Парламентські вибори в Британії: хто прийде до влади та чи збережеться любов Лондона до Києва

Будь-які чергові вибори в країні, від допомоги якої залежить майбутнє України, зазвичай викликають стривожену хвилю запитань: чи не зменшиться закордонна підтримка українців? Оголошення дати виборів у Сполученому Королівстві, можливо, провокує найменше страхів серед українців – надто всі звикли, що Британія чи не найбільш стабільний партнер України. Це відповідає дійсності, але так було не завжди. Пише ТСН. 

Що чи хто впливає на лондонську підтримку України? Чого чекати після парламентських виборів у Британії 4 липня? Читайте далі у цій статті першого заступника директора Центру "Нова Європа" Сергія Солодкого.

Британська любов до України не завжди була очевидною для українців. Наприкінці 2021 року Центр "Нова Європа" замовив соціологічне опитування, в якому попросив співвітчизників відповісти на таке запитання: кому з закордонних лідерів вони довіряють? Британський премʼєрміністр Борис Джонсон отримав тоді рейтинг довіри у приблизно 40%. Проте більш цікавим був інший показник: майже 37% українців зізналися, що не знають такого політика, або їм важко визначитися з оцінкою. Хто б міг подумати, що вже за кілька місяців Джонсон стане народним улюбленцем, на його честь називатимуть десерти, його вислови ставатимуть крилатими, пісня зі згадкою "премʼєра Джонсонюка, що танки гриз, як барбарис" стане вірусною. Це маленька ілюстрація того, як певні дії і заяви можуть перетворити закордонного політика на людину-легенду та народного героя.

Є ще й другий не менш показовий приклад. У 2015 році наша аналітична команда замовляла серію соціологічних опитувань у різних країнах Європи. Зокрема, ми попросили британців: назвіть аргументи на користь приєднання й проти приєднання України до ЄС в майбутньому?

Майже половина британців не змогла назвати жодного аргументу. Це був найбільший показник "незнавців" порівняно з іншими країнами, в яких робили дослідження. Можливо, вся справа в британському євроскептицизмі? Але ж такий аргумент фігурував в опитуванні (опцію "я проти розширення ЄС взагалі" тоді обрало 9% британців). Наше припущення було досить сумним: британці виявляли фактично байдужість і брак інтересу до зовнішньополітичної долі України (причини тут можуть бути різними).

Можемо довго перераховувати приклади амбітного порядку денного Лондона щодо України. Починаючи з того, що до Brexit Сполучене Королівство завжди підтримувало майбутнє членство України в ЄС. Британський політикум також виступав за членство України в НАТО (по суті, від самого початку – від 2002 року, коли Київ вперше про це заявив офіційно). Британська дипломатія вважається більш прогресивною в пропонуванні обмежувальних заходів щодо Росії. Але символічною деталлю такої політики було й те, що британські премʼєрміністри, як виглядало, ігнорували Україну.

У лютому 2022 рокудоводилося констатувати, що за 26 років незалежності в Україну відбувся аж один (!) повноцінний візит британського премʼєрміністра - Джона Мейджора у 1996 році.

Британський істеблішмент завжди знаходив аргументи, чому українці мають із розумінням поставитися до "щільного графіку" британських премʼєрів. До повномасштабного вторгнення українські дипломати в приватних розмовах не раз жалілися на те, як складно організувати зустрічі з британськими партнерами. Вторгнення 2022 року різко змінює ситуацію – Британія стає одним із чемпіонів із підтримки України. Закордонні дипломати зізнавалися: інші лідери західних країн заздрили Борису Джонсону, який стає улюбленцем українців. Британія за його урядування першою порушувала західні табу на поставки різного виду озброєння.

Чинний премʼєр Ріші Сунак стає першим, хто поставив підпис під безпековою угодою з Україною. Проте чи справа лише в іменах конкретних політиків? У випадку з Джонсоном – можливо. У випадку з Сунаком – не факт. Джонсон, ставши міністром закордонних справ у 2016 році, майже одразу отримує імідж активного прибічника України. Часом складалося враження, що він був головним відповідальним у Британії за "українське досьє", зважаючи на заклопотаність тодішньої премʼєрки Терези Мей "Брекзитом".

Проте головна гарантія британської підтримки України сьогодні – це все ж не Джонсон, Сунак чи Кемерон, а виборці Сполученого Королівства. Британські політики, навіть не маючи жодного інтересу до нашої частини світу, змушені враховувати думку власних громадян. Важливим є суспільний запит на масштабну підтримку України. Відтак чи не вперше в історії українсько-британських відносин можемо говорити, що зміна уряду чи імені премʼєрміністра не позначиться на активному співробітництві. Британські політики, дипломати, журналісти й пересічні громадяни – всі однаково вірять в необхідність підтримки України.

Останнє опитування в Британії показує: 57% британців мають позитивну думку про Україну (із 195 країн, згаданих у дослідженні, Україна розташована на 23 місці у рейтингу найбільш популярних країн). Для порівняння: США на 45-му місці, Індія на 70-му. Про Росію можна й не згадувати – надто очевидна її низька оцінка: вона розташувалася на 174-му місці (до країни-агресорки прихильно ставиться 13% британців).

Ні в кого немає сумнівів, що позачергові вибори 4 липня завершать 12-річний період урядування консерваторів. Опитування показують: 44% британців готові віддати свої голоси за лейбористів, лише 23% - за консерваторів. Не дивно, що більшість масмедіа одразу вийшли з матеріалами на однакову тему: чого очікувати від наступного прем’єрміністра - лідера Лейбористської партії Кіра Стармера.

Репутація європейських ліваків, які зазвичай більш прихильно ставилися до діалогу з Росією, мало стосується британських лейбористів. Тоні Блер, котрий керував країною у 1997-2007 роках, перейняв багато підходів епохи тетчеризму, на міжнародній арені повністю солідаризувався з "яструбиними" ініціативами США (зокрема, в воєнних кампаніях в Афганістані та Іраку). Намагання впроваджувати політику "третього шляху" - намагання знайти золоту середину - відображало загальний суспільний запит на яскравих, харизматичних політиків. Ідеологія в 1990-х роках, здавалося, більше не відігравала такого значення, як у період Холодної війни.

Важливо, що Україна комунікувала з лейбористами на чолі зі Стармером давно. Та й сам він відповідав взаємністю - торік лідер лейбористів зустрічався з Володимиром Зеленським у Києві. Лідер лейбористів неодноразово обіцяв підтримку Києву у разі зміни уряду. В цьому сенсі особливо прикметними були не лише заяви, але й дії.

Нещодавно видання The Times опублікувало показовий матеріал про роль британських політиків у схилянні Дональда Трампа до того, аби республіканці у США зрештою проголосували за надання допомоги Україні на понад $60 млрд. Тіньовий міністр закордонних справ Девід Леммі, який, напевно, очолить зовнішньополітичне відомство в новому яряді, зустрічався з цією метою з представниками оточення Трампа. Леммі, як і інші численні британські гості, намагався переконати їх, що підтримка України відповідає інтересам США (один із аргументів – без допомоги українці довго не протримаються, і майбутньому президенту США доведеться визнати поразку перед Путіним). Важливо, що лейбористи в цьому плані грали в одній команді з консерваторами – з такою ж місією перебували в Штатах численні представники правлячої партії. Так, 8 квітня з Трампом зустрічався міністр закордонних справ Девід Кемерон.

Внутрішньополітичний консенсус Британії – це хороший сигнал для України. Готовність британців слугувати свого роду представниками українських інтересів в США – ще кращий. Британська дипломатія має давні традиції, її інтелектуальний ресурс беззаперечний. Проте, так само беззаперечним є і той факт, що ключовим гарантом підтримки України залишаються саме громадяни Британії, чию думку змушені враховувати тамтешні політики.