5 жовтня 2023 року в селі Гроза сталася наймасовіша одномоментна загибель людей на Харківщині під час повномасштабної війни: ракетою «Іскандер-М» росіяни вбили відвідувачів місцевого кафе, які прийшли на поминки загиблого військового Андрія Козиря. У Грозі загинуло 59 людей. Ледь не в кожній хаті села хтось втратив близьких. За цією страшною цифрою – конкретні люди з іменами та прізвищами, а також їхні родини, які здебільшого переживають горе на самоті. Щоб нагадати про це, Суспільне створило спеціальний фотопроєкт. Журналісти поспілкувалися з 28 родинами загиблих у Грозі. Деякі родини відмовились від участі в проєкті, адже важко переживають смерть близьких. З деякими – Суспільному не вдалося сконтактувати. Також у Грозі загинули:— Пирожок Олександр Іванович— Пирожок Тетяна Аркадіївна— Крисевич Олена Олександрівна— Глушко Олександр Андрійович— Платоненко Світлана Олександрівна— Чепіль Любов Миколаївна— Чепіль Віктор Михайлович— Ходак Олександр Миколайович— Бардась Раїса Самсонівна— Бардась Юлія Степанівна— Корх Валентина Миколаївна— Андрусович Тетяна Володимирівна— Андрусович Микола Адамович— Коваленко Григорій Миколайович— Гриб Іван Павлович— Гриб Галина ІванівнаКоманда:Авторка проєкту, фотографка — Тетяна ДжафароваАвторка проєкту, журналістка — Дар'я Нематіан золбінПродюсерки — Ольга Волинець та Анастасія ІсаєнковаРедактор — Влад АзаровФоторедакторка — Вікторія КурчинськаАвторка ідеї та редакторка проєкту — Христина Гаврилюк

Напередодні поїздки до Північної Кореї фотограф Тед Лау подивився серіал «Чорнобиль», випущений НВО, — і деякі райони однієї з найзакритіших країн світу нагадали фотографу його епізоди. Спілкуватися з місцевими жителями Теду, звичайно, заборонили, а ось дозвіл на зйомку він отримав і зобразив КНДР так, що можна обійтися без слів. Слоган «Праця робить вільним», який розміщували на воротах концтаборів, є інтерпретацією латинського виразу Labor omnia vincit («Праця все переможе») Вергілія. Поет підтримував політику Цезаря і закликав жителів імперії «повернутися до землі». У наші дні англійський аналог римського напуття з’явився в назві фотокниги Work Will Set You Free гонконгця Теда Лау, який висловив у цій фразі свої враження від відвідин Північної Кореї. У проєкті автор розмірковує про те, що гучні обіцянки уряду народові будуть виконані, тільки якщо ніхто не зможе зазирнути за яскравий фасад. На думку Лау, праця насправді не звільняє, і йому шкода, що у північних корейців немає можливості бути повноцінними господарями власного життя. — До того як побувати у Північній Кореї, я уявляв її не як місце, де всі люди — роботи, а як країну, громадян якої вчать дотримуватися певного способу життя. Повірити в це було легко, враховуючи, що я відвідував гонконгську школу, де існували правила навіть для стрижки учнів. Звичайно, я багато чув про голод, бідність і «парадний фасад», який створює уряд Північної Кореї (фальшиві магазини і будинки, куди приводять туристів), — до цього я ставився скептично. Можу повірити, що таке існувало в найпохмуріший період історії країни, але для нинішньої КНДР це неактуально. Тому я з нетерпінням чекав, коли приїду і дізнаюся, що там насправді. Я розумів, що країна буде зовсім не схожою на всі, де я бував раніше: дивне поєднання Сходу і комунізму з ретельно продуманою демонстрацією націоналізму. Очевидно, Китай теж так виглядав багато років тому, тому поїздка до Північної Кореї нагадувала метафоричне повернення в минуле. Я знав, що великої свободи переміщень мені не нададуть і доведеться суворо дотримуватися графіка. У подорож я збирався багато років, а приїхав туди в жовтні 2019-го. Напередодні я подивився серіал HBO про Чорнобиль, і деякі корейські райони нагадали мені епізоди про життя у СРСР. Нас одразу попередили про заборону спілкуватися з місцевими жителями; крім того, сильно відчувався мовний бар’єр, тому контактували ми в основному з нашими гідами. Заборони на зйомку не було, що, до речі, здивувало, адже зображення варте тисячі слів. Найбільш сюрреалістичним досвідом я б назвав відвідування системи печер. Екскурсоводка розповідала про візит Кім Чен Іра, його неймовірну хоробрість, виявлену під час прогулянки слизькими каменями на самоті, і доброту по відношенню до робітників, для яких він відкрив поблизу клініку. Такі історії, звісно, вражають — абсолютно звичайні дії та вчинки несамовито хвалили і підносили як дивовижно цінні. Північна Корея — не найзручніше місце для життя в матеріальному плані, але часи голоду і фальшивих продуктових кіосків давно минули. Більшість людей здавалися ситими. Однак, як я й гадав, вони всі живуть у своєму маленькому світі, відрізаному від решти планети. У вступних текстах до моєї фотокниги часто зустрічається слово «красивий», яким як я, так і інший автор статей, тайванський художник Ю-Цина, визначаємо побачене в Північній Кореї. Коли ми описували північнокорейський народ як «красивий», то мали на увазі, що це такі ж добрі люди, як і представники будь-якої іншої нації. Ми впевнені, що за вдачею жителі країни не злі і нічого підступного проти нас не замислювали. Адже уряд не дорівнює народ. Сама Північна Корея прекрасна, тому що основна її територія не зачеплена і не зіпсована цивілізацією. Відвідуючи пам’ятки в будь-якому іншому куточку світу, ви неодмінно натрапите або на натовпи туристів, або на купи сміття, здатного зіпсувати усяке враження. Під час поїздки я багато розмірковував про свободу і щастя. Велика частина світу сьогодні «вільна» — тобто ви можете обирати, чим займатися, де жити, куди вирушати в подорож, що їсти. До цієї поїздки я ніколи не замислювався, наскільки ж мені пощастило мати цю свободу. Але я не вірю, що вам потрібно бути вільним, щоб бути щасливим. Це залежить від того, що ви за людина і чого прагнете. Багато хто, непевне, пам’ятає персонажа «Матриці» Сайфера, який вирішив зрадити повстанців, щоб повернутися до Матриці і провести залишок життя в симуляції. Не можна сказати, що Північна Корея — ідеальний симулятор, але якщо ви ігноруєте (або не підозрюєте про її існування) можливість кращого життя, то цілком можете бути щасливі і в своєму маленькому пузирі! Без сюрпризів, без розчарувань, без очікувань. У чомусь у Північній Кореї навіть легше знайти щастя — тому що, врешті-решт, воно не полягає в матеріальних речах. Був би я щасливий, якби народився в Північній Кореї, і якою людиною я б виріс? Гадаю, що зовсім іншою, хоч я і вірю, що щастя можна знайти навіть у такому місці. Але хотів би я там жити? Однозначно ні.

Одного дня львівська фотографка Яна Сідач проходила повз Приміський вокзал Львова та звернула увагу на кафе, що працює там уже років тридцять. Заклад давно обіцяють знести, але кафе «Кафе» продовжує існувати наперекір усьому — часу, змінам, обставинам. Яна почала заходити туди та знайомитися з відвідувачами — як постійними, так і тими, хто забігає до кафе перед електричкою на «сто грам». — Після ремонту Головного залізничного вокзалу планується ремонт Приміського вокзалу, і прохід, де розташоване кафе, мають перетворити на торгово-розважальний центр. Заклад доживає останні дні, його багатолітня історія завершується, а з нею підуть і постійні клієнти з різними характерами — вся ця строката ковдра певного прошарку суспільства з конкретної епохи. Коли я вперше зайшла до «Кафе», то одразу звернула увагу на продавчиню — щиру та привітну. І чим більше я проводила там часу, тим більше мені подобалася пані Галина. Через місцезнаходження закладу та його аудиторію ця жінка стикається з конфліктними ситуаціями, навіть бійками, та попри все їй вдається залишитися делікатною, ввічливою та стриманою. Інколи за розмовами я дивувалася широті та сміливості її поглядів, а говорили ми про дуже різні речі. Багато відвідувачів «Кафе» приходять саме до неї, бо її тут люблять. Перед тим як перейти сюди, пані Галина 25 років пропрацювала в кафе «Експрес», що за рогом вокзалу. За спеціальністю вона технолог харчового виробництва, тож знає все про цю справу. Перед Новим роком пані Галина сама прикрашала «Кафе» гірляндами, ставила ялинку, бо хотіла створити затишок. «Так приємно, коли приходять люди, говорять із тобою та не хочуть нікуди йти. Я відчуваю їхню радість, і від цього мені теж стає дуже добре», — зізнається вона. Відвідувачі ж «Кафе» спочатку ставилися до мене сторожко. Мені потрібно було заслужити їхню довіру, вписатися в тутешній простір, зробити щось таке, щоб стати своєю: їсти і пити те, що й усі, слухати і чути їхні історії, розповідати про себе, просто бути тут і зараз. Тільки так я отримала взаємність — щире спілкування і добре ставлення. Люди тут зазвичай шукають компанію, але іноді до кафе заходять і випадкові відвідувачі, які в очікуванні своєї електрички їдять чанахи та п’ють «сто грам». Якось один чоловік приніс до кафе свого кота, а потім бігав по ганчірку, щоб протерти стіл, де той кіт став лапками. Мене часто вражало, як люди з іншого виміру — того, що зазвичай вважається гіршим, — дивували своєю чуйністю і порядністю. Тут моральна система переверталася з ніг на голову: ті, на кого суспільство вішає ярлики, виявлялися в деяких ситуаціях більшими людьми, аніж решта. Ще запамятався чоловік, який приходив до кафе майже кожного дня, сідав за столиком біля вікна і завжди замовляв 70 грамів горілки та 30 грамів води. Сидів хвилин п’ятнадцять, слухав інших, сам нічого ніколи не говорив і виходив. Також у кафе інколи буває ромка Рада, з якою пані Галина познайомилася ще 25 років тому. Відтоді Рада вже народила стільки дітей, що продавчиня перестала запам’ятовувати їхні імена, але останнього сина точно звуть Чак Норріс. А нещодавно до кафе зайшла муніципальна поліція з вимогою зробити позначки для дотримання соціальної дистанції. Так тут з’явилася одна чорна стрічка на все «Кафе».

У Чернігівському художньому музеї ім. Г. Галагана в межах мистецького проєкту "Мода в образотворчому мистецтві" спробували відтворити жіночі образи з представлених на виставці портретів. "Разом з партнерами – Театром мод AM Theater Models Чернігівського вищого професійного училища побутового обслуговування під керівництвом Марини Гойденко, а також фотографом Андрієм Дєрзким – ми спробували відтворити жіночі картинні образи, "оживляючи" їх і таким чином наближаючи до глядача", - йдеться у повідомленні на сторінці музею у Фейсбуці. Як зазначається, важливо було досягти візуальної схожості моделі із образом на полотні: відтворити позу, жести, вбрання у його загальних рисах. Це потребувало концентрування уваги на деталях, які часто залишаються непоміченими: зачісці, прикрасах, фасонах одягу, фактурі тканини. Над втіленням ідеї працювали майстри та учні училища – візажисти, стилісти, перукарі-модельєри та моделі. Онлайн-ініціатива музейного проєкту належить його кураторці, старшій науковій співробітниці музею Світлані Демченко. Культурно-просвітницький проєкт "Мода в образотворчому мистецтві" стартував 10 грудня 2020 року виставкою живопису та графіки. Вона включає майже 40 портретів, які відтворюють модні тенденції та деталі чоловічого й жіночого вбрання ХVIII – поч. XX ст.

С первых дней белорусских протестов на улицы выходит много женщин — они выстраиваются в цепи солидарности, приносят цветы и, кажется, совсем не боятся жесткой реакции силовиков. Белорусская журналистка Юлия Шабловская снимает своих соотечественниц, которые хотят наконец быть услышанными. — С первых дней протестов вместе с мужчинами на улицы выходили и сотни женщин. Красивые, смелые и отважные, они говорили о том, что выборы сфальсифицированы, а их голоса украдены. Многие за это попали в тюрьму: мирные акции протеста режим признал несанкционированными и незаконными. Омоновцы и сотрудники милиции не выбирали слов и не жалели безоружных людей при задержании. Женщин в том числе жестоко «винтили» и избивали, некоторых даже насиловали милицейской дубинкой, унижали, держали сутками без еды, воды и возможности попасть в уборную. Но это не испугало белорусок, а наоборот — разозлило и мотивировало их. Они решили бороться за свои идеалы и убеждения. С цветами в руках они выстроились в цепи солидарности, защищая детей и мужей, отцов и братьев, друзей и себя. «С нас хватит! Нас много, и это наша страна. Всех в тюрьму не посадишь!» — кричат они Лукашенко на каждом митинге. Никогда раньше белорусы, а тем более белоруски не выходили на улицы, чтобы объединиться и говорить об изменениях в своей стране. Это исключительный и прекрасный момент в истории современной Беларуси. «Я могу сделать ваш портрет?» — «Да, конечно!» Впервые за 10 лет работы журналистом я почувствовала: люди перестали бояться. Я не спрашивала тех, кого снимала, о возрасте, о том, где они работают и чем занимаются в свободное время — не было на это времени. Каждая хотела рассказать, как после 9 августа 2020 года изменилась ее страна, как изменилась она сама. Я прекрасно понимаю это воодушевление. Много лет белорусская женщина должна была тихо играть свою роль: работать и заботиться о доме и детях, быть умной, обаятельной и красивой подругой, женой и матерью. Теперь у каждой из них есть голос. И они не собираются молчать. Вместе они говорят четко и громко. И все потому, что в Беларуси революция — это женщина.

Війна на Донбасі триває вже сьомий рік. За цей час у зоні бойових дій загинули щонайменше 4 305 солдатів і добровольців. Їх іменами називають вулиці та школи, на їх честь влаштовують забіги, відкривають меморіали та алеї пам’яті. Днем пам’яті захисників України стало 29 серпня. Ігор Єфімов створив проєкт «Обличчя пам’яті» про тих, хто залишився після, про рідних і близьких солдатів, які загинули на війні. Ігор Єфімов, фотограф, живе в Черкасах. Автор персональних і колективних виставок в Україні, Білорусі, Молдові, Росії, Узбекистані, Хорватії, Польщі, Естонії, Німеччині, Франції, Австрії, Бельгії. Співпрацював з ОБСЄ, результатом чого стала персональна виставка у Хофбурзі (Відень, Австрія). Переможець фестивалю вуличної фотографії Eastreet (Люблін, Польща). Лауреат премії «Прометей» Національної спілки журналістів України. — Ці проєкт і виставка присвячені родинам, які втратили своїх рідних чоловіків на війні. На знімках їхні дружини, батьки, діти. Усі вони сфотографовані у військовому кітелі. Він один для всіх як символ загальної для країни втрати, адже трагедія торкнулася і родичів, і друзів, і сусідів; це травма, яка об’єднує весь український народ. Військовий мундир також служить нагадуванням, що війна все ще триває. Разом з тим мені хотілося залишити місце надії та світлим спогадам, тому що життя все-таки продовжується. На кількох фотографіях присутні квіти, які в мистецтві уособлюють прекрасне, але водночас скороминуще життя. Зрізані квіти — як метафора перерваних життів, які дали нам можливість насолоджуватися світом і красою. Розмірковуючи про задум проєкту, я вирішив, що варто якось об’єднати всіх героїв зйомки, символічно поставити їх в рівне становище. Але так, щоб глядачі не відразу звернули увагу на кітель: головний акцент був зроблений на людину. Я вибирав з однотонних кітелів, непомітних, так і зупинився на парадній формі Збройних сил України. Пізніше з’ясувалося, що дістати такий кітель по-справжньому важко. Той, що на фото, я позичив у військкоматі. Пошуком героїв займалася волонтерська організація «Об’єднання жінок і матерів бійців — учасників АТО», за що їй велика подяка. Багато прізвищ я чув раніше, на честь воїнів уже названі вулиці в Черкасах, їх дійсно пам’ятають. Декого із загиблих знав особисто. Коли приходили героїні зйомки, часто я не відразу розумів, чия це родичка. Тільки з часом, у ході бесіди здогадувався, чия це мама, дружина, дочка. Усього відзняв близько тридцяти осіб. Я завжди цікавився і займався документальною фотографією. Торік у мене з’явилася студія, і я почав знімати людей у ній. У якийсь момент мені захотілося об’єднати студійну роботу з документальною фотографією, і мені здається, що проєкт вийшов на стику жанрів. Психологічно це була важка зйомка. Не хочеться порівнювати емоційну тяжкість, але мені і раніше доводилося робити складні в цьому плані проєкти. Це корисний струс і перевірка на людяність — вони допомагають переглянути пріоритети. У цій зйомці були і сльози, і щемливі історії. Іноді доводилося припиняти процес. Але всі учасники проєкту розуміли мету виставки, приуроченої до Дня пам’яті. Усі, хто прийшов на зйомку, хочуть, щоб їхніх рідних пам’ятали, щоб їх смерть не була марною. Тому вони і погодилися брати участь, ми всі разом були на одному боці.

Украинский фотограф Паша Тищенко снимает улицу под влиянием внутренних импульсов, которые он не может выразить словами. Несмотря на техническую несовершенность, его снимки — честные и наивные — странным образом очень точно отображают действительность.Паша Тищенко фотограф из Чернигова, живет в Киеве. — Фотографией я занимаюсь с сознательного возраста. Вернее, она занимается мной, отчасти формируя мою личность. Я не считаю свою эстетику суровой — наоборот, мне она кажется весьма гармоничной и милой. Мои работы сделаны «неаккуратно». Это не специально — просто от отсутствия образования. Снимая на улице, я не разговариваю с героями. Иногда меня в ответ оскорбляют, но я просто это игнорирую. Несмотря на деликатность тем, я не вижу моральной дилеммы в том, как фотографирую людей: искусство первоначальнее любой морали. К своим героям я отношусь очень тепло. Если кого-то встречаю потом, радуюсь, будто увидел родственника или школьного учителя. Мне трудно сформулировать причины и темы моего творчества. Я и занимаюсь-то им, чтобы выразить идею точнее, чем получается словами. Это процесс, завязанный на подсознании, и если я облеку в слова то, чем руководствуюсь, получится испорченный телефон. Мне трудно говорить от своего «я», так как я чувствую его непостоянство. Вместо «я» представляю какую-то игру атомов, некую постоянно продолжающуюся реакцию. Творчество — одна из ее форм. На самом деле моя цель — чтобы мои снимки покупали олигархи и вешали у себя в кабинетах.

Дороті і Вейн одружені вже 55 років, а разом – 57. Вейн вперше побачив Дороті в пабі і одразу зрозумів, що це та сама. "Я бачив, як Дороті танцює із своєю подругою. І я сказав другу, який був тоді зі мною: "Це дівчина, з якою я одружуся". І за 57 років... ми пережили кожну бурю разом", – сказав Вейн. Фотограф Суджата Сетія вирішила закарбувати кохання Дороті та Вейна, пише BoredPanda. Весільні наряди та хвилі на березі Індійського океану додали шарму знімкам.

Вони щодня рятують життя українців, приїжджаючи на виклики. Вони мають різний стаж та професію, проте всі працюють в службі екстреної допомоги. Це – фельдшери, лікарі, водії та диспетчери. Під час критичної ситуації пацієнти не запам’ятовують облич тих, хто прийшов на допомогу та врятував їхні життя. До дня екстреної медичної допомоги (Emergency Medicine Day), який цього року в Європі відзначають 27 травня, Всеукраїнська рада реанімації ініціювала фотопроєкт з портретами медиків з різних регіонів України. Ось вони.

Вдохновившись космическими пейзажами Исландии, Григорий Веприк решил отыскать в Украине места, которые выглядели бы не менее живописно, — и нашел их на дне промышленных карьеров.Григорий Веприк 32 года, фотограф, владелец агентства The Gate Agency. Живет и работает в Киеве: — Я несколько лет работал на телевидении. Мне нравился процесс съемок, хотя уровень украинской журналистики не устраивал. Когда я уволился, решил заняться фотографией. Снимать звезд шоу-бизнеса и свадьбы не хотелось, поэтому я создал студию, которая специализировалась на деловой и корпоративной съемке. Стимулом к съемке карьеров с помощью дрона стали фотографии австралийских солончаков и пейзажей Исландии, которые я видел в интернете. Они выглядели так, будто были сделаны на другой планете. Я смотрел на них и думал, неужели в Украине нет ничего подобного. Оказалось, есть. Мы снимали заводы и комбинаты. Во время работы я заглядывал в карьеры, отвалы и места добычи природных ресурсов, расположенные возле производства. Первую съемку дроном сделал прошлым летом в Кривом Роге. Директор карьера, на котором мы снимали, был так влюблен в свою работу, что показал нам его. Он повел меня в карьер на закате, когда грунт играет разными цветами. С точки зрения промышленности отвал алюминиевой руды — гора мусора. Под ногами она выглядит некрасиво: обычная серая грязь. Но если снимать отвал с дрона, он смотрится живописно, главное — выбрать правильную высоту. Я стараюсь отсекать ненужный контекст, чтобы в кадр не попадала техника, железная дорога, люди. Так в фотографии появляется что-то космическое. Внешний вид карьера зависит от руды, которую в нем добывают, и от размеров. Двух одинаковых карьеров вы не найдете. Перед тем как снимать, желательно осмотреть карьер днем, но фотографировать лучше на рассвете. Цвета объектов, на которые падает утреннее солнце, не такие насыщенные, как вечером, но в них видна вся цветовая гамма. Иногда я специально ехал в другой город, чтобы снять карьер, иногда снимал те, которые принадлежали нашим клиентам. Когда я отправляюсь в командировку, всегда смотрю по карте, какие объекты можно сфотографировать. Закон съемку карьеров не регулирует, то есть теоретически я могу снимать все. Но я не люблю препираться с охраной, поэтому договаривался о съемке с руководством карьера или с пресс-службой. Сотрудники предприятий часто не понимают, зачем вообще снимать карьер с дрона. Когда я присылаю им несколько изображений, они удивляются, что можно так живописно запечатлеть промышленный объект. Фотографируя украинские карьеры с дрона, можно собрать все цвета радуги. Я бы хотел отснять места добычи разного сырья и выпустить фотокнигу.