Деокупована Харківщина вважається одним із найбільш замінованих регіонів України. Із вересня 2022-го, коли ЗСУ звільнили цю область, сапери щодня працюють над розмінуванням земель. За минулий рік до них надійшло близько 22 тисяч заявок від цивільних: наприкінці 2022 року неопрацьованих залишилося 1,5 тисячі, решту — вдалося закрити. «Страшно постійно: зараз, учора було страшно і завтра буде. Такий страх — наш помічник: якщо перестаєш боятися, то треба змінювати роботу», — каже нам один із саперів. Журналісти провели два дні з працівниками ДСНС, аби показати, як вони опрацьовують заявки від населення, щодня ризикуючи своїм життям.

Міністр оборони Олексій Резніков кілька днів тому на Харківщині покатався на українському танку «Оплот» і сказав, що ухвалив рішення замовити ці танки в «Укроборонпрому» та озброїти ними українське військо. hromadske раніше за міністра побачило найновіший український танк у використанні 3-ї танкової Залізної бригади. «Майже рік ми вчимо, вчимо цю машину, ще не вивчили, їжджу з книжками», — так розповідає про український танк «Оплот» Андрій — головний сержант роти 3-ї танкової Залізної бригади і командир найновішого українського танка. «Оплоту» лише 23 роки. А дістався він 3-й танковій уже під час повномасштабної війни. Бригада воювала на Харківщині, а танк був на заводі в Харкові. Кілька годин інженери пояснювали бійцям, як керувати машиною, а далі вже військові вивчали все самі в бою. hromadske стало свідком того, як з «Оплоту» запускали керовану ракету. 3-тя танкова Залізна бригада до повномасштабної війни була бригадою резерву й налічувала аж 130 військових, котрі ремонтували танки. З 2022 року під час війни вона не лише сформувалась у повноцінну бригаду, а й брала участь у боях на найважчому на той момент напрямку — Ізюмському, а відтак – в контрнаступальній операції на Харківщині. За вдалі бої ця бригада отримала почесне найменування — Залізна, а один з її військових-звання Героя України. 97% бійців — мобілізовані. У цьому репортажі — про те, чим «Оплот» кращий за радянські Т-72, на яких здебільшого воюють і українська, і російська армії, де він уже себе показав і яка мрія командира танка збулася.

Уряд України ввечері 11 листопада повідомив про повне звільнення населеної частини Миколаївської області, а от у Харківській області невелика ділянка все ще окупована і там продовжують йти важкі бої. За словами українських танкістів, які беруть участь у цих битвах, передова нагадує м'ясорубку: російське командування закриває дірки в обороні мобілізованими, які не навчені воювати, часто не мають зброї у достатній кількості та не зовсім розуміють, куди вони потрапили.

«Від моєї квартири ні*уя не залишилось», — каже житель Харкова Саша. Він залишається в місті попри те, що його мало не щодня обстрілюють із території росії. Вже двічі у квартиру Саші влучала російська ракета. Перша забрала життя членів його сімʼї — кота Біма та птахів. Він переселився до підвалу девятиповерхового будинку, з даху якого видно лінію фронту. Підвал він ділить із котами та літньою сусідкою. Своє життя чоловік знімає на камеру мобільного телефону, розсилає відео сусідам в евакуації та знайомим, які живуть в рф. Про життя у прифронтовому Харкові та біль, який принесли росіяни, дивіться у документальному фільмі театрального режисера Сашка Брами «Місто на кордоні з темрявою». Кадри, що увійшли до стрічки, були відзняті в різні періоди протягом трьох місяців у Харкові. Іноді Сашко разом із командою сиділи всю ніч на багатоповерхівці, щоб зняти, як із Бєлгорода летять російські ракети на Харків.

Старий Салтов та ще ряд сіл біля Печенізького водосховища до повномасштабного російського вторгнення в Україну були курортною зоною, з облаштованими турбазами, місцями для риболовлі чи плавання. Наразі вони зруйновані або спустошені регулярними російськими обстрілами. А місцеві жителі думають не про туристичні сезони, а як вижити: наприклад, потрапити до лікарні чи магазину, коли зруйновано переправу з одного берега річки на інший.

Українська армія перетнула межу Харківської та Луганської областей, звільнила понад десять населених пунктів Луганщини і рухається в бік Сватового. Піхота 92 бригади вже в Луганській області, водночас артилерія поки що працює на межі областей. hromadske відвідало екіпажі «Гвоздик», що на 90% складаються з військових, для яких рідний дім — це Луганська і Донецька області. Їхній командир, 25-річний «Пастор», каже, що через це з мотивацією в його підопічних проблем немає — вони ж бо рухаються у напрямку дому. Українська артилерія на цьому напрямку працює і влучніше, і більше за російську, а самі хлопці висміюють «лінію Вагнера» — загорожу з бетонних кубів, яка має врятувати російські війська від броньованої техніки українців.

У жорстоких боях у березні-червні українські воїни, основні сили яких складала 93-я механізована бригада, розгромили російські війська у стратегічно важливому селі Гусарівка. Був там з підрозділом "Ренджа". Боєць Роман "Подол", єврей, який навіть воює виключно у кіпі, вражаюче розповів про мотивацію бити російських агресорів на фоні знищеної російської колони, раджу подивитись. Саме там було захоплено, наприклад РСЗВ "Солнцепьок" та заряджувальна машина до нього. Звільнення Гусарівки дозволило вирішити стратегічне завдання - створити загрозу західному флангу ізюмського плацдарму. Ці позиції стали рубіжом, звідки почався наступ українських військ у вересні.

У вересні українські військові звільнили майже усю територію Харківської області від окупантів. Наша журналістка Аліна Шеремета поїхала у Куп‘янськ, Куп‘янськ-Вузловий та у Ківшарівку, щоб показати, що по собі лишили росіяни та як місцеві жителі живуть після окупації. Частина деокупованої області перебуває бех світла, води та газу, люди готують їжу на багаттях у дворі, проте українських захисників зустрічають з прапорами і квітами, та постійно намагаються нагодувати. Більше дивіться у репортажі.

Військові 93-ї бригади Холодний Яр повернулися на місця, де їм довелося приймати найважчі свої бої, для того, щоб відшукати загиблих побратимів, яких тоді не змогли забрати. Згадати про їх подвиги, жертовність і про обставини їх загибелі за Україну.

Від початку бойових дій з Ізюма виїхала більшість лікарів. На все місто, яке опинилося в окупації, лишилися два десятки медиків Ізюмського відділення екстреної медичної допомоги, які наважилися працювати під дулом російського автомата. «Що більше було прильотів, то більше було обстрілів, то більше, звичайно, хотілося піти. Але коли ти між прильотами приходив до хворого чи пораненого й розумів, що тільки від тебе це залежить, усе це кудись дівалося… Десь є вистріли, десь є крики, значить хтось поранений, треба рятувати», — розповідає старший фельдшер Сергій Боцман, який зібрав довкола себе команду швидкої. У березні, коли місто перебувало під сильними обстрілами, а дороги були встелені уламками, швидка не могла проїхати й медики ходили пішки, спускалися до підвалів і запитували, кому потрібна допомога. Поступово радіус допомоги збільшували, бігаючи містом з каталками і збираючи поранених із найвіддаленіших куточків Ізюма. Пізніше вони змогли відремонтувати пошкоджені через обстріли машини і перевозити хворих та поранених до імпровізованої операційної, яку організували в підвалі лікарні. Це історія про ізюмських медиків, які протягом восьми місяців окупації продовжували рятувати цивільних, відмовляючись зняти шеврони з українським гербом.