые улицы, неприглядная одежда, уличная торговля, лужи и грязь. На его снимках — горькая, безысходная пустота. Ранчуков не останавливает мгновение, а фиксирует и так застывшее время, липнущее к эмульсии фотопленки. Александр снимал на уровне глаз — «как видит прохожий» — и не признавал цветной фотографии: «Цвет — это поверхностное видение предмета. Сегодня человек может быть в красной рубашке, завтра в зеленой. Здание можно покрасить в коричневый цвет, завтра в зеленый… Невозможно понять предмет съемки в цвете. Объем, фактура определяет его. Цвет отвлекает, а черно-белый снимок помогает выявить суть объекта , который я фотографирую». Коллеги не всегда понимали, зачем Ранчуков фиксирует «никакое ничто». Этим не похвастаешься на конкурсах, не получишь золотую медаль на выставке. Сам фотограф не верил, что работы будут оценены и востребованы при его жизни. Он осознанно снимал «в стол» — но с удовольствием показывал фотографии всем желающим. «Если снимок получился удачным, возможно, он может заинтересовать кого-то еще. Таким образом, фотография — это мой способ общения с миром, с другими людьми». Мне он признавался, что работает как летописец: потом, через много десятилетий эти черно-белые отпечатки дополнят рассказ о печальном конце СССР, разложение которого так хорошо выражали тусклые улицы городов. Ранчуков верил в светлое будущее страны и говорил, что молодые люди, которые будут жить в довольной, сытой, богатой Украине, благодаря его снимкам смогут узнать, как тут все было раньше. Он хотел показать этой молодежи, как выглядели лица советских людей — совсем иначе, чем на плакатах. Ранчуков вписывал лицо прохожего в окружающую среду, не противопоставляя, не дополняя, а утверждая, что это одно и то же: лица прохожих похожи на тротуары, облезлые стены домов, темные окна с недобрыми «взглядами» мутных стекол. Ранчуков был человеком природы. Он брал палатку, садился на велосипед и уезжал в лес. Находил места, куда люди не доходят, и жил там неделями — старался слиться с окружающим миром, стать его частью. Он не убивал комаров, которые пили его кровь. Как-то фотограф обнаружил рядом с палаткой гнездо шершней и лежбище ядовитых змей. Так они и жили рядом, не беспокоя друг друга. С не меньшей страстью Александр делал городские пейзажи: он снимал улицы ранним утром, в тумане — бродил по пустынным кварталам, пытаясь уловить что-то сверхреальное. Однажды он сфотографировал скамейку в «Софии Киевской» и назвал ее «Место для разговора с Богом»: «…ты можешь прийти, сесть на эту скамеечку — никто тебе не помешает — и поразмышлять: о жизни, о себе, о чем-то важном… Для кого-то это и есть разговор с Богом. Или — медитация». Интересно, что Ранчуков, будучи абсолютно нерелигиозным человеком, часто связывал свои фотографии с именем Бога. Однажды он увидел в фактуре древесной коры, в следах, оставленных короедами, некие знаки, напоминающие буквы или иероглифы. Атеист Ранчуков фотографировал их раз за разом, сделал сотни снимков — он расшифровывал письмена Бога. Глаза фотографа светились, он говорил, что почти понимает эти послания и скоро их объяснит. Пейзажи Ранчукова очень непросты: это не упоение туманами и восходами, а расшифровка посланий и знаков, игра жизни и смерти, антропоморфные и зооморфные образы. Для него это были отражения каких-то глобальных, неосязаемых человеческим разумом процессов. Ранчуков сам иногда удивлялся тому, что увидела его камера, ее неожиданному сарказму. Когда в начале 90-х он торговал своими фотографиями на Андреевском спуске, особенно хорошо продавался снимок, на котором толпа плохо одетых советских мужчин с удивлением и восторгом рассматривала американский автомобиль. Они напоминали австралийских аборигенов, впервые увидевших самодвижущуюся техническую диковинку. Такие сюжеты привлекали покупателей. Ранчуков был в отчаянии от их предпочтений и, несмотря на успех торговли, вскоре ее забросил. В конце жизни он все чаще сбегал в лес — прятался там от города, который разрушался сам и разрушал представление о гармонии в сознании фотографа. Работая в НИИ теории и истории архитектуры, Ранчуков вдоль и поперек отснял Киев и другие города Украины: детали фасадов старых домов, виды улиц и площадей. Когда пару лет назад я был у него дома, мы долго рассматривали фотографии Киева — и он с горечью замечал: этого дома уже нет, этой улицы нет, тут все по-другому. Как-то он показал свои киевские снимки студентам одного из столичных вузов: все они были киевлянами и считали, что знают и любят родной город. Они рассматривали работы и вдруг спросили: а что это за город? Ранчуков опешил: «Этого города больше нет, и жителей его тоже больше не осталось». Собрал фотографии, сказал: «До свидания» — и вышел курить.Когда прощались с Ранчуковым, выступил только один человек — Александр Гляделов. Он произнес одну короткую фразу: «Старый Киев, который любил и снимал Ранчуков, умер, а вместе с ним ушел и Ранчуков».