НОВОСТИ ДНЯ: Тайна великого затемнения Бетельгейзе официально раскрыта  На дне озера в США нашли самолет, похожий на пропавший в 1965 году  В США подводные археологи обнаружили орудия из обсидиана возрастом 9000 лет  В Украине может быть лучший урожай за 10 лет: в Укргидрометцентре озвучили прогноз погоды  Одесский историк нашел новые документы о массовых расстрелах НКВД  Крупнейшая авиагруппа китайских ВВС пролетела мимо Тайваня  В Украину ворвется антициклон Zoe с мгновенными сильными ливнямивсе новости дня
Фоторепортажиметки: портрет
  • Кафе «Кафе»: перехилити чарочку на львівському вокзалі Кафе «Кафе»: перехилити чарочку на львівському вокзалі

    Одного дня львівська фотографка Яна Сідач проходила повз Приміський вокзал Львова та звернула увагу на кафе, що працює там уже років тридцять. Заклад давно обіцяють знести, але кафе «Кафе» продовжує існувати наперекір усьому — часу, змінам, обставинам. Яна почала заходити туди та знайомитися з відвідувачами — як постійними, так і тими, хто забігає до кафе перед електричкою на «сто грам». — Після ремонту Головного залізничного вокзалу планується ремонт Приміського вокзалу, і прохід, де розташоване кафе, мають перетворити на торгово-розважальний центр. Заклад доживає останні дні, його багатолітня історія завершується, а з нею підуть і постійні клієнти з різними характерами — вся ця строката ковдра певного прошарку суспільства з конкретної епохи. Коли я вперше зайшла до «Кафе», то одразу звернула увагу на продавчиню — щиру та привітну. І чим більше я проводила там часу, тим більше мені подобалася пані Галина. Через місцезнаходження закладу та його аудиторію ця жінка стикається з конфліктними ситуаціями, навіть бійками, та попри все їй вдається залишитися делікатною, ввічливою та стриманою. Інколи за розмовами я дивувалася широті та сміливості її поглядів, а говорили ми про дуже різні речі. Багато відвідувачів «Кафе» приходять саме до неї, бо її тут люблять. Перед тим як перейти сюди, пані Галина 25 років пропрацювала в кафе «Експрес», що за рогом вокзалу. За спеціальністю вона технолог харчового виробництва, тож знає все про цю справу. Перед Новим роком пані Галина сама прикрашала «Кафе» гірляндами, ставила ялинку, бо хотіла створити затишок. «Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти. Я відчуваю їхню радість, і від цього мені теж стає дуже добре», — зізнається вона. Відвідувачі ж «Кафе» спочатку ставилися до мене сторожко. Мені потрібно було заслужити їхню довіру, вписатися в тутешній простір, зробити щось таке, щоб стати своєю: їсти і пити те, що й усі, слухати і чути їхні історії, розповідати про себе, просто бути тут і зараз. Тільки так я отримала взаємність — щире спілкування і добре ставлення. Люди тут зазвичай шукають компанію, але іноді до кафе заходять і випадкові відвідувачі, які в очікуванні своєї електрички їдять чанахи та п’ють «сто грам». Якось один чоловік приніс до кафе свого кота, а потім бігав по ганчірку, щоб протерти стіл, де той кіт став лапками. Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю. Тут моральна система переверталася з ніг на голову: ті, на кого суспільство вішає ярлики, виявлялися в деяких ситуаціях більшими людьми, аніж решта. Ще запамятався чоловік, який приходив до кафе майже кожного дня, сідав за столиком біля вікна і завжди замовляв 70 грамів горілки та 30 грамів води. Сидів хвилин п’ятнадцять, слухав інших, сам нічого ніколи не говорив і виходив. Також у кафе інколи буває ромка Рада, з якою пані Галина познайомилася ще 25 років тому. Відтоді Рада вже народила стільки дітей, що продавчиня перестала запам’ятовувати їхні імена, але останнього сина точно звуть Чак Норріс. А нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції. Так тут з’явилася одна чорна стрічка на все «Кафе».

    23.04.2021 35 4978
  • У художньому музеї Чернігова «оживили» портрети модниць минулих століть У художньому музеї Чернігова «оживили» портрети модниць минулих століть

    У Чернігівському художньому музеї ім. Г. Галагана в межах мистецького проєкту "Мода в образотворчому мистецтві" спробували відтворити жіночі образи з представлених на виставці портретів. "Разом з партнерами – Театром мод AM Theater Models Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування під керівництвом Марини Гойденко, а також фотографом Андрієм Дєрзким – ми спробували відтворити жіночі картинні образи, "оживляючи" їх і таким чином наближаючи до глядача", - йдеться у повідомленні на сторінці музею у Фейсбуці. Як зазначається, важливо було досягти візуальної схожості моделі із образом на полотні: відтворити позу, жести, вбрання у його загальних рисах. Це потребувало концентрування уваги на деталях, які часто залишаються непоміченими: зачісці, прикрасах, фасонах одягу, фактурі тканини. Над втіленням ідеї працювали майстри та учні училища – візажисти, стилісти, перукарі-модельєри та моделі. Онлайн-ініціатива музейного проєкту належить його кураторці, старшій науковій співробітниці музею Світлані Демченко. Культурно-просвітницький проєкт "Мода в образотворчому мистецтві" стартував 10 грудня 2020 року виставкою живопису та графіки. Вона включає майже 40 портретів, які відтворюють модні тенденції та деталі чоловічого й жіночого вбрання ХVIII – поч. XX ст.

    16.01.2021 14 4405
  • Революция — это женщина: Портреты протестующих белорусок Революция — это женщина: Портреты протестующих белорусок

    С первых дней белорусских протестов на улицы выходит много женщин — они выстраиваются в цепи солидарности, приносят цветы и, кажется, совсем не боятся жесткой реакции силовиков. Белорусская журналистка Юлия Шабловская снимает своих соотечественниц, которые хотят наконец быть услышанными. — С первых дней протестов вместе с мужчинами на улицы выходили и сотни женщин. Красивые, смелые и отважные, они говорили о том, что выборы сфальсифицированы, а их голоса украдены. Многие за это попали в тюрьму: мирные акции протеста режим признал несанкционированными и незаконными. Омоновцы и сотрудники милиции не выбирали слов и не жалели безоружных людей при задержании. Женщин в том числе жестоко «винтили» и избивали, некоторых даже насиловали милицейской дубинкой, унижали, держали сутками без еды, воды и возможности попасть в уборную. Но это не испугало белорусок, а наоборот — разозлило и мотивировало их. Они решили бороться за свои идеалы и убеждения. С цветами в руках они выстроились в цепи солидарности, защищая детей и мужей, отцов и братьев, друзей и себя. «С нас хватит! Нас много, и это наша страна. Всех в тюрьму не посадишь!» — кричат они Лукашенко на каждом митинге. Никогда раньше белорусы, а тем более белоруски не выходили на улицы, чтобы объединиться и говорить об изменениях в своей стране. Это исключительный и прекрасный момент в истории современной Беларуси. «Я могу сделать ваш портрет?» — «Да, конечно!» Впервые за 10 лет работы журналистом я почувствовала: люди перестали бояться. Я не спрашивала тех, кого снимала, о возрасте, о том, где они работают и чем занимаются в свободное время — не было на это времени. Каждая хотела рассказать, как после 9 августа 2020 года изменилась ее страна, как изменилась она сама. Я прекрасно понимаю это воодушевление. Много лет белорусская женщина должна была тихо играть свою роль: работать и заботиться о доме и детях, быть умной, обаятельной и красивой подругой, женой и матерью. Теперь у каждой из них есть голос. И они не собираются молчать. Вместе они говорят четко и громко. И все потому, что в Беларуси революция — это женщина.

    25.11.2020 31 5691
  • Обличчя пам’яті: Портрети родин солдатів, які загинули на Донбасі Обличчя пам’яті: Портрети родин солдатів, які загинули на Донбасі

    Війна на Донбасі триває вже сьомий рік. За цей час у зоні бойових дій загинули щонайменше 4 305 солдатів і добровольців. Їх іменами називають вулиці та школи, на їх честь влаштовують забіги, відкривають меморіали та алеї пам’яті. Днем пам’яті захисників України стало 29 серпня. Ігор Єфімов створив проєкт «Обличчя пам’яті» про тих, хто залишився після, про рідних і близьких солдатів, які загинули на війні. Ігор Єфімов, фотограф, живе в Черкасах. Автор персональних і колективних виставок в Україні, Білорусі, Молдові, Росії, Узбекистані, Хорватії, Польщі, Естонії, Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії. Співпрацював з ОБСЄ, результатом чого стала персональна виставка у Хофбурзі (Відень, Австрія). Переможець фестивалю вуличної фотографії Eastreet (Люблін, Польща). Лауреат премії «Прометей» Національної спілки журналістів України. — Ці проєкт і виставка присвячені родинам, які втратили своїх рідних чоловіків на війні. На знімках їхні дружини, батьки, діти. Усі вони сфотографовані у військовому кітелі. Він один для всіх як символ загальної для країни втрати, адже трагедія торкнулася і родичів, і друзів, і сусідів; це травма, яка об’єднує весь український народ. Військовий мундир також служить нагадуванням, що війна все ще триває. Разом з тим мені хотілося залишити місце надії та світлим спогадам, тому що життя все-таки продовжується. На кількох фотографіях присутні квіти, які в мистецтві уособлюють прекрасне, але водночас скороминуще життя. Зрізані квіти — як метафора перерваних життів, які дали нам можливість насолоджуватися світом і красою. Розмірковуючи про задум проєкту, я вирішив, що варто якось об’єднати всіх героїв зйомки, символічно поставити їх в рівне становище. Але так, щоб глядачі не відразу звернули увагу на кітель: головний акцент був зроблений на людину. Я вибирав з однотонних кітелів, непомітних, так і зупинився на парадній формі Збройних сил України. Пізніше з’ясувалося, що дістати такий кітель по-справжньому важко. Той, що на фото, я позичив у військкоматі. Пошуком героїв займалася волонтерська організація «Об’єднання жінок і матерів бійців — учасників АТО», за що їй велика подяка. Багато прізвищ я чув раніше, на честь воїнів уже названі вулиці в Черкасах, їх дійсно пам’ятають. Декого із загиблих знав особисто. Коли приходили героїні зйомки, часто я не відразу розумів, чия це родичка. Тільки з часом, у ході бесіди здогадувався, чия це мама, дружина, дочка. Усього відзняв близько тридцяти осіб. Я завжди цікавився і займався документальною фотографією. Торік у мене з’явилася студія, і я почав знімати людей у ній. У якийсь момент мені захотілося об’єднати студійну роботу з документальною фотографією, і мені здається, що проєкт вийшов на стику жанрів. Психологічно це була важка зйомка. Не хочеться порівнювати емоційну тяжкість, але мені і раніше доводилося робити складні в цьому плані проєкти. Це корисний струс і перевірка на людяність — вони допомагають переглянути пріоритети. У цій зйомці були і сльози, і щемливі історії. Іноді доводилося припиняти процес. Але всі учасники проєкту розуміли мету виставки, приуроченої до Дня пам’яті. Усі, хто прийшов на зйомку, хочуть, щоб їхніх рідних пам’ятали, щоб їх смерть не була марною. Тому вони і погодилися брати участь, ми всі разом були на одному боці.

    23.09.2020 30 8096
  • Щелкнул исподтишка: суровые улицы Паши Тищенко Щелкнул исподтишка: суровые улицы Паши Тищенко

    Украинский фотограф Паша Тищенко снимает улицу под влиянием внутренних импульсов, которые он не может выразить словами. Несмотря на техническую несовершенность, его снимки — честные и наивные — странным образом очень точно отображают действительность.Паша Тищенко фотограф из Чернигова, живет в Киеве. — Фотографией я занимаюсь с сознательного возраста. Вернее, она занимается мной, отчасти формируя мою личность. Я не считаю свою эстетику суровой — наоборот, мне она кажется весьма гармоничной и милой. Мои работы сделаны «неаккуратно». Это не специально — просто от отсутствия образования. Снимая на улице, я не разговариваю с героями. Иногда меня в ответ оскорбляют, но я просто это игнорирую. Несмотря на деликатность тем, я не вижу моральной дилеммы в том, как фотографирую людей: искусство первоначальнее любой морали. К своим героям я отношусь очень тепло. Если кого-то встречаю потом, радуюсь, будто увидел родственника или школьного учителя. Мне трудно сформулировать причины и темы моего творчества. Я и занимаюсь-то им, чтобы выразить идею точнее, чем получается словами. Это процесс, завязанный на подсознании, и если я облеку в слова то, чем руководствуюсь, получится испорченный телефон. Мне трудно говорить от своего «я», так как я чувствую его непостоянство. Вместо «я» представляю какую-то игру атомов, некую постоянно продолжающуюся реакцию. Творчество — одна из ее форм. На самом деле моя цель — чтобы мои снимки покупали олигархи и вешали у себя в кабинетах.

    14.07.2020 22 6196
  • «Портрет людства». Найкращі фото про людей «Портрет людства». Найкращі фото про людей

    200 фотографій, відібраних у шортліст цьогорічного конкурсу "Портрет людства" ‎‎(Portrait of Humanity) і знятих ще до карантинних обмежень, прагнуть довести, що ‎спільного між нами більше, ніж відмінного.‎ Ці фото увійшли до альбомому видавництва Hoxton Mini Press.‎ У вересні 100 фотографій-переможців демонструватимуться у багатьох країнах ‎світу, а також - уперше в історії - за 34 тисячі кілометрів від землі, завдяки ‎співпраці з фірмою Sent Into Space.‎ Цього року у фотоконкурсі, який проводиться компанією 1854 Media, взяли участь ‎представники 36 країн.

    07.07.2020 12 8040
  • Як може виглядати кохання, коли пара одружена вже 55 років Як може виглядати кохання, коли пара одружена вже 55 років

    Дороті і Вейн одружені вже 55 років, а разом – 57. Вейн вперше побачив Дороті в пабі і одразу зрозумів, що це та сама. "Я бачив, як Дороті танцює із своєю подругою. І я сказав другу, який був тоді зі мною: "Це дівчина, з якою я одружуся". І за 57 років... ми пережили кожну бурю разом", – сказав Вейн. Фотограф Суджата Сетія вирішила закарбувати кохання Дороті та Вейна, пише BoredPanda. Весільні наряди та хвилі на березі Індійського океану додали шарму знімкам.

    30.06.2020 10 6219
  • Обличчя, які не пам'ятають: фотопортрети медиків екстреної допомоги, які щодня рятують життя Обличчя, які не пам'ятають: фотопортрети медиків екстреної допомоги, які щодня рятують життя

    Вони щодня рятують життя українців, приїжджаючи на виклики. Вони мають різний стаж та професію, проте всі працюють в службі екстреної допомоги. Це – фельдшери, лікарі, водії та диспетчери. Під час критичної ситуації пацієнти не запам’ятовують облич тих, хто прийшов на допомогу та врятував їхні життя. До дня екстреної медичної допомоги (Emergency Medicine Day), який цього року в Європі відзначають 27 травня, Всеукраїнська рада реанімації ініціювала фотопроєкт з портретами медиків з різних регіонів України. Ось вони.

    27.05.2020 12 5523
  • Состав отправится, они останутся. Работницы железнодорожных переездов Состав отправится, они останутся. Работницы железнодорожных переездов

    Украинский фотограф Саша Маслов (живет и работает в Нью-Йорке) готовит к выпуску книгу Ukrainian Railroad Ladies. В ее основе портреты женщин — дежурных по переезду: сами героини, а также домики, в которых они проводят свое время. Ставить желтый флажок на переезде, разрешающий машинистам двигаться вперед, — это не единственная задача дежурного на переезде. Еще он отвечает за безопасность, следит за исправностью шлагбаумов и светофоров. В Украине эта профессия зачастую достается женщинам. Саша Маслов побывал на сотне переездов. Фотокнига Ukrainian Railroad Ladies, которая готовится к выпуску летом 2020 года, будет состоять из 40 портретов женщин и нескольких мужчин, работающих на железнодорожных переездах в разных уголках Украины. Снимки уже получили международные награды Sony World Photo Awards и LensCulture. «Ukrainian Railroad Ladies — это фотокнига об эстетике, которая вокруг нас. Путешествуя поездами, в Украине редко кто обращает внимание на работниц железнодорожных переездов. Впрочем, ландшафт вокруг и отделка внутри домиков на таких переездах немало рассказывают нам не только о профессии железнодорожника, но и о социокультурных аспектах жизни украинцев, — говорит Саша Маслов. — Проект родился из моей детской любви к железной дороге и домикам на переездах. Как фотографа меня интересовали эстетика, переплетение социальной и визуальной стороны переездов, архитектура и главное — портреты. Сейчас готово около 100 портретов, на каждую съемку уходило от получаса до часа. Большинство людей соглашались на съемку, но были и отказы. Одна дежурная отказалась, потому что у нее недавно умер муж и она была в трауре, — наверное, впервые я не пытался уговорить героиню после первого отказа. Руководство и пресс-служба Укрзалізниці помогали с поиском, транспортом и логистикой. Параллельно я сам искал необычные переезды. К издательству «Основы» я пришел с идеей года два назад, и мы планировали книгу еще тогда. Я невероятно рад, что проект выходит именно у «Основ» и в Украине. Несомненно, есть видимое и невидимое неравенство. Мужские и женские роли в украинском обществе до сих пор четко разграничены, профессии тоже. Этим проектом я не берусь оценивать неравенство, но мне любопытно, какие вопросы он поднимет. Такие проекты нужны хотя бы как отпечаток времени, не только рассказывающий, но и задающий вопросы».

    27.02.2020 10 5297
  • Сільський геній: вражаючі фотографії радянського життя, знайдені в покинутому будинку Сільський геній: вражаючі фотографії радянського життя, знайдені в покинутому будинку

    Навесні 2016 року студент Віктор Галушка знайшов негативи фотографій серед мотлоху в покинутому будинку в одному із віддалених сіл своєї рідної Молдови. Ці викинуті фотографії виявилися роботою всього життя Захарії Кушніра, невідомого фотографа-аматора, який помер у 1993 році. Селянин боровся з професійними труднощами за комуністичного режиму, а також із алкоголізмом, і залишив після себе одні з найяскравіших фотографій із сільського життя, які були коли-небудь зняті на плівку. Упродовж останніх трьох років, із дозволу дочки фотографа, яка відкинула роботу батька, назвавши її «сміттям», Галушка зі своїм учителем чистили фотографії й сканували приголомшливу знахідку. А в січні вони оприлюднили фотографії на вебсторінці. Галушка, дописувач Молдовської редакції Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, погодився поділитися з Українською редакцією цими фотографіями і показати своє відкриття одного з найбільших літописців життя за «залізною завісою». Ці фотографії Захарія Кушнір зробив у період між 1950 і 1970 роками в селі Рошієтіч і в його околицях, що за 122 кілометри на північ від Кишинева. Кушніра засудили до трьох років ув’язнення через те, що він вистрелив із рушниці сіллю у крадія овець і поранив його. Після ув’язнення він, учитель за професією, він був змушений працювати в колгоспі. А коли йому виповнилося 43 роки, Кушнір придбав фотоапарат «Любитель-2» і виявив своє справжнє покликання. Після кількох уроків фотографії від свого племінника, Кушнір на велосипеді їздив від села до села і знімав технічно досконалі, та недоречно скадровані фотографії. Фотографії Кушніра унікальні. Вони статичні, бо люди на них позують, але водночас вони вирують життям. Реакція людей на фотографування природна і позитивна, і це свідчить, що фотограф умів привернути їх до себе. Галушка вважає, що Кушнір міг дозволити собі придбати плівку, необхідну для його хобі, частково завдяки тому, що він за гроші робив жителям села фотографії для паспортів та інших документів. Дочка Кушніра, яка померла влітку 2019 року, пам’ятає свого батька, як той кричав п’яний, повертаючись на велосипеді зі своїх фотоподорожей. У молдовських селян гостя традиційно пригощають келихом домашнього вина або й чогось міцнішого. А Кушнір їздив від хати до хати і повертався додому настільки п’яним, за словами його дочки, що діти почали ненавидіти його фотографічні подорожі. І хоча не існує ніяких свідчень про насилля з боку Кушніра, дочка розповідала про «крики» і «неможливу» поведінку батька і казала, що він став алкоголіком через своє хобі. Але також дочка Кушніра говорила про нього як про «романтика», у якого на вилозі часто була причеплена квітка. Коли Галушка розмовляв із дочкою фотографа, вона не була зацікавлена в колекції і назвала фотографії сміттям, яке «нікому не потрібне». Та завдяки кропіткому цифровому архівуванню близько 4000 знімків, які зібрав Галушка зі своїм учителем, цей забутий фотограф із молдовського села, схоже, може стати відомим на весь світ.

    22.01.2020 43 14176