Як діди? – Так, але є нюанс. Стислий курс історії росії ХХ сторіччя з важливими висновками

Тож. Перші – місцями катастрофічні – невдачі російської армії цілком органічно навіть підживлювали цю систему порівнянь. Ось – знову на нас «напали», знову якісь «фашисти та нацисти», знову «ми захищаємо батьківщину від навали з Заходу». Маячня? Так, але вона подобається Путіну, подобається його пропагандистам і подобається тим, хто шукає виправдання своїй кровожерливості до українців. Але минуло 16 місяців і все, що за цей час вдалося Росії – це:

1. Провести не дуже вдалу мобілізацію. І опинитися в положенні, коли наступна масштабна хвиля несе непередбачувані ризики для режиму.

2. Трохи збільшити виробництво ракет. Наростити виробництво БПЛА і залучити технології в Ірану.. Неприємно, але українська ППО посилилася непропорційно сильніше і буде ще сильніше. Для Росії ніякою вундервафлею це не стане.

3. Більш-менш стабілізувати економічне падіння (уникнути швидкого краху) і триматися відносно окремих апокаліптичних очікувань.

Не дуже багато для країни, яка 20 років готувалася до війни. Ні. Це все не робить Росію слабким ворогом, бо в рази більша економіка, за останні 20 років – в десятки разів більший військовий бюджет, ніякого роззброєння – це все нікуди не поділося. Однак підтримка провідних економік світу і технологічних гігантів тепер на нашому боці. До того ж Росія позбавлена кількох ключових переваг, які мав СРСР 1941 року. Як природного, так і структурного характеру.

Демографія. СРСР 1941 – це молода країна в умовах демографічного вибуху, що тривав вже майже 50 років. Навіть голод, революція, кривава громадянська війна, колективізація та пришвидшена урбанізація не могли з тим нічого зробити. Сучасна Росія – це країна, яка вимирає з темпами 1 млн на рік.

Суспільство і державний лад. СРСР 30-х був суспільством з дуже специфічною системою цінностей та мотивацій. Але головна відмінність від сучасної Росії була у формулі, яку можна описати трансформованим радянським лозунгом: «Залізною рукою загнати людство в щастя».

Це був модернізаційний проєкт, який готовий був йти на індустріалізацію, інвестувати в масову освіту і науку заради якщо не світової революції, то для забезпечення власного існування. Крім того, 20і та 30і були ще сповнені вірою в те, що можна створити «нову людину», яка відмовиться від усього старорежимного. І навіть та серія геноцидів та соціоцидів, яку радянська влада впровадила проти українців, сибіряків, казахів була частиною їх класової боротьби за прогрес. Збочений, але все ж прогрес. А прогрес і соціальна інженерія неможливі без мобілізації суспільства.

Тому вся радянська пропаганда, все довоєнне кіно, освіта та виховання були побудовані на принципах «сьогодні ми працюємо для побудови щасливої країни, а завтра ми всі маємо піти за неї воювати». Егалітарність була головним стовпом пропаганди, а на фоні суперелітарної структури Російської імперії радянська «система рівних можливостей» виглядала для багатьох привабливою.

Тому, коли почалася війна, мільйони (без іронії) побігли ставати до лав «червоної армії». Крім того, зважаючи на доступ до обмеженої кількості інформації, багато з тих, хто щиро радянський режим ненавидів, сприймали напад Німеччини саме як напад на їхній дім. А не як війну двох тоталітарних режимів.

Путінська Росія інша. Це режим, який повернуто в минуле. Він хоче у славетні часи Російської імперії початку 20 ст. А це – період максимального шовінізму та реакції на реформи 60-х років 19 ст. Ідеологічно Путін наслідує не бадьорі плакати 30-х, а формули Побєдоносцева в перекладі відвертого фашиста Ільїна.

Відповідно. Пропаганда робила все, щоб росіяни були максимально: а) атомізовані; б) соціально неактивні; в) занурювалися в ескапізм. Бо така система, як у Путіна – електорально-інформаційна феодальна автократія – може існувати виключно в умовах пасивного й атомізованого суспільства.

До тривалої війни, коли треба мобілізувати максимум сил і засобів, таке суспільство не може бути готове. Щоб люди були готові бігти у призовні пункти чи на заводи робити танки або донатити на фонди – суспільство має або само себе тренувати (при демократії), або держава має його тренувати (при модернізаційній диктатурі).

Усі ці «Готовий до праці й оборони», фільми, соціалістичні змагання – елементи підготовки до мобілізації. Вироблення рефлексу. Який – попри весь жах і страждання радянського суспільства – спрацював. Ми тренувалися на акціях протесту і Майданах. І у нас він теж спрацював. У росіян цього покоління такого немає.

Ця нездатність до мобілізації суспільства переноситься і на саму державну систему. Робить її кволою, неефективною і нестійкою. Бо без внутрішніх подразників і конкуренції все поступово деградує і наповнюється конформізмом. Така система працює доти, доки вона стабільна. Як тільки вона зазнає значних зовнішніх чи внутрішніх ударів, вона швидко деградує. Швидко - це не за місяць, але – за кілька років.

Тож, якщо і порівнювати путінський режим з радянською історією, то найбільш доречно подивитися у 80-ті роки. Коли режим очевидно деградував і став таким саме кволим та старим. Якщо подивитися на оточення Путіна і на самого Путіна, то вони й правда все більше і більше схожі на Політбюро тих часів.

За великим рахунком, щоб прийти в 1989 рік (коли стало зрозуміло, що СРСР – усе), КПРС пройшло шлях від страшного (буквально – кривавого) мобілізаційного проєкту до максимально демотиваційного режиму. Бо тільки в цих умовах можна було зберегти існування радянської диктатури. Тому що бігти в темпі СРСР часів індустріалізації та Другої світової можна дуже недовго. Будь-яке суспільство втомлюється. І далі – або демократизація (як це було з Кореєю Пак Чон Хі), або консервація і деградація. Як сталося з СРСР.

Путін пройшов той саме шлях, тільки не за 60 років, а за 20. На плечах реформ 90-х та завдяки сприятливій кон'юнктурі його режим отримав бадьорі 00-і. Десь року до 2007. Але світова криза на фоні очікувань суспільства ставили його й оточення перед вибором – або йти шляхом демократизації та розбудови інституцій, або все згорнути й будувати диктатуру. Вони обрали зрозумілий шлях. І прийшли в ту точку, яку ми спостерігаємо зараз. Межу колапсу і краху. І піке вже в процесі.

Бо кволе суспільство, якому майже на все начхати лояльне за звичкою. Бо квола держава підтримує сама себе за інерцією. Бо неможливість щось змінити без ризику катастрофічного дисбалансу. Імперії помирають від кишкової непрохідності. Оце – саме про Росію. 1917. 1991. І зараз.

Коли наші песимісти кажуть, що Росія ледь не вічно буде загрозою, у мене на це є дві тези:

1. Рано чи пізно всі імперії падають. Навіть Візантійська впала, хоча здавалася вічною.

2. Росія занадто велика, щоб пережити демографічну кризу. Її територіальна розірваність не дозволить вилікувати депопуляцію та ще один режим у маразмі реформами та міграцією. Воно неминуче розповзеться. І навіть якщо залишиться якась російська національна держава – то вже буде не те.

Нам ще буде дуже важко. Але, як ще на початку цієї фази війни написав Tregubov, ми можемо раз і назавжди закрити питання з Росією. Не без її безпосереднього сприяння.

Автор: Юрій Богданов, блогер