Незважаючи на сто років невігластва, байдужості та занедбаності, які продовжуються і в наші часи, Одеса зберігає велику кількість архітектурних деталей та елементів, як-от двері, брами, ганки, кронштейни тощо. Саме ці деталі надають центру міста особливого стилю, в який занурюється мимоволі кожний відвідувач південної столиці. Нижче подаємо фото 33 старих дверей Одеси. Насправді, їх поки ще, принаймні, вдесятеро більше, але з кожним роком якісь зникають. Деякі, щоправда, ремонтують. На жаль, одне не компенсує іншого…

Одеса не може залишати байдужим. Її або люблять без тями, аби нещадно критикують – але навіть при цьому віддають належне її пошарпаному шарму...  Ось так - однією великою, десятками років незмінною, тепло- та темно-пісковиковою, просоленою морем, бризом та туманами, декорацією для історії про саму себе, пливе Одеса крізь час та простір. І ось вересневою порою, відчуваючи перші легкі торкання осені, ми знову гуляємо цим містом, вдивляючись в його деталі та всмоктуючи його атмосферу. Бабине літо-2021 в Одесі – таким воно було.

Одеська область - найбільша в Україні, і при цьому - одна з найменш «розкручених» в аспекті туристичної привабливості. Відпочиваючі добре вивчили хіба фортецю в Білгороді-Дністровському та Вилкове з його заплавами і «нульовим кілометром» в дельті Дунаю. Інша частина області для туристів – практично terra incognita. Тож, Контракти.ua вирішили полегшити туристам знайомство з Одещиною.  Античне місто Тіра, руїни якої можна побачити в центрі сучасного Білгорода-Дністровського, біля стін знаменитої фортеці, заснована в VI ст. до н.е. вихідцями з малоазійського Мілета. Можна побачити залишки вежі, міських стін, а також кварталів IV ст. до н.е. Інше не зберіглося, або ж не розкопано, тому що акрополь Тіри знаходиться якраз під фортечними стінами, а портова частина затоплена лиманом. Але саме завдяки існуванню Тіри сучасний Білгород визнаний ЮНЕСКО одним з найдавніших міст світу.  Безпосередньо в самому Білгороді можна побачити багато цікавих пам'яток, в першу чергу - церковної архітектури. Найстаріша - вірменська церква Успіння Богородиці (XIV-XV ст.) Храм занурений у землю: аби потрапити в молитовний зал, що нагадує катакомбні церкви, треба спуститися на 12 сходинок. Такий стиль будівництва обумовлений політичними причинами: турки не дозволяли зводити християнські церкви, які височіли б над землею, вважаючи це потуранням невірним. На подвір'ї встановлено перенесений сюди сарматський склеп ІІІ ст. до н.е., виявлений 1989 року на околиці міста. Інша старовинна церква міста - Грецька Св. Іоанна Предтечі - була побудована в 1478-80 рр. У скелі, на якій стоїть церква, можна побачити стародавні склепи християнського періоду. Є в Білгороді ще одна підземна церква - Іоанна Сочавського, побудована над кам'яним колодязем, біля якого, за легендою, був в 1330 році убитий православний святий Іоанн Новий або ж Сочавський.  Інші церкви Білгорода відносяться до епохи Російської імперії. Георгіївська церква побудована в 1840 р., і належала болгарській громаді. Біля неї знаходиться поховання декількох представників роду Волконських. Вознесенський кафедральний собор зведений в 1815-1820 рр. на місці старого турецького цвинтаря.  Якщо ви вже поїхали в Білгород, не обходьте увагою село з незвичайною назвою Шабо. Воно засноване швейцарськими колоністами, які принесли з собою західноєвропейські традиції виноробства. Зараз на основі шабських винних підвалів діє Центр культури вина, який об'єднує підприємство, стародавні винні підвали, дегустаційний зал, експозиції сучасного скульптурного мистецтва, а також Музей вина і виноробства. Енотека Шабо є однією з найбільших в Україні.  Ізмаїл - історичний центр українського Придунав'я. У місті треба оглянути залишки величної фортеці, яку в 1790 році взяли російські війська і українські козаки. Стіни фортеці були знесені після поразки Росії в Кримській війні 1855 року. Збереглися фрагменти земляних валів і оборонного рову глибиною до 11 м. На території колишньої фортеці - парк, посеред якого стоять дві церкви - Успенська (1643-1841 рр.) й Миколаївська (1644-1852 рр.), а також Мала мечеть (XVI ст.), в приміщенні якої в 1973 році був відкритий музей з діорамою, присвяченій штурму Ізмаїла. Неподалік відновлений величний монумент полеглим при штурмі воїнам над загальним склепом, де вони поховані.  У центрі Ізмаїла стоїть величний Покровський кафедральний собор, зведений в 1820-31 рр. Поруч з ним - 65-метрова дзвіниця, дзвони для якої відлили з металу трофейних турецьких гармат. Цікава колонада собору споруджена в румунські часи, в 1937-38 рр. Інтер'єр розписаний в стилі модерн. Румунський період залишив місту ще один храм - Костянтина і Олени, побудований в середині 1930-х. Незвична для нашого ока архітектура церкви відображає саме румунські традиції (схожі храми можна побачити на Буковині, також належала румунам).  Вартий прискіпливої уваги й Болград - зразковий свого часу центр болгарської національно-культурної колонізації. Виник він після того, як ці землі на початку XIX ст. остаточно увійшли до складу Російської імперії, Болгари почали проситися на нові родючі землі тільки що завойованого півдня Росії. У місті збереглися чоловіча гімназія (1821 р., перший в болгарській історії середній навчальний заклад), жіноча гімназія (1878 г.), школа, дума, пожежна частина, банк, магазини, кав'ярні, ресторан, корчма, контора винзаводу, особняки, літній павільйон в міському саду. В 2012 році відкрито пам'ятник болгарам, які загинули у війні 1877-78 рр.: він виглядає так, ніби був споруджений століття назад. Але головна визначна пам'ятка Болграда - величний Преображенський собор, побудований в 1830-х роках. Як і в Ізмаїлі, його будував відомий архітектор А. Мельников, найбільш відомий по ансамблю будинків біля Потьомкінських сходів в Одесі. Для болгар цей собор за значенням дорівнює кафедральному собору Олександра Невського в Софії. Інша відоме сакральна споруда міста - церква Св. Митрофана, храм-усипальниця генерала І. Інзова, опікуна іноземних поселень на території Бессарабії. Його стараннями болгар зрівняли в правах з німецькими колоністами. Після смерті Інзова в 1845 р. в Одесі жителі Болграда на своїх плечах пішки перенесли труну з його останками в цей храм. Щодо палаців-садиб, то ними Одеська область не багата. І більшість тих садиб, що зберіглися - на жаль, в руїнах. Наприклад, садиба Дубецького-Панкеєва в 40 км від Одеси, в с. Василівка, уславилася в історії психоаналізу, а звідси - і всієї світової культури, яка без досліджень З. Фрейда була б неповною. Саме тут жив в кінці XIX і початку ХХ століть купець Сергій Панкеєв (1896-1979), який вважав себе вовком, і став тому одним з головних пацієнтів Фрейда. Панкеєв не тільки відчував себе вервольфом, але ще і уявляв, як на деревах біля палацу сидять вовки, що посилають йому якісь сигнали. Він навіть зобразив це на малюнку, зробленому під час одного з сеансів психоаналізу. Дерева, на яких сиділи вовки-примари, до сих пір збереглися. Сам палац був побудований генералом Дубецьким ще в середині XIX ст. як копія Зимового палацу в Петербурзі, а батько Сергія Панкеєва купив його в 1885 р. У с. Петрівка Лиманського району в 1810-х рр. побудований справжній замок (західна частина добудована в 1892 р.), що слугував літньою резиденцією таємному радникові Івану Курісу. Садиба зведена в частково готичному, частково східному, стилі. Збереглися також парк і господарський корпус, а в селі - старовинний міст і недавно розчищене кладовище. Замок згорів від удару блискавки в 1990 р. Влітку 2014 р. його купили за 1 млн грн. На 2021 р. закінчено перекриття дахом основного корпусу споруди. Ще одні цікаві руїни розташовані в с. Молога Білгород-Дністровського району. Це - залишки маєтку Павла Маріні, побічного сина міністра внутрішніх справ Російської імперії Віктора Кочубея. Садиба побудована в 1820-х рр. У руїнах центрального залу ще можна побачити оригінальні настінні фрески.  З садиб «мертвих» перейдемо до «живих». Так, у с. Ісаєве стоїть особняк (1905 р.) онука Івана Куріса, власника садиби в Петрівці. В ньому знаходиться аграрний ліцей. У будинку збережені дерев'яні сходи, ліпнина на стелі, плитка статі, а також кілька вітражних вікон, а головною прикрасою палацу є оригінальний круглий розсувний стіл на різьблених ніжках.  Дуже цікава садиба (1903 р.) знаходиться і в с. Михайлопіль Іванівського району. Це резиденція повітового предводителя дворянства Л. Юковського. Зараз в будинку - школа. Подивитися фрагменти інтер'єрів можливо за згодою керівництва. Ще один цікавий приклад садибної архітектури можна побачити в Шабо. Це заміська дача винороба-швейцарця Андре Ансельма. Збереглися також головні ворота ансамблю, складське приміщення і водонапірна вежа, яку обвиває дикий виноград.  Варті уваги і давні козацькі цвинтарі Одещини, серед яких найбільш відомими є два – в самій Одесі на Балтській дорозі та в приміському с. Усатове, яке давно вже, фактично, злилося з Одесою. Це село засноване в 1775 р. під назвою Усатівські хутори тими запорожцями, які перейшли в турецьке підданство. Згодом тут селилися чорноморські козаки. Усатове, Нерубайське та сусідні посивіння були осередком справжнього українства ще до заснування Одеси, пізніше саме в них довше зберігалися козацькі традиції та перекази про козацьку звитягу. На усатівському цвинтарі налічується 32 типу хрестів, за якими можна визначити соціальний статус похованого. Найстаріше поховання датується 1791 роком, тобто воно було зроблено за три роки до офіційної дати народження Одеси.  Зрештою, згадаємо колишні поселення німецьких колоністів на території сучасної Одеської області. Зараз вони носять цілком «нейтральні» назви - Кам'янка, Кучурган, Лиманське, Рибальське. Село Кам'янка коли було німецьким Мангеймом. За 400 м від автобусної зупинки на пагорбі височіє величний костел Різдва Діви Марії (1850 р.) Костел був найбільшим за площею серед німецьких колоній цього району. У наступному селі, Лиманському (колишній Зельц) знаходиться головний храм колишнього колоніального округу - костел Успіння Марії (1901 р.) Його побудували в 1901 році. Дах на будинку ще є, а на багатьох колонах збереглися барельєфи. Приблизно в 2 км від костелу Успіння розташований костел Пресвятої Трійці, зведений в 1892 р. Колись цей костел відносився до поселення Кандель, яке з часом було перейменовано в Рибальське. За радянських часів костел використовували як зерносховище аж до 1970-х років, коли його злодійські спалили... Повний текст статті: https://kontrakty.ua/article/102688 Павло Ковальов

Це місто здатне дарувати десятки емоцій одночасно. Хтось скаржиться на його занедбаність, хтось, навпаки, перебуває у захваті від шарму тутешньої архітектури. Старовинні двері, атмосферні двори, численні котів та неповторність міського буття південної столиці – все це на прогулянках Одесою відчувається максимально.  На це місто треба дивитися дуже прискіпливо та розважливо, підмічаючи та рахуючи тисячі деталей, які відносяться к до колишнього, так і до сучасного буття Одеси. Тож, ось вам 20 світлин з міського центру, «схоплених» під час прогулянок ним.  

Одеса взимку мінлива, як і належить жінці. Вона може бути туманною та вітряною, сніжною чи дощовою, радісно сонячною чи чорнувато-похмурою. Вздовж моря цією порою гуляти або дуже приємно, або геть некомфортно. Тут правлять бал вітри, які женуться за тобою прямими «римськими» вулицями й відчувають себе хазяями на узбережжі, тут чаклують синьо-білясті тумани, вогкі, як напитана морською сіллю вата. Зимова столиця півдня - це вічне «навколо нуля», це відчуття та очікування снігу як дива та нетривкої розваги. Нарешті, сніг прилітає – і швидко зафарбовує горбистий асфальт, притрушує пошарпані стіни старого міста, надає йому певний сенс, виводить зі стану «позакурортного» анабіозу. Спорожнілі вулиці сіро жовтіють усіма відтінками пісковику, деталі зникаючої на очах старовини стають рельєфними, ніби виходять з «сутінок сонця» - адже в теплий сезон вони так непомітні на вічному святі півдня… Тож, Контракти.ua вирішили трохи подивитися на січневе місто.

Звичайно, до кожного дворика великого в усіх сенсах південного міста ти не зазирнеш – а їх тут досі декілька сотень тільки тих, про яких «можна хоча б щось сказати». Але ми допоможемо вам – адже Мама полюбляє увагу, та іноді навіть заохочує зайву – звичайно, до певного ступеню. Отже, продовжуємо гуляти містом та досліджувати його деталі та штрихи – а їх в Одесі дуже багато. Все місто з них складається – з рисок та віньєток брам та балконів, з примхливих тіней гілля на бруківці чи старих пісковикових стінах, з вигнутих хвостів котів – справжніх тіньових господарів міста, з обрису горизонту над морем…  

Літо – головний одеський сезон. Місто квітне в усіх сенсах слова, - і щиро роздає частку свого колориту кожному, хто хоча б трохи уважно приглядається до неї. Навіть коли ти біжиш більш ніж столітнім, перевіреним мільйонами відпочиваючих, маршрутом «трамвай-море», ти все одно бачиш їх – частки, штрихи, деталі цього міста, хитрого міста, «речі в собі», при цьому відкритого кожному.  Червневими, липневими, серпневими нескінченного довгими днями, а особливо вечорами, що відрізняються від дня хіба що парою градусів спеки, ти, втомившись від сонця, цін та гамору, мимоволі починаєш дивитися і роздивлятися. Тоді ці пошарпані стіни, ці кілометри старих кварталів серед платанових пахощів та тополевих шерег, ці провалля темно-тінистих двориків з вічною білизною та одвічними котами починають промовляти до нас особливою мовою – мовою натяків та підморгувань, грайливо-нав’язливої розслабленості, лінивого нерозуміння того, що тут такого особливого, власне-то, на цих вуличках і у цих дворах, і водночас – бажання зробити на усій цій своєрідності «трошки ґешефту». Просто так, заради підтримки одеського іміджу… Прогуляємося містом і ми. Отже, одного дня ми виходимо здому, маршрутки чи трамваю – й починаємо просто ходити вулицями…