Війна змінила не тільки наш спосіб життя, а й мову. Звичні слова набули нового значення, а їхнє розуміння свідчить про наш спільний досвід та єдність. Ми точно знаємо, що мається на увазі попри всі "не все так однозначно". А які ще слова змінилися для вас?

Украинский фотограф Паша Тищенко снимает улицу под влиянием внутренних импульсов, которые он не может выразить словами. Несмотря на техническую несовершенность, его снимки — честные и наивные — странным образом очень точно отображают действительность.Паша Тищенко фотограф из Чернигова, живет в Киеве. — Фотографией я занимаюсь с сознательного возраста. Вернее, она занимается мной, отчасти формируя мою личность. Я не считаю свою эстетику суровой — наоборот, мне она кажется весьма гармоничной и милой. Мои работы сделаны «неаккуратно». Это не специально — просто от отсутствия образования. Снимая на улице, я не разговариваю с героями. Иногда меня в ответ оскорбляют, но я просто это игнорирую. Несмотря на деликатность тем, я не вижу моральной дилеммы в том, как фотографирую людей: искусство первоначальнее любой морали. К своим героям я отношусь очень тепло. Если кого-то встречаю потом, радуюсь, будто увидел родственника или школьного учителя. Мне трудно сформулировать причины и темы моего творчества. Я и занимаюсь-то им, чтобы выразить идею точнее, чем получается словами. Это процесс, завязанный на подсознании, и если я облеку в слова то, чем руководствуюсь, получится испорченный телефон. Мне трудно говорить от своего «я», так как я чувствую его непостоянство. Вместо «я» представляю какую-то игру атомов, некую постоянно продолжающуюся реакцию. Творчество — одна из ее форм. На самом деле моя цель — чтобы мои снимки покупали олигархи и вешали у себя в кабинетах.

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «У каждого из нас своя Грузия. Кто-то отдыхал на море в Батуми, кто-то катался на лыжах в Гудаури или штурмовал снежные вершины Кавказа, кто-то гулял по старому Тбилиси и поражался контрасту прошлого и настоящего, столкнувшихся в этом удивительном городе. А кто-то знает Грузию только по фильму «Мимино», но все равно относится к ней с теплом и нежностью. Почему-то, к этой стране в принципе нельзя относиться иначе, как нельзя не любить грузинскую кухню. Мне посчастливилось побывать в Грузии несколько раз - в разных районах, в разное время года. Конечно, самыми запоминающимися были горные походы: попытки взойти на зимний Казбек с падением в трещину, путешествие в невероятную Сванетию - затерянный во времени и пространстве мир, куда обязательно надо обязательно вернуться. В этом репортаже собраны фото, сделанные в разные годы в разных регионах Грузии. Это моя личная история любви к этой удивительной стране, и мне хотелось бы, чтобы она вдохновила вас на знакомство с ней. Выбирайте формат путешествия, который вам ближе и приятнее - благо, их там огромное множество! Открывайте для себя Грузию, тем более, что этим пост-карантинным летом она явно будет доступнее других стран».

Когда в обществе людям наплевать на других людей, истории о спасении животных и те, кто занимаются этим спасением, выглядят не от мира сего. Журналисты побывали в одном из приютов для диких животных и своими глазами увидели, как выхаживают жеребенка лошади Пржевальского после пожаров в Чернобыльской зоне, львицу, разновозрастных тигров и зверят помельче. Уже три недели под Киевом спасают жизнь жеребенка, едва не погибшего во время недавних пожаров в Чернобыльской зоне. В чернобыльских лесах в те дни сухая трава разгоралась от малейшей искры, деревья вспыхивали, как свечки, пожар шел огненной стеной по заповеднику… В этом аду детеныш лошади Пржевальского, которому было около недели от роду, отбился от табуна. Его нашли пожарные, передали лесникам, а те – зоозащитникам. Малышку назвали Ванилька, и сейчас она в прямом смысле становится на ноги в приюте для диких животных в Чубинском. В соседних с жеребенком вольерах – жертвы человеческой жестокости и глупости. Здесь живет львица, которую морили голодом и били током живодеры. Сюда привезли тигров, найденных в полузаброшенной резиденции киевского бизнесмена. Просторная клетка стала домом для соколов, которых пытались вывезти из страны в чемоданах. И лишь малая часть из питомцев может скоро вернуться к дикой свободной жизни. Основательница приюта Наталья Попова рассказывает, что Ванилька могла погибнуть не только из-за пожара. Жеребенок получил ужасные ожоги, когда бродил по тлеющему горельнику, но еще одной бедой стало то, что кто-то «добрый» накормил кашей и хлебом жеребенка, который до этого питался лишь молоком матери. «Это чудо, что она выжила. Остановился желудочно-кишечный тракт, и первые дни она была такой слабой, что не могла встать. Вот, представьте, у вас отравление в самой жесткой форме, а кроме этого из-за пожара нарушен ритм дыхания, ритм сердца. Две недели были настоящим адом», – рассказывает Наталья Попова. Она говорит, что на восстановление уйдет, минимум, полгода. И особые опасения вызывают копыта – из-за ужасных ожогов они начали отслаиваться. «Мы верим, что шанс есть. Ветеринары разработали стратегию лечения, и каждый час Ванильке нужно внимание: кормление, обработка ран и просто ласка, ведь это совсем ребенок», – рассказывает новая «мама» спасеныша. Жеребенок доверчиво тянется к людям, мужественно переносит все процедуры, а на днях у него появился новый опекун. Владелец одной из конюшен пообещал оплатить покупку молочных смесей и препаратов. Деньги для других питомцев собирают с помощью соцсетей. Сейчас в приюте живут тигры, олень, косуля, лисы, лебедь, соколы и львица. С последней все и началось. «Два года назад к нам обратились зоозащитники. Они рассказали, что обзвонили все зоопарки, но никто не захотел приютить старую истощенную львицу с переломанным позвоночником. Львица Яна долго жила у живодеров, и когда я ее увидела, то поняла, что через два дня спасать будет некого. Мы быстро сделали просторную клетку, забрали ее. Зоозащитники обещали помочь со строительством вольера, кормом. Ни первого, ни второго не было. Пришлось создать страничку в соцсетях, но вместо помощи посыпались просьбы: «Помогите! Умирает животное»», – рассказывает Наталья Попова. Сейчас львица Яна живет по-царски – для нее сделали вольер, в котором летом можно плескаться в бассейне, а зимой греться под инфракрасной лампой. Она выглядит довольной, скачет, как игривый котенок, вдоль ограды, позволяет хозяйке приюта гладить себя идаже потянуть за хвост. Есть старые фото и видео на которых у Яны сквозь шкуру «светятся» ребра. Она мечется по клетке, яростно рычит. Живодеры, у которых она жила, били зверя током, морили голодом, она была готова накинуться на любого. «Я ее кормить боялась. Ее лапы пролезали сквозь прутья клетки, и била она с такой силой, что когти отлетали. Только через несколько месяцев Яна поверила, что я не враг. Мы никогда не узнаем всей правды, как с ней обращались. И ни один нормальный человек не сможет объяснить то, через что она прошла», – рассказывает Наталья Попова. В конце прошлого года зоозащитники нашли шестерых тигров на острове Водников под Киевом. Они жили на территории полузаброшенной резиденции одного из столичных бизнесменов. Как писали в СМИ, владелец уехал из страны, особо не беспокоясь о «зоопарке». В итоге, четверых хищников забрали частные зоопарки, а Цезарь и Клеопатра стали соседями львицы Яны. «До приюта тигры жили в тесных клетках, по колено в болоте. Им раз в неделю привозили уже протухшие головы рыб и кролей. Тигр – не падальщик, но люди считали, что такая еда – нормально. Теперь нужны месяцы, чтобы они восстановились», – рассказывает Наталья Попова. Всего в приюте находятся четыре тигра. Кроме упомянутых Цезаря и Клеопатры, после операции по коррекции вывиха коленной чашки восстанавливается семимесячный тигренок, а 15-летняя «пенсионерка» Кая неделю назад распрощалась с дрессировщиком и осваивает новый дом. «После клетки, в которой она жила всю жизнь,наш вольер «восемь на четыре» – огромный плацдарм. Как живут в цирке? Выходят из клетки «метр на метр» на репетицию и выступления. О том, чтобы пробежаться, и речи быть не может. Кая выглядит худой, но на самом деле у нее просто слабые мышцы», – говорят в приюте. Здесь вынашивают планы строительства еще одного просторного вольера и вспоминают, как «новоселье» изменило львицу: «Раньше Яну «заносило» на любом повороте. Из-за травмы позвоночника и атрофии мышц, удержать баланс было невозможно. Но прошло время, и она может припадать к земле или разгоняться, почти как здоровый лев. Она поменялась – стала вальяжнее. У нее снова взгляд львицы… Теперь у нее есть выбор. Яна решает: остаться в домике или пойти прогуляться между деревьев, поиграть с бревнами или подразнить овчарку, пожевать запрятанную вкусность или устроить пост наблюдения за соседями. Постепенно весь вольер становится пересечением дорожек, меток, укромных мест с запасами, лежками для отдыха – домом». Но строительство «тигриного дома» упирается в финансы. И каждый третий пост на странице приюта – просьба: «Переведите любую сумму: 10, 20, 100 грн на наш счет». На страничке приюта можно найти возмущенные комментарии, вроде: «Зачем вы держите зверей в клетках?». «Диванные зоозащитники» предлагают отпустить всех на свободу или устроить в зоопарки. Но куда выпускать тигра? Долго ли проживет без человека прирученный зверь? К примеру, приютов для медведей в Украине всего три! А в больших украинских зоопарках нет возможности спасти всех животных из цирков или частных зверинцев. Впрочем, некоторые пожильцы приюта, действительно, скоро заживут вольной жизнью. Не так давно счастливо закончилась история городского бобра. На месте его запруды начали стройку, зверь бежал, провалился в выгребную яму. Его спасли, отвезли в приют, а на днях он «переехал» в парк природы «Беремицкое». Сотрудник парка снял видео «переселения»: зверь какое-то время не решается выйти из клетки, а затем бодро рвет когти к воде. До этого в лес переехал барсук (его поймали в канализационной магистрали), и «сидят на чемоданах» три енотовидные собаки – их тоже планируют отдать в заповедник. У всех зверей разные истории, но в последнее время животных все чаще спасают от браконьеров, которые ставят силки, сделанные из стальных петель. В таких ловушках животные медленно умирают от удушья. В одной из клеток – соколы. В аэропорту «Борисполь» были задержаны контрабандисты, которые пытались вывезти пернатых в чемодане. Птицам дали наркоз, связали, смотали скотчем и сдали в чемоданах, как багаж. Как результат – у нескольких сломаны крылья, лапы. Из другой клетки с любопытством высовывает морду олень Леша. Кто-то приручил олененка, но зверь подрос и во время гона стал агрессивен. От «нелюбимой игрушки» избавились. Еще одни временные жители приюта – лисята. К ним сотрудники никого не пускают, говорят, что лисы не должны привыкать к людям. «У них в природе один враг – человек. Они бы не пропали в лесу, нашли бы, чем питаться, но кто-то их увидел и решил «спасти». Пожалуйста, не забирайте из природы лисят, волчат, медвежат или совят! Их мамы обычно возвращаются, просто боятся выйти при вас», – говорит Наталья Попова. «У людей странное понятие о любви к природе. Красивый цветок – сорвать, птицу – посадить в клетку. Мало кто умеет просто любоваться этим. Я привыкаю, привязываюсь к нашим зверям, но я рада и счастлива, когда вижу, как их выпускают. Это большее удовольствие, чем смотреть на зверя, который тянется к тебе сквозь прутья клетки», – добавляет она. Во времена, когда государству практически нет дела до людей, о животных заботятся лишь малое количество энтузиастов. И на это требуются средства. Поддержать приют для диких животных можно на странице https://www.facebook.com/lvitsaYana/.

У Києві 11 травня влада частково послабила режим карантину. Відкриті парки і сквери, а також запрацювали літні майданчики ресторанів і кав‘ярень, перукарні та ринки

Житловий масив Троєщина (Деснянський район столиці) з населенням понад 300 000 людей жартівливо відомий на всю Україну мемом «Життя дало тріщину, їду на Троєщину». Фоторепортаж про те, як живуть і чим займаються його жителі під час карантину. Людей на вулицях житлового масиву – дійсно незвично мало. Майже всі сидять вдома, бо ж – карантин. Аби «зловити» момент для фотографії, довелося багато ходити та довго чекати. Район складається переважно з багатоповерхівок. Зелені мало, та, яка є, низька. Дерева ще не встигли вирости. Весна. Тепло. Але квіт і тих небагаточисельних на подвір'ях вишень, черешень та бузку, жителі масиву змушені спостерігати з вікон та балконів висоток. Люди виходять з квартир в основному по справах. В магазин, в аптеку, вигуляти собак. Хтось, звісно, і просто гуляє, але таких набагато менше. Під час карантину комунальні служби працюють. На вулицях чисто. Біля озера на проспекті Романа Шухевича будували парк. Біля одного з будинків зустрічаю Марію Іванівну, яка поливає свій «город» під балконом. Мешкає вона на першому поверсі. – Поливаєте? Жінка бачить, що я фотографую. – Та зараз ще нема що фотографувати. От зацвітуть півники, тоді приходьте. – Самі все посадили? – Так. Але ж тут біда. Тут пісок, а землі не возять. Сама нагорнула і посадила. – А скільки ж вам років і як вам карантин? – Без одного вісімдесят. Сиджу вдома, оце лише під балкон у садок виходжу. Біля смітника порпаються безхатченки. Один з них підозріло дивиться на мене та на камеру. Махаю йому рукою (меседж: «Я з миром»). Він обережно махає мені у відповідь. Порозумілися. Територіального конфлікту не буде:)  У підвалі однієї з багатоповерхівок розташований пункт прийому вторсировини. Їм працювати у карантин дозволено. Біля входу сидить жінка. Перекур. – Добрий день! Як вас звати? – Мене звати «Тайна» (сміється – ред.).  – Що, люди здають потроху? – А куди ж їм дітися? Жити ж за щось треба. Біля іншої висотки зустрічаю літню жінку, яка ходить з ходунками територією школи. Побачивши вишню, вона підійшла та понюхала квіт. Розговорилися. Розповіла, що дуже скрутно економічно, але «якось воно та й буде». Громадський транспорт курсує за карантинними правилами (без спецперепусток не можна), тож люди районом пересуваються пішки, велосипедами, а молодь ще й модерновими видами транспорту – сігвеями, скейтами, гіроскутерами. Молоді та дітей дійсно небагато, більшість на вулиці – дорослі та літні. Трішки більше людей видно біля магазинів та аптек. Парковки забиті автомобілями. Їхати теж особливо нікуди. Все у місті та навколо зачинено на карантин. Далі по району ситуація така ж. Людей на вулицях мало, хоча весна і тепло. Між будинками вулиці Радунської розговорився із жінками, які вигулюють собак. – Як воно на карантині? Світлана: Оце вони (собаки) і вигулюють нас. Якби не вони, то й не гуляли б. – А як економічно? – Я вдома через карантин, чоловік працює. Якось витягнемо. Менше купуємо. А от старих людей шкода. Їм гірше. На «районі» – досить багато безпритульних тварин. Хоча всі вони виглядають дуже вгодованими. І мисочки під будинками заповнені вщент. Карантин для них – благо, бо більше уваги і їжі. Треба сказати, що весняні вітри досить сильні на Троєщині, особливо коли дмуть з відкритого простору – зі сторони Дніпра. Між будинками Віктор лагодить свого бувалого «Жигуля». – Що у вас? – Та ось, зараз повітря спущу з гальмівної і додому. Машина потрібна. Маю знайому жінку, яка хвора на рак. Її треба возити у Інститут раку. – А як економічно у вас? – Погано. Грошей вже нема. А без грошей зараз хоч вмирай... Багато поліції (як у перші дні запровадження карантину) на масиві я не помітив. Піших взагалі за пів дня не бачив. Патрулі на машинах зустрів тричі. Багато людей навіть на вулиці прогулюються з телефоном. Через зупинку громадського транспорту зустрітися «фізично» важко, тож лишається голосове та віртуальне спілкування. На спортмайданчиках та у парках пусто. Хоча, звісно, окремі порушники правил карантину зустрічаються. Довго спостерігав, як хлопець наодинці тренувався з м'ячем. Вмотивований. За однією монотонною вправою він провів пів години. На вулиці архітектора Ніколаєва зустрів літнього чоловіка у масці, в захисних окулярах та з кумедною полосатою патичкою. Дядько ласував щойно купленими крабовими паличками. Розговорилися. Василю – вісімдесят. Каже, що «ще молодий». Чоловік добирався додому після невдалого візиту у поліклініку. За останні роки переніс дві важкі операції на серці і потрібен був рецепт на ліки. Його лікар захворів, а інший був зайнятий, тож просидівши три години у лікарні, він так і пішов додому без рецепту. «Зараз усе електронне. Листи. Черги. Мені то важко усе. В транспорт не пускають. Посвідчення вимагають. А в мене нема. Дуже незручно добиратися», – каже чоловік. І бідкається, як його дістатися додому. Пропоную підвезти. Чоловік залюбки погоджується. Дорогою дуже дякував. Історію хвороби, завтовшки з добру енциклопедію, показував. Веселий. Не хворійте, пане Василю! Їду з Троєщини. На виїзді, дорогою до Північного мосту, розташований великий ТРЦ «SkyMall» з безліччю магазинів одягу, кінотеатром та парком розваг. Теж зачинений на час карантину. Працює лише продуктовий супермаркет. Дуже незвично бачити абсолютно порожній паркінг, який зазвичай вщент забитий автомобілями покупців та охочих до ТРЦшних розваг. Треба зазначити, що трафік на дорогах столиці, незважаючи на карантин, досить щільний. Заторів немає, але в «тягнучках» стояв багатенько. У парку «Муромець», що між Дніпром та річкою Десенка, теж пусто. Усі розваги зачинені. Людей майже немає. На березі Дніпра було лише два рибалки. Не клювало (питав). Просто сиділи. Та берегом гуляла подружня пара з донькою. А зазвичай тут набагато більше і рибалок, і людей, які гуляють. Як на цю пору року, води у Дніпрі надзвичайно мало. Навіть влітку, у посуху, її більше. Тож, на жаль, однією з наступних тем для фоторепортажів може стати черговий «катаклізм» нашого часу – «зневоднення» та посуха в Україні...Автор: Андрій Дубчак, фотограф і кореспондент «Радіо Свобода»

Фотограф Дмитрий Дятлов: «Если бы еще пару месяцев назад кто-то сказал, что в Киеве остановится метро, исчезнут маршрутки, закроются торговые центры и базары, а люди будут ходить в масках, ему бы вряд ли кто-то поверил. Но наступил апрель 2020, и мы все оказались в иной – несколько сюрреалистичной реальности. Пустой город нежится в лучах весеннего солнца и задыхается в дыму радиоактивных пожаров. Тревога витает в воздухе и материализуется в странных персонажах, возникающих неизвестно откуда. Люди обреченно носят респираторы, соблюдают дистанцию в очередях на вход в супермаркеты и покупают еду «на вынос» в специальных окошках. Сердобольные бомжи кормят бездомных котов, лишившихся довольства в условиях карантина. Гордые владельцы собак выгуливают своих питомцев с чувством превосходства над окружающими. Дети категорически не понимают, что, собственно, происходит вокруг – и просто радуются весне. А еще больше радуются ей оживающие после зимы деревья и распускающиеся цветы в опустевших садах и парках. В общем, весна этого високосного года дарит нам массу совершенно неожиданных и уникальных сюжетов».

Люди у всьому світі тримаються на соціальній дистанції один від одного, намагаючись запобігти поширенню коронавірусу СOVID-19

Навесні 2016 року студент Віктор Галушка знайшов негативи фотографій серед мотлоху в покинутому будинку в одному із віддалених сіл своєї рідної Молдови. Ці викинуті фотографії виявилися роботою всього життя Захарії Кушніра, невідомого фотографа-аматора, який помер у 1993 році. Селянин боровся з професійними труднощами за комуністичного режиму, а також із алкоголізмом, і залишив після себе одні з найяскравіших фотографій із сільського життя, які були коли-небудь зняті на плівку. Упродовж останніх трьох років, із дозволу дочки фотографа, яка відкинула роботу батька, назвавши її «сміттям», Галушка зі своїм учителем чистили фотографії й сканували приголомшливу знахідку. А в січні вони оприлюднили фотографії на вебсторінці. Галушка, дописувач Молдовської редакції Радіо Вільна Європа/Радіо Свобода, погодився поділитися з Українською редакцією цими фотографіями і показати своє відкриття одного з найбільших літописців життя за «залізною завісою». Ці фотографії Захарія Кушнір зробив у період між 1950 і 1970 роками в селі Рошієтіч і в його околицях, що за 122 кілометри на північ від Кишинева. Кушніра засудили до трьох років ув’язнення через те, що він вистрелив із рушниці сіллю у крадія овець і поранив його. Після ув’язнення він, учитель за професією, він був змушений працювати в колгоспі. А коли йому виповнилося 43 роки, Кушнір придбав фотоапарат «Любитель-2» і виявив своє справжнє покликання. Після кількох уроків фотографії від свого племінника, Кушнір на велосипеді їздив від села до села і знімав технічно досконалі, та недоречно скадровані фотографії. Фотографії Кушніра унікальні. Вони статичні, бо люди на них позують, але водночас вони вирують життям. Реакція людей на фотографування природна і позитивна, і це свідчить, що фотограф умів привернути їх до себе. Галушка вважає, що Кушнір міг дозволити собі придбати плівку, необхідну для його хобі, частково завдяки тому, що він за гроші робив жителям села фотографії для паспортів та інших документів. Дочка Кушніра, яка померла влітку 2019 року, пам’ятає свого батька, як той кричав п’яний, повертаючись на велосипеді зі своїх фотоподорожей. У молдовських селян гостя традиційно пригощають келихом домашнього вина або й чогось міцнішого. А Кушнір їздив від хати до хати і повертався додому настільки п’яним, за словами його дочки, що діти почали ненавидіти його фотографічні подорожі. І хоча не існує ніяких свідчень про насилля з боку Кушніра, дочка розповідала про «крики» і «неможливу» поведінку батька і казала, що він став алкоголіком через своє хобі. Але також дочка Кушніра говорила про нього як про «романтика», у якого на вилозі часто була причеплена квітка. Коли Галушка розмовляв із дочкою фотографа, вона не була зацікавлена в колекції і назвала фотографії сміттям, яке «нікому не потрібне». Та завдяки кропіткому цифровому архівуванню близько 4000 знімків, які зібрав Галушка зі своїм учителем, цей забутий фотограф із молдовського села, схоже, може стати відомим на весь світ.

Від виборів і до обміну на Донбасі. Найяскравіші події року в Україні від Радіо Свобода