Тест-драйв Infiniti M37x: Infiniti М проти Автодору У

Кращє їхати в цій машині заднім пасажиром, в кріслі з підігрівом, налаштувавши нахил спинки. Розкривши широкий підлокітник, грати на клавішах клімат-контролю та аудіосистеми, додивлятися фільм на вбудованому в підголовник екрані.

Так я і провів попередню добу, на кшталт дрібного вельможі столичного граду, а потім через брак здорового глузду сів за кермо.

Погодьтеся, тільки людина невеликого розуму могла погодитися на тест преміального легкового автомобіля взимку, та ще й — посеред катастрофічного снігопаду. Єдине авто, яке слід випробовувати у таку погоду — міцний позашляховик із лебідкою.

Я ж сидів у його повній протилежності — Infiniti М, елегантній, цілком нафаршированій і ніби повнопривідній, усвідомлюючи, що цей повний привід навряд чи розраховано на тисячокілометровий марш засніженою Україною.

FM-радіо в усі 16 динаміків переконувало мене, що державну трасу Київ–Чоп розчищено по всій довжині. Але перші ж кілометри за Кільцевою показали, що це брехня.

Розчищено було вузьку смугу — не скрізь і абияк. Другу, мабуть, було визнано нашим автодором чи то непотрібною, чи то шкідливою — її відвели під снігові завали. Тож знаки звуження дороги (куди ще?) і дві смуги (де друга?) сприймалися як знущання. Здебільшого це була просто дорога між двома кучугурами. Білий колір японки на тлі сніжної країни вбачався недоліком — помаранчеву машину в заметах знайти легше.

Каша із бруду, снігу, льоду, в яку машина впливає як слон у кисіль під хрускіт усіх систем... Комп’ютер хитромудро погоджує відкриття дросельної заслінки, підсилювач керма, кут повороту всіх коліс і перемикання семишвидкісної автоматичної коробки. Але таке покриття конструкторами не передбачено. Нестандарт. Знай перемикай режим зі «стандарту» у «сніг» і назад.

Ні, це не тест-драйв, це не випробування машини, це неоголошена холодна війна — сутичка двох цивілізацій. Винахідливість, кваліфікація одних проти бездіяльності інших.

Думка про те, що будь-якої миті можна застрягти в заторі, змушувала маніакально заправлятися, щоб мати пов­ний бак бензину. У разі застрягання пальне було ліками від страху: у цій машині обігрівається навіть кермо. Начебто для економії пального можна обрати спеціальний економічний режим, але, дивлячись у вікно, стримуєшся.

Хтось помилився із концентрацією антифризу — з форсунок не сочилося нічого, і тільки мороз –18 та вітер допомагали перетворювати бруд на лобовому склі на суху крихту та благополучно змахувати її двірниками.

Просвіт був споріднений із прорахунком: достатньо було 15 см снігу під днищем, щоб «сісти на пузо».

На будь-які хитрощі японських конструкторів в українського автодору знаходиться проста глузлива відповідь. Добре, що електронний асистент відстежує дорожню розмітку, але радарів для перегляду розмітки крізь трисантиметрову кригу ще не вигадали.

Я жодного разу не відключив електронну систему стабілізації — ефектно ворушити задом просто не було місця, йшлося не про те, щоб хвацько увійти в поворот, а щоб із пенсіонерською обережністю прямувати стежкою міжнародної траси.

Тож стокілометрову швидкість я набирав значно довше можливих 6,3 секунди — воно мені треба?

Не стала мені у нагоді і система попередження про машину в «мертвій зоні» — обганяти мене не було кому: автівки понуро трималися одна одної, немов каченята. Гадати про те, що чекає на тебе за поворотом начебто знайомої дороги — безглуздо.

Й уїдливе запитання самому собі: який сенс у володінні чудовою річчю в такій країні?

Десь під Рівним, пройшовши вершину пагорба, машина сковзнула своїми 1,8 т й увійшла у вільне діагональне ковзання — на кілька митей — а потім бездоганно пройшла триста метрів крижаного спуску. Гідність, з якою роблять роботу одні, проти байдужості та гидливості, з якими її не роблять інші.

Нічого не вигадано світовим автопромом для добового стояння десь під Бродами. Тут необхідно було б висадити простий лісозахист — але для автодору та МНС краще щорічне фінансування і вічна боротьба із заметами.

Скільки в нас бензину в баку? Правильно — 80 літрів. Можна ще сунути додаткову каністру, дві, три до величезного багажника, де, мабуть, передбачалося місце для дорогих шкіряних валіз. Нічого не допоможе, окрім людей із навколишніх сіл, які виносять варену картоплю до замерзаючих водіїв і розбирають дітей на нічліг по хатах.

Виходить, що до опцій якогось пакета «хайтек» мають додаватися ось такі добрі люди, без цього ніяк. Стоячи в заторі, зручно покласти зуби на ергономічну поличку і грітися новинами радіо аж до закінчення полону: нічого не вигадано японцями для боротьби із брехнею. До речі, про полички. Навіщо у Infiniti такі великі клавіші? Вони були би зручними босу, якщо він «по-нашому» сідає праворуч від водія. Але якщо він розташовується «правильно», тобто ззаду, — весь солідний дизайн передньої панелі — втрачає доцільність. Незручний він і водієві — шикарна панель завелика, далеко тягнутися. У водія, щоправда, є альтернатива — управління на кермі, але й воно не найвдаліше. Естетика переважає над функціональністю.

Тут я сперечаюся сам із собою. Я сам хвалив цей монументальний дизайн кілька років тому, але, схоже, його час минув. Сьогодні я волів би щось менш пафосне, але ергономічніше. Може, обіцяна серія Q дасть відповідь?

Застарілі електронні карти ігнорують нові ділянки М-06. Дивно їхати через населені пункти й бачити на навігаторі обмеження у 110 км або, навпаки, обмеження у 60 км там, де жодних обмежень не встановлено.

Коли машина такою ж нерозчищеною бруківкою злетіла до львівської Цитаделі, я зітхнув із полегшенням. Ніщо за 1 000 км не змогло зупинити самурайський преміум-клас: ані могутня зима, ані злодійкуватий автодор.

Втім, це не кінець війни. Швидкість руйнування українських доріг явно починає перевищувати швидкість вдосконалення японських автомобілів. Дивишся, і за кілька років електронне чудо зробить харакірі десь під Житомиром, назавжди поступившись дорогою коню.