Україна як метод, або Чому традиції Гуляйполя живуть і перемагають

Проте цього разу я помилилася. Ще не оговтавшись після нещодавнього шоку від результатів виборів у США, міжнародна культурна спільнота виглядала незвично збудженою і спантеличеною. Усі навкруги обговорювали лише свої враження від ренесансу праворадикальних настроїв по всьому світі, ділилися апокаліптичними прогнозами і розмірковували про можливий крах західної культурної моделі як такої. Як і вимагають закони жанру, панічний дискурс розквітав на тлі вишуканих інтер’єрів за келихом дорогого шампанського і з легким присмаком нереальності усіх проголошуваних тез. «Ми тут одинаки – люди з країн, на які ніхто не звертає уваги, а одинакам треба гуртуватись. Будемо дружити, окей?» – звернувся до мене Куан-Сінь.

Мій новий приятель виявився вельми цікавим персонажем. Інтелектуал-марксист і водночас палкий прихильник буддизму, він ще у 2006 році написав книгу «Asia as Method«», англійський переклад якої став подією у 2010-му. Головний фокус дослідження – деколонізаційні процеси сучасного Тайваню і пошук альтернативних джерел інтелектуального та соціотворчого натхнення у власне азійській традиції. Головна теза Куан-Сіня – що такий пошук, аби не скотитись у банальний націоналізм та нативізм, має завжди орієнтуватись на синкретичний підхід, враховуючи, в тому числі, і всі кращі наробки Заходу. «Карл Маркс – це Будда,» – говорив мені філософ, підпалюючи ароматичну паличку перед щойно придбаною сувенірною скарбничкою у вигляді бюсту автора «Капіталу». «Проте буддизм значно радикальніший за соціалізм, адже там де соціалізм наполягає на рівності людини і людини, буддизм йде значно далі, стверджуючи рівність людини і каменю»…

Я слухала палкі екзотичні промови Куан-Сіня і думала про те, як можна застосувати його підхід до наших вітчизняних реалій. Адже перед Україною, так само як і перед Тайванем, все ще гостро стоїть питання деколонізації. Більш того, ми, як завжди, трохи спізнилися на банкет і змушені розбиратися зі своїм колоніальним минулим на тлі небувалого загострення неоколоніалізму та неоімперіалізму. На жаль, останнім часом, наш діалог з історією набуває все химерніших форм.

Сьогодні в нашій країні відбувається нечуваний сплеск нетерпимості і радикалізму. У цьому ми дивним чином йдемо в ногу зі всесвітнім цайтгайстом. Але в нашому випадку, втомившись від зовнішньої загрози, ми раптом обернули агресію всередину. Соцмережі вибухають від ненависті – прибічники модернової споруди Театру на Подолі розривають на шматки тих, хто бажає бачити на місці новобудови архаїчну хатинку зі стріхою. «Корінні» кияни зневажливо кидаються на тих, хто «понаїхав», а ті, зі свого боку, звинувачують аборигенів столиці у тому, що їхні діди працювали в НКВС і заселяли квартири репресованих жертв сталінізму. Міністр культури робить неадекватні вислови щодо історії заселення Сходу України, на що від ліберальної громадськості одразу лунають вимоги посадити його на палю. Узагальнення йде стінкою на узагальнення. У повітрі, як сокира, висить реакція і ресентимент. І чи не в усіх випадках йде спекуляція на історичних реаліях, які не застав жоден з учасників конфлікту. Чи не є це ознакою фіаско культурної політики вже нової, пост-майданної України? Спроба масштабного незграбного стирання історичного минулого,  яка у формі декомунізації прокотилася країною, залишила по собі чергове дике поле, маніфестувавши повний релятивізм у трактуванні минулого і допустимість нехтування законами елементарної логіки.  Іконоборство – важкий і аж занадто слизький шлях, на якому дуже часто в історії людства відбуваються жорстокі непримиримі конфлікти. В нашому ж випадку спроба чергового переписування історії і підміна реальних змін боротьбою з пам’ятниками дали поштовх до загострення багатьох протиріч, що роками дрімали в суспільстві.

Роз’ятрення давніх конфліктів сьогодні, на жаль, перетворилося на ефективний інструмент жорстокої глобальної медіа-війни. Найяскравіший приклад – Польща, в якій романтичне захоплення Україною часів Майдану всього за кілька місяців кампанії щодо ревізії історії і після фільму «Волинь» змінилося агресивною недовірою.  В цій ситуації напрошується питання,  чи не варто хоча б на деякий час перестати борсатися у емоційних і далеких від науковості побутових «розборках» щодо історичного минулого, актуалізація больових точок якого стала фірмовим прийомом путінської пропагадистської  машини? Це, звісно, не означає, що ми маємо забувати, або відмовлятися від свого спадку. Але варто також пам’ятати , що поки ми, наприклад, змагаємося за право називати космополіта та косміста Казимира Малевича українським художником, голосуємо за те, щоби на його честь перейменувати Бориспіль, щодня з цього самого аеропорту – тепер вже не до Москви, а на Захід – за кращою долею вирушають молоді українські митці, серед яких, можливо, знову будуть ті, кого нашим нащадкам доведеться у когось відвойовувати.

Як вивчити уроки минулого, водночас не перетворивши свою пам’ять на полігон атомної інформаційної війни? Один мій знайомий із Силіконової долини, після поїздки Европою сказав мені: «Ти знаєш, чому центр сучасних технологій, всі великі інноваційні компанії розташовуються у нас, в Каліфорнії, а не, прикладом, у вас в Україні? Тому що ви, європейці, звикли йти вперед, безперервно озираючись назад, а ми, американці, взагалі байдужі до історії, ми схиблені лише на майбутньому». Я не знаю, чи варто і чи реально нам досягти такого ж футуристичного погляду, але я певна, що наразі треба йти трохи швидше, а обертатися трохи рідше. А як вже озирнулися, то принаймні не лякатись побаченого.

Я народилася в сім’ї, тотально травмованій двадцятим сторіччям. Один з моїх дідусів був сином політув’язненої і начальника концтабору. Дружина діда – була дочкою директора колгоспу, який запхав його матір до табора. Інша бабуся після розстрілу батька багато років жила з клеймом дочки ворога народу, зрештою навчилася цим пишатися, а коли під час перебудови отримала доступ до архівів, була шокована тим, що правда виявилася дуже незручною і неоднозначною. І це лише кілька епізодів. Коли я росла, мені здавалося, що я є свідком народження нової країни, яка ось-ось стане сильною та прекрасною, і мені навіть на думку не спадало мріяти про майбутнє деінде. В результаті більша частина мого життя до сьогодні припала на ту саму епоху змін, в яку нікому не бажали народитись мудрі давні китайці.

Розпад імперії, криза, революції, надії і розчарування, життя на руїнах ціннісних моделей, фактично без будь-яких орієнтирів і віри в будь-що… Але чи не є саме ця, така неоднозначна, парадоксальна і сповнена протиріч школа життя – цінністю? Адже попри всі травми і зневіри, принаймні моє покоління має унікальний досвід майже абсолютної інтелектуальної свободи, що дуже вирізняє нас від більшості суспільств і поколінь, які не знали подібних турбулентностей.

Як перетворити свою слабкість на силу? Який «метод» (у буквальному перекладі з давньогрецької – шлях дослідження або пізнання) міг би допомогти у протидії викликам сучасності: праворадикалізму, націоналізму, провінціалізму та нетерпимості? Здається, синкретичне співіснування різних, подекуди протилежних, поглядів та думок, яке притаманне нашій культурі внаслідок особливостей її розвитку, – один з найважливіших досвідів, який ми, на жаль, так і не навчилися цінувати.

Аналіз складного, неоднозначного, але абсолютно унікального клімату, який формував і формує нас сьогоднішніх вже після розпаду СРСР, прийняття поліфонії внутрішніх і зовнішніх референцій, у якій народжувалася наша новітня культура, пошук шляхів для подальшого розширення, а не звуження поля цих референцій і примирення з протиріччями, які сформували наш досвід – все це мені наразі значно цікавіше за перетягування історичної ковдри, яке, вочевидь, лише маргіналізує наш культурний процес.

Багато викликів, що з ними стикається сьогодні глобальне суспільство, для нас вже багато десятиліть є звичним життєвим середовищем. Осмислення і цінування власної ідентичності з позицій відкритості, досвід співжиття з травмою та імунітет до тоталітарного мислення можуть стати нашою рятівною стратегією і методом в ситуації, коли весь світ стрімко з’їзжає з глузду на хвилі постінформаційного психозу. На жаль, все, що сьогодні відбувається у суспільстві, говорить, швидше, про протилежне – наша держава обирає зовсім інший шлях – той, що базується на замкненості, забобонності, прихованій агресії, що час від часу виплескується у формі Гуляйполя, стиранні пам’яті і витісненні травми. Невже знову переможе цей одвічний  український Метод?

 Автор: Аліса Ложкіна

Текст було представлено в рамкахконкурсної програми першого фестивалю української есеїстики ШЕРЕХ, партнерами і співорганізаторами якого виступили Києво-Могилянська Бізнес Школа та Медіа Група Україна.

Ілюстрація з серії робіт MAMA-ANARHIYA