Перед катастрофою. Головне – не бійтесь. Що б далі не відбувалось – не бійтесь. Ми впораємося. Як наставляли – поборемо

Справа в тому, що події набирають обертів зі швидкістю, яка вже не дозволяє нам не те що контролювати, а навіть замислитись над процесами, які ведуть Росію в нову історичну реальність. Я абсолютно впевнений: Росію, яка захотіла крові, тепер саме ведуть, заганяють в необхідні рамки, де кожне рішення – хибне. І час зупинитись для Росії давно минув. Кожен новий крок лише в рази погіршує її становище.

Для нас усіх це так, ніби ми всі бачимо страшну виставу. Страшну, бо дивимось і граємо роль, не встигаючи оплакувати друзів і родичів. Ще ми в значній мірі сцена. Сцена шатається. Валиться реквізит. Вибухають софіти. Глядачі не в захваті від подій на сцені. Актори, які змушені грати з алкоголіком, теж. Здається, що всі зійшли з розуму. Але коли події несуться шквалом, не втрачає штурвал лише той, хто "дерегує" виставу – бо знає сценарій. І навіть актора-алкоголіка попереджав про наслідки.

Зрештою яка різниця, хто саме знищив газові потоки, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, чому "друга армія світу" провалила війну проти "слабкої армії" України, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, що сотні тисяч росіян біжать з Росії від мобілізації, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, чому Росія опинилася в тотальній міжнародній ізоляції, якщо до цього взагалі дійшло. Яка різниця, нащо Росія влаштувала геноцид українців в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Ізюмі та всіх інших містах, якщо до цього взагалі дійшло. Важливо, що це відбулось. Сталося те, що багатьом здавалося неможливим.

І та сама думка – про ядерну зброю. Вона за своєю суттю після ударів по Японії – табу. Тільки божевільний може на це піти, саме зло. Це важливий штамп в свідомості. Ви його теж маєте. Діти в будь-якій країні світу виросли і навчилися в поважних президентів і прем'єр-міністрів з цим образом в голові. Навіть в Китаї та Індії. А ще не так давно навіть тінь підозри на хімічну чи ядерну зброю призводила до загибелі диктаторів і поваленню країн. Не те що загроза використання. Чи ядерні ультиматуми.

На останній великій зустрічі країн Азії російський керівник отримав послання. Багато хто намагається його трактувати в той чи інший бік, з тими чи іншими акцентами. Хоча насправді ніхто не був присутній на цих зустрічах. Але без всякого аналізу зрозуміло – це не був дружній месседж, це не була підтримка рішучих дій, чи згода на застосування будь-яких інструментів, щоб закінчити війну. Це було попередження, що війну треба закінчити. І все. Закінчити. Зараз. Швидко. Жодних сумнівів, що це було саме так.

Кремлівський керівник знав, що почує саме це. Принизливе становище неможливо було приховати від телекамер. Його принижували навіть ті, хто роками залежав від нього. Це з самого початку не була подорож рівного до рівних. Це була подорож, щоб дізнатись від старих друзів очевидне: вони, на відміну від тебе, все ще перспективні. Вони, на відміну від тебе, вже все про твої здібності зрозуміли.

Звісно, у відповідь останній президент РФ запевняв, що скоро все закінчиться "за планом". Звісно, його похлопали по плечу. Проте всім все зрозуміло. Хоча мені здається, що зрозумів кожний по-своєму.

Я не думаю, що ядерна зброя буде використана. Та втім я не виключаю, що саме вона є фінальною сценою російської державності в нинішньому вигляді. Бо кожен крок Росії був страшніший за попередній – в першу чергу, для України. Але і не в другу чергу – для самої Росії, шви якої розходяться і пускають ще більші тріщини. Хто з можновладців Кремля перший побіжить визволяти з тюрми майбутнього президента Російської Республіки?

Часу у Росії, звісно, більше немає. Божевільний актор довів стан країни до точки неповернення. Стільки погроз ядерною зброєю, скільки пролунало наразі – такого не було в історії людства. До Росії такого собі не дозволяла жодна інша країна. Навіть СРСР не наважувався. А коли трохи наважився і довелося доводити зухвалість – здав. Після чого почав стрімко йти до "геополітичної катастрофи". Бо всі все зрозуміли. Ось вам курячі ніжки і кредит МВФ на зарплати російським шахтарям.

Маленький президент країни-гіганту знає, що в нього важелів більше не залишилось. Він їв ту курятину. І розграбовував той кредит.

А тепер, думаю, він навіть розуміє, що почнеться після нього. Після того, що він наробив зі сценою і самим собою. Бо повернення назад неможливе. Його не буде. Росію чекає лише яскравий фінал з оплесками тих, хто зніматиме з трупу божевільного штани-хакі (для республіканського музею нацизму в Росії).

З дитячого садку в кожній країні світу ядерна зброя – саме зло. А зло немає друзів і союзників. Немає довготривалої перспективи існування. Але має велике хворобливе его.

Саме тому приниження – навіть якщо зло саме обирає приниження – має свою ціну. Приниження змушує шукати і дозволяє знайти рішення, яке прямо протилежне тому, чого від приниженого вимагають. Наприклад, коли всі вимагають негайно припинити війну, приниження змушує її посилити, щоб вивести на вищий рівень. Для цього приниженому доведеться ще раз пов'язати всіх навколо цим рішенням, як було перед повномасштабним вторгненням. Скільки з них погодяться піти у вічність з царем?

Я не маю сумнівів, що Путін виступить із заявою-ультиматумом про готовність використати ядерну зброю, якщо Україна не погодиться припинити війну "як є" – коли кожен лишається з тим, що має. Також особливо неважливо, яка буде послідовність дій – використає він це як шантаж до анексії, чи після. Головне, що Україна, звісно, не погодиться в жодному випадку з жодним зі сценаріїв, крім перемовин про репарації і повне звільнення країни з-під окупації.

І тоді – фінальна сцена. Я не впевнений, що хтось в світі встигне аналізувати події, які розгортатимуться найближчі тижні чи місяці саме підчас цих подій. Я – точно не зможу. Можливо, все станеться ще до кінця року. Стрімко і трагічно для українців і росіян.

Проте потім, коли всі необхідні кроки будуть зроблені, коли всі актори відіграють роль, а вся зброя на сцені спустошиться – на залишках Російської Федерації з'явиться нова невелика, але відносно мирна Російська Республіка. А за три декади все піде по колу. Або ж повториться ганебна історія СРСР – без зброї, але з тим самим результатом для Росії.

Я ще не думав, що ж буде з Україною. І хотілося б сказати: все буде добре. Адже найстрашніше позаду. Зрештою, якщо подивитись на життя у війну і взагалі все нами вже пережите, можна сказати впевнено: все буде значно краще, ніж зараз. Немає сумніву.

Але спочатку буде фінал. Найтемніша ніч. Час, коли здаватиметься, що шансів немає. Багато хто казатиме, що ворог непереможний. Багато хто в якийсь момент малюватиме апокаліптичні прогнози. Бо як, ну як перемогти ядерну країну? Велика гра завершиться великою розв'язкою.

Я не знаю, якою саме і яким буде "світанок". Дуже скоро дізнаємось. Але якщо будемо старатись. Якщо будемо докладати зусиль. Якщо справді любимо і віримо один в одного – жоден зі сценаріїв розвитку подій, що залишились, не вплине на велике майбутнє України. Але ми маємо пройти цей шлях до кінця.

Головне – не бійтесь. Я – не боюсь. Збройні Сили України – не бояться. Залужний не боїться. Що б далі не відбувалось – не бійтесь. Ми впораємося. Як наставляли – поборемо.

Автор: Петро Шуклінов, журналіст