НОВОСТИ ДНЯ: Привласнення нафтопроводу та торгівля з "ЛДНР". Медведчук дав покази проти Порошенка  Мобілізація і бронь. Хто може отримати відстрочку від призову  В Україні різко зміниться погода: синоптики оновили прогноз і зробили попередження  Укрпошта випускає у продаж марку «Русскій воєнний корабль… ВСЬО!»  російські загарбники вирішили змінити назву Київської Русі у підручниках для дітей  23 травня в Україні без істотних опадів, вдень до +19°  У білорусі ховають найманців російських ПВК, які воювали проти України – розвідкавсе новости дня
14.01.2022 1042

Окупація: що ми робитимемо, якщо апокаліптичний сценарій стане реальністю?

Євген Якунов: За горизонт подій зазирати страшно. Чорна діра може поглинути все. І все ж іноді варто замислитися: що буде і як ти діятимеш за найгіршого сценарію розвитку подій? Наприклад, якщо раптом Росія таки нападе і окупує Україну так, як вона мріє – по Дніпру, але з Києвом включно? Про це не хочеться думати й у це не хочеться вірити. Але треба погодитися, що ймовірність такого сценарію існує.

І в українській історії таке бувало не раз. І це закладено десь глибоко у генетичній пам’яті. І нація зуміла крізь це пройти. І вижити.

Отже, що ми робитимемо, якщо апокаліптичний сценарій стане реальністю?

Найперше, що приходить у голову: ми не можемо цього допустити. Усі загинемо, але окупанта не пустимо на нашу землю. Соцдослідження свідчать, що третина дорослого населення готова взяти зброю і захищатися.

Але ж уже пустили... Дозволили захопити нашу територію, дали змогу чинити розправу над патріотами, та навіть над тими, хто просто спілкується українською.

Ми, звичайно, вже не ті, що були у 2014-му. Але й Росія тоді не була готова лізти на рожон. А нині до цього готова. Будьте певні, це не мимовільні забаганки Путіна – плани захоплення України почали розробляти на другий день після підписання Єльциним, Кравчуком і Шушкевичем Біловезької угоди.

Для воїнів-пасіонаріїв, звичайно, вибору немає. Вихід один: вмерти в бою, але не бути свідками ганьби, не бачити, як українців повертають у російське рабство. Вмерти всім до одного і забрати з собою якомога більше ворогів.

Це достойна позиція. Але вмерти всім це значить припинити існування нації. А якщо вмерти не всім, а тільки воїнам, то це – лишити на поталу ворогу жінок і дітей, слабких і літніх. Добре героям – мертві ганьби не ймуть... А не героям?

Будуть ті, хто оберуть більш тяжкий і невдячний шлях: продовження боротьби після поразки, партизанська війна у ворожому тилу, підпілля. Навіть на Капітолійському пагорбі в далекому Вашингтоні розцінюють цей варіант, як реальний, і готові допомагати, чим можуть партизанам.

У наших штабах, будемо сподіватися, методи сучасної партизанської, диверсійної війни вивчаються і плани її розробляються. Але ж, мабуть, їх треба знати й пересічному українцю, тим, хто одного ранку зненацька прокинеться на окупованій території і захоче взятися за зброю? Куди йому йти? Де шукати осередки підпільного опору? Де брати зброю? Жодних військкоматів уже не буде... Чи не час нам у всім уже підучитися, принаймні тим, хто забажає партизанити?

І ще треба не забувати: сьогоднішня партизанська війна не схожа на ту, що була у 20 роки. І на ту, що була в сорокові. У лісах уже так просто не сховаєшся, табори й криївки виявляються з безпілотників і навіть супутників. Та й лісів у нас не так багато лишилося.

Отже доведеться розчинитися серед населення, яке повинне буде годувати народних месників, переховувати їх від карателів, слугувати наводчиками й коригувальниками вогню, розвідниками цінної воєнної інформації.

І тут виникає велика моральна проблема.

За допомогу партизанам окупанти жорстоко каратимуть. Помічникам-патріотам загрожує як мінімум підвал і тортури, а як максимум – розстріл. А є ще такий інструмент, як взяття заручників з числа місцевих жителів і страта їх після першої ж диверсійної акції.

Як чинитимуть за такої моральної альтернативи безстрашні месники? Пожаліють жінок, дітей і стариків? Чи підуть до кінця? І чи не стануть вони, ті партизани, після того вісниками смерті для пересічного українця, і не бажаними гостями в містечках і селах? Хіба не варто над усім цим подумати?

А ще подумаймо, хто лишиться на окупованій території? І стане йому снаги допомагати партизанам?

У ці дні у середовищі так званого середнього класу живо обговорюється проблема: що робити, коли все-таки нападуть? Чи збирати речі, дітей і бігти до машини, аби встигнути за кордон, одразу як окупант перетне кордон? Чи чекати, доки доберуться до Харкова і Одеси? А може відчалити вже зараз, бо потім може бути пізно?

У соцмережах пишуть, що в організаціях і на підприємствах вже складають списки на першочергову евакуацію працівників і їх родин. І на тих, хто вагається: записуватися чи ні, дивляться вже як на потенційних “ватників”.

І добре тим, у кого є бодай легковик, якась заначка у валюті, престижна професія чи родичі інших країнах – такі одразу емігрують.

А іншим доведеться з попутками добиратися на захід України, який, будемо сподіватися, Росія навряд чи зважиться анексувати. Чи чекають їх там львів’яни і тернопільчани? Чи знайдуть можливі біженці там житло й роботу?

Важке запитання. Ми не Фінляндія часів Маннергейма, коли 300 тисячам вимушених переселенцям з окупованих СРСР земель держава одразу побудувала окремі будиночки, виділила землю і забезпечила роботою.

У нас переселенцям з окупованих Криму і Донбасу доводилося місяцями й роками поневірятися без житла й заробітку, зубами вигризаючи пільги й матеріальну допомогу. І далеко не всюди їх зустрічали обіймами.

А якщо вимушених переселенців буде не 2, а 10 мільйонів? Хто їм дасть дах над головою? Заробіток? Не кажучи вже про землю для фермерства?...

Готові ми до цього? А треба бути готовим.

Хоча не хочу нічого поганого сказати й про тих, хто емігрує. Може вони й праві. Тим більше, що можуть стати у нагоді (якщо звісно не поспішать асимілюватися на поляків чи португальців). В екзилі потрібні свої політики, урядовці, дипломати, ті, хто збиратиме й озброюватиме армію визволення як молодий де Голль), вестимуть пропагандистську роботу . Справа честі митців, літераторів, істориків й інших учених зберегти в чужій стороні національну культуру, аби не перервався зв’язок часів. І над тим, хто буде готовий цим займатися, треба теж подумати вже зараз.

Можна піти геть усім. Як євреї з окупаційного Єгипту. Але земля, залишена без свого народу, швидко стане землею чужинців. І її повернення в такому разі доведеться чекати сотні років.

Тому варто подбати й про тих, хто вибере важку долю в окупації.

Досвід воєн засвідчує, що залишиться приблизно половина населення. І серед них лише мізерна часточка буде тих, хто зустрічатиме путінців квітами.

Більшість лишиться під новоприбулим рускім міром, бо не матиме змоги втекти. Хтось зостанеться із старими, хворими батьками на руках, іншим важко буде покидати отчий дім, цвинтарі своїх предків, клаптик власної землі... Зрештою, хіба залишають свою немічну батьківщину, яка потрапила в біду? Навіть якщо це мала батьківщина?

Дехто лишиться, щоб перечекати, сподіваючись на швидке повернення української влади.

Дехто вважатиме, що не важливо чия влада, прожити можна за будь-якої.

Колись давно, у газеті, де я працював, публікувалися спогади киян, які пережили німецьку окупацію 1941-1943 років. Місто лишилося без світла, люди вмирали від голоду, дрова для опалення грубок доводилося возити на санчатах з Пущі-Водиці чи Святошина, та й то за це могли розстріляти.

Але місто намагалося вижити й жити. І хоча з майже 900 тисяч киян в місті лишилося 400, люди одружувалися, діти народжувалися і росли, не знаючи що буває по-іншому. І щоб мати бодай кусень ерзац-хліба навпіл із борошном з кінських каштанів, влаштовувалися на міський млин, миловарений і хлібозаводи, ловили рибу для німецьких ресторанів і навіть вирощували печериці в підвалах. А ще працювали в міській управі, крутили кіно для німців у кінотеатрах, грали в театрах, водили екскурсії в художніх музеях. Ходили на футбольні матчі, де футболісти київського Динамо грали з льотчиками Люфтваффе. В збереженому числі україномовної окупаційної газети прочитав зненацька репортаж про те, що в парках розквітли тюльпани, і людей запрошували на них подивитися.

Кияни звикали жити й ходити по місту, в центрі якого стояла новенька шибениця.

А тепер ми маємо Донецьк, жителі якого так само намагаються звикнути до чужої вимови. Пам’ятаєте, тривалий час у центрі міста поливали троянди (може й цього літа ). Стоїть і чекає чогось Донбас-Арена. Люди знайшли яку-не-яку роботу, працюють школи, можливо й театри... І немає думки про українське майбутнє, тільки про те як вижити. Як змиритися і прийняти нові правила гри.

Ті, хто за найгіршого сценарію лишиться, мають знати: вони можуть не дожити до дня визволення – чи через голод, холод і хвороби, чи волею випадку потрапивши до числа тих, кого розстріляють на центральній площі. А коли повернуться свої, тих, що виживуть, що стільки страждали й перетерпіли, ще й назвуть зрадниками й колаборантами...

Колись я писав про історію вчительки з Горлівки, з якою познайомився у ФБ в дні, коли російські й проросійські бандити захопили Донбас. Вона на знак протесту звільнилася із школи, де почали переходити на російські програми, сховала під підлогою україномовні підручники, три роки жила з старенькою мамою, харчуючись з гуманітарки і плохенького городу... І весь час питала: коли ж повернуться наші? І я їй брехав, що “от-от”. А потім вона зневірилася і повернулася до школи. Наостанок дістала із схованки покриті пилом українські підручники, погортала, з надривом повідомила: ”А знаєте, я ще не забула українську”. І назавжди обірвала зв’язок.

Я й досі відчуваю біль за неї. А особливо тоді, коли записні патріоти, які розмірковують, до якої країни краще в разі чого емігруватиме, посилають прокльони на голови тих, хто не з своєї доброї волі живе сьогодні в окупованому Донбасі...

І тим не менш, хтось має лишитися жити на землі, яку топче чобіт загарбника. Жити попри все.

Хтось має вести хроніку окупації, передавати на волю репортажі з вулиць і концтаборів, як мінімум для Беллінгкату і Гааги, а може – для всього світу. Хтось має тихо, так щоб не почули донощики-сусіди, розповідати дітям про велику країну Україну, про історію її князів, гетьманів і поетів, підпільно вчити мові і пісень. І це теж тяжка, але свята справа.

Про все це нам треба подумати сьогодні, коли над країною нависла загроза.

І хоча я лише зазирнув за горизонт подій, які, дай Боже, не здійсняться ніколи, треба мабуть бути готовим до всього і робити свій вибір уже зараз.

Автор: Євген Якунов, журналіст

Оценка материала:

5.00 / 2
Окупація: що ми робитимемо, якщо апокаліптичний сценарій стане реальністю? 5.00 5 2
Колонки / Колонки / Блоги
14.01.2022 1042
Еще колонки: Колонки / Блоги