«Chornobyldorf»: «нова опера старого Світу».

Поліські аутентичні співи в поєднанні з бароковими оперними традиціями, реконструкцією античних міфів та сучасними музичними експеріментами молодих талановитих та вже відомих композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейка (згадаймо мінулорічну прем’єру опери «Газ», створеній в їхньому творчому тандемі разом з режисеркою Вірляною Ткач) – це лише поверхня глибинного «археологічного» пошуку сучасних митців в філософсько-музичному аспекті пошуків та відчуття майбутнього крізь міфологічний досвід минулого.

Спочатку творці опери розмірковували над двома сценаріями розвитку катастрофи, якої могло не статися, як її не сталося завдяки забороні відкриття АЕС в німецькому містечку Цветандорфі. Місцеві активісти виступили проти відкриття атомної станції, збудованої за таким самим проектом як ЧАЕС в київській області. Тому в Цветандорфі руїни так і не запрацювавшої АЕС залишилися не отруєними та закинутими на відміну від створеної закритої постапокаліптичної зони довкола ЧАЕС з відселеними селами та мертвими багатоповерхівками міста Прип’ять.

"Чорнобильдорф" ("Chornobyldorf") – це багаторівневий культурологічний проєкт, для визначення якого композитори користуються терміном Умберто Еко “opera aperta”. Він поєднує живу оперу (archaeological opera), віртуальну реальність (real virtuality opera), антропологічний музей та Інститут дослідження Чорнобильдорфської культури, який розпочне свою роботу в жовтні на другому поверсі Мистецького Арсеналу.

У процесі дослідження та конструювання культурного постапокаліпсису творча група здійснила кілька відео-археологічних експедицій. Вони охопили особливі постіндустріальні зони: Чорнобильську зону відчуження, узбережжя Каховського моря (навпроти Енергодарської АЕС) та Криворізький залізорудний басейн.

У рамках цих експедиції були зібрані цінні артефакти, що стали основою Чорнобильдорфського Антропологічного музею, а також записані відео-новели, що стали також складовою опери.

В опері використані нетипові та препаровані традиційні інструменти: мікротональна бандура та цимбали, альпійська цитра, гуслі, кантеле, моріхур (монгольська народна двострунна віолончель), алгоритмічне фортепіано Rhea-player австрійського винахідника Вінфріда Рітча.

Музична мова опери базується на інтеграції фольклорного матеріалу Дніпро-Дунайського басейну (від Полісся до Адріатичного узбережжя Боснії) із мікротональною музикою та деконструйованими цитатами класично-романтичної епохи.

Розмірковуючи над питанням «чому в опері "Чорнобильдорф" так багато сцін з оголеними акторами? Це може бути власна спроба авторами опери прочитати античні міфи в сучасній інтерпретації або демонстрація тілесності як філософський досвід ХХ-ХХІ-го ст.ст.?» та згадуючи цитату зі статті Альонки Зупанчич «Неправда на канапі» про те, що: «…культура (більш чи менш ефективно) продукує засоби вирішення власних структурних безвихідних ситуацій — таких ситуацій, що походять від того факту, що культура бере свій початок в сексуальній реальності, яку вона намагається регулювати», я отримала відповідь від співавтора опери, композитора Іллі Разумейка:

" Оголені тіла - це звичайний та нормальний інструмент для роботи на сцені (принаймі для нас). Саме в постановці "Чорнобильдорф" це уособлює пантеїстично-божественне (Електра), смерть, тілесне та плинне (похорон Еврідіки), карнавалію (Сатурналія)".

Отже, це, в першу чергу, сприйняття античного міфу сучасними творцями.

Взагалі-то, переповідати сучасну експеріментальну оперу словами – невдячне зайняття, хоча відчитати в неї можна багато сенсів.

Доктор філологічних наук, літературознавець Тамара Гундорова, одне з досліджень якої має назву «Післячорнобильська бібліотека» так висловлює свій погляд на оперу:

«Chornobyldorf, або як Чорнобиль (знову) пише нами».

«Починаючи з «Післячорнобильської бібліотеки», мене цікавить, як Чорнобиль творить нове письмо і нову культуру. Хтось називає цю культуру нуклеарною, хтось – пост-апокаліптичною, посттравматичною, транзитною тощо. Тому всі культурні акції і способи описати (репрезентувати) Чорнобиль мене дуже цікавлять.

Отже, вчора подивилася оперу «Chornobyldorf», яку автори назвали «археологічною оперою». Річ цікава тим, що пропонує ще один образ після-нуклеарного постапокаліпситсу. Ідеться про народження (відновлення?) гармонії (цивілізації) з хаосу і залишків культури. І загалом-то про марність таких спроб та водночас їхню ритуальну повторюваність (аж до поклоніння золотому тільцю-Леніну). Колись Моріс Бланшо говорив, що не лише ми пишемо про катастрофи, катастрофи також пишуть про нас (і нами).

У «Чорнобильдорфі» дійсно пише про нас катастрофа. Тут проривається і говорить хтонічне, яке живе поруч з реальним і в реальному, тут переплітаються архе і пост, створюючи античного плану драматизм. Культура і цивілізація (черговий раз) вмерли. Культурні речі і артефакти мають освоюватися знову, бо їхні функції невідомі, як наприклад, акордеона, який можна носити на голові, або тримати вертикально, видобуваючи з нього якісь звуки. Тіло також має нову форму. Конвульсивні рухи, механічні тіла, монструозні пластичні мутанти – все існує на межі людського. Танці, маски, ритуали, знайомі мелодії і пісні, що стираються і переходять в шум, – все це з того хтонічного світу після апокаліпсису, коли цивілізація і культура вже загинули, але народжуються і стираються знову й знову. Античні міфи, боги, цитати і культурні сліди (музика, тексти, візуальні образи) - все це трансформується в пошуках нової мови і мелодії, які перетворюються в ніщо - як «ненаписаний ще лист».

Це так би мовити, стара людська драма. Але є і нова. Постапокаліпсис - не лише кінець антропологічної цивілізації, але і кінець цифрової цивілізації. Її залишки повсюдно в цьому світі «після кінця». З плат - ореоли у богинь і богів, їм поклоняються замість ікон. Інформація то виникає, то стирається, перетворюючись на шум. Вона ніде не зберігається, все знову і спочатку, без архіву.

Автором тексту (поруч із Котляревським та Овідієм) є Юрій Іздрик, твори якого може найбільшою мірою в українській літературі представляють постапокаліптичне письмо –з віртуальними снами-трансформаціями, розпаданням слів і повідомлень, паралельними граматичними формами і смислами, поліморфізмом звуків і візуальних образів. Про це я якраз писала у «Післячорнобильській бібліотеці» як про інший, ніж карнавал, тип постмодернізму. Але перед нами ще й інший Іздрик – орфічний перформер і голий леонардодавінчівський «вітрувіанський чоловік», котрий, як знаємо, став мірилом і образом всієї антропоцентичної епохи, про кінець якої і йдеться в опері.

Одним словом, Чорнобиль знову пише про нас і нами в опері Романа Григоріва та Іллі Разумейка. І божественно-прекрасно звучить у ній Messe de Chornobyldorf».

Підготувала Анна Лобановська

Фото Артема Галкіна