Чому Карабах – це зовсім не Крим і не Донбас: приховані грані трагедії на Південному Кавказі

З точки зору міжнародного права Республіка Нагорний Карабах – частина Азербайджану, цілісність якого в межах Азербайджанської СРСР на момент розпаду Радянського Союзу визнають та поважають всі держави світу, включно з Росією та Україною. Державу Арцах офіційно не визнала навіть Вірменія. Тому формально-юридично азербайджанські війська воюють на своїй землі, а вірменські – захищають «тимчасово окуповані території».

Здавалося б паралелі з Кримом (і, до певної міри, Донбасом) більш ніж красномовні. Одна країна силою загарбала автономну територіально-адміністративну одиницю іншої, аргументуючи це захистом одноплемінників, що опинились у небезпеці, примусово змінила на ній етнічний склад населення і вперто твердить, що «реінтеграція» НКР до складу Азербайджану не обговорюється. З іншого боку, офіційний Баку наголошує, що Карабах – це Азербайджан і крапка. Аби утворити логістичні коридори між Вірменією та Карабахом та створити буфер перед територією Арцаха, вірмени ще в першій половині 1990-х повністю або частково завоювали сім районів Азербайджану, які не входили до складу НКР. Це до певної міри нагадує ситуацію з Донбасом, але набагато більше – постійні чутки про «приазовський коридор», який Росія прагне завоювати, аби отримати доступ до Криму суходолом. Всі зусилля Мінської групи ОБСЄ з врегулювання карабахського конфлікту, утвореної ще далекого 1992 року, ані на крок не наблизили розв’язання проблеми. Щоправда у випадку України кримські питання не належать до компетенції Мінської ТКГ – її компетенція обмежується питаннями Донбасу.

Але на цьому зовнішні схожості завершуються. Слід пам’ятати про радикальну відмінність між Кримом та Карабахом. На відміну від багатонаціонального Криму, в якому під українською юрисдикцією загалом мирно уживались етнічні росіяни, українці, кримські татари, білоруси, татари, вірмени, греки, караїми та інші національності, вже наприкінці 1980-х стало зрозумілим, що Карабах не має шансів залишитись поліетнічним (за даними перепису населення 1989 року в НКР проживало 189 000 мешканців: 41 000 азербайджанців і 145 500 вірмен). Точкою неповернення стала Сумгаїтська бійня, що трапилась наприкінці лютого 1988 року на іншому кінці Азербайджану. Спомини про цю трагедію, які не можна читати без жаху та сліз, увічнила нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич у творі «Про Ромео і Джульєтту… тільки звалися вони Маргарита та Абульфаз», який увійшов до книжки «ЧАС SECOND HAND (кінець червоної людини)» (з його газетною версією можна ознайомитись за цим посиланням: https://rb.gy/p9gv3y). Перед тим, як однозначно засуджувати вірмен за «окупацію» Карабаху, прочитайте цей крик душі – можливо, одновимірна картинка світу, в який всесвіт чітко поділений на добрих та поганих хлопців, доповниться для вас новими вимірами, заграє невідомими фарбами та раптом дасть відчути усю складність та трагічність буття. Без розуміння того, що трапилось у Сумгаїті у лютому 1988-го, неможливо зрозуміти, що відбувалось у Нагірному Карабасі впродовж 1988-1994 років.

Шведський дослідник та один з найкращих європейських фахівців з питань Кавказу Сванте Корнелл пише: «Після Сумгаїта стало ясно, що шляху назад вже немає […]. Для вірмен Сумгаїт став нагадуванням про різанину в роки Першої світової війни, а азербайджанці в їхній свідомості ототожнювалися з оттоманськими військами» (https://rb.gy/triedm). Пам’ять про геноцид вірмен початку ХХ століття (який Україна досі не визнала, хоча різанину вірмен на території Османської імперії 1915 року визнають саме геноцидом більшість держав Європи та Нового світу) є для вірменської ідентичності не менш важливим, аніж для єврейської – голокост. Історична, вкарбована у вірменські гени пам’ять про геноцид – другий фундаментальний фактор, який дозволяє глибше зрозуміти усю глибину трагедії Карабаху. Після Сумгаїту стало зрозумілим – НКР стане етнічно гомогенною територією: або вірменською, або азербайджанською. Мирно співіснувати на одній території в озорому майбутньому два етноси не зможуть. В кращому разі переможці депортують переможених, в гіршому – знищать. На жаль, цей висновок через більш як три десятиліття після початку конфлікту досі актуальний, бо (на відміну від того ж Криму) кожна з протиборчих сторін бачить в іншій уособлення всесвітнього зла. До ескалації конфлікту туристи з третіх країн скаржились, що навіть сувенірний магніт, придбаний у Вірменії, міг стати джерелом серйозних неприємностей на території Азербайджану. І це радикально контрастує з вільними поїздками українців до Криму, а кримчан (та росіян) – до материкової України. Суб’єктивне сприйняття конфлікту в Нагорному Карабасі у обох сторін не політичне і не правове – воно екзистенційне.

Головна відмінність карабахського конфлікту від кримського його засаднича формула: переможці отримають, а переможені програють усе. Жоден компроміс наразі неможливий. Тому однозначно підтримувати «деокупацію» тимчасово окупованих територій НКР азербайджанською армією означає приректи 150 тис. вірменських мешканців Арцаху в гіршому разі на вірну смерть, в кращому – на примусову депортацію. Це потрібно усвідомлювати. Аби з геополітичною водою не виплеснути з миски немовля простої людяності – тої гуманності, що робить людину людиною. Знову ж таки, я не стверджую, що статус кво слід зберегти за будь-яку ціну. Я лише наголошую на ціні, яку потрібно буде заплатити у разі, якщо «відновлювати цілісність та суверенітет» Азербайджану військовими методами в конкретно-історичних умовах, які склались зараз.

І ще один вимір, який українські аналітики, що коментують карабахський конфлікт, часто випускають з поля зору. Поточний наступ Азербайджану став можливим саме через демократизацію Вірменії та намагання уряду Пашиняна диверсифікувати її зовнішню політику у такий спосіб, аби Росія втратила в ній контрольний пакет. Не даремно деяких прозахідних політиків з команди чинного прем’єра російські та проросійські ЗМІ таврують «соросятами». Нейтралітет, який наразі тримає Кремль у карабахському конфлікті – це виховання надто незалежного лідера вірмен. Схоже, за задумом Путіна, Пашинян має приповзти в Сочі на колінах з благанням допомоги, як нещодавно це зробив Лукашенко. Тобто повномасштабний азербайджанський наступ заганяє Вірменію назад до російського стійла. А ми цьому чомусь радіємо, замість спробувати розумно та делікатно допомогти Пашиняну вирватись з російських обіймів. До речі, радіємо в компанії видатних автократів – лідерів Туреччини, Пакистану, Афганістану та Ірану…

* * *

В 1930-х роках ХХ століття українські націоналісти з ОУН усвідомили безперспективність боротьби з Радянською Україною власними силами: диверсійні групи та окремі резиденти, яких ОВУ засилала через Збруч у 1920-х, ставали легкою здобиччю НКВС, а Польща Пілсудського була зацікавлена у приборканні українських рухів, а не в їх підтримці. Так згодом в ОУН-івських колах визріло переконання, що єдиною потугою, здатною створити умови для звільнення України від «совєтів», є гітлерівська Німеччина. Трагічна історія співпраці українських націоналістів з нацистами та боротьби з ними добре задокументована. Усім охочим освіжити в пам’яті ті події, раджу чудовий документальний серіал «Собор на крові»: https://rb.gy/hm2ovk

Чим завершилась ставка на Німеччину як противагу сталінській Москві добре відомо. Замість звільнення, Україна стала полем бою двох тогочасних наддержав і втратила у Другій світовій кожного п’ятого свого мешканця. На руїни перетворилися 720 українських міст і містечок, 28 тисяч сіл, з яких 250 спалено вщент, знищено 16,5 тисяч промислових підприємств, 18 тисяч лікувальних закладів, 33 тисячі шкіл, вищів, технікумів та НДІ; а також понад 33 тисячі колгоспів, радгоспів, МТС.

В жодному разі не хочу стверджувати, що відповідальність за ці жахливі втрати несуть члени ОУН та/чи бійці УПА – лише підкреслю, що ставка на нацистську Німеччину як противагу сталінському СРСР виявилась абсолютно хибною та трагічною. Схоже, українські патріоти не засвоїли той урок – і сьогодні щиро радіють піднесенню ердоганівської Туреччини начебто на противагу путінській Росії. Радіють замість докладати усіх зусиль, аби знову не стати полем бою між двома тиранами, які ладні приносити у жертву своїм амбіціям життя, свободу та добробут як своїх народів, так і чужих…

Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист  та громадський активіст