ЛГБТ-військовий Аарон Джонс: Ми пішли в ЗСУ захищати країну, а не дивитися, хто з ким спить

Аарон Джонс є одним із них. Колишній активіст правозахисного руху служить у ЗСУ з перших днів повномасштабного вторгнення Росії, про що жодним чином не шкодує. Аарон переконаний, що ніде, крім окопів, не зустрів би таких вірних побратимів. До речі, у батальйоні знають про те, що хлопець - відкритий гей. Пише rbc.ua.

Зараз військовий проходить реабілітацію після складного поранення, але не полишає бажання повернутися на фронт. Разом із тим він продовжує говорити про рівність прав для ЛГБТ-представників в Україні.

Про дискримінацію геїв у ЗСУ, "допомогу" правозахисних організацій, відношення церкви до геїв і лесбійок, гомофобію в Україні, камінг-аут перед друзями й рідними, а також важливість цивільних партнерств для України Аарон Джонс розповідає у великому інтерв'ю РБК-Україна.

Нижче представлена скорочена текстова версія розмови з ЛГБТ-військовим Аароном Джонсом. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Ким ви були до повномасштабної війни та чим займалися?

– Я був цивільним. Я був волонтером у багатьох громадських організаціях. Я працював, як звичайна людина. Я подорожував, багато, де був. Нічого незвичного до війни не було по суті.

Я також був активістом громадських організацій Kyiv Pride та Amnesty Imternational. Але дуже багато чого змінилося в цих організаціях, і я вирішив піти з них.

– А що стало причиною вашого відходу від активістської діяльності? Війна чи це сталося раніше?

– Раніше. Саме Kyiv Pride, організація, яку я любив та яку цінував, зайняла іншу позицію. Не правозахисну діяльність. Їм не настільки вже були цікаві люди та захист прав, як, буду казати відверто, піар. Один із кейсів. Коли після маршу рівності, на мене було здійснено напад біля мого дому, я, звісно, повідомив своїх координаторів в організації, викликав поліцію, швидку.

Організація навіть не завела справу про це. Працівниця організації запитала, чи потрібна мені якась допомога. На той момент я подумав про медичну. А, як я зрозумів потім, вона мала на увазі юридичну.

Для мене це було образливо, що я присвятив організації понад три роки, а вони навіть не захотіли заводити справу про напад.

– Вам відомо, чи продовжується така сама діяльність цих організацій?

– Я моніторю й бачу, що вони складають лише ті кейси, які їм вигідно. Тобто ті, які принесуть організації більше піару, ніж могло б бути.

Якщо брати звичайну людину з ЛГБТ-спільноти, на яку було здійснено напад, і якщо напад здійснять на військового, на того простака увагу не звернуть. Адже, погано сказано, але теми про військових зараз "топові". Так, це треба висвітлювати, але не в контексті, коли вигідно. Якщо ви правозахисна організація, то висвітлюйте кожен кейс.

– Про це ми ще поговоримо. Давайте про ваше рішення вступити до ЗСУ. Як і коли ви це зробили?

– Рішення піти до ЗСУ прийшло до мене тоді, коли почалася війна. Я сидів вдома та розумів, що повістка мені не прийде, тому що я не стояв на обліку.

Я обдзвонив понад 10 лікарень, щоб запропонувати свою допомогу як волонтер. Кажу, що в мене є руки, у мене є гроші, але там відповідали, що все є.

Тоді я зрозумів, а чого я буду сидіти вдома, що робити. Я не знаходив себе ніяк. Я пішов до військкомату, просидів там чотири дні, бо було дуже багато людей. І там я побачив дуже багато. Я побачив, що туди йшли люди, які хочуть боронити свою країну. Їм є що втрачати, але вони хочуть захистити свої сім'ї, свою землю. Тому я подумав, а чим я гірший.

Я знав, що, звісно, у мене немає військового досвіду, я не вмію стріляти, але треба зробити важливий крок і щось змінювати.

– Для багатьох досвід війни є цінним, тому що вони інакше стали дивитися на своє життя. Яким він є для вас? Ви не шкодуєте про цей досвід?

– Ні. Навпаки. Я можу пишатися тим, що, пішовши до лав ЗСУ, я отримав як неймовірний досвід володіння зброєю, так і вірних друзів. У цей момент нас описує спільна мета - ці друзі назавжди. Я не знаю, як було б інакше.

– Ваші побратими знають про вашу орієнтацію?

– Так, знають.

– Як ви розповіли та чи розповідали взагалі?

– Ви знаєте, такого не було, що "привіт, мене звати Аарон, я гей". Це сталося, спілкуючись, само по собі. Але не було дискримінації чи ненависті. Ми туди прийшли захищати країну, а не дивитися, хто з ким спить. Тому це зайве.

– І не було запитань чи коментарів? Просто є твердження, що в армії різко негативне ставлення до геїв. Я не знаю, чи це правда, тому запитую у вас.

– Знову-таки з мого досвіду такого не було. У всіх є своя ціль у війську. Можливо, хтось і може висловити свою позицію, що хтось комусь не подобається. Але такого, щоб колективного цькування особисто в мене не було незалежно від того, що ти, хто ти та як ти. Навіть якщо до цього ти нічого не робив, сидів дома і бив байдики, все одно ми працюємо над спільною метою.

Я вам скажу чесно: мої хлопці найкращі. Я хочу ще раз піти до лав ЗСУ саме в той батальйон, де я був, тому що знаю, що це моя сім'я. І ми готові один одному допомагати, підтримувати. У війську сексуальна орієнтація стає на другий план, тому що всі відповідають за чиєсь життя, один за одного. Це й об'єднує військових.

Можливо, раніше це (дискримінація в армії - ред.) було, але часи змінюються, люди змінюються, обставини змінюються. За своїх хлопців у батальйоні я спокійний. Я їм дуже вдячний, що вони прийняли мене таким, який я є.

– Знаєте, готуючись до інтерв'ю, я читала різні ресурси, і в тому числі коментарі на Facebook. І одна користувачка запитала: "А геї взагалі воюють в ЗСУ, чи вони там просто папірці перебирають?" У ЗСУ багато геїв? Ви особисто знаєте ще когось?

– Я знаю достатньо представників ЛГБТ, які служать в лавах ЗСУ. Я, на жаль, не можу показати з ними листування, але там дуже багато представників ЛГБТ-спільноти. І ці люди точно не виконують паперову роботу, а саме бойові завдання.

Ось, наприклад, у мене посада - стрілець-гранатометник. Тобто за мною закріплений і автомат, і гранатомет.

Паперова робота, звісно, всюди є. Але ті користувачі, які пишуть такі коментарі, нехай пошукають сторінки цих військових у соціальних мережах і подивляться, що це не просто паперова робота. Це робота над знищенням нашого ворога. Навіть якщо людина працює з паперами, то є велика ймовірність, що той папірець зробить дуже велику справу. Тому не треба недооцінювати дрібну роботу.

– Я помітила у вас на руці татуювання. Це герб України. Знову-таки, готуючись до інтерв'ю, читала різні думки. І правозахисниця Софія Лапіна сказала, що татуювання з ЛГБТ-символікою для російських військових є приводом для насильства, так само як і тату з українською символікою. Що думаєте з цього приводу та чи чули про подібні випадки?

– У мене є дві позиції щодо цього. Перша: Софія Лапіна не є військовою, тому нехай виконує ту роботу, з якою більш обізнана, а військові - зі своєю справою.

Щодо зґвалтувань, то окупанти не дивляться, є символіка чи немає незалежно від статі та віку. Дуже багато випадків, коли окупанти гвалтували, вбивали дітей. Без татуювань, без символіки. Тому говорити, що символіка має якусь роль - ні.

Окупанти, вони нещадні навіть до своїх. Своїх же вбивають, своїх же гвалтують. Дуже багато інформації є на просторах інтернету, де "кацапи" своїх ґвалтують у своїй же частині, тому я не думаю, що тут можна розрізняти кого і за що.

– Я думаю, що це твердження більше стосувалося того, що в Росії дуже розвинена гомофобія. І на державному рівні в тому числі. У 2021 році Путін підписав пакет документів про те, щоб не було пропаганди та нетрадиційної сексуальної орієнтації.

– Якщо чесно, я не заглиблювався в політику країни-агресора. Але не закони зробили з людей гомофобів. Це просто люди так ставляться до людей. А те, що закони там з'явилися та були підтримані, це вже реальність.

Ми живемо у 2023 році, вони (росіяни - ред.) живуть у 2023 році. Чому ми можемо вільно виражати нашу думку та любити того, кого хочемо, а вони - ні? Тому що є політичні думки, що не треба. Усе залежить від людей.

У мене є друзі, в яких не було знайомих з ЛГБТ-спільноти. Але коли вони дізналися, що в них є такі друзі, то нічого не змінилося. Якщо людина вихована, поважає інших, їхній вибір, свободу, то закони не можуть диктувати, як їй бути.

Ось я представник ЛГБТ. Як я можу, навіть як людина, засуджувати когось за той чи інший вибір? Є люди, які проти того, щоб я був ЛГБТ. Проти того, щоб я любив свого хлопця. Але це їхня думка. Якщо я знатиму, що в людини є хлопець чи дівчина, то я навпаки буду радіти, тому що вона має половинку, з якою можна розділяти моменти свого життя.

А те, що відбувається на "кацапії", - це їхні проблеми. Я живу у вільній європейській країні. Я хочу і буду жити в цій країні, тому що я її люблю.

– Давайте тоді відійдемо від Росії та повернемося до України. Який у нас зараз рівень гомофобії? Вона взагалі є чи громадяни про це не думають?

– Вона є, але не на тому рівні, як була років 10 тому. Люди стали більш-менш поважати одне одного. Війна змінила людей, і в деяких орієнтація не стоїть на першому плані. Їм важливо, який ти.

У житті мене оточують однодумці. Вони мене розуміють і підтримують. Так, є люди, які не люблять мене за це, але в нас є дещо інше спільне.

– Ці люди, які не люблять вас, ваші знайомі, колеги?

– У минулому колеги. Попри пасивну гомофобію в колективі, ми все одно добре працювали понад рік. Просто, можливо, люди побачили, що я не переступаю їхні межі. Тому що є міф, що якщо ти гей, будеш лізти до всіх, але ні. Можливо, є такі представники ЛГБТ-спільноти. Але моє оточення поважає межі інших людей.

– Як ви зробили камінг-аут перед рідними, друзями?

– Ми тоді зі моїм колишнім хлопцем лежали на ліжку та думали, як сказати рідним. Тому що закрадалися певні думки, чому друг пів року приходить на ночівлю. Обговорювали, і тут моя мама різко заходить у кімнату. Ми були одягненими, але обіймалися.

Вона побачила і все зрозуміла. Вона каже, що їй треба зі мною поговорити. Я йду та думаю: "Тільки б не сварка". Але вона поставила мені тільки одне запитання: "Ти його любиш?" І я, звичайно, сказав "так".

У той момент я почув оце правильне питання. Я був приємно здивований. Мама знала, що я в правозахисній організації, але не знала, кого саме я захищаю. Ми поговорили про все, і вона також вступила до правозахисної організації людей, які мають ЛГБТ-родичів. Вона неодноразово була на маршах рівності.

Я дуже вдячний, що мене прийняли. Бо є випадки, коли виганяють з дому або цькують, а мені тоді було всього лише 17 років.

– А як ви думаєте, у нашому сучасному суспільстві краще бути відкритим геєм чи все-таки приховувати сою орієнтацію?

– Це дуже гарне запитання, але на нього немає чіткої відповіді. Кожна людина повинна самостійно ухвалити для себе рішення. Спиратися на час, на оточення, на обставини. Тобто це все індивідуально. Не можна придумати універсальний рецепт "Як зробити камінг-аут за 24 години".

Це повинне бути обдумане виважене рішення, тому що від цього може багато залежати. Хоч зараз рівень гомофобії значно менший, все індивідуально, і треба переглядати ризики.

У моєму випадку мене сприймають, але в інших може бути інакше.

– А взагалі зараз представники ЛГБТ-спільноти потребують захисту? Адже ви кажете, що рівень гомофобії менший.

– Ви знаєте, допомога треба всім. Як і представники ЛГБТ-спільноти зазнають дискримінації чи фізичної розправи, так і жінки, і діти. Не можна розрізняти - цим допомагаємо, цим - ні.

– Я наскільки розумію та бачу, у вузькоспрямованих спільнотах їхні учасники сильно підтримують одне одного, і зрозуміло, чому так. Але мене цікавить, чи відомі вам випадки, коли геї дискредитували свою спільноту брехнею, наприклад?

– Це тонке питання, треба розглядати кожен момент індивідуально. Але щодо підтримки я розкажу це вперше.

Зі своєї організації я вийшов п'ять років тому, але ми бачимося або спілкуємося онлайн. І особисто я бачу, що ЛГБТ-спільнота допомагає лише тим, хто в організації.

За час поки я перебував у військовому шпиталі, всі знали, де я, що зі мною, але жоден представник з тої чи іншої організації, де я був, мені не написав і не прийшов. Звісно, найбільш прикрим було те, що під час реабілітації я зустрів одного з голів громадської організації. Коли він побачив, в якому я стані, він навіть не захотів привітатися.

– Перепрошую, хочу уточнити, яким був ваш стан.

– Я тоді був після інсульту. Він бачив, що я ледь ходжу. У мене поставлена перша група інвалідності. Я погано бачу. У мене було ураження мозку, вегетації на серці. Є повний перелік, із чим я намагаюся боротися.

Можливо, він побачив, що мені треба буде допомога від нього. Але я нікого про це не прошу. Мені треба реабілітація - я самостійно її влаштував собі.

І от щодо цього твердження "свої своїм допомагають". Стосовно Kyiv Pride, де я був не один рік, ніхто не написав.

І навіть коли моя матір писала в соціальних мережах про проблеми з документами та просила про допомогу, ніхто не відреагував. Моя матір спала ночами на станції метро, поки я лежав без свідомості в реанімації. І всі з організації про це знали, але не захотіли допомогти.

Мені прикро, що організація заявляє про рівність і захист прав, а в кризовий момент не реагує. Вони обирають тільки ті кейси, які принесуть їм додаткові кошти від донорів.

Про яку любов спільноти до своїх можна казати, якщо ті чи інші представники організацій самі займаються цькуванням своїх же. Коли йде марш рівності, то ви всі волонтери, ми вас любимо. Як тільки є можливість підвищити свої фахові здібності (поїхати на якісь тренінги, наприклад), то організатори відправляють одних і тих самих.

– А є в ЛГБТ-компаніях свої "устої"? Щось таке стійке, чого ви точно дотримуєтеся.

– Як і в кожній компанії, якщо хтось не з компанії починати цькувати одного, то є практика, що ЛГБТ-спільнота зацькує того, хто ображає. Один за всіх і всі за одного.

– А якщо цькування буде відбуватися на публічному просторі? Якщо це, наприклад, невдалий жарт на гумористичному шоу або заголовок ЗМІ.

Тоді спільнота організовується для захисту своїх прав і виставляє протест проти того чи іншого висловлювання.

А щодо публічного серед своїх же, то жарти можуть бути. Всі ми жартуємо один над одним, навіть над собою, над друзями. Це нормальне явище у суспільстві. Але це не повинне переходити межі, щоб людину або спільноту потім принижували.

Один із моментів був на "Вечірньому кварталі", коли тоді ще майбутній президент зі своїми колегами трохи пожартували про ЛГБТ-спільноту. Тоді, звичайно, спільнота організувалась, щоб висловити протест біля офісу телеканалу "1+1". І питання це було вирішене. Тому що такі висловлювання в цивілізованому світі неприпустимі щодо якоїсь спільноти.

– Яка межа цих жартів може бути?

– Жарти жартами, але вони не повинні підштовхувати людей до насильства або цькування тої чи іншої групи. Або ставити ту чи іншу групу у гіршому світлі, ніж це є насправді.

Це дуже тонка грань, і немає універсальної вказівки, як можна жартувати, а як - ні. Але треба розуміти, що ти живеш у суспільстві та що треба поважати інших людей.

– Я думаю, що нам цю грань доведеться пропрацьовувати ще певний час. А обговорімо міфи про геїв, які вам доводилося чути за все своє життя.

– Ті, хто дізнавалися, що я гей, казали мені: "А ми думали, що геї інші. Ну, вони такі манерні". Я, звісно, теж люблю поманерничати (сміється), але це стереотип. Усе ситуативно.

Інший стереотип, що всі геї ходять до салонів краси та проводять там цілими днями.

Ще інший міф те, що представники ЛГБТ-спільноти переодягаються або в жіночий, або в чоловічий одяг. Це, звісно, стереотип, бо переодягатися можуть і не з ЛГБТ-спільноти.

Коли було весілля у моєї двоюрідної сестри, ми поїхали в селище, де воно було. І там є така традиція викупати наречену. Мене переодягли в наречену, але все це сприймалося виключно жартома. Тобто знову ситуативно.

– Ще один міф про те, що нетрадиційна сексуальна орієнтація - це хвороба.

– Знаєте, той, хто думає, що це психічна хвороба, сам є психічно нездоровим. Тому що всі ми люди різні, і підлаштовуватися під кожного - дах поїде. Тому казати, що хтось правильний, а хтось - ні, це теж ненормально. Вам, наприклад, я не можу сказати, що погано, що ви любите чоловіків. Ні, кожен має право вибору.

– Окей, релігійна спільнота каже, що нетрадиційна сексуальна орієнтація - це проти Бога. Що ви відповідаєте на це?

– Згадаймо, що раніше Біблія наказувала спалювати людей. І знаєте, якщо постійно прислухатися до церкви, то нічого хорошого з цього не вийде. Якщо кажуть, що церква та держава - це дві різні вертикалі, то нехай воно так і залишиться. Церква не повинна втручатися в роботу держави, а особливо в життя людей.

Якщо людина сповідує ту чи іншу релігію, то це право людини, а не право церкви нав'язувати свою думку.

– Зупинімося тоді детальніше на релігійній течії. Перед інтерв'ю я читала різні релігійні ресурси. І в одній зі статей писалося, що в Україні сильна ЛГБТ-пропаганда, що вона не потрібна. На ваш погляд, це насправді так?

– Знаєте, я виходжу з будь-якого метро й постійно бачу плакати ЛГБТ, де написано "Кохайтеся" (сміється). Знову ж повторюсь, що це релігія нав'язує свою думку. Я думаю, що якби ми були на декілька століть назад, то мене вже спалили б на вогнищі за те, що я скажу.

Церква повинна бути присутньою в державі, тому що людям треба в щось вірити та мати змогу реалізувати себе десь. Але церква не повинна диктувати, як треба, а як не треба. Це не церкві вирішувати. Люди вирішують, як їм жити.

Церква, на мій погляд, зараз не така, як була раніше. Це зараз бізнес, який не платить податки. Тому прислухатися до тих, хто ніяк не розвиває економіку країни, це вже таке питання. Ми всі платимо податки, а релігійні організації звільнені від цього відповідно до чинного законодавства. Хоча підприємницьку діяльність вони ведуть. У кожній церкві є магазинчик, де можна щось купити й де вам не видадуть чек, хоча відповідно до податкового кодексу всі суб'єкти підприємницької діяльності повинні мати розрахункові апарати.

Тоді як прислухатися до структури, яка ніяк не підтримує країну, а навпаки повертає до Середньовіччя? Цікавий момент.

– От вам іще один цікавий момент. Я також прочитала, що прийняття одностатевих шлюбів знизить рівень народжуваності. Яка ваша думка?

– Дивно, що вони не спираються на те, що народжуваність і так знижується, але не через ЛГБТ-спільноту, а від інших чинників. Це й економічні чинники, і матеріальні можливості, фізичні. Жінка може не хотіти чи не могти народжувати, це і так є фактором зниженням народжуваності.

Зараз є головний чинник - війна. Щодня багато людей помирають, і не важливо, якого віку. Якщо помирає дитина, неважливо, якої статі, від цієї дитини далі не буде народжуваності.

Нехай релігійні організації покажуть своїм прикладом, скільки вони можуть дати можливостей для розвитку сімей. Я не бачив жодної церкви, яка взяла б 10-20 сімей і повністю їм допомагала б із забезпеченням.

Якщо релігійні організації так переживають за народжуваність, нехай допомагають жінкам, які не можуть народити. Хай оплачують операції для того, щоб жінка змогла народити. Що церква зробила для жінки такого важливого як для матері, щоб заявляти, що народжуваність падає? Кожен повинен займатися своєю справою.

– Як ви взагалі оцінюєте можливість прийняття одностатевих шлюбів в Україні? Особливо, коли ми йдемо в ЄС.

– Це дуже круте запитання. Я підтримую шлюби та партнерства. Але треба розуміти, що під час війни законодавство неможливо змінити, саме Конституцію.

Щодо партнерств, це дуже круте рішення, яке допоможе не тільки ЛГБТ-спільноті, а й звичайним парам також. Тому що партнерство - це не тільки про ЛГБТ. Це загалом про те, що кожна людина має право обрати собі партнера, яка буде розділяти ті чи інші обов'язки та права.

Яскравий приклад. Коли я був у реанімації, моєму хлопцеві заборонили заходити, тому що він юридично для мене ніхто. Як мені бути, якщо в мене є майно, певні заощадження, і зі мною щось трапиться? Якщо у нас із хлопцем є спільний побут і майно, як йому потім довести, що ми були разом юридично?

Навіть та сама реанімація. Я хотів, щоб він був біля мене, коли я прокинувся, але його не пускали. Я знаю, що він є біля території шпиталю, але я не можу його побачити. А він не може побачити мене.

А якщо треба ухвалити якесь рішення важливе? І я хотів би, щоб він знав це? І знову ж юридично він ніхто і не може приймати замість мене рішення. Ви вдумайтеся, що мені треба було казати матері, коли я був у реанімації!

Я лежу під крапельницями й кажу їй: "Мам, якщо я, наприклад, впаду в кому, відключайте мене від реанімації. Я не хочу бути овочем". Уявіть матері почути такі слова від дитини, яку вона 27 років виховувала! Це є наша клята політика! До яких пір якийсь комітет буде вирішувати за всю країну, треба нам цей закон чи ні?

Коли було перше голосування за створення цивільних партнерств, президент передав законопроєкт на розгляд профільним комітетам. І ви знаєте, найбільш образливо, що багато комітетів підтримали ініціативу, а Міністерство оборони заявило, що в них немає статистики стосовно представників ЛГБТ у війську.

Скільки ще камінг-аутів і втрачених життів вам потрібно, щоб люди могли самі вирішувати, як і з ким їм бути? Ми як громадяни обирали депутатів, щоб вони працювали на нас і задля людей. А вони працюють задля своїх інтересів.

– Як думаєте, в українській політиці є геї?

– Достатньо! Але є таке правило: людина не може зробити аутінг, якщо це перешкоджає діяльності тої чи іншої групи населення. Навіть якщо певний депутат зробить аутінг, це не означає, що це піде на користь для досягнення тих чи інших цілей. Тому що можна навпаки отримати осуд.

Знаєте, аутінг - це самий "крайняк" і коли безпосередньо є всі вагомі причини.

Дуже хочеться, щоб це інтерв'ю побачили з профільного комітету Міністерства оборони, який сказав, що немає статистики. А скільки вам, шановні депутати, потрібно життів, щоб ви нарешті почали працювати для людей? Вас забагато у Верховній Раді!

– Всиновлення дітей одностатевими парами. Як ви до цього ставитеся та чи потрібно це Україні?

– Так. Якщо двоє людей мають цивільне партнерство та в них є всі можливості для виховання дитини, то чому не дати людині ці права. Враховуючи, що багато дітей залишилися сиротами через війну. Кожен має право на щастя, на розвиток, на любов.

А наші депутати переводять все в паперову площину. Якби була воля, уже давно прийняли б і партнерства, і шлюби. Коли їм треба, вони приймають закони та поправки вносять.

Пам'ятаєте, коли легалізували гральний бізнес? То якось знайшлися можливості! А щоб дати людям можливість бути разом офіційно, то тут немає політичної волі.

То, перепрошую, не в мене перша група інвалідності та ураження головного мозку. То в депутатів, які заангажовані. Якби тільки було бажання.

Коли президент склав присягу, в перші тижні по 10-20 законів щодня наліво-направо приймали. А тепер у них немає політичної волі? 300 лобів сидять у Верховній Раді, і вони не можуть прийняти! Нас у батальйоні було менше, і то ми робили значно більші справи! А тут вони не можуть зробити.

– У мене до вас фінальне запитання. Які ще зміни ви хотіли б бачити в Україні в площині ЛГБТ-культури?

– Окрім цивільних партнерств та всиновлення дітей, я хотів би, щоб закони не робили саме під ЛГБТ. Я хочу, щоб у моїй країні, за яку мої хлопці на передовій втрачають свої життя та здоров'я, були рівними всі права без приставки "це закон для ЛГБТ".

Закон повинен бути для всіх рівним. Кожна людина має право на все те, що є в суспільстві. Я як громадянин маю право і на роботу, і на навчання, і на розвиток, на лікування, на сім'ю. Я хочу зі своїм хлопцем будувати сім'ю, бізнес. Я хочу бути на рівних.

Чому для сплати податків або виконувати закон, то всі рівні, а щоб зробити закон для людей - то ні, це для ЛГБТ. Давайте урівняємо всі закони. Є сімейний кодекс? Зробімо так, щоб усі мали право на шлюб, а не тільки чоловік і жінка.

Це дурість - розділяти на ЛГБТ чи не ЛГБТ.

Поки люди самі цього не захочуть і не зрозуміють, що треба любити одне одного, підтримувати та поважати, нічого не зміниться. Але, шановні глядачі, треба щось змінювати. Давайте змінювати країну та себе першочергово! Якщо ми почнемо себе змінювати, зміниться й оточення.

Радимо вам почитати велике інтерв'ю з військовим та актором Дмитром Лінартовичем про бойовий досвід на сході, "філософію" російської армії та українських зірок-зрадників.