Історія з географією від дяді Жені. Сумна та повчальна

Між тим дуже часто виникає таке враження, коли дивишся на дії та рішення багатьох людей, які судячи з усього з історії були двієчниками, попередні її глави не вивчили, а наразі силою подій змушені писати її найновішу главу, оцю де початок Третьої (ну або Четвертої, як лічити) Світової та її чи то прелюдія чи то перший епізод – російсько-українська війна.

Тож надалі спробую заповнити трохи пробілів у освіті, нагадуючи низку історичних епізодів, які на мою глибоко суб'єктивну думку варто пам'ятати за наших сьогоднішніх обставин.

ІСТОРІЯ ПЕРША, ПРО РАШКУ ТА ІЧКЕРІЮ

Отже, мої котики та зайчики, була собі така країна на Кавказі – Чечня, або ж Ічкерія.

Була вона маленькою, але дуже гордою, і з самого моменту загарбання рашкою у 18му столітті вічно робила імперії нерви за кожної слушної нагоди. Повсталих чеченців доводилось десятиліттями «примушувати до миру», але як тільки у імперії починалась якась чергова халепа, вони знову намагались відокремитись.

Якось один із московських царів, той що першим замість титулу «цар» став називатись генсеком, спробував був «остаточно вирішити чеченське питання», для чого всіх чеченів до одного виселив до Центральної Азії. Але вартувало йому протягнути ноги, як вперті чечени повернулись додому і знову стали «головняком» для москви.

Недивно, що коли накрився мідним тазом совок, чечени знову спробували застрибнути у коротке вікно можливостей, і приблизно одночасно із нами оголосили незалежність від московії. Але нас таки було тоді за 50 мільйонів, і статус ми до того мали «УССР», себто союзної республіки. Чеченів було від сили мільйони півтора, і статус у них був «автономної ССР у складі РСФСР», себто «росії у вузькому сенсі». Тому на жаль жодна країна світу (і ми до сорому нашого в тому числі) не ризикнули офіційно визнати нову маленьку державу, яка називалась Республіка Ічкерія.

Але ніким не визнана вона проіснувала де-факто незалежною відносно спокійно від серпня 1991го аж до осені 1994го. Три роки знадобились москві, щоб вирішити що вона вже має досить сил та засобів щоб приборкати повсталу «провінцію», і от восени 1994го почалась... так, ви правильно вгадали, мої котики та зайчики – жодним чином не війна, а спецоперація.

Операція спершу була на всю голову гібридна, як у 2014му «руцковесна» – спершу було оголошено що в Ічкерії «громадянська війна», і що москва ні до чого, а на Грозний їдуть танкові колони вгадайте кого? знову правильно, «чеченської опозиції». Їдуть не придушувати незалежність, а всього лише скидати президента Ічкерії, колишнього радянського генерала-авіатора Джохара Дудаєва, який при совку служив у Естонії і там від балтійців набрався всякої різної крамоли.

Дудаєва любили на той час вже далеко не всі чечени, у них взагалі ставлення до влади десь приблизно таке само «вірнопіддане» як у нас, українців, а то і ще погірше (так, таке можливо). Тож спершу на рух «опозиції» дивились швидше із цікавістю, аніж із острахом чи ненавистю. Але тут президентська гвардія підбила перші «опозиційні» танки, і з них раптом повистрибували аж ніяк не опозиційні чечени, а самісінькі рязанські та псковські ваньки.

І отут все миттєво помінялося – всі чечени від малого до великого вибігли полювати на заїзжих гяурів, а майже всі бодай трохи поважні опозиційні чечени (а поважним вважався той опозиційний чечен, який мав свій озброєний загін чисельністю не менше півбатальйона, така вже там політична традиція) тимчасово відклали свої претензії до Дудаєва та погодились разом воювати джихад проти невірних, а вже після перемоги знову розбиратися між собою.

І довелося москві зняти маску та у грудні 1994го почати інтервенцію вже відверто, а не гібридно. Щоправда назвали її знову не війною, а «операцією з відновлення конституційного ладу», хоч конституція РФ на Ічкерію жодного дня раніше не поширювалась.

Відновлювали свинособаки свій конституційний лад у чужій країні майже два роки, спершу десь із таким само успіхом, як от вони нещодавно Київ взяли. Їхній тодішній шойга оголосив, що візьме Грозний «за два часа двумя батальйонамі», ну от ці його два батальйони згоріли на вулицях Грозного першими, якраз на новий 1995й рік, а далі ближче до нашого Різдва за ними пішли у пекло цілі дивізії.

Від безсилої люті москва почала килимові бомбардування Чечні, а на превеликий мій жаль чеченам ніхто тоді Стінгерів не дав. Тож Грозний авіацією та артою знищили як наразі Маріуполь, та за кілька місяців облоги таки зайшли на руїну. А потім так само по черзі спершу рівняли із землею, а лише потім захоплювали, всі чеченські райцентри.

Нагадаю, що площа Чечні приблизно як Київської області, а населення всієї країни до війни було як половина Києва. Тож за півроку московитяни таки масою задавили, і їхній окупаційний контингент чисельністю повних сто тисяч солдатів та офіцерів формально взяв під контроль всі Ічкерію.

А за спинами солдатів йшли ОМОНи та СОБРи та зачищали все живе із нечуваною жорстокістю, не шкодуючи ні жінок ні дітей. Потім налітали останні стерв’ятники – опергрупи ФСБ, і все хоч трохи підозрюване у нелояльності вивозили до «фільтраційних таборів», порівняно з якими ГУЛАГ був простором закону та гуманізму…

Втім, «конституційний лад» все одно ніяк не приживався – контроль росіян був ефективним лише у відносно великих населених пунктах, та і там лише вдень, довкола ж буяла партизанська «зеленка». Як тільки сідало сонечко, чеченські моджахеди повертались на вулиці сіл та містечок, та навіть і до Грозного заглядали, а окупанти ховались від них по казармах та до світанку, коли починала працювати авіація, сиділи тихенько у глухій облозі. Час від часу хтось вирізав цілі блок пости, регулярно горіли колони на марші, і все йшли та йшли до росії цинкові труни…

У серпні 1996 чечени настільки натренувались у партизанці та так «накачали м’язи», що їм набридло сидіти десь у горах та знову захотілось міського життя . Тож вони за одну ніч захопили Грозний, перейменували його на честь тоді вже загиблого президента Дудаєва на місто Джохар, і вибили звідти московитів разом з їхнім конституційним ладом.

Правда, дуже багато паралелей напрошується? Так от, слухаємо далі та вчимо урок…

Солдатські мамочки ревіли білугами, ліберальні журналісти та правозахисники розповідали правду про жахіття «зачисток» та «фільтрів», війна була категорично непопулярною. Тож перспектива знову брати Грозний з такими ж втратами як минулого разу видалась москві занадто витратною та ризиковою, тим більше наближались якісь там чергові вибори (так, у далеких 90-х на росії ще реально хтось когось обирав, було колись і таке).

І сталося диво дивнеє – росія де-факто визнала поразку, хоч звісно ж так її не назвала. І от у місті Стамбулі… ой, вибачте, це мене щось переклинило, тоді так далеко ніхто не став літати, все «по-домашньому» вирішили – у місті Хасавюрт, що на Дагестанщині, підписали росія та Ічкерія мирний договір.

Був цей Хасвюртівський договір ніби всім непоганий – окупаційні війська виходили аж до останнього солдата (і зі всієї території Ічкерії, а не частково… але це таке, то я знову щось інше пригадав), владу обрану чеченами офіційно визнавали, як і дію законів Ічкерії на її території тощо. Ну а спірні питання «підвішувались» на десять років, за які мали відбутись всякі там референдуми, наступні раунди перемовин тощо. Правда ж, прекрасна історія успіху?..

От тільки не так сталось як гадалось. Росія чомусь не схотіла цей договір чесно виконувати – правда, дивовижно, хіба ж таке буває?

За кілька років після угоди росія пропрацювала всі помилки першої «спецоперації», поновила боєздатність свого війська, замість сопляків – строковиків наповнила його дорослими контрактниками, дістала зі складів купу техніки замість втраченої у першій війні.

Тим часом ФСБ також не дрімала – чеченів старанно сварили між собою та із сусідами, ісламістів нацьковували на світських, старше покоління на молодше, з кожним польовим командиром по-тихому вибудовували свої таємні зв’язки та набирали всіх можливих компроматів...

Шалену роботу провели за кордоном, і таки домоглися щоб Ічкерія була вповні ізольованою. Чеченів і так не сильно балували зовнішньою підтримкою, але все ж принаймні засуджували московитів за надмірну жорстокість тощо. За роки роботи пропаганди Ічкерію демонізували так, що «бандерівські хвашизди» виглядають білими та пухнастими янголятами порівняно із образом чеченського терориста-ісламіста, і в країнах Заходу стало геть неблагопристойно підтримувати цих «радикалів-ізгоїв». Стінгери чеченам тепер не продали б вже ні за які гроші у світі.

В самій же московії ФСБ за цей час жорстко придушило всю незалежну пресу та взяло під контроль усі до одного телеканали. Тепер що б там не волали солдатські мамочки та правозахисники, почули б їх виключно менти, які пакували їх у вагонзаки за несанкціоновані мітинги.

І от після того ФСБ зіграло останній акорд – після марних намагань спровокувати чеченів на який-небудь теракт на росії воно просто саме підклало мішки з гексогеном у підвали кількох житлових будинків, та підірвало їх разом із мешканцями.

Триста трупів, і вуаля – Республіку Ічкерія, з якою РФ підписала мирну угоду як із рівною стороною конфлікту (тобто як із державою) в один момент визнано «терористичною організацією», Хасавюртівський договір визнано недійсним, і нова зірка московитянської політики з прізвищем на пу оголосила хрестовий похід проти чеченських терористів.

Дарма що операцію було проведено вкрай топорно, в тому ж стилі що майбутні «солсбєрєцкіє шпілі», і одразу ж стало видно що «чеченські терористи» – кадрові офіцери з Лубянки. Кремль сказав чечени – значить чечени, сумнів дорівнює зраді. А коли одного екс-феесбешника замучила совість і він втік до Лондона, де опублікував докази злочину своєї служби, його просто притруїли радіоактивним полонієм, щоб всі інші не коливались, що обирати при конфлікті совісті та вірності «конторі».

Друга чеченська війна (ну тобто друга «спецоперація») була не менш кривавою та жахливою ніж перша, і навіть втрати московитян були більшими ніж першого разу.

Тільки от цього разу вони були до цього готовими, на заміну знищеним частинам одразу заступали резерви, а у тилу у росії не було серйозної опозиції війні, натомість по всіх каналах транслювались переможні реляції та пропаганда в стилі соловйова.

Окупація території розміром з Київську область зайняла кілька місяців. «Зачистка» Чечні та придушення партизанського руху тривало майже десять років.

За цей час країна із довоєнним населенням меншим за півтора мільйони втратила до трьохсот тисяч загиблими та до півмільйона біженцями, більшість з яких так досі не повернулись. А на місці маленької, молодої та недосвідченої, але демократичної республіки утворилась жахлива ракова пухлина, яку очолює відомий нам всім зрадник та кат дирка-кадирка.

Отак от буває, мої котики та зайчики, якщо домовитись із московитами про перемир’я, не позбавивши московію здатності накачати м’язи, зробити роботу над помилками та повернутися знову. Непокаране зло – воно завжди повертається, і стократно мститься за свою тимчасову поразку та за свій переляк.

А ще так буває, якщо домовлятись із московитами не маючи надійних гарантій зовнішньої допомоги – не таких як у Хасавюрті та Будапешті, а таких які є лише у Атлантичній Хартії.

Отака ото історія з географією, мої котики та зайчики, сумна та повчальна. Якщо цікаво та корисно – далі буде ще, у Дяді Жені з історії була п’ятірка.

Автор: Євген Дикий, науковець, військовик, публіцист