Південь Хмельницької області є достатньо популярним місцем туристичних мандрівок. Тут знаходиться одне з найцікавіших історичних міст країни – Кам’янець-Подільський з його неповторним рельєфом. З нього можна відправитися у бік Дністра, на чудові береги Бакоти – затопленої водосховищем долини, яка продовжує зберігати свою чарівність, ставши при цьому ще таємничою. Недалеко від Бакоти знаходяться інші пам’ятки природи – геологічно-палеонтологічний заказник в Китайгороді (це село колись було повноцінним містечком) та говіркий та прохолодний водоспад Бурбун. Не менш цікавою є природа навколо садиби Отроків епатажного магната кінця ХVIII-го та початку ХІХ ст. графа І. Сцибор-Мархоцького. Граф розпланував околичні місця як величезний парк, від його ж помістя залишився господарський двір, обладнаний в стилі замку. Зараз там можна зупинитися та відпочити. Але безумовною «родзинкою» цієї частини Поділля є садиба іншого графа – В. Орловського, що зветься Маліївці. З вересня цього року вона, побувши сто років санаторієм, стала музеєм. Тут  частково збереглися інтер’єри, а центральна зала відреставрована декілька років тому. Недалеко знаходиться напрочуд мальовничий водоспад. Село Сутківці відомо унікальною Покровською церквою, перебудованою в 1470-х роках з оборонної вежі - цей храм є одним з двох такого типу в Європі! Друга, більш поруйнована, знаходиться у французькому містечку Етамп. В с. Стара Ушиця господарство «Перлини Бакоти», що спеціалізується на вирощуванні лікарняних трав, стане приємним бонусом для бажаючих попити й придбати чаї та настоянки, зроблені на основі цих трав. Приємної вам подорожі тими краями!

В цьому фотонарисі ми покажемо цікаві архітектурні, історичні та природні пам'ятки, які знаходяться в Сумській області, поза межами її міст. Контракти.ua зібрали 12 місць, які варто відвідати: видатної архітектури храми та садибні будинки, дивовижні крейдяні кар’єри, перший в світі пам’ятник мамонту й навіть музей етнічної групи (а, можливо, навіть, окремного народу), яка називає себе «горюни». Місця представлені у алфавітному порядку. Село Великий Бобрик відомо двома історично пов'язаними об'єктами - величною Вознесенською церквою (1808-51 рр.) та урочищем під назвою Образ, де протягом довгого часу знаходилася чудотворна ікона. Церква збудована поміщицею Є. Рахмановою, за часів якої село і стало відомим. Садиба Рахманових не зберіглася, а парк, створений 1815 року, існує й досі. Щодо урочища, то, згідно легенди, в 1770-х роках тут віднайшли ікону Св. Миколая. Коли син поміщиці вилікувався в юнацькому віці від якоїсь хвороби після материнських молитов біля цієї ікони, образ остаточно уславився, та назву урочищу. Згодом ікону перенесли до згаданої церкви. У 1943 р. ікона була вилучена НКВС та зникла. Але урочище в наші часи знов стало місцем паломництва: копія чудотворного образу уміщена на місці його знахідки. Інше село, Волокитине, було центром володінь Андрія Миклашевського (1801-1895) – власника порцелянової фабрики, яка діяла в 1839-62 рр. Вироби Миклашевського швидко отримали визнання, збиралися колекціонарами, купувалися найзнатнішими родами, а в наші часи коштують дуже великих сум. Порцеляновим іконостасом Миклашевський прикрасив і церкву свого помістя, знищену в 1950-х. Чудовий витвір мистецтва був розграбований. Від ансамблю садиби зберіглися т.з. «Золоті ворота» - парадна брама маєтку, задні ворота, старий парк, а в селі про Миклашевського нагадує будівля школи у псевдоруському стилі. Є на Сумщині й колишнє містечко Вороніж, в якому стоїть Михайлівська церква (1781 р.) – яскриавий взірець пізнього козацького бароко. Архітектором її вважають або Івана Григоровича-Барського, або Андрія Квасова – видатних зодчих тієї епохи. Інші церкви Вороніжа - Преображенська (1791 р.) та Покровська (1854 р.) Навпроти Михайлівської церкви стоїть стара будівля школи. Але найбільш значущим для нашої історії фактом є народження в Вороніжі письменника, поета та перекладача Пантелеймона Куліша (1819-97). Його родовий будинок був розібраний понад сто років тому, але 2019 року в центрі міста відкритий пам'ятник Кулішеві. У школі є його невеличкий музей. Невеличке село Залізняк уславилося 2019 року, коли виграло номінацію «Неймовірне село» за конкурсом Agroportal.ua. Громада отримала сертифікат на 100 тис. грн під проект відродження слави місцевого цикорію. Відтоді Залізняк – «цикорна столиця» України. В місцевій бібліотеці проводяться «цикорні посиденьки» та пригощання стравами з використанням цієї рослини. Ідея виникла у місцевих ентузіастів не просто так: промислове виробництво цикорію в Залізняку веде відлік з 1899 р., коли його висаджували тут останній власник села Б. Золотницький та його орендар, сумський промисловець Л. Чорнобильський – і отримували непоганий прибуток.  Але цикорна історія – не єдина, якою уславився Залізняк. Задовго до цього він був відомим як центр просвітництва та місце зібрань напівмасонського кружка в садибі просвітника, поета та перекладача Олександра Паліцина (1741-1816). Бували тут з лекціями тодішні «селебріті» - просвітник, винахідник та засновник Харківського університету В. Каразін, літератори В. Капніст, І. Богданович та навіть Г. Сковорода. Паліцин похований в Залізняку. В число місцевих цікавинок входять й названі на його честь 300-річні дуб та сосна.. І це ще не все: в Залізняку є… метеоритного походження озеро. Метеорит впав тут 18 липня 1740 р. Кратер з часом заріс травою та став болотом, але на початку ХХ ст., коли Золотницький добував з озера торф, напіввисохла улоговина знову заповнилася водою. Невеличке сільце Кияниця уславлене палацом Харитоненків-Лещинських, зведеним 1890 р. в стилі неоренесансу. В доволі великому парку можна побачити відремонтований гостьовий флігель та занедбаний міст. На березі збудовано альтанку. Зараз це власність Сумського аграрного університету, що дозволяє підтримувати споруду у відносно «притомному» стані. А ось село Кулішівка відоме завдяки тому, що тут 1839 р. знайшли два повних скелети мамонтів та рештки інших доісторичних тварин. Колись тут була стоянка первісної людини. Кістки відкопали під час будівництва гуральні, які затіяв власник Кулішівки – граф Головкін. Безпосередньо виймав та збирав скелети харківський науковець Іван Калениченко (1805-76). Аби увічнити цей факт, Головкін 1841 року спорудив на місці знахідки пам’ятник – перший в світі не тільки на честь мамонта, а й взагалі на честь палеонтологічної знахідки. А ось доля решток мамонтів, переданих до зоологічного музею Харківського університету, невідома, бо за німецькою ревізією 1942 року їх там вже не було. Поблизу міста Лебедин знаходяться два села с дивними назвами «Вистороп» - Великий та Малий. В Великому Висторопі стоїть незвична за силуетом церква Параскеви П’ятниці (1898 р.) В Малому ж Висторопі Михайлівський храм (1904 р.) більш стриманий за архітектурою та потребує реставрації. Але особливо цікавою є будівля агроколеджу в Малому Висторопі – дивного вигляду колишній будинок управляючого місцевого цукрозаводу, прикрашений вежечками, шатрами, терасами та навіть альтанкую у мавританському стилі. В декількох кімнатах цього терема розташований музей маршала танкових військ П. Рибалка (1894-1948) – уродженця села. Недалеко йому встановлено і пам'ятник у стилі сталінської доби.  Дуже цікавою місциною є Могриця - одна з природничих «фішок» не тільки Слобожанщини, але і України в цілому. 200 млн років тому плескався тут теплий та неглибокий океан, залишивши по собі крейдяні білі скелі з мільйонів скам’янілих скелетів черепахових панцерів, кальмарів-белемнітів та стулок мушель. Серед різноманітних акцій на тлі тутешніх пагорбів особливої популярності зажив ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», що проходить з 1997 року. В самому селі Могриця стоїть Миколаївський храм (1852 р.) – один з проектів відомого архітектора К. Тона. Недалеко Могриці знаходиться колишнє заштатне містечко Миропілля з доволі цікавою, хоча й занедбаною, забудовою центральних вулиць в цегляному стилі та величезним Михайлівським храмом (1885 р.) з найвищою зі збережених на Сумщині дзвіниць (5-ярусна, 50 м заввишки). В селі Низи стоїть невеличкий палац, в якому бував майже щоліта в 1871-79 рр. П. Чайковський. Сюди його запросив Микола Кондратьєв – представник провідної сумської родини (його пращур, власне, заснував Суми). Композитор написав тут оперу «Черевички» - одну з двох на суто українську тематику (інша – «Мазепа»), Другу («Українську») та Третю симфонії, вальси – «Салонний», «Дрібничка» та «Сентиментальний», а також цикл п’єс «Вечірні мрії». Біля входу в парк стоїть храм Іоанна Богослова (1910 р.), а біля палацу – пам’ятник Чайковському. Тепер поговоримо про місцеву етнографічну екзотику – народність, яка називає себе «горюни». Вони живуть близ Путивля, в селах Нова Слобода, Линове та інших. Про походження горюнів дослідники не домовлися й досі, самі ж вони себе називають нащадками переселенців з далекого Полісся. Філологи підрахували, що українських, білоруських та російських слів в їхній мові приблизно однакова кількість. Походження назви «горюни», знов-таки, достеменно не встановлено. Виводять його або зі слова «гора», «горіти» або ж «горе» - і кожне трактування має свої аргументи. Чисельність горюнів в наш час – декілька тисяч осіб. Їхній фольклор проявляється, в першу чергу, у піснях. Дивні слова та акцент створюють враження, що чуєш якусь суто іншу слов'янську мову. Найбільш відомими в наш час є записи у виконанні ансамблю «Горюночка» з с. Линове. Зі специфікою горюнського життя знайомить музей, відкритий 2017 року. В ньому відтворено побут горюнів доколгоспоної доби. Музей – осередок популяризації горюнської самобутності та усіх свят і вистав, які проходять в цих селах. Одне з горюнських сіл - Нова Слобода - відоме також своїм монастирем, який зветься Софронієво-Мовчанська пустинь. В 1939-40 рр. тут був один з таборів для утримання польських офіцерів перед розстрілами. В післявоєнну добу головний храм розібрали, але багато споруд монастиря вціліло: можна побачити надбрамну Покровську церкву в стилі українського бароко, двостовпову (єдину такого планування в Україні) трапезну, лікарняний та настоятельський корпуси. Село Пустовійтівка з 2000-х років стало меморіалом легендарному останньому кошовому Січі Петру Калнишевському (1690-1803). 1773 року Калнишевський звів в Пустовійтівці дерев'яну Троїцьку церкву. За радянської влади церкву практично зруйнували – к кінцю існування СРСР це був пункт прийому склотари, і споруда нагадувала старий сарай. Реставрацію та відновлення храму провели в 2001-2006 рр. Тоді ж в Пустовійтівці відкрили і музей, два зали в якому присвячені Калнишевському – одна з них навіть стилізована під похмуру камеру Соловецького монастиря, де останній кошовий провів 25 років. В селі є й інша церква – Миколаївська (1906 р.) Окрім того, в Пустовійтівці стоїть добре відреставрований вітряк. Нарешті, на можемо оминути ще одне унікальне озеро - Шелехівське. Вчені вважають його чи не найдавнішим в Україні, приписуючи йому вік в декілька мільйонів років, та роблячи ровісником Байкалу та озера Вікторія в Африці. Шелехівське сформувалося внаслідок зсуву гір. Підковообразна водойма знаходиться на дні глибокої лісової балки біля річки Псел. Живиться з джерел. Площа озера – 7 га, глибина - до 18 м, та з 5-метрової відмітки ніколи не прогрівається. Обривчасті береги заросли багатою рослинністю. Тут багато ожини та малини. Поруч з озером – село Межиріч, колишнє містечко. В селі стоїть Успенська церква (1775 р.), побудована за кресленням Луки Білоусовича, архімандрита Києво-Печерської Лаври з 1751 р. Храм дивує своїми формами, схожими на кавказьку архітектуру – і це не дивно, вважаючи, що будувався він як оборонний. Росте в Межирічі й унікальна шовковиця - її вік понад 300 років, висота – 21 м, а діаметр стовбура понад 5,5 м. Ось такою була наша друга віртуальна мандрівка Сумщиною – можливо, малознаним для багатьох краєм, який завдяки цим нарисам став для вас ближчим та цікавішим. Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/173366   Павло Ковальов

В цьому нарисі ми поговоримо про ті садиби Київщини, які або не збереглися, або являють собою руїни. Колись прекрасні споруди прийшли в занепад, в основному, за пострадянський час, так як в соціалістичну епоху, нехай і з втраченими інтер'єрами, вони обов'язково належали якомусь відомству. Тим ціннішим для нас можливість побачити те, що залишилося. Тож, Контракти.ua запрошують в дорогу! Почнемо з палацу в селищі Немишаєво. Фактично, ця садиба знаходиться на кордоні Немішаєвого і сусіднього селища Мироцького. Біля неї височить величний корпусу спиртозаводу початку ХХ століття, частина споруд якого також руйнується. Найбільш відомими власниками садиби, збудованої в готичному стилі, була родина Остен-Сакенів. Вони володіли маєтком до скасування кріпацтва, після чого він почав переходити з рук до рук, поки не опинилася у власності підприємця з селян, такого собі Андрія Кулика. Той перетворив маєток в центр зразкового фермерського господарства. Пізніше він здав свою власність в оренду, і орендарі звели поруч з палацом згаданий завод. В радянські часи в палаці жили робітники заводу, пізніше тут розмістився дитячий садок. Коли він виїхав з будівлі, вона почала руйнуватися, а на початку 2000-х повністю згоріло. Пізніше будівлю викупила МПЦ, але церковники так нічого і не роблять з настільки безнадійними руїнами. В с. Копилів біля Житомирської траси скніє в забутті садибний будинок німецької родини фон Мекк. Власник садиби – барон Микола фон Мекк (1863-1929) був одружений на Ганні Давидової - доньці рідної сестри композитора П. Чайковського, Олександри. Тому Чайковський бував тут дуже часто – це одна з чотирьох його головних адрес в Україні (інші – у Кам’янці на Черкащині, Браїлові та Тростянці Сумської області). Микола фон Мекк був відомим в імперії автомобілістом (саме він мав найбільший особистий автопарк в Москві - 10 автомобілів і 2 автобуси), а також меценатом. Так, окрім Чайковського, він підтримував художника М. Врубеля тощо. Будинок, який ми бачимо в Копилові, зведений 1898 року. Однак в 1910-му його все ж таки довелося продати, адже «широке життя» фон Мекка потребувало значних коштів. На свою голову, барон не емігрував, і 1929 року його розстріляли. В його колишньому маєтку розташовувалися різні установи, останньою з яких була лікарня. Вже понад 20 років будинок руйнується, хоча ще 2004-го перейшов у приватну власність. В селі частково збереглися господарські будівлі Мекків. В Рудому Селі на півдні області стоїть садиба Залевських, збудована наприкінці XVIII ст. Будинок побудований за зразком італійських вілл. У комплекс палацу, який згорів у 1994 році, входять флігель, в'їзні ворота у вигляді спарених колон, господарський льох і парк. Від будинку залишився тільки напівзруйнований фасад з колонами. Льох розчищено, в нього можна спуститися. Ворота маркують в'їзд на садибну територію з боку села, в якому розташована відома своєю іконою Троїцька церква (1841 р.) Особливу ауру мають руїни в с. Тхорівка поблизу міста Сквира. Вони належали одіозній особі - Віктору Страшинському, який уславився в історії Російської імперії тим, що масово ґвалтував своїх кріпачок: тільки за підтвердженими даними, він розбестив понад 500 жінок і дівчат, причому не тільки зі своїх маєтків, а й з маєтків своєї дочки і сина (саме останньому з 1848 року належала Тхорівка). Нарешті, його притягнули до суду за… «псування майна» свого сина (тобто, селянок). Слідство проти насильника тяглося 25 років, але покарання він так і не поніс, хоча володіння вилучили під опіку. Невдовзі по процесі гвалтівник помер, а його син перебудував палац саме в той вигляд, який ми бачимо. З 2009 року споруда знаходиться в приватній власності, але реставрація не ведеться. В с. Вознесенському на лівому березі Київщини стоїть невеликий будинок, зведений 1914 року. Але скористалася міцним цегляним будинком вже радянська влада, розмістивши тут школу. Після її виїзду будинок руйнується. У селі збереглися будівлі амбулаторії та бібліотеки, побудовані так само понад 100 років тому. Цінною пам’яткою архітектури є і Вознесенська церква, споруджена 1808 року. Тепер поговоримо про маєтки, від яких залишилися самі парки. Першим є Кагарлик - один з найбільших парків області, закладений наприкінці XVIII ст. Дмитром Трощинським (1749-1829) - нащадком Івана Мазепи (його прадід був племінником гетьмана). В Кагарлику він розбив парк площею в 35,5 га, засадивши його 113 видами дерев. Від його часів залишилися альтанка-ротонда на пагорбі та витончена в'їзна брама. В 1880-х садиба була продана генералу Миколі Чорткову, який наново облаштував парк, розставивши в ньому аж 748 статуй і бюстів! У 1918 році частина їх була вивезена в Німеччину, а частина знищена разом з палацом під час селянського бунту.  Наразі парк приведено до ладу, в ньому збудовано ще одну альтанку та встановлено скульптуру Діани, яка нагадує про колишні «забави» Чорткова. Ще один вартий уваги парк – в Згурівці на лівому березі Дніпра. Садиба тут заснована в 1820-х роках, коли село перейшло у володіння Аркадія Кочубея (1790-1878). До створення парку найбільше долучився його син Петро (1825-1892), який навіть заповів себе поховати в тутешньому парку. З паркових споруд зберігся павільйон на острові, який відноситься до другої половини XIX ст. У ньому знаходиться кафе. Крім того, тут росте дуб, охоплення стовбура якого становить 172 см.  В с. Ташань, також на лівобережжі, була садиба фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Тут він і помер. Останнім власником садиби був князь Костянтин Горчаков (1841-1926). Сам парк, фактично, давно вже являє собою зарослий ліс з поодинокими дубами, вік яких сягає 600-700 років. Від садиби, все ж таки, залишилася одна дуже цінна споруда - мисливський будиночок Горчакова 1909 року, який стояв в сусідньому урочищі Біле Озеро, але ще 1968 року був перевезений до етнографічного заповідника в Переяславі. Дві останні адреси в цьому нарисі є суто меморіальними територіями. В с. Мазепинці, власне, народився гетьман Іван Мазепа. Тут ще 1994 року було відкрито перший не тільки в Україні, але і в Європі, пам'ятник гетьману - на кошти українського мецената М. Коца, що жив в США. Нині до складу меморіального комплексу, створеного в селі, входять церква Миколи Чудотворця 2007 року, і парк Козацької слави. Також тут споруджено величезний хрест на честь звитяг українського козацтва, споруджений символічний частокіл з дозорною вежею, і відкрито невеличкий музей. А на хуторі біля Борисполя, де мешкав та помер автор слів українського славню Павло Чубинський (1839-1884), створено парк на місці садиби вченого. До 1930-х тут стояв будинок Чубинського, який вже понад 20 років хочуть відновити, але все ніяк не почнуть. В парку з великими дубами встановлено пам'ятний знак і відкрита каплиця Св. Павла.  Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/104117 Павло Ковальов

Наскільки відомою є для туриста столична область? Що, крім Чорнобиля, парку «Олександрія» в Білій Церкві, а тепер ще й Межигір'я, приходить в голову, якщо замислитися про цікаві об’єкти Київщини? Контракти.ua вирішили познайомити вас з не дуже відомими садибами, розташованими в області. Причому це будуть як колишні розкішні магнатські резиденції та заміські дачі, так і прості сільські хати, пов'язані з життям видатних людей.  Почнемо з садиб, які стали музеями. Першою буде Мар'янівка, де народився великий тенор, оперний співак Іван Козловський (1900-1993). У 8 років його віддали вчитися співу в Михайлівський Золотоверхий монастир в Києві. На початку 1920-х Іван співав в Полтаві та Харкові, а згодом опинився в Москві, і вже з 1926-го почав працювати у головному театрі СРСР - Великому. При цьому Козловський постійно линув душею в Україну, і до 1985 року регулярно приїздив на малу батьківщину.  Музей великого тенора - звичайна сільська хата, в якій відтворено інтер’єр часів дитинства Козловського, звучать записи його голосу. У 1960-х біля будинку був розбитий парк, спроектований за проектом самого співака у вигляді хреста в терновому вінці - відображення долі маестро, вимушеного все життя боротися з заздрісниками та озиратися на увагу «органів», й, до того ж, людини глибоко віруючої. Тому навіть дивно, як ці самі «органи» не угледіли таку ідеологічну диверсію... Інша музична садиба Київської області знаходиться у с. Веприк на Фастівщині. Там прожив останні два роки, служив священиком УАПЦ, помер і похований видатний композитор Кирило Стеценко (1882-1922). Після його раптової смерті від тифу фігура цього митця, в першу чергу, через його священництво та участь в політичних подіях на боці УНР, була, фактично, заборонена для популяризації. Тому музей в Веприку відкрився тільки 1982 року в будинку, побудованому на місці того, в якому композитор прожив останні роки. Інтер'єр максимально наближений до часів Стеценка. Можна прослухати уривки з творів композитора. Ще один музей чекає на нас в Яготині. Взагалі, в цьому місті їх три, але нас цікавлять ті, що знаходяться в приміщеннях колишньої садиби Розумовських-Рєпніних. Палацово-парковий комплекс був закладений колишнім гетьманом Кирилом Розумовським в 1790-х. Головний садибний будинок вважався чи не найбільшим дерев’яним палацом в Україні, до слова, перенесеним до Яготина з Києва, але він був спалений 1918 року. В збереженому кам’яному флігелі знаходиться картинна галерея. На двох поверхах - 14 виставкових залів. Гордість гелереї - велика колекція натюрмортів знаменитої художниці Катерини Білокур (1900-1961), музей якої знаходиться в с. Богданівка, та є частиною Яготинського краєзнавчого. Після тривалого запустіння був відновлений і гостьовий будиночок садиби, де в період декількох приїздів до Яготина в 1843, 1845 та 1859 роках мешкав Т. Шевченко. Його запрошувала сюди родина Рєпніних, а господиня садиби - Варвара Рєпніна, онука гетьмана Розумовського, яка мала до поета в 1840-х нерозділені почуття. У будиночку багато автентичних експонатів. У садибному парку збереглася також альтанка-ротонда.  Ну в вже загадний музей К. Білокур в Богданівці знаходиться в рідному будинку майстрині. Вона прожила в ньому понад півстоліття. Інтер'єр рідної хати Білокур відтворений в тому вигляді, який був за життя місткині: велика кімната, майстерня, спальня, кухня та ін. Тут і досі стоять на лаві натягнуті на підрамники заґрунтовані і тоновані полотна, які так і не дочекалися дотику пензля, а на мольберті - не закінчена картина. Прекрасним в будь-яку погоду є й сад, в якому художниця знаходила незмінне натхнення. Безумовною перлиною серед дачних околиць Києва є затишний Ворзель - унікальний сосновий курорт. Сюди потрібно приїжджати всім, хто бажає відчути все ще не втрачений дух старого дачного передмістя, де атмосфера буквально налаштовує на творчість. Про історію Ворзеля розповідає музей, який розмістився в імпозантному особняку Септера, а пізніше - графині Наталії Уварової (Терещенко; 1890-1987). Особняк стоїть недалеко місцевого вокзалу. В ній можна ознайомитися з дачним життям початку ХХ століття, з автентичними меблями того часу, з історією родини Уварових-Терещенків, з життям та творчістю практично всіх видатних людей, які проживали в Ворзелі (письменника В. Підмогильного, композитора Б. Лятошинського, авіатора М. Єфімова, політика та розвідника В. Шульгіна тощо). Варто, звичайно ж, погуляти і по самому Ворзелю, що може зайняти весь день. В с. Нові Петрівці є не тільки музей подій Другої Світової, але й етнографічний «Хутір Савки» - приватний етнографічний комплекс, створений 2004 року. Він складається з врятованих від руйнування будинків - хати заможного селянина 1786 року (стоїть на своєму місці з часів побудови) та старосвітського поміщицького будинку 1854 року (перевезений з Житомирщини). На території хутора є колодязь, погріб, господарський двір з клунею і кузнею. Тут все «заточено» на «інтерактивні» екскурсії: відвідувачам пропонують змолоти борошно за допомогою кам'яних жорен, попрацювати в кузні, взяти участь в інших народних промислах та покуштувати, на завершення, страви з печі. Тепер розповімо про інші садиби, які музеями не є, але, тим не менше, варті уваги. В місті Ірпінь варта уваги імпозантних обрисів дача підприємця Івана Чоколова (1853-1914), на базі якої 1936 року був створений Будинок творчості письменників. Дачу, яка колись була набагато більш вибаглива за архітектурою, Чоколов звів, нібито, для своєї коханки-співачки. Згодом, за легендою, ця дама повісилася на горищі, не витримавши чергової зради свого покровителя, хоча документальних підтверджень цим чуткам нема. В с. Борова на Фастівщині стоїть будинок, в якому пройшли останні роки конструктора кораблів Ксаверія Ратника (1852-1924). Серед інших він збудував і відомий крейсер «Аврора». Оселився Ратник в Боровій після ганебної для Росії Цусимської битви у війні з Японією, коли конструкторів кораблів російського флоту оголосили мало не «шкідниками», які довели країну до повного розгрому. Старий корабел, не бажаючи терпіти підозри і глузування, вирішив відійти від справ та перебрався в тиху Борову, де збудував свій останній «корабель» - дерев’яний будинок з третім поверхом на мотив капітанського містка. Після смерті Ратника будинок став санаторієм, і в 1960-х був перебудований з каменю. Нині він руйнується. На початку 2010-х на ньому встановили меморіальну дошку Ратникові, тоді ж віднайшли та упорядкували й забуту могилу конструктора. Прикладом вдалої реставрації можна вважати долю будинку в с. Томашівка. 2000 року цей елегантний будинок шляхтичів Хоєцьких в стилі модерн (1903 р.) відремонтувала церква (МПЦ). Садиба стала Різоположенським монастирем, на території якого швидко з’явилися десятки пафосних споруд відносної художньої якості - але саме це робить монастир дуже показовим та повчальним об’єктом для відвідування. В с. Погреби Білоцерківського району стоїть цікава садиба Свєйковських. Це досить великий будинок зі збереженою різьбленою терасою, яка і надає йому чарівність. Пам'яткою він не вважається, але зберігся непогано. У ньому знаходиться школа.   Повний текст статті, з розширеним переліком садиб наприкінці тексту, читайте тут: http://kontrakty.ua/article/103741 Павло Ковальов

В цьому нарисі разу мова піде про ти маєтки Черкащини, які варті уваги і відвідин, незважаючи на те, що їх головні палаци, а часто й інші будівлі, розібрані. Контракти.ua запрошують на нову прогулянку черкаською землею. Почнемо з шевченківських країв, з села Козацьке – колишнього маєтку таких родів, як Голіцини, Куракіни та Врангелі. Парк, який розкинувся на 50 га, складається з двох частин, в дальній з яких знаходився до 1918 року величний неоготичний палац, спалений вояками Григорія Котовського. А найбільш примітну частину палацу – вежу - розібрали вже на початку 1950-х. Нині ж важко знайти навіть його зарослі фундаменти, й лише потужні напівпідвальні стіни однієї з господарських будівель вказують на те, що колись тут височів один з найбільш імпозантних палаців регіону. Найцікавіша туристам частина парку знаходиться ближче до вулиці. Вхід в неї оформлений все ще елегантними воротами, на яких все ще бачимо напис «ПТУ». У цій частині парку стоїть кілька так само неоготичних будівель, у т.ч. будинок управляючого, та досі працює млин 1909 року побудови. Зберігся і перший поміщицький будинок князів Голіциних, який був навчальним корпусом ПТУ. Нині він майже повністю зруйнований, однак коробка стін ще тримається. Треба розуміти, що це - один з найстаріших садибних будинків на Черкащині, і вже за цим фактом будівля, що гине на очах, вимагає негайної реставрації. Одна з господинь помістя, Варвара Голіцина стала дружиною барона Георгія Врангеля - рідного дядька відомого полководця російської громадянської війни. Георгій Врангель і звів в 1885-му палац з вежею, який спалили бандити Котовського. Донька Варвари і Георгія, Тетяна була дружиною київського губернського предводителя дворянства Михайла Куракіна. В його часи були зведені вказані господарські споруди та будинок управляючого. Георгій, Варвара та їхня донька, яка померла в дитинстві, були поховані в сільській церкві. При руйнуванні храму напіврозбиті біломармурові саркофаги винесли на місцеве кладовище. Причому, хто похований під четвертим саркофагом, залишається невідомим, як і доля власне баронських кісток. На лівому березі Дніпра знаходиться помістя Прохорівка. Тут 30 років мешкав Михайло Максимович (1804-1873), перший ректор Київського університету. У Прохорівці він і похований. Найвідомішими гостями маєтку були Микола Гоголь і Тарас Шевченко. Гоголь, нібито, саме тут почув легенду про мертву панночку. Для Шевченка відвідування Прохорівки в 1859-му зіграло фатальну роль. Саме тут його востаннє заарештували за «блюзнірство над імператором та імператрицею» в місцевій корчмі, та пізніше депортували з України. За переказами, Тарас полюбляв сидіти під могутнім дубом, якому наразі понад 600 років. Будинок Максимовича, в якому за радянських часів був головний корпус санаторію «Жовтень», розібрали в 1970-х. Частина інших будівель збереглася. Продовжує стояти в Прохорівці й дерев'яна Іллінська церква (1709 р.) В місті Кам'янка знаходиться маєток Давидових, який складається з декількох цікавих об’єктів. Цій садибі за радянських часів відносно пощастило: незважаючи на втрату головної будівлі і родової церкви, вона була досить відома і популярна через перебування тут декабристів, Пушкіна, а пізніше – Чайковського. Господар Кам’янки, Василь Давидов (1780-1855), був одним з активних змовників, і помер в Сибіру буквально перед амністією. Власне, від самої садиби збереглися лише три об'єкти - грот, невеличкий млин в стилі класицизму, і «Зелений будиночок» - гостьовий флігель Давидових. Південне товариство декабристів, багато в чому, сформувалося саме в цьому будиночку. Щодо Пушкіна, який гостював у Кам'янці декілька разів у 1820-22 рр., то він тут просто радісно «тусив» в приємному товаристві. Приємно було гостювати тут і Чайковському, сестра якого була одружена з сином Василя – Левом (1837-1896). Тому композитор приїздив сюди 28 років поспіль. Поруч з парком знаходиться і ще один музей - краєзнавчий, облаштований в будинку Льва Давидова. Головний же палац Давидових був розібраний ще в перші роки після падіння монархії. Церкву-усипальню Давидових знесли вже за брежнєвських часів, причому невідомо куди поділи рештки похованих там, що свідчить про подвійне ставлення радянської влади навіть щодо тих представників дворянства, хто нею шанувався як «прогресивні діячі». Проте на околиці Кам’янки все ще стоїть найпізніший за часом зведення палац ще одного з Давидових – центр поміщицької економії. Будинок в стилі модерн «за наступництвом» став конторою радгоспу, але вже багато років руйнується, як і сусідні господарські споруди. А це єдиний в області приклад палацу часів модерну! В с. Синиця від неоготичного маєтку баронів Корфів залишився тільки могутній міст – дев’ятиаркова споруда, побудована з суто німецькою ретельністю. Будинок управляючого і кілька господарських будівель також частково збереглися, як і фрагменти огорожі. Баронський парк займає понад 44 га, і являє собою тінистий і грунтовно зарослий лісовий масив, в якому ще можна розрізнити прокладені Корфами стежки. Ще менше пощастило і ансамблю в селі Мошни. На місці спаленого 1919 року палацу князя Михайла Воронцова (1782-1856) наразі стоїть головний корпус санаторію «Мошногір’я». Якщо резиденції Воронцова в Одесі і Алупці збереглися, то в Мошнах знищили геть усе, включно з оранжереєю, альтанками та парковим павільйоном! Дещо постраждали в радянську добу і само містечко Мошни: в ньому розібрали дерев’яні церкви та частину дерев’яних споруд лікарні, а костел переробили під автопідприємство. Проте два найцікавіших об’єкти в містечку залишилися. По-перше, це незвичної архітектури Преображенська церква в фірмовому «воронцовському» стилі (1839 р., арх. – італієць Д. Торічеллі; її зменшена копія - церква Іоанна Златоуста - є головною в Ялті). По-друге, це єдиний дерев'яний витвір Владислава Городецького – центральний корпус земської лікарні (1894 р.) Варті уваги також будівлі земської управи, жіночої школи (будівля закинута), поміщицької контори. Усі вони знаходяться вздовж центральної вулиці, тому знайти їх неважко.  Окремою пам’яткою є музей Тараса Шевченка в колишньому заїжджому дворі міщанина Нагановського. Річ в тім, що цей будинок зберіг свою архаїку та автентику з Тарасових часів. Шевченко провів тут кілька днів після арешту в Прохорівці, і звідси його повезли далі - в Черкаси.  Село Велика Бурімка на лівому березі належало родинам Фролових-Багреєвих та Кантакузенів-Сперанських. Розкішна, неготичного стилю, резиденція князів була спалена в січні 1918-го, разом з бібліотекою і архівом. Руїни остаточно розібрав колгосп в 1970-х. До наших днів збереглися в напівзруйнованому стані млин, стайні та флігель. У парку є ставок з чотирма острівцями, пагорб давньоруського городища, «дуб Хмельницького» і три сосни, що ростуть з одного стовбура («Три сестри»). У місті Монастирище парк колишнього маєтку Подоських є центральним міським. В ньому зберігся перебудований невеличкий палацик, а також декілька господарських споруд.  В смт Стеблів влітку 2017 року вигорів і частково обрушився будинок поміщика Голованівського. Цей невеликий особняк стоїть в парку навпроти головного об'єкта культурного життя Стеблева - родинного будинку Івана Нечуя-Левицького, в якому знаходиться цікавий музей класика, що виконує, водночас, й функцію краєзнавчого. Не так давно (2008 року) був розібраний і поміщицький будинок XVIII ст. в с. Сарни. Його продали на злам як колишній дитячий садок, хоча будівля зберігалася певні риси невеликого особняка в стилі класицизму. Щоправда, в Сарни все одно варто заїхати - заради величезного водяного млина 1850-х років. Всередині навіть можна побачити старовинні механізми. Від десятків інших маєтків регіону не залишилося навіть слідів. Така доля спіткала садибу Мойсівка, яку іменували «Лівобережним Версалем». На початку 1840-х тут кілька разів побував Шевченко - вже як шановний гість і популярна «зірка». В 1912 році будинок викупили в казну, обладнавши в ньому телефонну станцію і квартири для земських вчителів. Меблі вивезли і продали з аукціону. Ну а в 1918-му його повністю спалили. До нашого часу в Мойсівці не залишилося ані господарських будівель, ані парку, ані надгробків біля понівеченого храму Петра і Павла (1808 р.), який, стоячи посеред поля, єдиний нагадує про назавжди загиблий світ. Так само нічого або самі парки залишилися від маєтків у Смілі (парк Самойлових, з якого зробили недоладно оформлений ЦПКіВ), Таганчі, Бачкуриному, Ягубці (є рештки невідомого призначення споруд в парку). Окрема доля – у парку с. Голованівка. Тутешня садиба належала Терещенкам, й була розібрана тільки 1976 року. При цьому парк зберегли, і навіть зробили його заповідним. Він зветься Атаманський, а його головною принадою є джерело «Живун» - одне з численних чудес природи Холодного Яру, до якого Голованівка належить. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/105205 Павло Ковальов

Черкаська область - центр правобережної Наддніпрянщини. В XVIII столітті, з закінченням турецько-татарських нападів, ця територія починає «обростати» садибами, в яких оселяється спочатку польська, а потім - місцева українська, російська та інша аристократія. На наш час в області налічується майже 40 садиб, від яких залишилися будь-які матеріальні сліди - в більшості своїй, у вигляді парків та господарських будівель. Контракти.ua запрошують здійснити подорожі деякими з цих маєтків. Почнемо з вже достатньо відомого, але все ще загадкового та незмінно велично-містичного палацу-замку в с. Леськове. Він – найбільша споруда в стилі неоготики на українських теренах. Маєток, парк якого розкинувся на території бл. 90 га, з 1770 року належав чотирьом поколінням польського роду Даховських.  Гігантський палац Даховські спорудили, аби «втерти носа» Потоцьким, слава про уманський парк яких не давала спокою усім сусіднім поміщикам. Брати Карл і Казимир Даховські збудували цілий ансамбль – не тільки палац, але й численні присадибні споруди, стайні і довжелезний паркан. Син Казимира, Тадеуш (1868-1951), влаштував ще одну добудову-перебудову палацу, й у підсумку споруда стала неправильної форми. Замок являє собою, фактично, два корпуси, вміло з'єднаних. 1920-го Тадеуш виїхав до Варшави, вивезши туди й родинні скарби. З 1950-х в замку доволі довго знаходився шпиталь для офіцерів з нервово-психічними розладами. І хоча з початку 2000-х майно шпиталю було вивезено, будівля продовжує перебувати на балансі Міноборони та дуже сильно руйнуватися. Фактично, замок гине на очах… За радянських часів парк Даховських цілеспрямовано засадили щільними рядами дерев - так, нібито, легше було маскувати секретний об'єкт, яким вважався госпіталь. Тепер величезні стовбури підступають до самих стін палацу, надаючи йому додаткову похмурість - і одночасно, «підгризають» його фундаменти. Крім того, частина підвалів давно затоплена, а через будівлю пройшла величезна тріщина. Більшість господарських приміщень, значна частина огорожі, і навіть одна старовинна ваза біля палацу збереглися - і саме своєю занедбаністю надають ансамблю примарну чарівність. В містечку Тальне на нас чекає мисливський будинок Шувалових. Свого часу Тальне було обрано в якості резиденції Ольги Потоцької (1802-1861) - доньки відомих власників Софіївки. Вона перевезла в Тальне і прах своєї знаменитої матері, поклавши його в місцевій церкві. За радянських часів храм розібрали, прах загубився, зате вдалося врятувати надгробну плиту Софії - вона, поряд з кількома надгробками роду Шувалових, з початку 1990-х лежить біля одного з фасадів палацу, формуючи імпровізований цвинтар. Онук Ольги, Павло Шувалов (1847-1902), почав зводити існуючий мисливський палац в стилі французьких замків Луари. Проект склав датський архітектор Андерс Клемменсен (1852-1928), і це єдине на території України творіння уродженця Данії! Клемменсен спроектував будівлю з двох частин - житлової та господарської. Господарське крило має вигляд фахверкової конструкції, а житлова частина нагадує той самий французький замок. Над входом зберігся і герб роду, а три бані на будівлі символізують три шолома на гербі. Скарби палацу вивезли в Умань в кінці 1920-х, де їхні сліди загубилися. В 2000-х почалася реконструкція палацу, але вона й досі незавершена, через що палац руйнується. На першому поверсі ще є мармурова підлога, вціліли і сходи з дерев'яними перилами. Підвал розчищено, і в нього навіть можна спуститися.  А в місті Шпола стоїть резиденція Олександра Абази (1821-1895), аристократа молдавського походження, міністра фінансів Російської імперії. Палац зведений в стилі пізнього класицизму, в 1858 році. Декор його фасаду має яскраво виражені молдавські мотиви. Найцікавішою частиною палацу є галерея на ажурних залізних колонах. Місцева легенда стверджує, що в одній з них можуть бути замуровані якісь скарби. В будівлі знаходиться інтернат для важких підлітків, тому всередину потрапити неможливо. Ще одне варте безумовної уваги місце – Мліїв, «яблунева столиця» України, де жили та працювали видатні підприємці та садівники з родини Симиренків. Головний садівник роду – Лев Платонович (1855-1920), заклав тут сад з найбільшою в Європі колекцією плодово-ягідних і горіхоплідних культур та першу наукову сортову станцію в імперії. Тут його і вбили перевдягнені в бандитів чекісти у передніч Різдва 7 січня 1920 року. Будівля станції збереглася, і продовжує нести свою функцію. Вона являє собою зразок цікавого перехідного стилю - пізнього українського модерну радянських часів. Перед нею стоїть пам'ятник Льву Симиренку. По парку розкидані і господарські споруди ХІХ століття - лабораторії, зерносховища, оранжереї. Зберігся і перший одноповерховий будинок родини, зведений ще в 1855 році - тепер в ньому знаходиться музей Симиренків. Дожила до наших днів і Троїцька церква, біля якої поховані представники родини, включно зі Львом Платоновичем. Серед шевченківських місць Черкащини варто виділити с. Будище, де збереглася садиба Павла Енгельгардта, кріпаком якого був Тарас. Це була літня резиденція пана. Будищанська дача для нас цінна ще й тим, що є однією з небагатьох справжніх споруд, що зберігають пам'ять про дитинство і юність Шевченка. За радянських часів в будівлі знаходилася школа, а в 2011 році почалася реконструкція будинку і парку, на жаль, зупинена через відсутність фінансування. З тих пір будинок знаходиться в стані «пофарбованих руїн». Під загрозою і величезні дуби віком від 800 до 1000 років, що ростуть поблизу будинку. Поруч з селом є старовинний вітряк. Далі подамо нарис ще декількох історичних садиб, вартих нашої уваги. По-перше, це Дібрівка. Скромний будиночок тут збудував поміщик Драчевський. В 1880-х роках його придбали представники роду Антоновичів. Будинок Драчевських-Антоновичів зберігся відносно непогано, встигнувши побувати і інтернатом, і лікарнею, і конторою колгоспу.  В іншому селі, Доброму, бачимо будинок небагатого поміщика, причому стоїть він на фундаменті замку першої половині XVI ст. Для будівництва використовували нижню частину замкових стін. У XIX ст. село належало такому собі Флоріанові Ружицькому. Зараз будівля перебуває у запустінні. В іншому селі - Мокра Калігорка - маєтком володіли декілька родів, а існуючий палац звели росіяни Лопухіни. В них село купив Олексій Нейдгардт (1863-1918) - катеринославський губернатор (1905-1906) та родич прем'єр-міністра Столипіна (його сестра був дружиною прем'єра). Маєток він використовував, як літню дачу на півдні. Останній раз Нейдгардт побував в Калигорці влітку 1916-го, а 1918-го він був розстріляний в Нижньому Новгороді. У будинку ж вже десятки років знаходиться поліклініка. Ще одне село – Мар’янівка – надлежало родині поляків Козаковських. Отсанній пан був розстріляний 1920 року у Умані. У 1930-му поміщицький маєток став центральною садибою колгоспу «13 років Жовтня», й тому вцілів. Також на Черкащині збереглися ще декілька невеликих садиб, як-от в с. Пеніжкове, де можна побачити не тільки головний будинок поміщиків Русецьких (нині в ньому живуть люди), а й господарські будівлі та кам'яні сходи до ставка. В сусідньому селі Чайковка розташовується маєток Гуляницького (побудовано в 1885-1905 рр.), а в с. Ботвинівка (між Леськовим і Доброю) цікавої архітектури панський будинок довгий час був зайнятий школою, а нині використовується як господарське приміщення. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/104932 Павло Ковальов

Чи не найбільш популярним серед жителів столиці «обласним» напрямком туризму є сусідня Чернігівщина. При цьому глибинка області ще залишається місцевістю незвіданою. Тому в цьому нарисі свідомо не згадується садибне тріо «Качанівка - Сокиринці - Тростянець», рівно як і пам’ятки Батурина. Контракти.ua познайомлять вас з іншими садибами регіону.  Першою адресою буде Білорічиця або ж Вейсбахівка. Вейсбахівкою звалося це село з 1717 по 1945 роки, бо свого часу належало воно німцю, графу Вейсбаху. 1873 року воно перейшло до Олени Волконської-Рахманової (1835-1916), доньки відомого декабриста Сергія Волконського і його дружини Марії. Подружжя Рахманових звело тут садибний комплекс. Архітектором був, знов-таки, німець - Олександр-Едуард Ягн (1848-1922): він збудував не тільки палац, але і готель, і пекарню, і храм. На жаль, після руйнувань Другої Світової залишки палацу розібрали, а пізніше зламали й церкву. Однак навіть єдиний об'єкт, що зберігся від Вейсбахівкі, вражає. Це - колишній гостьовий флігель, переобладнаний нині в храм Св. Миколая. Своєрідність будівлі надають майолікові вставки і колони, наличники та інші візерунки з теракоти. Вони були створені товаришем Ягна по навчанню - В. Соколовим.  В селі Вишеньки на березі Десни стоїть палац, який дивує своєю химерною формою. Зведений він був на замовлення президента Малоросійської колегії (фактичного правителя скасованої Гетьманщини), фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Архітектором вважається Василь Баженов (1738-1799). Палац раніше був вдвічі більшим, але половина його була розібрана на початку XIX ст. сином Румянцева – нібито таким чином той хотів скасувати угоді про продаж маєтку. За радянських часів палац став піонертабором. В деяких приміщеннях, а особливо ж – у центральній залі (зараз – їдальня) зберіглося ліплення – арабески у романтизованому східному стилі. Рум’янцев також звів в Вишеньках Успенську церкву (1787 р.) - фактично, цілий собор, який зробив би честь будь-якому місту. Наступна садиба – Дігтярі, одна з резиденцій відомого роду Галаганів. Цю садибу Петро Галаган (1792-1855) - брат власника знаменитих Сокиринців, придбав в 1820-х. Палац в Дігтярях менш пафосний, ніж в Сокиринцях, хоча і створений за тим же планом. Інтер'єри збереглися у вигляді відреставрованої ліпнини в декількох кімнатах. У 1876 р. племінник Петра Галагана подарував садибу Полтавському земству, яке розмістило тут ремісниче училище. Навчальний заклад тут знаходиться й досі - правда, тепер це аграрний ліцей.  А ось невеличкий маєток в селі Дідівці біля Прилук став на 10 років домом вченого-історика, члена Кирило-Мефодіївського братства, Миколи Костомарова (1817-1885). Він прожив тут після весілля з Аліною Крагельською (1830-1908), з якою він свого часу не встиг побратися через арешт 1845 року. Вони об’єднали долі тільки в середині 1870-х. До Костомарова приїздила культурна еліта його часу, включаючи Галаганів. В радянські часи в будиночку історика облаштували школу. Храм, в якому вінчалося подружжя, згорів в 1920-му. Відродження пам’яті про перебування тут Костомарова почалося тільки в нашому тисячолітті. Тепер тут діє виставка, присвячена йому. Храм був відтворений, але не в історичному вигляді. В с. Заньки розташований музей великої акторки Марії Заньковецької (Адасовської; 1854-1934). Поміщицький будинок Адасовських (її батько був генералом) уцілів, багато в чому, завдяки тому, що акторка визнавалася радянською владою «матір’ю української сцени». На початку 1960-х його, через поганий стан, довелося розібрати, і перенести на нове місце, порядком оновивши. Але експозиція музею наповнена справжніми речами Адасовських, в першу чергу, пов'язаних з самою Марією.  Ще один музей - композитора Левка Ревуцького (1889-1977) - знаходиться в с. Іржавець біля Качановки. Його старший брат Дмитро (1881-1941) був мистецтво- та літературознавцем, фольклористом і перекладачем, репресованим радянською владою та вбитим в окупованому німцями Києві агентом НКВС. Про нього також розповідається в експозиції. Будинок, в якому знаходиться музей, побудований ще прадідом Ревуцьких 1789 року! Тобто, це справжній родовий маєток, на диво вцілілий, як для наших земель. Відвідати садибу Ревуцьких потрібно для того, щоб отримати уявлення про побут української інтелігенції кінця ХІХ-го і початку ХХ століть.  Наступна адреса - хутір Мотронівка, або ж Ганина Пустинь, пов’язана з письменником, членом Кирило-Мефодіївського братства, Пантелеймоном Кулішем (1819-1897). Він, його дружина - письменниця та громадська діячка Ганна Барвінок (Олександра Білозерська; 1828-1911), і брат Ганни, також діяч Кирило-Мефодіївського братства, Василь Білозерський (1825-1899), й поховані тут. Куліш оселився в Мотронівці, на хуторі Білозерських, в середині 1870-х, і створив тут більшу частину величезного корпусу своїх творів.  Тепер відправимося до містечка Седнів. Центральне місце в ньому займає садиба Лизогубів - одного з найвідоміших козацьких родів. У парку навколо будинку встановлено численні пам'ятники, в т.ч. Іллі та Андрію Лизогубам - відомим меценатам. Є і пам’ятник письменнику Леоніду Глібову (1827-1893), який любив творити в альтанці над пагорбами річки Снов. У будівлі садиби до 2012 року розташовувалася школа, поки її не перевели в грандіозну нову будівлю по сусідству. Нині в приміщеннях палацу - виставка, яка розповідає і про історію міста. Крім садиби, в Седніві знаходиться Воскресенська церква (1690 р.), що була усипальницею Лизогубів. Поруч з церквою стоїть кам'яниця, ровесниця храму - найстарша на усьому Лівобережжі цивільна будівля, яка дійшла до наших днів. А, мабуть, найвідомішою пам'яткою Седнева, крім садиби, є приголомшлива Георгіївська церква. Кілька разів розібрана і перебудована, вона нині відтворена у вигляді XVIII століття. Саме її в 1960-х кіношники облюбували для зйомок кульмінаційних сцен фільму «Вій». І хоча, в результаті, польоти в труні знімалися вже в декораціях, в фільм частково увійшли кадри, зняті і в інтер'єрах храму. Маленьке сільце Тиниця відома рештками садиби Кочубеїв, а пізніше - Галаганів. Крім старовинного будинку 300-річної давності (кілька разів перебудованого), в колишньому маєтку зберіглася скарбниця Кочубеїв - рідкісний зразок цивільної архітектури початку XVIII в. Її також неодноразово реконструювали, і тепер будівля має риси «романтичного стилю». Обидві споруди перебувають у занедбаному стані. Село Чемер відоме тим, що тут колись співав в церковному хорі Олексій Розумовський (1709-1771) – майбутній морганатичний чоловік імператриці Єлизавети. Дерев'яна церква, в якій співав юний Олекса, була розібрана ще в 1880-х роках. На її місці поставили іншу, також з дерева. На жаль, стан її нині дуже сумний. Ще можна побачити різьблену огорожу хорів і частину розписів на стінах. Більше пощастило будинку поміщиків Пашковських, фабрикантів кінця ХІХ століття. Це єдиний в Україні зразок цивільної дерев’яної неоготики. Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/112535 Павло Ковальов

В цьому фотонарисі ми представимо вам Суми – місто, яке з туристичної точки зору, є не дуже відомим поза межами Східної України. І це при тому, що місто є скарбницею архітектурних шедеврів. Контракти.uа вирішили подолати таку прикру невідомість та розповісти вам про дуже несумні Суми. Місто виникло в 1650-х роках, під час масового заселення величезного регіону, який нині називається Слобожанщиною, та історично включав в себе багато земель, які зараз знаходяться на території РФ. Суми мали декілька періодів розквіту, головними з яких можна вважати роки з 1870-х по 1914-й, коли місто стало одним з головних центрів торгівлі цукром в Російській Імперії за рахунок діяльності тут династій купців та меценатів Харитоненків та Суханових, а також з початку 1970-х по кінець 1980-х років, коли обласний центр був реконструйований та збагатився величезними будівлями модерністичної архітектури, під будівництво яких пішло, на жаль, багато старовинної забудови.  Більшовики знесли в Сумах декілька важливих храмів, але три головних залишили. Перш за усе, це Воскресенська церква в стилі мазепінського бароко на центральному майдані, зведена 1702 року ще на території фортеці. За декілька кварталів від неї височіє кафедральний Преображенський собор з 56-метровою дзвіницею. Собор отримав сучасний вигляд після ґрунтовної перебудови 1892 року, проведеної на кошти родини Суханових. Але найбільш вражає в Сумах грандіозний Троїцький собор недалеко вокзалу, зведений 1915 року у стилі неокласицизму на кошти «цукрового короля» Павла Харитоненка (1852-1914) за зразками петербурзьких храмів. Ще один вартий уваги храм – Пантелеймонівський, головна церква однойменного монастиря. Його звів ще молодим архітектором Олексій Щусєв, майбутній проектант мавзолею Леніна. Варті уваги в Сумах і інші храми – Іллінський, Різдва Богородиці, а також Петропавлівський на міському цвинтарі. Усі вони збудовані і 1830-50-х роках у стилі класицизму. В місті є також неоготичний костел 1911 року побудови. А в колишньому єврейському кварталі, на вул. Кооперативній, діє синагога. Говорячи про цивільні споруди старих Сум, зазначимо, що станом на 1917 рік в місті були будівлі усіх важливих бюрократичних установ, театр, лікарні, бібліотека, розкішні садиби Харитоненків й Суханових та численні особняки діячів капіталом поменше. Ось найголовніші з цих споруд.  На вул. Троїцькій знаходиться дитяча лікарня Св. Зінаїди, збудована Павлом Харитоненком на пам’ять своєї померлої доньки. Нижче по вулиці знаходиться кол. чоловіча гімназія, головний корпус якої нагадує середньовічний замок. А на Покровській вулиці стоїть будівля театру для дітей та юнацтва, зведена 1911 року за проектом, призначеним для Ялти. В кварталах між Соборною, Воскресенською та Кооперативною вулицями ще зберігається масив рядової забудови повітових Сум. Тут, поруч Преображенського собору, розташована непоказна ззовні, але історично значуща будівля колишньої канцелярії слобідських полків, в якій пізніше розташовувався магістрат. Впритул до нього стоїть будинок Олександрівського банку з романтичними вежечками.  Варті уваги також будівлі у сквері Шевченка наприкінці Соборної – кол. жіночої гімназії (зараз факультет Академії банківської справи) та друга за часом будівля Олександрівського банку (палац дітей та юнацтва). На вулиці Петропавлівській знаходиться низка важливих пам’яток – наприклад, розкішна садиба Суханових-Сумовських (1895 р.), в комплекс якої входять палац та конторський будинок. Наразі тут Інститут прикладної фізики. Навпроти садиби - велика будівля, вдало стилізована під старовинну, розібрану в 1980-х (а в тій були міська дума, пожежна частина, окружний суд тощо). Сучасну споруду (фактично – комплекс споруд) звели 2008 року для головного корпусу Академії банківської справи. Далі по вулиці – філармонія (кол. Дворянське зібрання), кол. реальне училище, будинок, де бував поет О. Олесь, цікавої архітектури особняки тощо. А на околиці міста, в місцевості Баси, знаходиться садиба Штеричевих з парком. Палац в 1890-х роках перебудований в стилі неоготики. Зберіглися інтер’єри вестибюлю з дубовими сходами та ліпленням на стелі. Відзначимо також споруду земської управи, де зараз розташувалася головна експозиція краєзнавчого музею. В музеї заслуговують на увагу зали, присвячені, відповідно, Голодомору та подіям АТО, а також експозиція «ХХ сторіччя починається». Художній музей (колишня контора імперського Держбанку) в основі своєї колекції має збірку колекціонера Оскара Гансена (1881-1964), а також предмети та картини з колекцій Харитоненків. Тут є роботи італійських, голландських, французьких майстрів, картини Боровиковського, Пимоненка, Айвазовського й багатьох інших. Суми також є однією з чеховських адрес. Тут, в садибі Линтварьових, що знаходиться в приєднаному зараз до міста селищі Лука, Чехов мешкав та працював в одному з флігелів в період з 1888 по 1894 роки. Зараз в цьому флігелі – музей. На жаль, інші споруди садиби стоять в руїнах.  Варто відвідати й приватний музей «Причал Одіссея», заснований краєзнавцем Сергієм Гуцаном. Його зібрання складається з речей віком від ІІ тис. до н.е. по наш час – предметів трипільців та скіфів, Давньої Русі, імперської та радянської діб. Є тут і артефакти з інших країн. Усю цю нібито хаотичну збірку об’єднує персона та розповідь автора. Говорячи про інші пам’ятки Сум, почнемо з дерев’яної альтанки (1905 р.), що вже давно є символом міста. В імперії таких спорудили в ті роки близько 50, але вціліла тільки сумська. Поруч з альтанкою стоїть пам’ятник Іванові Харитоненку (1820-1891), зведений за проектом скульпторів Олександра Опекушина та француза Арістида Круазі. Скульптуру мецената знищили 1918 року, встановивши на її місце пам’ятник Леніну. Але 1996 року скульптуру Харитоненка було відтворено. На головному кладовищі міста – Петропавлівському - досі можна побачити розкішні біломармурові надгробки авторства Круазі. Перший з них (Янгол з дівчинкою) - над могилою Зінаїди Харитоненко, другий (Голгофа) – над могилою Івана Харитоненка. Привертають увагу й величні надгробки родини Суханових. А в дальній частині кладовища розташований чи не найбільш загадковий об’єкт у Сумах – склеп-піраміда, одна з трьох таких в Україні (дві інші – на Полтавщині) та п’яти в Європі. Досі невідомо, хто тут похований. В центральній частині Сум та міських парках встановлено певну кількість невеличких пам’ятників та скульптур – як історичним постатям (актор Михайло Щепкін, Чехов на лавочці тощо) так і абстрактним – сумському гусарові, малюкам, які ласують солодощами, дамі з парасолькою, або ж взагалі речам – сумці с золотом (за легендою, на це золото, знайдене в річці, було засновано місто) чи цукру-рафінаду. Окремо можна відзначити пам’ятний знак на честь студентських протестів літа 2004 року проти об’єднання сумських вузів. Пам’ятник являє собою трьох зв’язаних дівчат, які сидять на землі.  В Сумах - декілька великих парків. Головний носить ім’я льотчика Івана Кожедуба (уродження Сумщини). В парку 2001 року було збудовано стадіон «Ювілейний», а ще південніше в часи пізнього СРСР заходилися будувати спорткомплекс, да так і не завершили. За понад 30 років цей майданчик у вигляді своєрідних техноруїн отримав стійку назву «Хіросіма». Наразі це місце – одне з культових у Сумах.  Інший парк розташований на березі річці Сумки та зветься «Казка». Він був облаштований 1985 року як дитячий, тому в ньому й досі стоїть велика кількість скульптур та скульптурних об’єктів на мотив різноманітних казок, а символом парку є велика скульптура кота у чоботах. Нарешті, слід загадати дендропарк поруч з Троїцьким собором. Його розбив управляючий заводами Івана Харитоненка, купець Асмолов. На території парку розміщено диспансер радіаційного захисту, але доступ до парку вільний. Повний текст статті про суми можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/165946       Павло Ковальов

Інтер’єри колишніх маєтків та заміських особняків в радянські та пострадянські часи були понищені та розкрадені настільки ґрунтовно, що в наш час раптово знайдені десь в сільський школі чи агротехнікумі – колишньому палаці – фрагменти ліплення чи старий камін сприймаються ледве не як відкриття Ельдорадо. Ось тому Контракти.uа вирішили познайомити читачів з шістю цікавими садибами, в яких можна побачити фрагменти внутрішнього оздоблення.  Біленьке, Запорізька область: палац Миклашевських Ця садиба – одна з найцікавіших на півдні України. Його розвиток почався 1802 року, коли село віддали очільнику Катеринославської губернії Михайлу Миклашевському (1756-1847). Протягом трьох поколінь цього роду Біленьке було центром землевласницької економії, столицею їхніх неозорих степових володінь. Старий Миклашевський заповів Біленьке наймолодшому зі своїх синів, Іллі (який народився, до слова, коли батькові було 65 років). Садибний будинок, що існує, збудував в 1880-х третій з власників – Михайло Ілліч (1853-1916). Архітектором став О. Гаген (1856-1914). Стиль садиби можна визначити як суміш псевдоруського з неоренессансом, а за матеріалом – це класичний «цегляний стиль». Ззовні будинку ми можемо побачити відкриту дерев’яну веранду, та під нею – металевий дашок ганку. Всередині на нас очікують кахляна підлога, чавунні гвинтові сходи, різьблена дерев'яна стеля у головній залі та ліпнина – у танцювальній. При цьому слід враховувати, що будинок дещо втратив у своєму зовнішньому вигляді – давно демонтовано шпиль на вежі, а в 1990-х знято старі двері парадного входу.  Обабіч головного будинку знаходяться два корпуси, так само цегляні. Вони зазнали більших втрат за радянський період, будучи неодноразово переплановані та ремонтовані. Весь комплекс споруд зайнятий школою. Вишеньки, Чернігівська область: палац Румянцева Російський фельдмаршал та полководець Петро Румянцев-Задунайський (1725-1796) з 1764 року керував малоросійськими губерніями. Посада та статки робили його найвпливовішим урядовцем нещодавньої Гетьманщини. Головною резиденцію серед численних володінь Румянцева були саме Вишеньки. Архітектор тутешнього дивного за плануванням та архітектурою палацу невідомий, але більшість дослідників схиляється до того, що це міг бути великий зодчий Василь Баженов (1738-1799). Причому і Баженов, и Румянцев були масонами, а схема палацу припускає певне трактування з символічної точки зору. В цілому ж план споруди нагадує велику літеру «Е» - натяк на ім’я імператриці Катерини ІІ.  Палацові корпуси з численними нішами з’єднані закругленими галереями, а в центральній частині височіють дві круглі зубчасті башти. Ще дивнішою споруда стала після того, як син фельдмаршала, Андрій, під час суперечок з приводу продажу палацу 1809 року зруйнував його частину, фактично переполовинивши споруду. Таким чином він, як стверджують в документах, хотів анулювати угоду про продаж маєтку.  В наш час палац використовується як їдальня дитячого табору. Де-інде, особливо ж – в центральній залі, збереглися тонкі ліпні прикраси в дусі арабесок.  Не менш цікавим об’єктом у Вишеньках є Успенська церква, збудована 1787 року у стилі як раз строго класицизму. В Україні залишилося небагато храмів з двома вежами на фасаді, і це – один з найдовершеніших зразків.  Говори, Хмельницька область: палац Стадницьких-Тишкевичів Палац у стилі класицизму в цьому сели на Поділлі збудували ще у ХVIII ст. магнати Стадницькі. На межі XX ст. його розбудували та прикрасили ззовні скульптурними головами левів, які й досі є головною його ознакою. Після 1917 року в Говорах облаштувався агротехнікум. Нинішній Шевченківський зал – колишній центральний – все ще прикрашено коринфськими пілястрами, чудовим фризом, а над дверима знаходяться рельєфи із зображеннями людських обличь та квітковими мотивами. В іншому кабінеті можна побачити орнаментовану стелу з гербами Стадницьких. Фрагменти картин на стінах знаходяться і в одному з підсобних приміщень.  Парк маєтку досі великий та доволі затишний. Під ним проходять дренажні системи - і, звичайно, залишки цих систем породили пласт легенд про підземні ходи, які ведуть з помістя бозна куди. Ісаєве, Одеська область: палац Курісів Великий заміський котедж в цьому селі на березі Тилигульського лиману спорудила 1905 року родина Курисів. В радянську добу його займали різні учбові заклади, технікум тут діє і в наш час. Збереглися дерев'яні сходи, ліплення на стінах, плитка на підлозі, вітражні вікна, парадні двері на східному фасаді. А в колишній їдальні під дивовижної краси стелею з рослинним малюнком в стилістиці «квіткового модерну» стоїть унікальний предмет меблів – розсувний дубовий обідній стіл на тонкої роботи ніжках. Нова Чортория, Житомирська область: палац Оржевських В цьому селі розташована одна з дійсно добре збережених провінційних садиб в нашій країні. Чавунні сходи з перилами у вигляді листя каштана і геральдичним драконом ведуть через сходовий майданчик з двома дзеркалами та чудовим модерним вітражем на тему античних міфів на другий поверх, де на відвідувачів очікують ліпнина в центральній залі, мармуровий камін та інші принади садибного життя сторічної давнини. У Новій Чорториї багато на що можна дивитися і поза палацом. Так, парк оточений огорожею з чудовою ажурною брамою ще часів Прушинських, цікавими є і господарські споруди, а всередині парку стоїть храм-усипальня останніх власників - Оржевських. Її розписував знаменитий Михайло Нестеров (1862-1942). Однак поховань там давно немає – все було викинуто на смітник ще в 1920-х, та й розписи великого художника понищені. Окремої уваги заслуговує гігантський паровий млин - єдина пам’ятка національного значення серед споруд такого штибу в Україні. Збудували його ще 1870 року, і 130 років він вправно молов зерно, допоки не перестав працювати на початку 2000-х. Епічних розмірів споруда з боку палацу має 5 поверхів, а з боку ставка – 7.  Стара Прилука, Вінницька область: палац Мерінга Цей палац називають «близнюком» київського Маріїнського палацу. Є навіть версія, що його також зводили у XVIII ст. Інші ж дослідники стверджують, що реконструював прилуцький палац у формах, близьких до Маріїнського, тільки останній його власник – Сергій Мерінг (1867-1920), міністр торгівлі та промисловості Української держави гетьмана Скоропадського в 1918 році. Інтер’єри палацу здатні вразити й досі – «турецьке» оздоблення вестибюлю першого поверху, кахляні стіни та підлога, дерев’яні сходи на другий поверх, могутня дубова стеля в бібліотеці, стелі в інших кімнатах. В наш час в ньому працює школа-інтернат. Стан палацу визнаний аварійним, але найбільш необхідні роботи з ремонту все ж таки періодично проводяться.  Окрім самого палацу, перлиною Старої Прилуки є храм Покрова, зведений 1910 року. Церква стоїть на околиці палацового парку. Повнуверсіюстаттіможнапрочитати тут. Павло Ковальов

Скільки було великих та малих садиб на усій території сучасної України станом, відповідно, на 1918 та 1939 роки, підрахувати неможливо. Розмита цифра «кілька тисяч» є, водночас, великою та замалою. Приблизні підрахунки свідчать, що на наш час цілковито знищено приблизно половина колишніх маєтків, а серед тих, що збережені, понад 90% перебувають в незадовільному або у край незадовільному стані. Контракти.ua відібрали 8 садиб, в яких ще є фрагменти інтер’єрів, цікаві для туристів, незважаючи на високий ступень руйнації або аварійності. Усі вони знаходяться на Правобережній Україні. Великі Межирічі, Рівненська область, садиба Стецьких Це невеличке містечко на Волині – резиденція заможного роду Стецьких - однієї з головних магнатських фамілій на Волині та Поліссі. Великий садово-палацовий комплекс збудований тут в 1770-х Яном Стецьким (1730-1820) на місці колишнього замку. Архітектором став італієць Доменіко Мерліні. Стецькі мешкали тут до 1939 року, поки останнього господаря не розстріляли більшовики. Далі палацові судилося стати інтернатом для дітей з видами розвитку, який і зараз – формально – знаходиться тут. Фактично ж, тільки в палацових флігелях, тому що в головному корпусі більшість приміщень є аварійною.  Якщо домовитися з адміністрацією, в центральному палаці можна буде побачити розписи та ліпнини, сходи, прикрашені видами руїн старого замку, та парадний зал, у якому також цікаві архітектурні деталі – обрамлення панно (всередині яких в 1970-х були намальовані місцеві пейзажі), зображення рогів достатку, лір, театральних масок тощо. В інших приміщеннях другого поверху також зберігається декоративне оздоблення. Окрім палацу та парку, в Великих Межиричях слід подивитися на закинутий костел Святого Антонія (1725 р., пам’ятка національного значення), дерев’яну Петропавлівську церкву (1884 р.), закинуті синагогу та єврейський цвинтар.  Вищеольчедаїв, Вінницька область, палац Когана Якщо десь і відчувається найбільше поняття «закинута краса на межі знищення», то саме тут, серед, в буквальному сенсі, хащів, які оточують палац, навпроти якого – ще одна руїна – будівля цукрового заводу. Обома володів київський купець Нафталій Коган (1850-1932). Цікаво, що розкіш відносно невеликого палацу Когана свого часу вважалася кричущим несмаком, але саме цей «несмак» вцілів - аби ми могли оцінити, що в ХІХ сторіччі вважалося неестетичними забаганками нувориша. Звичайно ж, зараз оздоблення палацу знаходиться у поганому стані. Але від повного зникнення цей апофеоз фарбованої ліпнини поки рятує саме її кількість - декором тут вкрито все, навіть двері. Основні розкоші тут знаходяться на другому поверсі. Головний зал зветься «блакитним» - через колір «небесної» стелі. Інший оздоблений картинами на мотиви пор року. В оздобленні ще одного присутня мавританська тематика. Ще тримається одна з люстр, не розібрані (але на межі цього) пара камінів. Зверніть на увагу на паркет – у кожній залі він різний, навіть іграшково химерний.  В радянські часи в палаці було влаштовано дитсадок. 2011-го в ньому спалахнула пожежа, яка не особливо зачепила головні зали, але стала причиною виведення звідси дитсадка. З того часу і почалося руйнування.  Журавно, Львівська область, палац Скшинських-Чарторийських Колись це було містечко – тут і досі стоять ратуша та деякі міського вигляду кам’яниці, мурована Михайлівська церква, колишня синагога та каплиця на цвинтарі, де поховані господарі Журавна. Головна ж пам’ятка Журавна – палац Чарторийських. Ще 20 років тому в ньому перебував дитячий протитуберкульозний санаторій, який, на папері, існує і досі. Палац збудували в період 1900-1939 рр. в стилі модернізованого французького ренесансу. Всередині ще можна побачити рештки ліпнини та різьблення. З початку цього тисячоліття палац перебуває у стадії затягнутого ремонту. За цей час встановили нові пластикові вікна – і все. Навколо будівлі - великий захаращений парк.  Коропець, Тернопільська область, палац Бадені У цьому селі (також колись містечку) стоїть палац, який буквально декілька років тому був на межі повної загибелі – у вересні 2014-го провалився дах центрального куполу. Зараз дах відновлено, й навіть розроблено навіть детальний та дуже вартісний проект реставрації (на 66 млн грн), але виконано тільки першочергові консерваційні роботи.  Коропецький палац завершили будувати 1906 року на замовлення графа Станіслава Бадені у стилі віденського ренесансу. Головне, що привалює в обліку палацу – три бані, які надають йому неповторного вигляду. Під час Першої Світової палац розграбували російські війська. В Другу Світову він не постраждав, тому до 1955 року тут навіть знаходилися усілякі офіційні установи. Далі його передали військовому інтернату. Якщо вам вдасться потрапити всередину, ви побачите частково збережені ліпні прикраси у бібліотеці та декількох залах, оздоблення ніш-стінних шаф, декілька кахельних пічок, старовинні двері, набірні паркети в головних приміщеннях першого поверху. З урахуванням усіх руйнувань, це доволі непогано.  Нападівка, Вінницька область, садиба Ланге Тут, серед подільського лісостепу, мешкав та помер датський письменник, дипломат, етнограф, агроном та ботанік Тор Ланге (1851-1915) – людина, яка втретє, після легендарної доби вікінгів та нещасливого походу Карла ХІІ, відкрила Україну світові, причому суто мирним шляхом – через переклади та поетичні твори. Данець оселився тут через шлюб – у маєтку дружини Наталії. Подружжя мешкало в Нападівці з 1883-го по рік смерті Ланге, а наприкінці 1920-х його літній удові дозволили виїхати у Данію, туди ж перенесли і прах вченого. Після цього палац розграбували, а бібліотеку Ланге знищили.  В Овальній залі та одній з суміжних кімнат колишнього маєтку досі можна побачити колони та ліпні барельєфи зі сценами на античні теми. Ланге вони подобались – бо він був ще й блискучим перекладачем античних авторів. Райгородок, Житомирська область, садиба Мазаракі За 19 км від Бердичіва знаходиться справжня садибна перлина, яка досі практично ніяк не підпадає у туристичні маршрути. Між тим, саме вона збережена поки чи не найкраще з усіх, описаних в цьому нарисі. Будинок в Райгородку (фактично, заміську віллу) звела 1887 року родина грецького походження Мазаракі. Стиль палацу трактується як «фантазії на тему тосканських вілл».  Зовнішній вигляд будівлі дійшов до нас майже без змін. Особливість її – чотири несхожих фасади. Крім того, замовник та архітектор добряче «погралися» з численними терасами, лоджіями, балконами, дерев’яними колонками балкону, та звели вежу, стилізовану під замкову. Всередині можна побачити фрагменти оздоблення, дерев’яну стелю та перила сходової клітини – до речі, чи не найкраще збереженої частини будинку.  Старий Розділ, Львівська область, палац Жевуських-Лянцкоронскьих Ця резиденція колись навіть мала власну назву – Франкопіль. Будівництво величезного ансамблю велося практично 30 років, починаючи з 1874-го. Найбільш відомим власником палацу був граф Кароль Лянцкоронський (1848-1933) - мандрівник, історик, археолог, колекціонер та меценат. Зібрана їм колекція вважалася третьою за значущістю в усій Австро-Угорські імперії, а потім – другою у відновленій Польщі. В 1890-х роках він привіз з Малої Азії багато античних старожитностей та прикрасив ними палац, хоча особливо їхнє походження не афішував – в ті часи вивезення раритетів почало вже вважатися моветоном. Найбільш цінні речі та картини син Кароля ще перед Другої Світовою завбачливо забрав до родових маєтків у Австрії та Швейцарії. Решта, тобто практично усе, включно з меблями, що знаходилося у палаці на 1939 рік, було вивезено до музеїв Львова та Дрогобича. Та частина колекції, що залишилася у Дрогобичі, є тепер окрасою тамтешнього музею. Радянська влада відкрила у палаці санаторій, який проіснував до початку 2000-х, поки його задешево не продали приватному власнику – і це обернулося вивезенням у невідомому напрямку решток оздоблення часів Лянцкоронських. Зараз палац повернуто у державну власність, але він продовжує руйнуватись. Зверніть увагу на барельєфи-маски, що прикрашають фасад палацу - не виключено, шо це також можуть бути античні оригінали. Рятує їх досі тільки те, що вони вмуровані занадто міцно, і при виколупуванні їх можна пошкодити. Всередині стан палацу нагадує більше руїни радянського періоду, хоча можна ще побачити оздоблення стель, сходової клітини та ліпнину у декількох залах. Все це треба шукати, адже палац дуже великий, і артефакти минулого можуть зустрітись у будь-якому приміщенні. Стригани, Хмельницька область, палац Четвертинських Споруда дивного вигляду, стиль якої визначають як суміш модерну з неоготикою, «кричить» до нас вибитими вікнами посеред занедбаного парку, що знаходиться між околицею Славути та градирнями Хмельницької АЕС. Чомусь саме тут мимоволі виникають асоціації про «прокляті місця», й недарма - наприклад, 1944 року червоні партизани (а фактично - працівники НКВС), які отаборилися в палаці, розстрілювали на подвір’ї місцеву молодь, яка намагалися втекти до УПА. Після Другої Світової в цій садибі знаходилися протитуберкульозний санаторій, дитячий табір і навіть тренувальна база місцевих футболістів. Всередині й досі тут можна зайти унікальні елементи інтер’єру. Наприклад, в оздобленні практично усіх кімнат по кутах можна побачити зображення сов – можливо, символів масонського братства. На першому поверсі, у вестибюлі, знаходиться величезна настінна картина, що зображує нічний пейзаж, місяць над водою і сидячого грифона на березі, а на бічних арках ще збереглися зображення двох янголів. Склепіння вестибюлю спирається на ліпнину у вигляді грецьких богинь, по центру – родинний герб Четвертинських. Ось таким виявився наш сумний променад тільки дещицею маєтків, які знаходяться на межі загибелі. Останні рештки колишньої краси потенційно ще можна врятувати, але для цього потрібні і великі кошти, і велика воля. Тому хоча б зафіксувати, заради власного сумлння, збережені об'єкти ми можемо та маємо. Повний текст статті можно прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/151137 Павло Ковальов