Фото і Відео
Фоторепортажі
Штурмове попередження: як живе Одеса під час війни
Околиці Одеси обстрілює російська армія. Розмови про можливу висадку десанту ведуться тут від початку війни. Одеський фотограф Максим Фіногєєв показав і розповів, чим живе місто, яке готується до штурму, і чому тривожні новини та страх, що Одеса повторить долю Миколаєва, змінили її мешканців на краще.
— Іноді мені здається, що в Одесі нічого не змінилося. Місто живе та працює, вранці на деяких вулицях навіть з’являються затори. Але це відчуття триває недовго, війна нагадує про себе постійно — барикадами, блокпостами, сиренами. Особливо на вихідні, коли з вулиць зникають люди й машини.
Нещодавно я опинився біля пам’ятника Невідомому Матросу. На території цього меморіального комплексу із колонок звучать вірші, присвячені Другій світовій. Серйозний, добре поставлений голос читає про те, як важливо пам’ятати жертв війни. Дивно, як це повідомлення резонує з тим, що відбувається зараз. Я бачу, як ми щодня здійснюємо подвиг, про який нам у школі розповідали ветерани Другої світової. Ми переживаємо переломний момент історії — не лише української, а й всесвітньої. З кожним днем я пишаюся нами, українцями, все сильніше.
Нині в Одесі дуже багато іноземних фотографів. Військові забороняють їм знімати все, що пов’язано з військово-оборонною інфраструктурою. Самих військових знімати можна, але вони найчастіше проти. Тому фотографують звичайних людей.
Я ніколи не бачив такого піднесення волонтерського руху в моєму місті. Охочих допомогти настільки багато, що у кожної групи з’явилася своя специфікація: одні займаються медициною, інші допомагають знайти пісок та мішки для барикад, треті плетуть маскувальні сітки. У місті їхня робота не дуже помітна, вся активність відбувається у телеграм-каналах. Волонтери самоорганізувалися за лічені дні, ніхто нікому не пояснював, ніхто нікого не вчив.
Я переживаю, що Одеса може опинитися в такій же ситуації, що й Маріуполь. Місто можна легко відрізати від країни. Постійно спливає інформація, що росіяни в Одесі намагаються висадити десант. Хочеться вірити, що вони цього не зможуть зробити. Місто, як мені здається, добре захищене.
Я полагодив валізу, зібрав речі, але так і не зміг залишити Одесу. Подумав — ну поїду я, і що далі? Пообіцяв собі, що евакуююся, тільки-но відчую — вже час. Але з кожним днем поріг чутливості до того, що відбувається, підвищується: якщо спочатку було дуже страшно, то тепер я майже не боюся. Щодня я розумію, що нікуди звідси не поїду.
