Брати Ковальови та їхні дружини вирішили провести свої останні дні, живучи без електрики та опалення в зруйнованому війною селі Посад-Покровському в Херсонській області. Серед руїн, зате, кажуть, на своїй землі.

Черкаському фотохудожнику Ігорю Солодовнікову нещодавно дістався архів зі знімками України на рубежі XIX та XX століть. Про світлини відомо небагато, але вони точно були надруковані в гітлерівській Німеччині. Фотограф Валерій Мілосердов, який працює з архівами, пояснив Bird in Flight, у чому цінність цих знімків і чому вони могли бути частиною нацистської пропаганди. Фотохудожник Ігор Солодовніков із Черкас купив листівки з рідкісними знімками України початку минулого століття. Продавець не назвав ані точного місця, де були зроблені світлини, ані їх призначення, ані навіть імені автора. Втім, останнє все ж вдалося дізнатися. Автором виявився Володимир Світличний — один із перших українських фотографів. Відомостей про Світличного залишилося небагато: фотограф Андрій Котлярчук стверджує, що той був учнем відомого київського фотографа і художника Франца де Мезера. Також є дані, що Світличний співпрацював з Громадою святої Євгенії — благодійним товариством, яке існувало в Російській імперії до 1918 року. Видавництво цієї громади стало одним із перших, хто почав друкувати листівки та репродукції. Виявилося, що такі ж фотографії чотири роки тому опублікував меценат Володимир Козюк. З однією відмінністю — підписи на них були зроблені російською та французькою мовами, а надруковані листівки були, схоже, незабаром після створення. До Ігоря Солодовнікова ж потрапили картки, надруковані в 1940-х роках у Німеччині. Bird in Flight попросив його розповісти про історію колекції, а фотографа Валерія Мілосердова — пояснити, навіщо тиражувати ідилічні зображення України у Третьому рейху. Ігор Солодовніков, фотограф і художник: — Я отримав ці листівки від черкаського колекціонера. Йому терміново потрібні були гроші, тому він шукав покупця унікальних знімків українських сіл часів царизму. Він міг би продати листівки окремо, але хотів зберегти цілісність, тому що це дуже рідкісне зібрання з 37 фотографій і воно мало бути повним. Кадри були зроблені на початку XX століття, але надрукували їх тільки в 1942 році в гітлерівській Німеччині. Мене вразив художній рівень світлин, висока якість фотоматеріалів, неймовірна передача матеріальності та художній відбір при створенні фотозображень. У сюжетах — самобутність української сільської культури, художнє оформлення побуту, одягу і будинків. Я колекціоную світлини, які розповідають про життя і побут українців, в основному це фотографії 1914—1960 років. Валерій Мілосердов, український фотограф і фоторедактор: — Видно, що це хороша професійна зйомка. Таких свідчень про життя українців дуже мало: ми — народ з підрізаним корінням. Країна, по якій пройшлися кілька воєн, Голодомор, Голокост і репресії, що знищили безліч свідчень минулого життя. На той час фотографія була досить розвинена в Російській імперії (на цих кадрах, швидше за все, зображені території, що відносяться саме до неї). Тому знімати могли і місцеві фотографи. На листівках — Центральна Україна, про це ми можемо судити за ландшафтом. Але найцікавіше дата, коли ці знімки були надруковані: 1942 рік. У квітні 1941-го рейхсміністр східних окупованих територій Альфред Розенберг подав Адольфу Гітлеру другу доповідну записку, в якій розповів про своє бачення цих земель. Особливе місце в ній приділялося Україні, яка повинна була стати житницею Німеччини. У планах нацистів було залишити працездатну частину місцевих жителів і заселити колоністів. Тоді ж стали з’являтися пропагандистські матеріали, що переконували вирушити до України. Наприклад, є відомий фоторепортаж, в якому німецька дівчина приїжджає до Києва і знаходить тут роботу. На одній із цих листівок ззаду написано по-німецьки «український ландшафт». Їх я теж бачу як пропагандистський матеріал, в якому зображена ідилічна картина життя в окупованій нацистами Україні.

Навесні 2016 року студент Віктор Галушка знайшов негативи фотографій серед мотлоху в покинутому будинку в одному із віддалених сіл своєї рідної Молдови. Ці викинуті фотографії виявилися роботою всього життя Захарії Кушніра, невідомого фотографа-аматора, який помер у 1993 році. Селянин боровся з професійними труднощами за комуністичного режиму, а також із алкоголізмом, і залишив після себе одні з найяскравіших фотографій із сільського життя, які були коли-небудь зняті на плівку. Упродовж останніх трьох років, із дозволу дочки фотографа, яка відкинула роботу батька, назвавши її «сміттям», Галушка зі своїм учителем чистили фотографії й сканували приголомшливу знахідку. А в січні вони оприлюднили фотографії на вебсторінці. Галушка, дописувач Молдовської редакції Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, погодився поділитися з Українською редакцією цими фотографіями і показати своє відкриття одного з найбільших літописців життя за «залізною завісою». Ці фотографії Захарія Кушнір зробив у період між 1950 і 1970 роками в селі Рошієтіч і в його околицях, що за 122 кілометри на північ від Кишинева. Кушніра засудили до трьох років ув’язнення через те, що він вистрелив із рушниці сіллю у крадія овець і поранив його. Після ув’язнення він, учитель за професією, він був змушений працювати в колгоспі. А коли йому виповнилося 43 роки, Кушнір придбав фотоапарат «Любитель-2» і виявив своє справжнє покликання. Після кількох уроків фотографії від свого племінника, Кушнір на велосипеді їздив від села до села і знімав технічно досконалі, та недоречно скадровані фотографії. Фотографії Кушніра унікальні. Вони статичні, бо люди на них позують, але водночас вони вирують життям. Реакція людей на фотографування природна і позитивна, і це свідчить, що фотограф умів привернути їх до себе. Галушка вважає, що Кушнір міг дозволити собі придбати плівку, необхідну для його хобі, частково завдяки тому, що він за гроші робив жителям села фотографії для паспортів та інших документів. Дочка Кушніра, яка померла влітку 2019 року, пам’ятає свого батька, як той кричав п’яний, повертаючись на велосипеді зі своїх фотоподорожей. У молдовських селян гостя традиційно пригощають келихом домашнього вина або й чогось міцнішого. А Кушнір їздив від хати до хати і повертався додому настільки п’яним, за словами його дочки, що діти почали ненавидіти його фотографічні подорожі. І хоча не існує ніяких свідчень про насилля з боку Кушніра, дочка розповідала про «крики» і «неможливу» поведінку батька і казала, що він став алкоголіком через своє хобі. Але також дочка Кушніра говорила про нього як про «романтика», у якого на вилозі часто була причеплена квітка. Коли Галушка розмовляв із дочкою фотографа, вона не була зацікавлена в колекції і назвала фотографії сміттям, яке «нікому не потрібне». Та завдяки кропіткому цифровому архівуванню близько 4000 знімків, які зібрав Галушка зі своїм учителем, цей забутий фотограф із молдовського села, схоже, може стати відомим на весь світ.

Селище Опитне, що прямо навпроти Донецького аеропорту, ще з 2014 року внесене у перелік населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження. Поруч – передова української армії. Зараз тут проживають 39 цивільних осіб. У селищі немає світла, води, дорога сюди від Авдіївки геть погана. Але люди живуть, бо подітися їм нікуди.

Блогер Андрей Шокотко: "Покажу вам как выглядит глухое и ничем не примечательное село в Нидерландах. В интернете о нем пишет лишь Википедия, предельно кратко – год основания, 6 000 жителей, и никаких достопримечательностей национального масштаба. Совершенно нетуристическое место, захолустье Северного Брабанта. Таких сел здесь огромное количество, каждые 3-4 километра по любой дороге. До войны я показывал вам убитые агрохолдингами села Донбасса, а потом - несколько более развитые, но все равно убогие села Волыни, Закарпатья. Посмотрите теперь как живут люди в цивилизованной стране, по-настоящему аграрной, обеспечивающей весь мир картошечкой с помидорчиками – несмотря на крошечные размеры и далеко не идеальную почву. Украина не аграрная страна, а аграрная пустыня, где обычный пейзаж - бесконечные поля и ни единой живой души. Западнее линии советской границы до 1939 года ситуация чуть получше. Украинским агрохолдингам, этим наследникам колхозов, люди вообще не нужны. Тракториста можно привозить два раза в год за сотню километров. По сути, агрохолдинги – это продолжение и логичное завершение начатой Сталиным коллективизации, а также прямое следствие Голодомора, физического уничтожения миллионов крестьян и панического бегства выживших в города. Украина не может быть аграрной страной еще и потому, что над чудом сохранившимися немногочисленными фермерами нависают бандитские кланы чиновников, ментовских, прокурорских, судейских. Отбирают и распределяют между собой землю, регулярно грабят тех, кто живет и работает на земле. Это кроме отсутствия присутствия дорог, так необходимых сельскому хозяйству. Так что не обманывайтесь и не называйте Украину аграрной страной. Вот Нидерланды, да – настоящая аграрная страна. Кроме всего прочего".

Поки довгоочікувані реформи у застарілій системі охорони здоров’я України ще тільки готують до запровадження, фотокореспондент Reuters Гліб Гаранич зробив серію фотографій про умови, в яких наразі працює один сільський лікар.

Между высотками жилого массива Позняки в Киеве продолжает жить хутор. Совместное хозяйство на площади в 63 сотки с овцой, козами, свиньями, кроликами и домашней птицей там ведут девять человек. Если не поднимать голову на высотки, покажется, что за полвека тут мало что изменилось. Те же 63 сотки, окружённые со всех сторон склонами оврага. Та же перекличка петухов. Такое же кудахтанье кур и улюлюканье индюков. Самодовольно похрюкивают поросята. Репортаж от Bird In Flight