Фото і Відео
Фоторепортажі
Дітям з деокупованого села дали камери та попросили знімати що завгодно. Ось, що з цього вийшло
Зруйновані будівлі, свійські тварини та військова техніка — діти з села Лукашівка на Чернігівщині зняли на плівку те, що бачать кожного дня.
Від села Лукашівка до Чернігова п’ятнадцять хвилин автобусом. Майже три тижні у березні воно було окуповане росіянами. Як тільки село звільнили, туди почали приїздити волонтери. Серед них були Дмитро Зубков та Артем Скороходько, які запропонували місцевим дітям тиждень знімати на плівку все, що відбувається навколо. З цього вийшов проєкт Behind Blue Eyes, який уже найближчими вихідними покажуть у галереї. Що фотографують діти, які на власні очі бачили окупацію, та що на цих світлинах вразило волонтерів, вони розповіли Bird in Flight.
— Як тільки Чернігівщину деокупували, ми почали привозити туди гуманітарну допомогу. Обрали три села: Ягідне, Лобода та Лукашівка. Саме в останньому ми розпочали свій проєкт. Цьому передували десь п’ять поїздок — у кожну ми привозили по два пікапи з допомогою. За цей час ми познайомилися з дітлахами, які гралися біла гуманітарного центру, та стали з ними приятелями. Про війну вони особливо не говорили. Лише один із хлопців якось розповів, що село обстрілювали з «солнцепёков», і від того, як буденно він про це говорив, стало моторошно.
У мешканців села немає трауру. Здається, що їм не до туги: треба відбудовувати Лукашівку, збирати врожай, годувати рідних. Діти також не здавалися наляканими. Вони бігали, гралися, сміялися — одне слово, робили все, що й мають робити діти їхнього віку. Нам захотілося зберегти це відчуття надії, їхню безтурботну радість та поділитися з іншими. Спочатку думали, що село має зняти хтось із дорослих. Але швидко зрозуміли, що бажаного ефекту не буде — світ з висоти дорослої людини ми бачимо щодня. Тож ми запитали, кому з дітей було б цікаво познімати Лукашівку на камеру. Вони доволі безпосередні, й ті, кому це не цікаво, чесно про це сказали. Але 9 дітлахів визвалися спробувати.
На власні кошти ми купили камери та плівку до них. Пояснили дітям, що це не схоже на смартфон і у них є лише 27 кадрів. Вони слухали уважно, але як тільки взяли камеру, почали знімати свої руки, друзів, усе, що впадало в око. Ніяких конкретних завдань ми не ставили й пообіцяли приїхати за тиждень.
Ми були готові, що з 9 камер цілими до нас повернуться лише декілька, але діти поставилися до цього заняття відповідально, нічого не розбили та не загубили. Коли ми проявили плівки, це був, мабуть, найщасливіший день від 24 лютого. Особливо здивувало те, якими різними вийшли ці світлини. У кожного була своя «техніка»: хтось намагався знімати макро, у когось кадри виходили розмитими, у когось засвіченими. Теми також відрізнялися. Ті, хто старший, фотографували зруйновані будівлі, а молодші — переважно квіти чи тварин. Особливо вразив знімок із рукою дівчинки, яка тримає кульбабки на фоні блакиті неба. У ньому є щось напрочуд життєствердне.
Зараз ми не встигаємо розбирати запити — від медіа, брендів, просто людей, які побачили проєкт в інстаграмі. Благодійна складова проєкту полягає в тому, що ми спитали кожну дитину про її бажання та опублікували ці списки в інстаграмі, аби кожний міг допомогти їх здійснити. Задонатити нам можна за посиланням або самому придбати річ чи домашню тварину, і подарувати її дитині. Перша експозиція буде представлена в галереї Avangarden у Києві вже найближчими вихідними, але ми не зупинятимемося на цьому. Наша мрія — зробити так, щоб ці фото побачили бодай по всій Україні, але краще — по всьому світові.
