«Їдемо знімати, як люди роками живуть без світла», — пояснюємо здивованому лісорубу з бензопилою в руках, куди й навіщо прямуємо ґрунтовою дорогою серед високих карпатських сосен. На мобільному — жодної поділки зв'язку, а це означає, що ми на правильному шляху, бо їдемо туди, де немає ні світла, ні зв'язку, ні інтернету. Наша ціль — буковинське село Фальків, що під самим румунським кордоном. Колись це було жваве поселення працівників лісгоспу на кількасот хат, а зараз такі точки на карті називають «Богом забутими». Історію про непересічних мешканців Фалькова та їхній побут без електроенергії дивіться в репортажі Мар’яни П’єцух і Дмитра Гончара.

Невелике село Новоолександрівка Херсонської області під російською окупацією перебувало пів року. До війни населення тут складало понад тисячу людей, нині — близько 200. Зараз у Новоолександрівці немає зв'язку, води, світла й газу. Технічну та звичайну воду сюди завозять, як і гуманітарну допомогу, але з початком холодів життя тут здається дедалі менш можливим, та навіть попри це місцеві не збираються покидати рідну землю і вірять у якнайшвидшу відбудову.

Куди їхати від війни, коли оренда житла в умовно безпечному місці занадто дорога? Як варіант — шукати житло в депресивних селах, де є багато старих порожніх хат. Для їхніх власників навіть вигідно, щоб хтось опалював стару будівлю та доглядав за нею. hromadske навідалося в таке село на Львівщині, куди можна доїхати за півтори години автобусом з обласного центру. Подекуди дороги всіяні великими ямами. Через брак роботи звідси їде молодь, а дітей народжується дедалі менше. Залишилося тільки 400 мешканців, тож довелося навіть закрити сільську школу. Але цього літа сюди почали їхати переселенці — в запропоновані людьми старі порожні хати. Як там живеться новоприбулим людям із півдня та сходу України — дивіться у репортажі Мар'яни П'єцух.

«Ви вірите, що можуть стріляти з боку Білорусі? — Ніколи в житті!» Так нам відповідали восени 2021 року в прикордонних українських селах на межі з Білоруссю, де завжди були тісні родинні зв'язки між українцями та білорусами. Також люди їздили одне до одного в найближчі райцентри — на закупи і навіть на роботу. Тут також не приховували захоплення самопроголошеним президентом Лукашенком як «хорошим господарником» і колгоспами в білоруських селах. Через п'ять місяців після нападу російських військ із боку Білорусі ми приїхали в село на українсько-білоруському кордоні, щоб розпитати, як тут змінилося ставлення людей до білорусів та Лукашенка. Чи продовжують спілкуватися з родичами, чи шкодують про закриті кордони, чи вірять у повторний напад, які згадки залишилися про відвідини села російською армією — дивіться в репортажі Мар'яни П'єцух.

Грем’яч — село на півночі Чернігівщини на самому кордоні з росією. З перших днів повномасштабної війни його окупували росіяни. Старосту села звинуватили в тому, що вона навідниця української армії —жінку викрали, а згодом перевезли до курської в’язниці. У результаті обміну полоненими староста повернулася додому, зараз вона в лікарні. Журналісти поспілкувалися з її односельцями про те, як їм жилося під окупацією росіян.

Іванці, Блешня, Хандобоківка — для більшості українців ці назви ні про що не говорять, їх марно шукати на карті, бо це села-привиди, яких більше немає. За останні 30 років в Україні зникло майже 500 сіл. І щороку ця цифра тільки зростає: молодь прагне до великого міста, в той час їхні батьки все частіше — на заробітки за кордон. Що ж вбиває українські села?

Півтори години вниз із гори до школи. А коли замело снігом, то ніхто нікуди не йде. Так живуть діти високогірного присілка Яремча Переніс на висоті 800 метрів, куди немає дороги. Мешканці важкодоступних гірських поселень Карпат залишені сам на сам зі своїми проблемами.

Пам'ятаєте ті часи, коли похід у кіно був чимось надзвичайним? Тоді на клубах вивішували афіші, а всі із нетерпінням чекали, коли ж у кінозалі нарешті зашумить проєктор... Наші батьки й бабусі точно це пам'ятають! Але для когось і сьогодні похід у кіно - велика подія. У маленьких селах за межами мегаполісів розваг не так багато, а старі кінотеатри давно сумують без глядачів. Тож одна з місцевих громад на Чернігівщині вирішила долучити жителів навколишніх сіл до світу кіномистецтва та запустила мандрівний кінотеатр. Кожні вихідні він їздить по селах, показує українські фільми просто неба та дає місцевим можливість "вийти в люди" і поспілкуватися.

На Буковині є село, куди не дістаються негаразди великого світу. Тут говорять дивакуватою мовою, живуть з землі та шанують традиції пращурів. Біла Криниця – особливе місце, де живуть ті, хто називає себе старообрядцями. Вони приїхали сюди з Росії ще у XVIII столітті, рятуючись від релігійних переслідувань. Свого часу село було центром старообрядництва і місцем, де відбулися два всесвітні собори старовірів. Проте ті часи пішли у минуле. Зараз у селі немає ані магазину, ані аптеки, молодь роз’їхалася до великих міст, але тут і досі лишаються жити ті, хто пам’ятає колишню велич цих місць.

У селі Великі Копані на Херсонщині всі керівні посади займають жінки, причому роблять це доволі успішно. DW з’ясовувала, куди поділись чоловіки та як жінки без "сильного плеча" розвивають об'єднану територіальну громаду, користуючись перевагами децентралізації.