Чим здивують Західна та Південна Словенія: печера з власним потягом, місто «рідкого заліза» та чарівне узбережжя

Дитинча дракона, бунтівний барон та бідолашний король Франції: Ідрія, Постойна, околиці Нової Гориці

1490 року селянин невеликого поселення в Трновскому лісі пішов по воду, але замість неї набрав з ріки… ртуть. Так почалася історія Ідрійської шахти – одного з двох європейських ртутних родовищ, і ця історія проводжувалась півтисячі років.

В Ідрію почали з’їжджатися досвідчені італійські, німецькі та чеські шахтарі. Вони знали, як мати справу з сіллю або вугіллям, а ось щодо ртуті уявлення не мали. Засвоювали особливості її видобутку на ходу, розплачуючись власним життям. Швидко утворилось галасливе старательське селище. 22 червня 1508 року була офіційно відкрита перша ртутна жила – тепер цю дату вважають днем народження міста.

З того часу тут почало вирувати своєрідне життя промислового містечка. Ртуть цінувалась в Європі чи не дорожче золота, найближче родовище (Альмаден) було аж в Іспанії, тому за важку в усіх сенсах роботи платили дуже добре. Й люди жили тут недовго, навіть за мірками тих часів, зате заможно та весело. Хто доживав до пенсійних 40 років, ставав багатою людиною.

Замок Гаверкенег, де зараз знаходиться музей Ідрії

Цікавий факт:

У 1665 році тут заснували найстарший досі існуючий міський духовий оркестр в Європі. Шахтарі вміли святкувати! Також в місті досі стоїть будівля театру, збудованого 1769 року – найстарша такого роду споруда в Словенії. Культурні були люди!

В Ідрії виникло дійсно унікальне своєю історико-соціальною значущістю поселення – осередок індустріального пролетаріату ще в доіндустріальну еру. У 1533 році постав замок Гаверкенег – єдиний на словенській території, побудований не для правителя, а одразу як контора для адміністрації промислового об’єкту. Сьогодні тут розташовується музей, визнаний в 1997-му найкращим технічним музеєм Європи (https://www.muzej-idrija-cerkno.si/o-muzeju/). І цей факт вже красномовно говорить вам, чому треба відвідати Ідрію.

Звичайно, австрійські монархи швидко прибрали стратегічне виробництво до своїх рук, і не прогадали: шахта стабільно покривала 5% (іноді навіть більше) імперського бюджету. У XVI ст. тут щорічно видобували до 700 т рідкого металу. Не дивно, що при таких темпах розвитку місто стає другим, після Любляни, за кількістю населення у Словенії. Видобуток продовжувався і у XIX-му, и у ХХ ст. - ртуть була важливою для усіх влад. Тільки з 1977 року почали поступово скорочувати виробництво – і те, здебільшого, тому, аби місто не провалилося під землю. А 1987-го ідрійську шахту – другу за обсягом видобутку у світі (першою є згадана побіжно вище, та досі працююча шахта в Альмадені) – остаточно закрили.

Найбільше водяне клесо в Європі, яке використовувалося для насосу ртутного рудника

Але й зараз в Ідрії багато чого продовжує «обертатись» навколо ртуті – тепер вже як музею (хоча працюють люди вже на інших підприємствах, які завбачливий диктатор Тіто почав засновувати з 1960-х, передчуваючи закриття шахти, тому безробіття в Ідрії практично нема). Словенським урядом готуються документи до включення шахти до списку ЮНЕСКО. Тим часом, відвідати саме цей об’єкт у Словенії вважається важливішим за багато інших – саме через його унікальність.

Окрім музею (в ньому загалом – 9 філій різної тематики), огляньте Антонів рів - найстаріший вхід в шахту. Ви також зможете побачити величезний kamšt - водяний насос ртутного рудника, побудований 1790 року. У рух його приводило водяне колесо - найбільше водяне колесо в Європі (див. фото вище).

А будівля старої початкової школи Ідрії, збудована 1876 року, на той час була найбільшим шкільним будинком в словенських землях. Сьогодні в ній знаходиться експозиція ідрійського мережива та школа плетіння.

Цікавий факт:

Поки чоловіки добували ртуть, жінки вдосконалювали свої навики плетіння. Особливо це стало актуальним після того, як слабкій статі заборонили працювати в шахтах (чому, доречи, жінки не дуже раділи, бо дві зарплатні в родині краще однієї). Але звиклі до праці енергійні місцеві дами не могли нічого не робити – і перешли до медитативного вишивання, але також в промислових об’ємах. І вже через декілька десятиріч ідрійські мережива були так само відомі, як ртуть, а торгівля ними стала також державною монополією. В наші часи в Ідрії щоліта влаштовують фестиваль мережива – й досі одного з головних брендів та сувенірів Словенії.

Зал в музеї, присвячений ідрійському мереживу

Тепер прямуємо до Постойни, де нас чекають печера та замок, який також частково знаходиться… у печері.

В Словенії, як вже говорилось, зареєстровано до 10 тисяч печер (!), і сама назва «карст», яка означає особливу форму рельєфу, що характеризується великими печерами та провалами, походить саме від плато, на якому ми опинились.

Печера Постойна (www.postojnska-jama.eu) серед усіх виділяється не тільки розмірами та красою, але й доступністю для усіх категорій відвідувачів, включно з малими дітьми – бо нею частково курсує туристичний потяг.

Цікаві факти:

Залізницю проклали печерою ще у 1870-х роках. І досі це єдина печера у світі (!), по якій є можливість проїхати саме потягом. Спочатку вас везуть 3,7 км в вагончиках, а потім починається легкий піший маршрут по колу, який знову виводить до потягу. Дуже зручно. Тому за 200 років з часу відкриття для туристів Постойну відвідали понад 39 млн осіб (!)

Потягом по печері - це можливо тільки в Постойні

Лабіринт коридорів та залів простягнувся на понад 25 км. Його утворила річка Пивка, яка частково тече самою печерою, утворюючи водойми. В них живе дивна істота – сліпий протей (або ж «людська рибка», див. фото нижче) довжиною усього 30 см. Його вважали дитинчам драконів (ось звідки явно підживлювались словенські легенди про осередок тут вогнедишних!) До слова, мешкає ця амфібія тільки на Балканах.

Найцікавішим і дивним сталагмітом печери визнаний «Діамант» - 5-метровий натьок з сяючого білого вапняку. Він став її головним символом. «Діамант» утворився на місці постійного стікання води зі стелі, насиченої кальцитом.

Важливо: 

Для тих, хто хоче вивчити підземний світ Постойни більш детально, є спеціальні тури по більш віддаленим частинам печери. Температура під землею увесь рік - близько 10 градусів. Але взимку екскурсії не проводять – адже в печері живуть колонії кажанів, які в цей час сплять.

Дитинча дракона...

В 10 км від печери розташований мальовничий та дивовижний замок - Пред'ямський. Він побудований на скелястій стіні, на висоті 123 м, та фактично умістився своїми шістьма поверхами… в черговій гігантській печері. Через це він й опинився в Книзі рекордів Гіннеса як найбільший печерний замок у світі (!) Його зовнішній вигляд зберігається незмінним з 1580-х років (фото замку також винесено у заголовк статті).

Вперше замок згадують 1202 року. За ті часи він належав різним родинам, але найбільш відомим його власником був барон Еразм фон Люегг (тобто «Ямський»), який 1482 року почав боротьбу за свою честь та честь свого друга, загиблого за рік до того в боротьбі з імператорською фамілією Габсбургів. Барон мав величезні статки, зв’язки та симпатії серед певних кіл аристократії, тому тривалий час завдавав Відню чимало клопоту, ставши таким собі «невловимим месником» (причому, на відміну від широко відомого за анекдотом Невловимого Джо, його дійсно шукали, і навіть знали, де – здебільшого він перебував у замку).

Величний та неприступний замок барона-бунтівника

Барон за два роки непокори, фактично, відокремив свої землі від імперії, але на проголошення незалежності не пішов – чи то не встиг, чи не знав, якому монархові натомість присягнути. Замок же у фон Люегга був дійсно неприступним, тому він дуже вміло відбивав усі атаки імперської армії, за цей час встигаючи грабувати торгові каравани та знищувати одну за іншою каральні експедиції. Причому частину награбованого він віддавав місцевим мешканцям, які, ясна річ, обожнювали після такого бравого барона.

Облога замку нічого не давала – в той час, коли імперська армія потерпала під його стінами від голоду та хвороб, Еразм знущався, кидаючи зверху кістки смаженої дичини, яку йому доставляли підземними ходами. Вода в замку тим більше була – в печері було аж декілька джерел. Тому так могло продовжуватись ще багато років, деморалізуючи імперський центр, але сталася така банальна річ, як зрада: австрійці підкупили одного зі слуг барона, який видав єдине місце, де його господар був беззахисним – відхоже.

Отже, барона банально замочили в сортирі – коли він відправився туди, солдати почали палити по туалету з усієї артилерії, стіна впала, та герой словенського народу нешляхетно загинув. Невтішні піддані урочисто поховали свого господаря під деревом на головній площі міста Постойна, а його остання за рахунком кохана (їх у барона було чимало) посадила над могилою липу, яка росте й досі.

Центральний зал замку. Зображень Еразма не зберіглося, але існує декілька словесних описів, за якими і створили його фігуру

Тепер у замку кожного літа проходять лицарські турніри, які завершуються фестивалем їжі за рецептами того часу – Еразм був відомим гурманом, й навіть сам написав дещо на кшталт книги рецептів.

А тепер поїдемо під самий італійський кордон. 1954 року цю територію, на яку мали однаково історично обґрунтовані претензії і італійці, і словенці, розділили в дуже дивний спосіб. Наприклад, місто Горіція опинилось розірваним на дві частини, а кордон між світами соціалізму та капіталізму проклали акурат по привокзальній площі. Буквально в 200 м від кордону опинився і величний монастир Костаньєвіца (http://www.samostan-kostanjevica.si/), в якому спочиває французький король Карл Х, його син та інші представники родини Бурбонів.

Як же сюди занесло короля? Карл Х (1757-1836) був останнім представником прямої лінії Бурбонів у Франції. Його батько – той самий злощасний Людовик XVII, якому відрубали голову якобінці. Сам Карл правив недовго, вже у похилому віці, з 1824 по 1830 рік. Його позбавила трону друга за рахунком французька революція, відома як Липнева (про неї багато написано в класичній французькій літературі позаминулого сторіччя – від Стендаля до Гюго та Бальзака). Карл зрікся трону одразу на користь онука, Генріха, але у підсумку королем став представник іншої гілки династії – герцогів Орлеанських. До слова, того через 18 років також скине вже третя революція. Весело було тоді королям у Франції…

Монастир Костаньєвіца

Карл же з родиною після зречення попрямував спочатку до Великої Британії, а згодом – до Австрійської імперії, де, врешті-решт, а знайшов притулок у Горіції. Але невдовзі в Європі почалася епідемія холери, від якої не допомагали жодні титули. Екс-король помер та був похований в монастирі Костаньєвіца – найближчому до місця його проживання.

Пізніше поруч з королем спочили його син з дружиною та онук Генріх, якому так і не судилося стати монархом, а також сестра та дружина останнього. Таким чином, тут поховані шість представників монаршої родини. Словенія так і не віддала їхні рештки Франції, хоча Карл ще за життя приготував собі плиту у абатстві Сен-Дені в Парижі, біля своїх предків.

А ще в монастирі є велика бібліотека з напрочуд цінними фоліантами (багато чого привіз сюди король), а з 2004 року у колишньому монастирському саду відкрито Бурбонський розарій – одну з найбільших у світі колекцій роз.

Останній прихисток короля Франції та його родини

Є біля Нової Гориці ще одна пам’ятка, яку варто побачити – найдовший кам’яний залізничний міст зі збережених у світі - Солканський, прокладений 1906 року над рікою Соча.

Цікавий факт:

У світі існує всього чотири кам'яних моста, що мають арки довжиною понад 80 м. Всі вони були побудовані майже в один і той самий час в різних частинах Європи, але тільки Солканський (довжина арки 85 метрів) є суто залізничним.

В Першу Світову міст підірвали, але вже через рік він був частково відновлений, а 1927 року відкритий повністю. Друга Світова його оминула. 1985-го у Солканского моста з'явився такий самий елегантий сусід – автомобільний бетонний міст, який наслідує обриси свого «старшого брата».

Солканські мости. Залізничний - на першому плані

На самому кордоні з Італією також знаходитсья поселення Ліпіца зі старійшим діючим кінним заводом в Європі (1580 рік; https://www.lipica.org/en/discover-lipica/interesting-facts). Тут виведено особливу породу ліпіціанів. Ми можемо бачити цих чудових коней, наприклад, у Відні – саме вони «працюють» в тамтешній школі верхової їзди.

Цікаві факти:

Ліпіціанська порода - прямий нащадок іспанськіих верхових коней, які у XV-XVI ст. стала генетичною основною для усіх подальших схрещувань. Вважається, що «іспанці» походять, своєю чергою, від північноафриканських коней, які прийшли до Європи з маврами, та спарувалися з тамтешніми «іберійцями».

Красень ліпіціанської породи

А ще річка Соча по-італійські звучить як Ізонцо. А мальовниче містечко Кобарида на її кручах, знов-таки, на самому італійському кордоні – це Капоретто. Чуєте щось знайоме? Так - це місто дії роману Хемінгуея «Прощавай, зброє!» Саме тут, на кордоні Австро-Угорської імперії та Італійського королівства, протягом осені 1917 року йшла типова для Першої Світової кривава позиційна битва, де сторони пересувалися повільно, щедро поливаючи кров’ю кожний метр околиць. Зараз про неї розповідає музей (https://www.kobariski-muzej.si/), який 1993 року отримав нагороду як найкращий військовий музей Європи.

Українцям такі музеї просто необхідно відвідувати - адже лінія фронту в Донбасі дуже нагадує саме довгі ешелоновані позиції Першої Світової. Музей дійсно достойний. Від нього дихає величчю, сумом, мужністю та безглуздям тієї війни, яка потрясла усі устої старого світу, та заклала ті міни під світовий порядок, які вибухають досі.

Цікавий факт:

До слова, о вибухах. Італійці при Капоретто зазнали нищівної поразки, зокрема, через використання австрійцями хімічної зброї.

Світлина часів битви при Ізонцо (так цю кампанію звуть в Італії)

В Кобариді 1938 року за наказом Муссоліні (нагадаємо, що ця територія в міжвоєнні часи була італійською) був зведений меморіал (зараз він зветься словенською Kostnica), розташований на пагорбі Gradič навколо церкви Св. Антонія (1669 г). У нішах склепу, створеного у вигляді восьмикутника, поховані останки 7014 солдатів.

Військові знахідки представлені тут не тільки в головному музеї. В таких місцях цікава та цінна саме «жива історія», історія родин, предки яких брали участь в тих подіях. В Кобариді та сусідніх селах є численні т.зв. «домашні музеї», які протягом десятків років наповнювали своїми знахідками місцеві жителі. Вони досі доглядають могили, у т.ч. могили невідомих солдатів, і щороку знаходять полях та у річкових ґрунтах кістки, кулі, патрони, рештки снарядів… Залишається додати, що з військових пам'ятників навколо Кобариди є ще 6 музеїв під відкритим небом, два великих форти, декілька військових кладовищ, а томики «Прощавай, зброє!» продаються чи не в кожному другому магазинчику.

Меморіал в Кобариді-Капоретто

Сум від зустрічі з привидами минулого можна розвіяти як чудовими краєвидами долини Сочі, так і відвідуванням легендарного ресторану Hiša Franko (https://www.hisafranko.com/), який входить на 2019 рік до 50 кращих ресторанів світу під № 38.

Його господинею та шеф-кухаркою є Ана Рош, яку 2017-го назвали кращим шефом року – першою серед жінок. Цікаво, що Ана за освітою – дипломат, і, відверто кажучи, кухар-самоучка, але їй цим вже ніхто не дорікне. А чоловік Ани, Вальтер Крамар - сомельє, який знає все про вина не тільки Словенії, а, здається, принаймні, усієї Європи.

Звичайно, Ана та Вальтер підтримують місцеву легенду, нібито Хемінгуей писав свій роман саме в стінах їхнього ресторану – колишнього трактиру 1860 року побудови. Як би там не було, до старого трактиру дійсно хто тільки не заходив, особливо під час та після кампанії 1917-го. Тобто, Хемінгуей в ньому точно бував, коли приїздив на місце подій свого роману (бо сам він участі у битві не приймав, але відвідав Капоретто пізніше).

Й тим більше, ресторан став популярним зараз – а це робить Кобариду ще більш бажаною точкою на мапі Словенії. Приємного вам апетиту в гостях у Ани Рош!

Ана Рош чаклує над черговим шедевром

Приморські землі: острови, що стали суходолом, хвилі Адріатики та диявольські трелі одного скрипаля

Словенське узбережжя Адріатичного моря – частина півострова під назвою Істрія. Вздовж 46 км берегової смуги розташувались чотири міста та десяток поселень, які злилися, фактично, в одне. Найбільш показовими є місто Копер – головний та єдиний повноцінний порт країни, та Піран, який знаходиться на самій західній точці Словенії.

Копер з античних часів був розташований на острові в лагуні, де протягом тисячоліть видобували сіль. В ХХ ст. лагуну здебільшого засипали та осушили, частково забудувавши територію, а частково створивши заповідну зону. Зокрема, порт знаходиться цілком на місці колишнього заливу.

Місто можна неквапливо обійти за годину. Найбільш цікаві об’єкти знаходяться на захід від центральної площі, все ще названої на честь маршала Тіто. Символом Копера є Преторійський палац (тут й досі розташована мерія), який почали будувати ще у XIII ст. Сусідить із ним палац Лоджії або ж Ложі, який також колись виконував функції ратуші. Кафедральний собор почали будувати ще у XII ст., і він вартий уваги як через низку творів художників венеціанського Відродження, так і через велику святиню – саркофаг Св. Назарія.

Копер. Чітко зрозуміло, де закінчується колишній острів. Місто з 1950-х стало одним з індустріальних центрів Словенії

За собором ховається невеличка ротонда Іоанна Хрестителя, побудована ще XI ст. – найстарша споруда міста. Ще дві каплиці-ротонди знаходяться східніше, серед щільної середньовічної забудови: Св. Елія на перетині вул. Dijaška з Іzolska vrata, а ще одна – на вул. Bazoviška, 25.

Прогулюючись містом, знайдіть зерносховище (Brolo trg, 4) 1392 року, прикрашене гербами міської знаті. Поруч з ним - давня церква Св. Якоба та більш новий францисканський монастир (XVII ст.). На Carpacciov trg знаходиться соляний склад, 1912 р. перероблений у таверну. А на вул. Cankarjeva, 25 – церква Св. Марти.

На площі у південних воріт, названій на честь Прешерна, стоїть цікавий фонтан Понте, встановлений 1666 р. він має форму… моста. Але назву свою отримав, яка вважається, через схоже за звучанням прізвище людини, яка його збудувала. На цій же площі зберіглися міські ворота та церква Св. Басса з багатим інтер’єром епохи бароко.

Вид на Преторійський палац з колонади Лоджії

Міський музей Копера (https://www.pokrajinskimuzejkoper.si) знаходиться за адресою: Kidričeva ul., 19.

Піран – найближчий сусід Копера – у чомусь навіть цікавіший за нього. Він не розташовувався на острові, натомість займає цілий півострів, що вдається до лазурових вод Адріатики. 5-тисячне місто виглядає зовсім іграшковим, і саме за рахунок цього, напевно, йому вдається підтримувати неповторний колорит «словенської Італії». Піран також розбагатів на солі (причому саме тутешня вважається найкращою – її навіть продають на сувеніри), окрім того, в ньому вирував найбільший після Трієсту рибний ринок у регіоні.

Тільки у XIX ст. внутрішню гавань Пірана засипали, облаштувавши на місці брудної лагуни з слабкою циркуляцією води центральну площу. Місто одразу поздоровшало. Навколо площі побудували великі – як для Пірана – будинки та палаци, а в центрі встановили пам’ятник великому італійському скрипалеві Джузеппе Тартіні (1692-1770), який народився у місті.

Ось так сучасники бачили спілкування Тартіні з дияволом

Цікаві факти:

Тартіні відомий, в першу чергу, через свою «Трель диявола» - композицію, написану 1713 року нібито після того, як сам Князь темряви награв йому її, поки той спав. Через цю історію, яку сам Тартіні залюбки розповідав, його, зрозумілим чином, вважали пов’язаним з нечистою силою, як пізніше і іншого скрипаля - Паганіні.

Крім того, маестро давав і інші приводи для пліток: він сидів у в’язниці, умикнув для шлюбу кардинальську небогу, ховався після цього в монастирі, а характер в нього був дійсно диявольським – учнів, конкурентів та навіть неуважних слухачів він міг запросто огріти тростиною.

На площі проходять два головних міських фестивалі: у квітні - Свято Солі, який знаменує початку сезону видобутку, а влітку - фестиваль камерної музики на честь Тартіні.

Площа Тартіні. За спиною маестро - мерія, праворуч за будинками - собор Св. Юрія

Піранський музей, об’єднаний з музеєм сусіднього містечка Порторож, має свій сайт - https://www.portoroz.si. Ще один музей в місті – морський (https://pomorskimuzej.si/en) носить ім’я національного героя Словенії Сергія Машери, який загинув 1941 року.

Над Піраном височить собор Св. Юрія (XII ст.), дзвіниця якого – це зменшена копія дзвіниці собору Святого Марка у Венеції. Піднімаючись від площі до собору, зазирніть ще до кількох храмів – наприклад, до шпитальної церкви Св. Марії Сніжної на вул. Bolniška, 9, або до францисканського монастиря навпроти.

Також можна відвідати фрагменти міських стін (http://www.wallsofpiran.com), які знаходяться на узвишші, і з яких відкривається приголомшливий вид на Піран та околиці. Власне, звідти й робиться більшість панорамних знімків міста.

Усього декілька вузесеньких вуличок ведуть від площі Тартіні до мису, й найбільш колоритними можна вважати Verdijeva та Gregorčičeva. Протягом прогулянки обов’язково знайдіть Дельфінову браму (Obzidna ul., 16), фонтан-терасу на пл. 1 травня, церкву Св. Стефана на вул. Trubarjeva.

Мальовничі дахи Пірана та церква Св. Марії з маяком

Ще більш цікавим буде пройтись до мису по набережній. На ній є декілька особливо позначених видових точок. На самому мису стоїть сувора та архаїчна церква Марії XIII ст., біля якої знаходиться маяк. Звідси добре проглядається – звичайно ж, за ясної погоди - і хорватське, і італійське узбережжя. Бо Істрія завжди була перехрестям культур – таким самим, як і Словенія в цілому.

Ось тут, на піранському мису, ми й закінчимо нашу мандрівку країною, яка до цього існувала на мапі «десь у Східній Європі», а тепер стала вам відомою та, сподіваємось, бажаною для відвідування. Отже, приїздить до цієї тихої оселі добробуту та краси, де люди насолоджуються життям в обіймах гір та у затишних долинах на межі цивілізаційних бурь.

Павло Ковальов