Цих людей немає, їх ніколи не існувало. Їхні обличчя, та й взагалі все, що ви бачите, створене за допомогою штучного інтелекту нейромережі Midjourney на основі текстових запитів.

Українська версія жіночого журналу Elle представила фотосесію з українськими захисницями «Жінки на фронті». Шеф-редакторка ELLE.UA Катерина Попова: Цикл інтерв’ю на ELLE.UA «Жінки на фронті» про жінок-військових вважаю найважливішим за всі роки своєї професійної діяльності. ELLE з французької перекладається як «вона». А «вона» в Україні сьогодні саме така — мужня та смілива, бореться за незалежність своєї країни. Під час війни жінки взяли на себе величезну відповідальність: одні — за родини й дітей, виїхавши за кордон та допомагаючи в тилу, багато інших — на фронті, взявши в руки зброю та поїхавши в найгарячіші точки бойових дій, щоб захищати свої сім’ї та Батьківщину. «Українські жінки — це не тільки жертви війни. Вони нарівні із чоловіками воюють на всіх фронтах», — сказала перша леді України Олена Зеленська в інтерв’ю ЗМІ Республіки Корея. І це дійсно так, жінки України — мужні, сміливі, незламні, приклад та натхнення для всіх народів світу. У лавах української армії служать 42 тисячі жінок. Тисяча з них перебуває на командирських посадах, чудово справляючись і з важкою фізичною роботою, і з емоційним напруженням. Нарівні із чоловіками вони воюють на всіх фронтах, а кількість жінок, які хочуть захищати Україну, зростає. Патріотичний дух українок не можна зламати. Чесні, щирі, незламні, вони руйнують усі гендерні стереотипи та власним прикладом доводять, що для українських жінок немає нічого неможливого. Автори матеріалів: Катерина Попова та Леся Пахарина

«Незалежні» – це серія портретів українських військових, які народилися у вже незалежній Україні. Їм немає ще і 30-ти, але вже шість років вони захищають території сходу України у гібридній війні з Росією. Ще вчора безтурботна молодь перетворилася на зрілих воїнів, які чітко усвідомлюють, чому і за що вони воюють.

Одного дня львівська фотографка Яна Сідач проходила повз Приміський вокзал Львова та звернула увагу на кафе, що працює там уже років тридцять. Заклад давно обіцяють знести, але кафе «Кафе» продовжує існувати наперекір усьому — часу, змінам, обставинам. Яна почала заходити туди та знайомитися з відвідувачами — як постійними, так і тими, хто забігає до кафе перед електричкою на «сто грам». — Після ремонту Головного залізничного вокзалу планується ремонт Приміського вокзалу, і прохід, де розташоване кафе, мають перетворити на торгово-розважальний центр. Заклад доживає останні дні, його багатолітня історія завершується, а з нею підуть і постійні клієнти з різними характерами — вся ця строката ковдра певного прошарку суспільства з конкретної епохи. Коли я вперше зайшла до «Кафе», то одразу звернула увагу на продавчиню — щиру та привітну. І чим більше я проводила там часу, тим більше мені подобалася пані Галина. Через місцезнаходження закладу та його аудиторію ця жінка стикається з конфліктними ситуаціями, навіть бійками, та попри все їй вдається залишитися делікатною, ввічливою та стриманою. Інколи за розмовами я дивувалася широті та сміливості її поглядів, а говорили ми про дуже різні речі. Багато відвідувачів «Кафе» приходять саме до неї, бо її тут люблять. Перед тим як перейти сюди, пані Галина 25 років пропрацювала в кафе «Експрес», що за рогом вокзалу. За спеціальністю вона технолог харчового виробництва, тож знає все про цю справу. Перед Новим роком пані Галина сама прикрашала «Кафе» гірляндами, ставила ялинку, бо хотіла створити затишок. «Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти. Я відчуваю їхню радість, і від цього мені теж стає дуже добре», — зізнається вона. Відвідувачі ж «Кафе» спочатку ставилися до мене сторожко. Мені потрібно було заслужити їхню довіру, вписатися в тутешній простір, зробити щось таке, щоб стати своєю: їсти і пити те, що й усі, слухати і чути їхні історії, розповідати про себе, просто бути тут і зараз. Тільки так я отримала взаємність — щире спілкування і добре ставлення. Люди тут зазвичай шукають компанію, але іноді до кафе заходять і випадкові відвідувачі, які в очікуванні своєї електрички їдять чанахи та п’ють «сто грам». Якось один чоловік приніс до кафе свого кота, а потім бігав по ганчірку, щоб протерти стіл, де той кіт став лапками. Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю. Тут моральна система переверталася з ніг на голову: ті, на кого суспільство вішає ярлики, виявлялися в деяких ситуаціях більшими людьми, аніж решта. Ще запамятався чоловік, який приходив до кафе майже кожного дня, сідав за столиком біля вікна і завжди замовляв 70 грамів горілки та 30 грамів води. Сидів хвилин п’ятнадцять, слухав інших, сам нічого ніколи не говорив і виходив. Також у кафе інколи буває ромка Рада, з якою пані Галина познайомилася ще 25 років тому. Відтоді Рада вже народила стільки дітей, що продавчиня перестала запам’ятовувати їхні імена, але останнього сина точно звуть Чак Норріс. А нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції. Так тут з’явилася одна чорна стрічка на все «Кафе».

У Чернігівському художньому музеї ім. Г. Галагана в межах мистецького проєкту "Мода в образотворчому мистецтві" спробували відтворити жіночі образи з представлених на виставці портретів. "Разом з партнерами – Театром мод AM Theater Models Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування під керівництвом Марини Гойденко, а також фотографом Андрієм Дєрзким – ми спробували відтворити жіночі картинні образи, "оживляючи" їх і таким чином наближаючи до глядача", - йдеться у повідомленні на сторінці музею у Фейсбуці. Як зазначається, важливо було досягти візуальної схожості моделі із образом на полотні: відтворити позу, жести, вбрання у його загальних рисах. Це потребувало концентрування уваги на деталях, які часто залишаються непоміченими: зачісці, прикрасах, фасонах одягу, фактурі тканини. Над втіленням ідеї працювали майстри та учні училища – візажисти, стилісти, перукарі-модельєри та моделі. Онлайн-ініціатива музейного проєкту належить його кураторці, старшій науковій співробітниці музею Світлані Демченко. Культурно-просвітницький проєкт "Мода в образотворчому мистецтві" стартував 10 грудня 2020 року виставкою живопису та графіки. Вона включає майже 40 портретів, які відтворюють модні тенденції та деталі чоловічого й жіночого вбрання ХVIII – поч. XX ст.

С первых дней белорусских протестов на улицы выходит много женщин — они выстраиваются в цепи солидарности, приносят цветы и, кажется, совсем не боятся жесткой реакции силовиков. Белорусская журналистка Юлия Шабловская снимает своих соотечественниц, которые хотят наконец быть услышанными. — С первых дней протестов вместе с мужчинами на улицы выходили и сотни женщин. Красивые, смелые и отважные, они говорили о том, что выборы сфальсифицированы, а их голоса украдены. Многие за это попали в тюрьму: мирные акции протеста режим признал несанкционированными и незаконными. Омоновцы и сотрудники милиции не выбирали слов и не жалели безоружных людей при задержании. Женщин в том числе жестоко «винтили» и избивали, некоторых даже насиловали милицейской дубинкой, унижали, держали сутками без еды, воды и возможности попасть в уборную. Но это не испугало белорусок, а наоборот — разозлило и мотивировало их. Они решили бороться за свои идеалы и убеждения. С цветами в руках они выстроились в цепи солидарности, защищая детей и мужей, отцов и братьев, друзей и себя. «С нас хватит! Нас много, и это наша страна. Всех в тюрьму не посадишь!» — кричат они Лукашенко на каждом митинге. Никогда раньше белорусы, а тем более белоруски не выходили на улицы, чтобы объединиться и говорить об изменениях в своей стране. Это исключительный и прекрасный момент в истории современной Беларуси. «Я могу сделать ваш портрет?» — «Да, конечно!» Впервые за 10 лет работы журналистом я почувствовала: люди перестали бояться. Я не спрашивала тех, кого снимала, о возрасте, о том, где они работают и чем занимаются в свободное время — не было на это времени. Каждая хотела рассказать, как после 9 августа 2020 года изменилась ее страна, как изменилась она сама. Я прекрасно понимаю это воодушевление. Много лет белорусская женщина должна была тихо играть свою роль: работать и заботиться о доме и детях, быть умной, обаятельной и красивой подругой, женой и матерью. Теперь у каждой из них есть голос. И они не собираются молчать. Вместе они говорят четко и громко. И все потому, что в Беларуси революция — это женщина.

Війна на Донбасі триває вже сьомий рік. За цей час у зоні бойових дій загинули щонайменше 4 305 солдатів і добровольців. Їх іменами називають вулиці та школи, на їх честь влаштовують забіги, відкривають меморіали та алеї пам’яті. Днем пам’яті захисників України стало 29 серпня. Ігор Єфімов створив проєкт «Обличчя пам’яті» про тих, хто залишився після, про рідних і близьких солдатів, які загинули на війні. Ігор Єфімов, фотограф, живе в Черкасах. Автор персональних і колективних виставок в Україні, Білорусі, Молдові, Росії, Узбекистані, Хорватії, Польщі, Естонії, Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії. Співпрацював з ОБСЄ, результатом чого стала персональна виставка у Хофбурзі (Відень, Австрія). Переможець фестивалю вуличної фотографії Eastreet (Люблін, Польща). Лауреат премії «Прометей» Національної спілки журналістів України. — Ці проєкт і виставка присвячені родинам, які втратили своїх рідних чоловіків на війні. На знімках їхні дружини, батьки, діти. Усі вони сфотографовані у військовому кітелі. Він один для всіх як символ загальної для країни втрати, адже трагедія торкнулася і родичів, і друзів, і сусідів; це травма, яка об’єднує весь український народ. Військовий мундир також служить нагадуванням, що війна все ще триває. Разом з тим мені хотілося залишити місце надії та світлим спогадам, тому що життя все-таки продовжується. На кількох фотографіях присутні квіти, які в мистецтві уособлюють прекрасне, але водночас скороминуще життя. Зрізані квіти — як метафора перерваних життів, які дали нам можливість насолоджуватися світом і красою. Розмірковуючи про задум проєкту, я вирішив, що варто якось об’єднати всіх героїв зйомки, символічно поставити їх в рівне становище. Але так, щоб глядачі не відразу звернули увагу на кітель: головний акцент був зроблений на людину. Я вибирав з однотонних кітелів, непомітних, так і зупинився на парадній формі Збройних сил України. Пізніше з’ясувалося, що дістати такий кітель по-справжньому важко. Той, що на фото, я позичив у військкоматі. Пошуком героїв займалася волонтерська організація «Об’єднання жінок і матерів бійців — учасників АТО», за що їй велика подяка. Багато прізвищ я чув раніше, на честь воїнів уже названі вулиці в Черкасах, їх дійсно пам’ятають. Декого із загиблих знав особисто. Коли приходили героїні зйомки, часто я не відразу розумів, чия це родичка. Тільки з часом, у ході бесіди здогадувався, чия це мама, дружина, дочка. Усього відзняв близько тридцяти осіб. Я завжди цікавився і займався документальною фотографією. Торік у мене з’явилася студія, і я почав знімати людей у ній. У якийсь момент мені захотілося об’єднати студійну роботу з документальною фотографією, і мені здається, що проєкт вийшов на стику жанрів. Психологічно це була важка зйомка. Не хочеться порівнювати емоційну тяжкість, але мені і раніше доводилося робити складні в цьому плані проєкти. Це корисний струс і перевірка на людяність — вони допомагають переглянути пріоритети. У цій зйомці були і сльози, і щемливі історії. Іноді доводилося припиняти процес. Але всі учасники проєкту розуміли мету виставки, приуроченої до Дня пам’яті. Усі, хто прийшов на зйомку, хочуть, щоб їхніх рідних пам’ятали, щоб їх смерть не була марною. Тому вони і погодилися брати участь, ми всі разом були на одному боці.

Украинский фотограф Паша Тищенко снимает улицу под влиянием внутренних импульсов, которые он не может выразить словами. Несмотря на техническую несовершенность, его снимки — честные и наивные — странным образом очень точно отображают действительность.Паша Тищенко фотограф из Чернигова, живет в Киеве. — Фотографией я занимаюсь с сознательного возраста. Вернее, она занимается мной, отчасти формируя мою личность. Я не считаю свою эстетику суровой — наоборот, мне она кажется весьма гармоничной и милой. Мои работы сделаны «неаккуратно». Это не специально — просто от отсутствия образования. Снимая на улице, я не разговариваю с героями. Иногда меня в ответ оскорбляют, но я просто это игнорирую. Несмотря на деликатность тем, я не вижу моральной дилеммы в том, как фотографирую людей: искусство первоначальнее любой морали. К своим героям я отношусь очень тепло. Если кого-то встречаю потом, радуюсь, будто увидел родственника или школьного учителя. Мне трудно сформулировать причины и темы моего творчества. Я и занимаюсь-то им, чтобы выразить идею точнее, чем получается словами. Это процесс, завязанный на подсознании, и если я облеку в слова то, чем руководствуюсь, получится испорченный телефон. Мне трудно говорить от своего «я», так как я чувствую его непостоянство. Вместо «я» представляю какую-то игру атомов, некую постоянно продолжающуюся реакцию. Творчество — одна из ее форм. На самом деле моя цель — чтобы мои снимки покупали олигархи и вешали у себя в кабинетах.

200 фотографій, відібраних у шортліст цьогорічного конкурсу "Портрет людства" ‎‎(Portrait of Humanity) і знятих ще до карантинних обмежень, прагнуть довести, що ‎спільного між нами більше, ніж відмінного.‎ Ці фото увійшли до альбомому видавництва Hoxton Mini Press.‎ У вересні 100 фотографій-переможців демонструватимуться у багатьох країнах ‎світу, а також - уперше в історії - за 34 тисячі кілометрів від землі, завдяки ‎співпраці з фірмою Sent Into Space.‎ Цього року у фотоконкурсі, який проводиться компанією 1854 Media, взяли участь ‎представники 36 країн.

Дороті і Вейн одружені вже 55 років, а разом – 57. Вейн вперше побачив Дороті в пабі і одразу зрозумів, що це та сама. "Я бачив, як Дороті танцює із своєю подругою. І я сказав другу, який був тоді зі мною: "Це дівчина, з якою я одружуся". І за 57 років... ми пережили кожну бурю разом", – сказав Вейн. Фотограф Суджата Сетія вирішила закарбувати кохання Дороті та Вейна, пише BoredPanda. Весільні наряди та хвилі на березі Індійського океану додали шарму знімкам.