Не судилось: Путін мріє про «Ялту-2», але, на щастя, це більше неможливо

Цими днями закінчив читати книгу Сергія Плохія «Ялта. Ціна миру» і був вражений як мало змінилась політика за останні 70 років. Досліджуючи архіви, мемуари і документи пов'язані з Ялтинською мирною конференцією, автор пише докладний портрет трьох головних учасників: їхні пріоритети, логіку прийняття рішень, червоні лінії (реальні й вигадані). І от якби я наткнувся на схожий текст десь на новинному сайті цими тижнями, я б неодмінно впізнав у цих рядках – Путіна, Джонсона і Байдена.

Очевидно, річ не у дивовижній схожості з попередниками. Ні, у конкретних людей якраз не так багато спільного з Рузвельтом, Черчиллем і Сталіним, але позиції, на яких стоять лідери США, Великобританії і Росії з різних причин, виявились навдивовижу сталими.

Зараз багато хто пише про мрії Путіна щодо «Ялти-2», чи чогось схожого. На щастя, це більше неможливо. В першу чергу тому, що війська Красної... вибачте, Російської армії не стоять в Варшаві і Будапешті. Тобто, від колишнього впливу на глобальну політику залишився тільки болісний комплекс. Найбільш красномовною тут буде одна з таємних домовленостей, які підписали в 1945-му в Ялті. Тоді російський лідер виторгував собі присутність на території Китаю (контроль над ділянкою залізниці, розміщення військової бази в одному з портів). Зараз щось схоже можна собі уявити хіба у зворотньому напрямку і ніяк інакше.

Однак, у тих принципах, якими керувались троє лідерів в Криму в 45 році, на диво мало змінилось. Як Сталін в кінці Другої світової, так і Путін у 2021 році марить зонами впливу і спекулює на тему безпеки кордонів, обгрунтовуючи так свої агресивні дії. Як Сталін тоді, так і Путін зараз не має жодної потреби ухвалювати рішення, озираючись на суспільну думку у своїй країні. Вони обидвоє відверто зневажають інститут виборів і, впевнений, потішаються над своїми візаві, які вкрай обмежені у діях через демократичні процедури. Можемо тільки уявити, як був здивований Сталін, коли влітку 1945 вже в ході наступної Потсдамської конференції, яка мала закріпити рішення Ялти, Черчилль програв вибори і залишив «Велику Трійку». Отак просто – віддав владу, бо британці не підтримали прем'єра війни, після перемоги у тій самій війні. Путін, як і тодішній лідер СРСР, прагне визнання, прагне ставлення як до рівного, наче й не було цих 70 років. Більше того, як і в 1945 єдиним інструментом для цього є військова сила.

Франклін Рузвельт не був в захваті від кулуарних домовленостей. Він виношував ідею ООН, як мала б покласти край старим порядкам, коли сильні вирішували за слабших. Однак, після того як Сталін погодився вступити у війну з Японією, що потенційно могло зберегти життя десяткам тисяч американських солдатів у бойових діях на Тихому океані, принципи відійшли на задній план. Північний потік-2, звісно, ні в які порівняння не йде з тодішньою ціною компромісів, але вчергове доводить, що вони можливі. Та річ, яка найбільше мене вразила у позиції США і тоді, і зараз – це бажання будь-що продовжувати діалог з РФ. Яким би він не був безперспективним, скільки б не порушувались дані обіцянки, як би мало довіри до росіян не було – США завжди готові говорити. Не знаю, наївність це, відчуття власної відповідальності чи тонкий розрахунок, але в Кремлі, впевнений, давно вловили цю характерну рису американської політики і, як показав останній рік, вдало її експлуатують.

Чого не скажеш про британців. Що Черчилль, що Джонсон зараз – не вірять жодному слову Кремля і, що найголовніше – не бояться говорити про це вголос. В Лондоні і в 1945, і в 2021 не бояться «розізлити» Кремль. Та що тут говорити, якщо Черчилль на повному серйозі готувався до війни з СРСР. Відповідні плани були опрацьовані військовими і передбачали, в тому числі, звільнення Польщі. Очевидно, і тоді, і зараз, для Великої Британії Росія значно більш очевидний суперник, аніж для США, які мислять більш глобально. Тому й така різниця в підходах. Але, ще раз повертаючись до початку – вражає, як мало в них помінялось за 70 років.

Звісно, в контексті останнього загострення поблизу українських кордонів і подальших переговорів між Байденом і Путіним, найбільш очевидна аналогія, яка напрошується в контексті Ялтинської конференції – це Польща. Інтересами цієї країни США повністю знехтували в Криму (Черчилль бодай спробував щось зробити, хоч і невдало), після чого Варшава майже на півстоліття втратила суверенітет. Чи не може на цьому місці опинитись Україна, яка для США також далеко не головний пріоритет?

Як на мене – ні. Виглядає це неймовірно не лише тому, що рівень впливу і можливостей Росії в Європі зараз неспівставний з позицією СРСР, а й тому що Байден, очевидно, теж знає про Ялту 1945 і про те, який вплив вона мала на повоєнний світ. Власне, тому, хоч Ялта зараз як і після Другої світової війни знову під контролем росіян, та зустрітись там Путін може хіба з ручним Лукашенком, та й того на окупований півострів доведеться заганяти силою. Жоден лідер в Лівадійський палац не приїде, поки над ним знову не буде встановлений український прапор.

Автор: Левко Стек