Мандруємо Вінницькою областю: містечка, садиби та любовні історії

Бар: місто королеви та конфедератів

Це місто вперше згадується 1401 року. Розквіт його почався тоді, коли тутешній замок опинився на землях, які у заміжжі отримала королева Бона Сфорца д'Арагона (1494-1557) - дружина польського короля Сигізмунда Старого – одна з плеяди видатних жінок-правительок ренесансної доби. Саме вона 1537 року почала будувати тут нову величезну фортецю, яка мала стати на заваді татарам. Фактично перезаснувавши місто, вона надала йому нову назву. Так на Поділлі з'явився «клон» італійського Барі – того самого, де спочивають мощі Святого Миколая, і де похована, доречи, сама королева.

Сувора королева Бона - одна з найбільш демонізованих жінок й без того багатої на цікаві долі епохи Ренесансу

Замок дійсно був грандіозним, але його почали розбирати ще у XVIII сторіччі, та робили це протягом 200 років. Тому на наш час зберіглися рештки лише одного бастіону, фундаменти стін та казематів. На замчищі розбито міський парк.

Міський костел Св. Анни закладено, як вважають деякі дослідники, так само Боною. Належав він орденові домініканців. Саме під його склепіннями 1768 року проголосили утворення т.зв. Барської конфедерації – військового об’єднання польських магнатів, які виступили проти російського впливу на політику Речі Посполитої та зрівняння православного населення в правах з католицьким. Коаліція була направлена й проти короля Станіслава Понятовського – колишнього коханця Катерини ІІ, якого вона, фактично, проштовхнула на трон Польщі.

Цікавий факт:

Українська Гайдамаччина 1768 року прямо пов'язана з подіями Барської конфедерації. Скориставшись факичною громадянською війною в Польщі, козацтво вирішило в останній раз поборотись за власну державність та ідентичність. Але придушували гайдамацький рух, як відомо, спільними польсько-російськими зусиллями, за рахунок «окупаційного контингенту» Російської імперії, а головного керівника повстання – Миколу Залізняка – відправили до Сибіру.

Той костел, який ми бачимо зараз, фактично збудовано наново у 1902-1908 роках. В 1930-х його двічі закривали, але з 1942-го він безперервно діє.

Костел Св. Анни та Успенська церква у Барі. Фото - А. Бондаренко

Поруч з костелом – Успенська церква. Її зведено 1757 року, але приблизно через 100 років перебудовано. В церкві знаходяться чудотворні ікони - Божої Матері Барської та не менш шанована ікона Св. Миколая.

Цікавий факт:

Ікону Св. Миколая королева Бона привезла як раз з міста Барі. Спочатку вона знаходилася в однойменній церкві, яку було розібрано у XVIII сторіччі. 1888 року оклад ікони був оновлений київським купцем Михайлом Хряковим (1829-1900).

Будинок міського училища (вул. Соборна, 22) споруджений 1616 року. Спочатку це був монастир ордену васіліян, з 1830-х два поверхи зайняла духовна семінарія, а ще пізніше – училище. для потреб цього учбового закладу будинок передували на початку ХХ сторіччя. А через сто років, 2001-го, провели капітальну реставрацію.

На Монастирській вулиці, 53, знаходиться Покровський монастир. Його будівлі зводилися протягом практично усього XVIII сторіччя у стилі бароко. 1908-го споруджено найбільш помітну частину ансамблю – струнку дзвіницю. Зараз у монастирі хазяйнуюсь сестри бенедектинського ордену.

Покровський монастир. Фото - Posterr

Якщо ви вже опинилися у Барі, варто не оминати музей «Світлиця», який знаходиться у будівлі транспортного коледжу. Його гордістю вважається колекція рушників – чи не найбільша в області. Їх тут близько тисячі – не тільки з Поділля, а і з Одещини, Галичини, Буковини. Доволі багатою є і колекція сорочок. Ще одна «фішка» цього музею – галерея з 40 писанок, виготовлених в селищі Берегомет на Чернігівщині.

Адреса: вул. Героїв Майдану, 7. Часи роботи: щоденно, 10:00-17:00. Телефон: 04341 -223-51, 216-14.

Круподеринці: храм-надгробок російського дипломата

Незвичний для подільських теренів храм у важкому візантійському стилі з’явився у цьому невеличкому селищі Погребищенького району завдяки політичним уподобанням графа Миколи Ігнатьєва (1832-1908). Цей царський дипломат напряму причетний до становлення Болгарської держави. Стилістика православних храмів балканських країн – традиційно візантійська. Тому не дивно, що схожу церву граф збудував і у своїх володіннях.

Микола Ігнатьєв (1832-1908) – непересічна особистість. Дипломатичну кар'єру він почав у 24 роки. Старанний служака, граф був одним з послідовних провідників ідеї панславізму – нібито особливої місії слов'ян у світі (звичайно ж, під орудою імператора російського). І невпинно працював над розширенням кордонів і без того гігантської держави, допомагаючи вдовольнити невситиму жагу імперії до нових територій.

Микола Ігнатьєв в 1860-х роках

Цікавий факт:

1859 року Ігнатьєва призначили уповноваженим посланцем до Китаю. Користуючись тим, що послаблена Піднебесна програвала т.зв. «опіумну» війну західним державам, він запропонував пекінському двору російське посередництво – за умови передачі царській імперії територій по правому берегу Амура від річки Уссурі до узбережжя Японського моря. Тобто, приєднав до Росії Далекий Схід. Ці території китайці досі вважають втраченими тимчасово: за їхнім трактуванням історії, Ігнатьєв відверто обдурив імператора та його радників, пообіцявши їм російську військову підтримку, якої і не планувалось.

Далі його відправляють до Туреччини, в якій він більш ніж активно пропагував згадані ідеї панславізма. За результатами російсько-турецької війни 1877-78 років він домігся незалежності Сербії, Румунії та Чорногорії від османів, а також лобіював створення автономної області Східна Румелія, з якої потім сформувалась Болгарія. Тому в цій країни його почитають як національного героя.

Через подальші придворні інтриги Ігнатьєва прибрали з дипломатичних посад, але вже невдовзі його було призначено міністром внутрішніх справ.

Надгробок Ігнатьєва в крипті церкви. Фото - Monuments.top

Цікавий факт:

На посаді міністра він проявив себе як відвертий юдо- та полонофоб, головною «ідеєю-фікс» якого стала «польсько-жидівська банда», яка тільки те й робить, що колонізує, споює та усіляко свідомо знищує великий руський народ (до якого цей щирий імперець зараховував і малоросів). Він навіть закликав виселити усіх євреїв у Сибір чи на Далекий Схід (через 70 років так само хотів вчинити і Сталін), а також заохочував їхню еміграцію з території імперії.

Після викликаних такими закликами міністра єврейських погромів цар Олександр ІІІ втратив довіру до свого знадато вже відвертого у поглядах улюбленця, заявивши, що той «совершенно сбился с пути». На його жалування як члена Державної Ради був навіть накладений арешт, який показово не знімався багато років.

1890 року, переживши часи опали та скрути, він і купляє Круподеринці, де будує скромний дерев’яний будинок, який більше нагадує невеличкий заміський котедж. А ось на церкву, яка мала б стати його усипальнею, він грошей не пошкодував, побудувавши 1901 року не аби що, а зменшену копію головного собору в Софії – столиці Болгарії.

Храм в Круподеринцях. Фото - Monuments.top

Окрім самого графа, в церкві поховано його дружину та старшу доньку Катерину, яка померла 1914 року, заразившись тифом у шпиталі, де працювала як сестра милосердя. Поруч встановлено символічний надгробок – велику кам’яну брилу, оточену чотирьома якорями – на вшанування пам’яті наймолодшого сина графа, Володимира - морського офіцера, який загинув у програній Росією Цусимській битві 1905 року.

Цікавий факт:

Саме роль Ігнатьєва як дипломата, який приєднав до Росії Далекий Схід, та був «батьком-засновником» сучасної болгарської держави, завадила більшовикам знищити могилу та садибу графа. Сталін мав відверті історичні симпатії до Ігнатьєва, якого вважав ідеологічним попередником багатьох концепцій та практик, які, де-факто, успадкували більшовики. Подобались вождеві народів і антисемітизм Ігнатьєва, і його висловлювання проти Англії. Графу навіть «пробачили» той факт, що він на посту міністра внутрішніх справ був куратором антиреволюційних заходів в імперії.

Все ж таки шкоди графська садиба зазнала: на початку 1930-х частину споруд було зруйновано, в церкві облаштували зерносховище, колокола скинули, розбивши при цьому церковний портал. Зате під час Другої Світової маєток не постраждав. Нині в головному будинку – медпункт.

Скромний маєток відставного міністра. Фото - Monuments.top

В селі зберігся й величезний млин, збудований 1896 року. Він вже частково зруйнувався, але й досі привертає увагу своїми розмірами.

Митки: куточок Англії для доньки адмірала

Ще один помітний свого часу імперський діяч, який збудував цікавий маєток на Вінниччині, у сучасному Барському районі – адмірал Микола Чихачов (1830-1917). Старий моряк побудував його 1905 року за проектом архітектора Леонова. Стиль будинку позначають як суміш неоготики та нероманського стилю. Це елегантний кам’яний котедж, зовнішній вигляд якого ніби переносить на англійські пагорби. Та й матеріали для будівництва, принаймні плитка, якою облицьовано усі фасади, привозилися саме з Британії.

Цікавий факт:

Власне, адмірал зводив палац не для себе, а для однієї з дев’яти своїх дітей – наймолодшої доньки Софії. Він навіть наказав насадити у парку липові дерева, які б утворювали ім’я улюбленого чада. Причому маєток мав би стати такою собі рекламою, яка б мала полегшити матримоніальні пошуки Софії – справа в тому, що дівчина особливою вродою не відрізнялась, тому потенційних женихів батько вирішив приваблювати ось таким посагом – у вигляді нового та стильного будинку. Але влаштувати родинне щастя Софії це не допомогло – відверто обурившись такою стратегією батька, та вважаючи, що в глухій провінції вона все одно не знайде гідного обранця, дівчина виїхала до Петербургу, і до садиби більше не поверталась.

Палац-котедж у Митках. Фото - asparagus.vn

А англійський котедж (його фото авторства asparagus.vn винесено у заголовок) залишився прикрашати Митки. 1926-го в палаці відкрили школу, яка нещодавно відзначила 90 років в цій будівлі.

Всередині частково зберіглися паркет, оздоблення сходів, двері, та головне - підйомна сцена домашнього театру. Є тут і невеличкий музей, який розповідає історію села, палацу та його замовника. Цікаво також, що спортзал та велика їдальня розташовані у підвалах – їхній простір такий великий, що площі вистачає.

Муровані Курилівці: слідами прекрасної Дельфіни

Районний центр на південному заході області, Муровані Курилівці можуть похизуватися визначною архітектурною пам’яткою з цікавою історією. Палац стоїть на пагорбі, оточений старовинними бастіонами, на яких розбито сад. Спереду він двоповерховий, а ззаду – трьохповерховий. Вздовж будівлі тягнеться галерея на стовпах. Перед заднім фасадом – тераса. Але це не просто тераса, а дах оранжереї, яка знаходиться в самому нижньому поверсі. Власне, цей поверх і є стінами колишнього замку. Це єдиний в Україні палац такої конструкції та такого планування, і він цікавий вже цим. А колись його звали «Подільським Лувром», виділяючи серед численних маєтків тутешньої шляхти.

Зводила палац, використовуючи замкові мури, родина Комарів – засновників вже відомого нам за минулим нарисом Комаргорода. Тоді ж палац було оточено величезним парком, планувальник якого, видатний садівник Макклер, використав складний ландшафт місцевості – схили яру, перервані скельними виходами. Яром тече струмок, через який перекинуто декілька мостів. Особливо цікавим є міст біля палацу – ця арочна конструкція з’явилася 1805 року. Під мостом струмок спадає донизу каскадом.

Палац стоїть на замковому пагорбі, й досі є укріпленим центром околиці. Фото - А. Бондаренко

В парку зберіглися також двоповерховий флігель та будівля колишнього арсеналу, доволі непогано відреставрована. А ще біля палацу можна несподівано побачити… доти. Взагалі-то, їх в Мурованих Курилівцях декілька: буремне ХХ сторіччя зробило з селища стратегічний оборонний вузол. І добре, що він так і не став ареною боїв, інакше б не бачити нам і того, що зберіглося.

В історію муровано-куриловецький палац увійшов як місце народження Дельфіни Комар (1807-1877) – легендарної «femme fatale» ХІХ сторіччя, музи дуже багатьох (навіть занадтої кількості) видатних людей. Її життя заслуговує на багатосерійний фільм. Воно і було таким – трагічним, драматичним та романтичним. Дельфіна була дійсно роковою жінкою епохи: висока, струнка та довговолоса, вона з підліткового віку буквально зводила чоловіків з розуму.

Цікавий факт:

Вже в 13 років в неї з’явився перший поклонник – втричі старший поет Станіслав Скаржинський (відомий в польський літературі під псевдонімом Стас Доліва). Пишуть, що любов Скаржинського до дівчини була суто платонічною, а свої почуття він втілював виключно в віршах, які Дельфіна з прихильністю приймала. Любов відомої людини її тільки тішила та піднімала самооцінку. Юна красуня твердо вирішила, що стане дружиною тільки когось з «першої ліги аристократів».

Дельфіна Потоцька. Автор малюнку - Поль Деларош, її цивільний чоловік в 1840-50-х роках. Але на малюнку вона явно молодша

Такий принц на білому коні з’явився на диво швидко – ним виявився Мечислав Потоцький (1800-1878), син відомого Станіслава Щенсного (засновника «Софіївки» та палацу в Тульчині). Але батько дівчини спочатку був проти, здавалося б, такого вигідного шлюбу (статки Мечислава перевищували його власні чи не в чотири рази): далася взнаки широко відомі родинні скандали навколо дружини Станіслава – відомої Софії, та її сина, Єжи. Як виявилось, Дельфінін батько був правий – Мечислав виявиться ще тим «фруктом», «гідно» втілюючи не кращі якості своєї родини. Але дівчина занадто вже позіхала за красенем-багатієм, да й фінансове становище Комарів було не найкращим, тому шлюб, врешті-решт, було укладено. Дельфіні було усього 18. Ось тут-то і почалося саме цікаве...

Спочатку ніщо не віщувало біди. Мечислав, правда, не проходив повз жодної мінімально симпатичної служниці, але Дельфіні, яка раз за разом вагітніла (дружину він також, принаймні, спочатку, увагою не ображав), було не до цього. Вона вважала, що з часом все утрясеться, але доля явно готувала її не до спокійного життя багатодітної поміщиці. Діти народжувалася слабкими та хворими, помирали у дитинстві, і Мечислав вирішив, що в дружині погана генетика. Він почав ображати та бити її, називаючи «негідною вівцею», а далі і поготів відмовився випускати з дому, фактично посадивши під хатній арешт.

Дельфіна в 1839 році. Портрет написав Моріц Даффінгер

Цікавий факт:

Дельфіна дійсно мала проблеми зі репродуктивною функцією, і коли лікарі все ж таки довели це Мечиславу, він відпустив її до Парижу, а сам поїхав розважатись до Одеси, де втрапив у скандал з викраденням дружини одного полковника, з якою втік до Тульчина. Зухвалим викраденням заміжньої дами був вражений сам імператор, який заслав Мечислава до Воронежа, звідки той таки втік до… тієї самої Франції.

Тим часом в Парижі Дельфіна стала коханкою генерала Біладері, старшого за неї на 22 роки. Той вважався позашлюбним сином відомого політика Талейрана, та був відомий як перший бабій при французькому дворі, зокрема, звабник двох сестер та падчерки Наполеона. А ось Дельфіну йому прийшлося завойовувати доволі довго, хоча з боку нашої героїні це була, здебільшого, гра – вона удавала з себе виключно «удову при живому чоловікові», яку цікавлять тільки походи до церкви. Саме за таку поведінку Адам Міцкевич назвав її найбільшою грішницею серед польських аристократок.

І саме в той час вона зустріла Фредеріка Шопена. Покликала молодого піаніста до себе – навчити грі на фортепіано – і дала тим самим початок чотирьохлітньому роману. Саме для неї той написав відомий вальс «Хвилинка». Їхня любов вважається головною в житті композитора. Схоже, Дельфіна дійсно також була закохана в нього – саме вона проведе біля його смертного ліжка багато годин.

Дельфіна грає вмираючому Шопену його власні твори. Трагічна сцена зображена художником Феліксом Барріа в 1885 році

Цікаві факти:

Втрата Шопена стала для неї дійсно болючою, хоча попереду були ще й роки й роки популярності серед інших видатних чоловіків. Ось список її перемог в 1830-х роках: великий князь Михайло Павлович, поет Юліуш Словацький, французький посол в Берліні Брессон, син короля Луї-Філіпа (тобто, спадкоємець трону) Фердинанд, брат Наполеона Жером, лорд Ярмут, художник Ципріан Норвід, ще один Потоцький – Адам...

Доречи, з Мечиславом вона офіційно не розлучалась до 1843 року. Зрештою, обидва виявились варті один одного: поки товстіючий, та все більш несносний характером Мечислав мешкав в Тульчині, де тримав власний кріпосний гарем (дівчат в ньому примушували ходити в сорочках, піднятих вище пояса), то Дельфіна, як бачимо, вела життя набагато більш насичене.

Цікаві факти:

Найбільшим своїм коханням вона вважала поета Зигмунда Красинського. З ним Дельфіна прожила 5 років (1838-43). А в другій половині 1840-х вона зійшлася з художником Полем Делярошем, з яким жила до смерті останнього у 1856-му. Й тільки після цього, нарешті, вона заспокоїлась. Настала пора для благодійності та… навчання моралі молодих дівчат, для яких Дельфіна відкрила школу у Ніцці.

Типова, взагалі-то, історія: проживши таке життя, вона на схилі років стала нетерпимою до будь яких натяків на «розпусту» та вдарилась у релігію. Тим більше, що помирала вона від хвороби, яку вважала карою за свої гріхи – від раку матки.

Тераса-оранжерея в Мурованих Курилівцях. Фото - А. Бондаренко

Залишається розповісти, якою була подальша доля палацу в Мурованих Курилівцях, та що ще є цікавого в селищі.

Отже, у Комарів 1867 року палац купив той самий адмірал Чихачов, якого ми вже знаємо по Митках. В радянські роки тут спочатку відкрили технікум, а з 1958 і по наш час його займає школа-інтернат.

Також цікаво буде пройтись по центральній частині містечка, яке є дуже колоритним через збережену тут забудову старого штетла (єврейських кварталів). І, звичайно ж, варто набрати мінеральної води з джерела «Регіна», відкритого ще в 1890-х роках, що одразу зробило Муровані Курилівці курортом.

Чорномин: до чого тут Одеса, Вашингтон та масони?

Справжній «Білий Дім» в Україні один – у селищі Чорномин Песчанського району Вінницької області. За пропорціями – це точна копія вашингтонського. Побудував його у 1810-20 роках польський поміщик граф Микола Чарномський.

Цікавий факт:

Архітектор чорноминського Білого Дому – італієць Франческо Боффо (1796-1867). Він дуже відомий в Одесі, яку 40 років забудовував спорудами у класичному стилі. В південному місті він звів понад три десятки споруд. Головні серед них – Потьомкінські Сходи, будинок біржі (зараз – мерія) та палац Воронцова, які знаходяться, відповідно, на початку, всередині та наприкінці ансамблю Приморського бульвару.

Поза Одесою Боффо працював мало. Так, ще одні великі сходи, несхожі за формою на одеські, він побудував у Таганрозі. А палац в Чорномині – його єдина робота в сільській місцевості.

Схожі? В нашого Білого Дому навіть на дві колонни більше. Фото - Г. Непогана

Чи знав Боффо про вашингтонський будинок? Так. Чи свідомо копіював? Тут вже загадка. Не сам він, не замовник ніколи не були причетні до американської історії. І все ж таки пошукаємо пояснення.

По-перше, такі грандіозні проекти, як будівництво нової столиці нової держави, ретельно вивчалися архітекторами-сучасниками. Про це постійно писалось у відповідних монографіях, малюнки розміщувались в газетах, описи, макети та креслення проектів були доступні для вивчення в Європі.

По-друге, не було секретом, що Вашингтон, як ідеальне місто, забудовували архітектори-масони на замовлення таких самих братів за ложою, якими були батьки-засновники США. Резиденція президентів США будувалася при цьому як «ідеальне житло», взірцевий особняк, продуманий, у т.ч, і з точки зору масонської числової символіки (кількість кімнат, довжина коридорів тощо – усе мало значення в таємних розрахунках братства вільних каменярів, які, власне, й ведуть вій відлік від архітектора Соломонова храма). А Франческо Боффо також був масоном. Отже, припускаємо, що масоном міг бути і граф Чарномський. Тоді все стає зрозумілим.

Масонські зірки та трикутники на плані Вашингтону. А ви не знали? Всесвітня столиця масонства, а не абищо...

Але вивчати таємниці масонства в Чорномині зараз важко: палац не зберіг первісне планування. У 1890-х до нього прибудували новий корпус, який змінив силует споруди. Потім будинок був ще раз перепланований, коли у ньому влаштували школу.

Цікавий факт:

Микола Чарномський не був багатієм. Гроші, на які зведено палац, він, фактично, вкрав у... Софії Потоцької, управляючим якої був. Потоцька відсторонила його від каси, але гроші повернути не змогла. Чи не забажала. Тому і в цьому палаці маємо її слід, хоча й непрямий.

Первісне оздоблення палацу також практично не зберіглося. Те, що можна побачити всередині, відноситься до реконструкції 1890-х.

Шаргород: останній штетл, католицька святиня та арт-фест

Це містечко – одна з найцікавіших атракцій Вінниччини. Воно наповнено архітектурними пам'ятками, дихає старовиною, пов'язане з видатними діячами, і навіть є локацією сучасного арт-фесту. Тут є практично повний набір пам'яток, який єднає Шаргород з містами Західної України – рештки замку, костел, монастир, синагога та, на додачу, напрочуд колоритна забудова єврейських кварталів. А ще місто прикрашає чи не найконцептуальніший пам'ятник в Україні…

Назву «Шаргород» поселення отримало 1585 року на честь Флоріана Шарого (Сірого польською мовою) – засновника роду Замойських. Саме цей могутній рід поклав початок золотій добі в історії міста. Канцлер Речі Посполитої Ян Замойський побудував тут замок та пролобіював отримання містом Магдебурзького права. Особливо важливими для розвитку міста стало звільнення всіх, хто тут оселявся, від податків на 20 років. Розквіт не забарився. Протягом трьох сторічь в Шаргороді вирували гучні ярмарки, на яких місцеві мешканці мали право вільно торгувати з татарами, турками та молдаванами. Навіть страшні події Руїни не знищили заможності міста.

Дивні дахи вєтхозавітних будинків єврейського Шарогороду. Фото - Р. Маленков

Цікавий факт:

Турки, які володіли містом разом з усім Поділлям у 1672-99 роках, назвали його не як-небудь, а «Кучук-Істанбул» (тобто «Малий Стамбул»). Такі пафосні назви так просто не надавались...

Занепад почався в XIX сторіччі - Шаргород опинився поза мережею залізниць, і цей факт за пару десятирічь перетворив його на типову провінцію. Але саме це й законсервувало «милу занедбаність», яка зараз цінується туристами чи не найбільше.

З видатних споруд Шаргорода за останні 300 років найбільше постраждав замок. На наш час лишилися частини стін, одна башта та центральний будинок Замойського - до слова, єдина збережена замкова житлова споруда ренесансної доби на усій території України. Вже на одному цьому факті можна було б заробляти шалені гроші, але ж бачимо кущі, сміття та чагарники на подвір'ї колишньої фортеці, захованої серед приватних дворищ, стіни та паркани яких складені з замкового каміння...

Костел Св. Флоріана було закладено 1595 року, та двічі перебудовано. Він діяв практично увесь час, окрім дворічної перерви перед Другою Світовою. Інтер'єр зберігся, і цей факт робить костел унікальним на теренах Поділля. Можна побачити стінний розпис кінця ХІХ сторіччя, 14 горельєфів того ж часу, та дерев'яні скульптури XVIII ст. Частково зберігся старовинний орган. На одній зі стін - портрет фундатора костелу, Яна Замойського. Це – дуже рідкісний артефакт, хоча б через те, що такі портрети вилучались та знищувались комуністичною владою не менш люто, ніж ікони.

Хресна хода в Шаргороді. Фото - Католицький медіа-центр

З 2017 року шаргородський костел має статус санктуарія – особливої духовної святині, статус якої надає Папа Римський. Адже саме у Шаргороді з 2008 року будують небачену в Україні за розмахом Хресну дорогу з 15 станцій, які мають відтворювати Страсті Христові та сакральну географію Єрусалиму. Такі «кальварії» є дуже характерними для католицького світу, але в нашій країні практично не споруджувались до останнього часу, тим більше – у межах цілого міста, хай і невеличкого. Тому Шаргород вже понад десяток років є центром багатотисячних католицьких прощ.

Ще одна християнська цікавинка Шаргорода – православний Миколаївський монастир. Він займає частину колишньої замкової території. Головний собор завершено 1818 року. У ньому можна побачити оригінальні розписи. Ще одна церква, на честь Архистратига Михаїла, збудована 1874 року. Дзвіниця та мури відносяться до XVIII сторіччя.

Цікавий факт:

За царських часів при монастирі відкрили духовне училище. В ньому навчалися такі видатні діячі, як композитор Микола Леонтович, письменник Михайло Коцюбинський та поет Степан Руданський. Про них нагадують меморіальні дошки.

Монастирський собор у Шаргороді. Фото - Р. Маленков

Перейдемо тепер до єврейської історії Шаргорода. Головним об'єктом для огляду при цьому буде найстаріша в Україні синагога – перлина Шаргороду. Її збудовано в 1589 році в псевдомавританському стилі з елементами Ренесансу.

Цікавий факт:

Колись єврейське населення містечка складало до 80%. Й ще до початку 1990-х (тобто, буквально «вчора») саме Шаргород, а ні Бердичів, Умань, Жмерінка чи Шепетівка, як можна подумати, був чи не головним центром українського провінційного єврейства - з відповідним колоритом.

Оборонний характер могутньої та приземкуватої синагоги відчувається в товщині стін, характері та розташуванні віконних пройомів, в глибоких підвалах з системою підземних ходів. Всередині, на міцних стовпах, які підтримують склепіння, ще можна побачити фрагменти декоративного ліплення, а на самому склепінні - розписи.

Радянська влада облаштувала в ній цех сокового заводу. Й досі на території біля святині стоять величезні дерев'яні діжки, надаючи подвір'ю деякого гротеску. Зараз синагогу повернуто юдейській громаді, та почалася її реставрація.

Синагога станом на 2019 рік. Фото - Р. Маленков

Варто пройтись по вулицях Нижнього, або Старого міста, в першу чергу – вулиці Святого Миколая, аби побачити взірцеві зразки єврейської містечкової забудови. Одноповерхові глинобитні будинки з дерев'яними ганками – основа забудови штетлів. Кількість та щільність таких будинків тут – чи найвища в Україні. Квартали колоритних будиночків з довгими провулками між ними немов би переносять нас у часі на 100-150 років тому. Звичайно ж, значна частина будинків вже згоріла або занепадає, але атмосферу колишнього єврейського містечка ці вулиці все ще передають. Тим більше, що поодинокі будинки навіть почали реставрувати, намагаючись привернути туристів.

Цікавий факт:

Шаргород як місто «заграв» в фільмі «Блукаючі Зірки» за однойменним твором Шолом-Алейхема, знятому 1991 року. В ролі населення неназваного за романом містечка знялися рядові шаргородці, значна частина яких дійсно була євреями або їхніми нащадками від мішаних шлюбів. Зйомки цього фільму, та ажіотаж, який викликала у місті присутність великої кількості зірок кіно, стала вже легендарною подією: чи не кожний мешканець Шаргороду, який підходить за віком, стверджує, що він знімався в цьому фільмі, хоча б і немовлям.

У сквері між вулицями Героїв Майдану (центральною) та Святого Миколая стоїть чи на найцікавіший за концепцією пам'ятник, який можна побачити в українських малих містах – «Пам’ятник новому (невідомому) пам'ятнику». Його відкривала 2009 року київська художниця Жанна Кадирова в рамках фестивалю «Арт-містечко. Шаргород», який проходить щосерпня з 2006 року. Цей захід неабияк уславив місто, зробивши його відомим у культурному просторі спочатку СНД, а потім - і європейських країн.

Пам'ятник невідомому пам'ятнику. Фото с сайта Жанни Кадирової

На цьому символічному місці ми й завершимо нашу другу віртуальну мандрівку Вінниччиною, міста та садиби якої ховають безліч прецікавих історій. І чекайте на наступні мандрівки Україною!

Павло Ковальов