Маловідома Рівненщина: найстарший дуб, унікальні поліські традиції, палацові привиди та романтична залізниця

Антонівська вузькоколійка: «рухомий раритет» європейського масштабу

В неї багато імен – «кукушка», «поїздок», «Поліський трамвай», презентаційно – «Бурштиновий шлях», а казенною мовою Укрзалізниці - приміський потяг №№ 6391-6392. Усього чотири години ходу мальовничими краєвидами північного Полісся. 2007 року вузькоколійка стала переможницею конкурсу «Сім чудес Рівненщини» - і з того часу почалося її відродження та перетворення на туристичну атракцію. Зараз вона, нібито, багатьом відома – але ж ні: чомусь, коли розповідаєш про цей об’єкт, незмінно стикаєшся з дивуванням, адже люди чомусь вважають, що вузькоколійка в Україні єдина – і це «Карпатський трамвай» на Франківщині, у районі смт Вигода. Ох, вже ці «рівненські відкриття»!

Антонівська залізниця. Фото - "Рівненщина туристична"

Цікаві факти:

Ширина колії Антонівсько-Зарічнянської вузькоколійки (названої так за кінцевими пунктами) - 750 мм. Це вдвічі менше за стандартну колію 1520 мм.

Довжина - 106 км. Це робить її однією з найдовших діючих вузькоколійок у Європі.

Головною станцією є Антонівка, заснована 1903 року. Тут можна пересісти з вузькоколійки на нормальну колію – в першу чергу, на потяги з Києва та Львова.

Дві інші значущі станції на маршруті – Володимирець (в ньому можна оглянути закинутий палац) та Біла, а також 14 малих зупиночних пунктів.

Потенційна швидкість потяга – до 40 км, але зазвичай він їде зі швидкістю 26,5 км/год. Це дозволяє досхочу насолодитися природними красотами навколо. Тим більше, що під час руху дозволяється відчиняти двері та робити фото та відео!  

Міст через річку Стир є найдовшим дерев’яним залізничним мостом у Європі. Він збудований 1906 року та має 153 м. А усього дерев’яних мостів на маршруті – понад 30. Загалом же на шляху зведено 83 штучні споруди через річки, канави та рови.

Потяг йде мостом через Стир. Фото - "Рівненщина туристична"

Вузькоколійка, що бадьоро біжить по нетрях поліських лісів, буквально переносись нас у минуле – адже і тепловоз, і вагони, і самі давні рейки, незмінні з кінця ХІХ сторіччя, і стара шляхово-залізнична техніка, є чи не в прямому сенсі «машиною часу». Знаходишся ніби всередині рухомої декорації півсторічної, або навіть більшої, давнини. Бо сама ідея побудови тут вузькоколійки відноситься до царських часів.

Цікавий факт:

Дивно, але досі документально не встановлено, коли ця залізниця стала до ладу. Зазвичай називають 1895 рік – адже саме цим роком датуються рейки-пам’ятки, які і досі лежать на маршруті.

Велика концентрація вузькоколійних доріг саме на Поліссі обумовлювалася лісовим експортом. Здебільшого, їх прокладали місцеві промисловці, за власний кошт – тому, мабуть, і починала свої історію Антонівська залізниця десь у не збережених приватних документах. Під час Першої Світової війни більшість них використовувалась для транспортування солдат, зброї та спорядження на фронт, який надовго затримався в цих місцях протягом 1914-16 років.

За наступних польських часів залізниця продовжувала працювати більш ніж активно – нею знову возили деревину та іншу лісову сировину. Події Другої Світової ледве не прирекли її на зникнення – адже дорогу активно руйнували усі сторони кривавого поліського конфлікту, особливо ж - радянські партизани. Але через господарську необхідність вже 1946-го вузькоколійку відновили – лісове господарство продовжувало годувати регіон. Так тягнулося аж до 1980-х, коли вона пережила свій передостанній розквіт: відремонтували частину станційного господарства та рухомого складу.

Під час місцевого фестивалю "Бурштиновий шлях" вагони та потяг є центром свята. Фото - "Рівняни"

В принципі, колись це була розгалужена мережа з численних гілок, а у своєму сучасному вигляді саме цей відрізок колії був сформований офіційно 1968 року. Тоді ж одному з маршрутів дали досі існуючий порядковий номер. Наприкінці існування СРСР тут ходили, окрім двох пасажирських, чотири товарно-вантажних. Зараз залишився тільки один - «пасажир».

Через те, що вузькоколійка усього лише міжміською пасажирською електричкою, проїзд тут дешевий, а сама вона – збитковою. Саме тому її перманентно хочуть закрити – Львівської залізниці, у веденні якої знаходиться цей маршрут, він є тягарем. Але місцева влада постійно «відбиває» намагання ліквідувати чи не головну транспорту артерію двох районів: через те, що тут самі болота, прокласти нормальні автомобільні дороги – тим більше, в наших умовах – тут, м’яко кажучи, важко. Ну а другим аргументом для збереження вузькоколійки стала саме привабливість її для туристів. При цьому місцева влада банально не може багато що зробити для ремонту рейок чи оновлення потягів - це не її компетенція.

В музеї Антонівської вузькоколійки. Фото - "Рівненщина туристична"

Коли залізниця вперше уславилась 2007-го, отримавши перемогу у згаданому конкурсі «Сім чудес Рівненщини», вона була на межі чергового закриття. На хвилі успіху вирішено було створити проект «Поліській трамвай», аби відібрати частину слави у прикарпатського «колеги». Але перемогла інша назва – «Бурштиновий шлях» - за назвою фестивалю, який почали проводити в Антонівці щочервня. Під час триденного свята поїзд возить туристів за маршрутом Антонівка-Біле.

Окремої уваги заслуговує музей в Антонівці, який розповідає історію вузькоколійки та є обов’язковою частиною в програмі її відвідання.

Базальтові стовпи: могутня архітектура природи

Більш ніж півмільярда років тому тут був черговий на планеті Земля центр вулканічної активності. Залишками тих грандіозних вивержень стали дивовижні базальтові скелі-стовпи висотою від 3 до 30 м. Враження це місце створює неймовірне – нібито стоїш посеред якось монументального комплексу, який почали будувати ще в надпрадавні часи на честь невідомої цивілізації. Саме тут розумієш, наскільки могутнім архітектором є сама природа. До речі, такий геологічний заповідник є не тільки єдиним в Україні, а і у світі.

Зветься все це Івано-Долинським родовищем базальтів. Поруч – село з відповідною назвою – Базальтове. Камінь по сусідству добувають і досі, тому враховуйте, що ідеальної тиші або повної відсутності промислового пилу, який періодично доносить сюди вітер, очікувати не варто.

Фото - 7chudes.in.ua

Цікаві факти:

В міжвоєнні часи це був найбільший базальтовий кар’єр Польщі, причому камінь йшов на експорт – ним замощували площі не тільки Варшави, але й Відня та Парижу.

Власне «Базальтові стовпи» - це затоплені підземними водами кар’єри № 3 та № 5. Посередині кар’єру № 3 є ще й острівець у формі серця, який, звичайно ж, зветься «острів кохання». 

Як дістатися кар’єру: Найближче місце до заказника – Костопіль (35 км від Рівного). Потім ще 20 км треба буде проїхати до Базальтового або сусіднього села – Берестовця.

Гоща: український привіт Швейцарії

Садиб т.зв. «фахверкового стилю» в Україні мало – але, на диво, саме вони зберіглися усі! Хоча, здебільшого, стан їх доволі аварійний – як-от у Комаргороді на Вінниччині. Приблизно в такому самому стані знаходиться й палац у Гощі. Аби побачити цей все ще елегантний, незважаючи на усі перипетії долі, взірець «швейцарської» архітектури на українських теренах, не треба їхати до якихось лютих нетрів – Гоща знаходиться прямо на трасі Київ-Рівне.

Палац, зведений на наприкінці ХІХ ст., знаний як маєток Валевських, але фахівці припускають, що його основу побудували ще попередні власники - Ленкевичі. Чудовий взірець поєднання фахверкового стилю та модерну, він зберігає всередині лічені рештки старовини, головними з яких є дерев’яні сходи з перилами відповідного візерунку, а також обрамлення внутрішніх дверей. В радянські часи палац практично повністю обклали плиткою, що спаплюжило сприйняття його краси. Зруйнували і башту, яка нагадувала замкову, та надавала споруді додаткового романтизму. Добре, що хоча б зберігся модернових обрисів ганок.

Модерновий ганок садиби в Гощі. Фото - М. Рітус

З 2018 року, коли звідси виїхала остання за часом установа – бібліотека – будівля руйнується та розграбовується, але паралельно тривають і процеси пошуків інвесторів під її відбудову. Принаймні, дах на ній поки є, що дає надію на те, що садиба дочекається кращих часів.

Парк, який оточує будинок - ще більш давній. Його розбили одні з попередніх власників на прізвище Соломирецькі. з ботанічної точки зору, він входить до 10 парків-пам’ятників на території України.

Цікавий факт:

В Гощі є і інший парк, закладений Ленкевичами. На відміну від садибного, він доглянутий та є справжньою окрасою міста.

Окрім садиби, обов’язково зверніть увагу на Михайлівський храм. Він має власну цікаву історію – адже в середині XVII ст. княгиня Соломирецька побудувала його як центр православного чоловічого монастиря та відверто укріплений оборонний вузол (стіни споруди мають товщину до 2,3 м). Княгиня також подарувала храму особливу ікону Божої Матері – «Заставську», яка швидко зробила його одним з центрів прощ. З того часу ризницю Михайлівської церкви прикрашає портрет княгині, написаний 1639 року – одна з лічених збережених пам’яток такого роду, що продовжує знаходитись у тому ж місці, де і століттями. У церкві є ще одна цінна пам’ятка – сонячний годинник XVII століття.

Михайлівська церква та монастир при ній. Фото - Ю. Ойцюсь

Цікавий факт:

При монастирі 1639 року відкрилася філія Могилянського колегіуму. Одним з ректорів був славнозвісний Інокентій Гізель (1600-1683), автор «Синопсису», який вважається першим підручником з історії України. На жаль, колегіум проіснував недовго.

Сучасний вигляд Михайлівської церкви відноситься до 1888 року, коли старі храми польської чи козацької доби масово перебудовували у казенному візантійському стилі. В радянські часи, звичайно ж, обитель ліквідували. Відновилась вона у 1990-х вже як жіночий Покровський монастир УПЦ МП.

Є в Гощі також велична споруда водяного млина, який облаштували Валевські 1882 року. Про цю дату свідчить напис всередині, на одній з балок, яка підтримує дах. Млин знаходиться у приватній власності, але з господарем завжди можна домовитись про відвідування.

Красносільський вітряк: міцний старий, який досі працює

Село Красносілля Гощинського району привертає увагу пам’яткою промислової архітектури минулого – вітряком 1895 року. Він досі діє, та є одним з найстарших в Україні, який не просто зберігся, а виконує свою роботу. Його контури – відверто архаїчні, вони відсилають нас до суворої поліської архітектури давних оборонних дерев’яних церков та костелів.

Красносільський вітряк. Фото - Serhiy LS

При цьому інженером, який збудував вітряк, є не місцевий уродженець, я чех Іван Клічник. З точки зору конструкції та принципу роботи, цей вітряний млин належить до т.зв. стовпових – тобто, всередині нерухомої хрестовини закріплений стовп, що називається «штибер». Каркасні стіни обшиті дошками від самого низу, могутній корпус споруди спирається на кутові колодки. Причому корпус вітряка - разом з механізмом для розмелювання, крилами та валом - обертається залежно від вітру.

Вітряк став головною туристичною атракцією села настільки, що тут вирішили проводити щорічний вересневий фестиваль «Красносільські вітряки». Свято має таку саму фольклорну направленість, як і «Бурштиновий шлях», але демонструє вже традиції не північного, а «серединного», Полісся.

Млинів: палац, де «офіційно» мешкають привиди

Серед українських «справді містичних» адрес – тобто таких, де легенди про духів не є вигадкою гідів останніх років чи авторів сценарію усіляких «Битв екстрасенсів» - Млинів виділяється тим, що його «головний» привид має повну історичну «атрибуцію». До того ж, легенда базується на спогадах та записах «притомного» XVIII століття і отримує підтвердження далі – аж до нашого часу. Навіть якщо ви впертий атеїст, завітати сюди дуже радимо – адже, принаймні, цікаво буде дізнатися, як виникають легенди. До того ж, почуєте історію одного з наймогутніших колись аристократичних родів – Ходкевичів.

«Білу даму» Млинова звуть Розалія Любомирська, уроджена Ходкевич (1768-1794). Її батьківському роду, фамілії литовського походження - Млинів належав декілька століть, та був його головною резиденцією на українських землях.

30 червня 1794 року Розалію Любомирську стратили в Парижі

Як же тут з’явився привид прекрасної Розалії? Вона поєднала свою долю з іншим представником вищої магнатерії – графом Любомирським. З такими «паспортними даними» залишатися в охопленому революційним терором Парижі 1794 року було вкрай нерозумно. Тим більше, якщо «працювати» до цього ще й однією з улюблених фрейлін королеви Марії Антуанетти - на той час вже страченої. Але молода аристократка вважала, що їй нічого не буде, бо вона ж – точно «поза політикою». Розалія чомусь вперто не хотіла втікати з Парижу, хоча мала для цього можливості та навіть конкретні пропозиції від колишніх шанувальників.

Звичайно ж, полум’яний революційний трибунал тільки зрадів цьому факту: Розалію арештували та одразу приписали шпигунство на користь роялістського підпілля - мовляв, саме тому вона і продовжує знаходитись у столиці, а усі спроби видати себе за невинну овечку є нічим іншим, як не дуже продуманим прикриттям затятої ворогині народу. Додалася до цього і невдала спроба нещасної видати себе за вагітну, аби уникнути страти, і намагання одного з її прихильників підкупити охоронця в'язниці. Тому 30 червня 1794 року Розалії, яка вже явно набридла Ревтрибуналу, відрубали голову - причому за особистим розпорядженням Робесп'єра.

Далі історія від реальної трагедії перетворюється на легенду. Нібито, в ту саму хвилину, коли голова екс-фрейліни впала на закривавлену паризьку бруківку, її мати, Людвіга, перевіряла у далекому Млинові роботи в правому флігелі палацу – тому самому, де зараз знаходиться музей. Раптово здійнявся переддощовий буревій, розкрилися усі двері, а в залі, де висіли родові портрети, з’явилася безголова тінь доньки. Одразу за цим на землю впав страшенний ливень, вдарив грім, і на стіні сама собою окреслилася тріщина у вигляді жіночого профілю з високою зачіскою. Привид бачила не тільки Людвіга, але і частина її майстрів та слуг. Дехто з них знепритомнів. Бідолашна ж мати, що за декілька хвилин посивіла, наступного ранку назавжди покинула проклятий замок. Більше вона у ньому не з’являлася, хоча прожила ще 12 років.

Музейний флігель та парк Ходкевичів. Обережніше тут з привидами! Фото - Л. Голуб

Цю легенду записав наприкінці ХІХ ст. польський письменник, краєзнавець та мемуарист Юзеф Дунін-Карвицький. Він додав, що за сто років після загибелі Розалії злощасну тріщину скільки та як тільки не замуровували чи зафарбовували, але жіночий профіль все одна проглядався. Звичайно ж, аби його розгледіти, треба мати певну уяву. Але ж тріщина дійсно постійно та вперто «самовідновлюється» і досі…

Додали похмурого забарвлення садибі Ходкевичів і події століть наступних. Брат Розалії, Олександр, був масоном доволі високого градусу, а, до того ж, хіміком та фізиком-експериментатором, який намагався пояснити все суто матеріально. Але ж деякі його досліди викликали, щонайменше, здивування у сучасників: він, наприклад, цілком серйозно досліджував феномен привиду сестри за допомогою усіляких приладів, які конструював сам або ж замовляв у інших братів-масонів. А ще він цікавився популярними на той час дослідами з електричного магнетизму, який, нібито, був доказом можливостей оживлення трупів. Що аж ніяк не сприяло «очищенню» палацової аури.

Врешті-решт, остаточно спричинились до похмурої репутації Млинова більшовики, коли 1919 року розстріляли прямо у палаці ще двох жінок – мати та доньку Юлію та Софію Ходкевич. Так палац став буквально осередком жіночих примар. І вже не так важливо, хто з них і досі жахає та непокоїть реставраторів, охорону та музейних працівників - адже тут постійно чути, особливо у вечерні часи та вночі, незрозумілі гукання, зойки та інші звуки, які нагадують то шурхотіння спідниць, то жіночий сміх, то плач, то стук каблуків, то кроки на сходах…

Одна з зал музейного флігеля. Фото - RadioTrek

Екстрасенси тут, звичайно ж, давно побували – та впевнено заявили, що місцевість навколо в цілому буквально просякнута негативною енергетикою – і привиди тут не тільки жіночі, але й чоловічі, і котячі, і взагалі якісь моторошно незрозумілі. Отже, рід Ходкевичей явно має не одну похмуру таємницю!

Власне, сам палац був розібраний у радянські часи, і на його місці звели будівлю зооветеринарного технікуму. Але, мабуть, привидів це особливо не засмутило – вони після цього скупчилися у флігелі-музеї та у парку.

Сама ж музейна колекція Млинова уміщує багато предметів з графського палацу, чого так не вистачає іншим такого роду експозиціям. Ну а працівники музею, розуміючи підвищену цікавість відвідувачів, намагаються максимально «викладатися» на кожній екскурсії. Тож, замовляйте, воно того варте!

Адреса музею: вул. Франка, 1-в. Телефон: 03659-65967. Часи роботи: 9.00-18.00, у вихідні дні – за домовленістю.

Новомалин: романтична каплиця великого скульптора

Колишній замок в цьому селі був понад 300 років перебудований на бароковий палац. В такому вигляді наприкінці XVIII століття він дістався родині Сосновських, а потім - Довгалло. Далі його історія була типовою для резиденцій західної України – накопичення величезних скарбів перед 1914 роком, вивезення більшої частини цих скарбів перед фронтом, який наступав (у випадку з новомалинськими цінностями вони були необачно залишені в Житомирі, де пізніше повністю розграбовані більшовиками), руйнування часів Першої Світової, міжвоєнне відновлення, нова руйнація під час Другої Світової та післявоєнний занепад з поступовим розтаскуванням місцевими на цеглини. Зараз тут панує занепад…

Так колись виглядали замок та каплиця. Фото з книги Р. Афтаназі "Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej"

Але новомалинські руїни – особливо з появою інтернету та смартфонів – виявилися доволі популярними локаціями у туристів. Причиною тому - обриси імпозантної, незважаючи на стан, в якому вона перебуває, каплиці, хоча ми бачимо зараз тільки третину її об’єму.

Дійсно, на наш час вона є єдиною такого силуету в Україні. Власне, колись вона була північною баштою замку, і саме цим пояснюється є незвичний п’ятикутний план. Свій вигляд вона отримала в вже в період романтизму, на початку ХІХ ст. Автором перебудови, не виключено, міг бути талановитий скульптор Томаш Сосновський (1810-1886). Він встановив у каплиці скульптори власного авторства, одна з яких – «Мадонна з неволям» - перенесена в радянський час до Острозького музею.

Довідка:

Сосновський працював у класицистичній манері. Головні теми його скульптур – релігійні сюжети. І він дійсно жив як глибо релігійна людина, для якої найважливішим є Небесне. Будучи багатим шляхтичем, і тому маючи можливість відноситись до скульптури суто як до хобі, він виявився справжнім фанатиком своєї справи, а творчість стала єдиним сенсом життя. Власне, вичерпно про Сосновського написав французький дослідник Луї Веілло: «Скульптор-поляк володіє в Україні палацом, повним королівських коштовностей та більше як 4000 підданими. Все це залишив, щоб створювати скульптури … Він влаштував для себе майстерню, схожу на сарай. Не випускаючи долота з рук і не перестаючи працювати, підкріплюється шматком хліба або іноді якоюсь їжею, принесеною із загальної кухні».

Монографія, присвячена творчості Томаша Сосновського. Фото - Slowo Polske

Роботи видатного майстра можна побачити в костелах Варшави, Кракова, Познаня, Рима, а в Україні – в музеях Острога, Львова, Чернігова, Житомира та Рівного. Одна з найвідоміших його скульптур знаходиться в Ізраїлі, натериторії монастиря Богородиці Сіонської. Вона зветься «Це людина» - «Ecce Homo». Існують також взірці його робіт на світську та античну тематику.

Тож, будете у Новомаліні – згадайте цю непересічну особистість, дивлячись на незвичні руїни старої каплиці.

Сварицевичі: тут на «зелені свята» «куста водять»

І ми знову повертаємось на північ області. У Дубровицькому районі знаходиться село, де зберігся цікавий обряд – «Водіння Куста» (саме куста, а не куща, до того ж з наголосом на перший склад). Обряд внесено до списку найціннішої нематеріальної спадщини України, разом з традиціями опішнянського гончарства, косівської кераміки чи решетилівської вишивки - настільки важливим вбачається етнографам та історикам збереження цієї традиції.

«Водять куст» протягом Троїцьких свят – тобто, дійство відверто приурочене до літнього сонцестояння, що зайвий раз відсилає нас до язичницьких часів. Саме на Поліссі існування такого ритуалу хоча б в одній місцевості є дуже показовим – де ще, як не у таких місцях, має досі побутувати справжня архаїка?

З точки зору зовнішнього спостерігача, обряд виявляється незрозумілим: що означає водіння селом дівчини, вбраної у гілля, яка, власне, і символізує Куст? Чому саме дівчина? Чому саме куст? З ким або чим асоціювали таке поєднання наші пращури?

Так в наші часи "Куста водять". Фото - "Рівненщина туристична"

Етнологи відповідають: перед нами – дуже своєрідна форма спілкування з духами предків, які, за переконанням мешканців Сварицевичів (а колись – цілого регіону західної частини Полісся) раз на рік повертались до світу цього з «інспекцією». Тобто, куст, як такий, мав уособлювати душі померлих, які виходили «з великого лісу». Але ж вони були вже частиною світу померлих, тому в їхнє обличчя не можна вглядатися. Тому і обличчя дівчини-«куста» має бути, за базовою версією обряду, усе закрите гіллям - аби взагалі неможливо було впізнати, хто з односельчанок цього разу є «кустом». Але зараз обряд «демократизували», та головній героїні повністю обличчя не закривають.

Чому ж цю своєрідну роль має винувати самі дівчина? Зауважимо, що це суто жіноче дійство: усі стадії обряду, який триває три дні, проводять виключно представниці чарівної статі. Це явно є нагадуванням про якісь сакральні практики матріархальних часів та про культ Великої Матері. Тим більше, що «куст» з його почтом треба задобрювати, максимально обдаровуючи грошима, солодощами тощо. Сам факт обдаровування «духа куста», нібито, гарантує заможне та безпроблемне життя на рік, до наступного дійства.

"Клечаніє куста", тобто прикрашання головної фігурантки обряду. Фото - "Справжня Варта"

Отже, в перший день обряду жінки йдуть на цвинтар, де прикрашають могили та у формі століттями продуманого плачу-речитативу розповідають померлим родичам про події, які сталися за минулий рік. Після «голосіння» вони збираються у лісі та вбирають (по-місцевому «клечають») найвродливiшу дівчину. На неї вдягають величезний вінок з кленового листя та квітів та за пояс затикають гілля дерев та лепеха. Після цього починається, власне, «водіння» - коли гурт на чолі з «кустом» обходить оселі, співаючи спеціальні величальні пісні на його честь та закликає господарів обдарувати «куст». У піснях відверто говориться, навіщо потрібен обряд – «щоб другого року дождаті і поспiваті» або «щоб ішов дощ і все було зелене!»

З села гурт прямує на поле, де зелень, в яку огорнута дівчина, знімається, розривається на частини та викидається «на врожай». Можна позабирати частину гілок з «куста» й додому – аби на городі також росло рясно.

Цікавий факт:

Унікальність обряду у Сварицевичах в тому, що це єдиний населений пункт на Поліссі, де подібну напрочуд цікаву язичницьку практику проводять досі, незважаючи на століття християнства та десятиліття радянського атеїзму й боротьби з усякими проявами «народного невігластва» та побутової релігійності.

Взагалі, практика «водіння куста» локалізується саме в межах історичного Пінського князівства (більшість сіл Зарічненського, деякі села Дубровицького районів Рівненщини, кілька сіл Любешівського району Волинської області та Пінський район Брестської області Білорусі). Але вже на початому 1970-х його виконували тільки у Сварицевичах.

В радянські часи в обряді приймали участь, здебільшого, старші жінки - окрім "головної героїні". Фото з архіву родини Чудіновичів, яка мешкає у Сварицевичах

Перше дослідження обряду було проведено через його співочу складову: 1972 року київська фольклористка Світлана Кітова атрибутувала тутешній спів саме як такий, що належить до «водіння куста» (версії більш старих пісень, які залучили до порівняння, були записані ще у ХІХ та на початку ХХ століть). Пізніше дослідниця звернула увагу також на саму структуру обряду та на особливості ритуального одягу, що вдягають учасниці під час дійства, визначивши ступінь їхньої архаїки.

Після того, як традиція зробилася більш-менш відомою на всеукраїнському рівні, «Водіння Куста» стало головною частиною чергового місцевого етнографічного фестивалю.

Юзефінський дуб: чи допомагає патріарх усіх українських дерев найбільшій народжуваністі у Європі?

Село Глинне Рокитнянського району відоме двома фактами, і обидва – «рекордсменські». По-перше, тут росте одно з найбільш визначних дерев України – 1300-річний дуб. По-друге, 2017 року було заявлено, що саме Глиннівська сільська рада маю найбільшу народжуваність не лише в Україні, а й у Європі! А в такому дитячому «щасті» «винен», можливо, як раз той самий дуб… Але ж яким чином?

Лісовий масив, серед якого стоїть дуб-патріарх, зветься Юзефінською дачею. Це – типовий поліський «зелений острів» серед боліт, де через відносну недоступність росте цілий комлекс старовинних дерев більш ніж 500-600-річного віку. Серед них - веймутові сосни та гігантські ялини. Навіть кущі старої ліщини сягають в цих місцях 8 м. Тобто, місцевість ця родюча та плодюча не тільки для людей, а і для рослинності. Ось де знаходиться справжній поліський Едем!

Юзефінський дуб. Фото - В. Шмаков

Цікаві факти:

Стовбур дуба має окружність понад 8 м. Діаметр на висоті 1,3 м сягає біля 3 м. Загальна висота дерева – 20 м.

Про точний вік дерева не було достеменно відомо до 1997 року. Визначити його допоміг удар блискавки, який 28 червня того року влучив в гіганта. Могутній стовбур розколовся аж донизу, і саме під час рятувальної операції та лікування старого велетня було визначено його приблизну «дату народження».

Із ХV ст. урочище Юзефін належало до володінь роду литовських князів Радзівілів, тому навколишні ліси мали назву Радзивілівської пущі. 

Отже, старійшина українських лісів проріс с жолудя десь на початку 700-х років. Про перших варязько-руських князів, які згодом прийдуть опанувати цю землю, було ще й не чути. Але приблизно через 250 років, вже біля повноцінного могутнього дерева, за переказами, зупинився перепочити в черговому – а може, і у своєму останньому – «полюдді» князь Ігор Святославич. Як би там не було, з того часу легенда стійко пов'язує дерево саме з ним.

Наприкінці 1990-х років в урочищі біля дуба заснували жіночий монастир Іверської ікони Божої Матері. Він належить до Московського патріархату, а монахині іноді самі водять до дуба «екскурсії». Але ж, звичайно, їхніми «послугами» можна не користуватись, бо дуб росте поблизу траси та і усі місцеві знають, де він.

"Хрести Наливайка" на околиці Глинного. Фото - О. Нагорнюк

Якщо ви вже прибули до Глинного, то роздивиться ще дві давні пам'ятки. Перша з них – курганний могильник XI-XIII століть. Ця група з 28 курганів знаходиться за 600 м від монастиря та дуба на невеличкому піщаному узвишші посеред лісу.

Також на околиці села стоять кам’яні козацькі хрести, які вважають наслідками сутички в цих місцях загонів Северина Наливайка під час його білоруського походу (серпень 1595 року) з надвірним військом Радзівіла.

Ну а тепер – про народжуваність в селі та зв’язок її з дубом. У жовтні 2017 року Рівненський облстат повідомив, що саме Глинне є найбільш багатодітним селом Європи. Головним аргументом був наступний: на території сільради проживає понад 280 багатодітних сімей – тобто, родин, де є троє і більше дітей. Щороку в селі народжується до 250 дітей. Яка демографічна криза, яке вимирання сільської місцевості? Тут про таке явно не здогадуються, та регулярно роблять свою справу.

Цікаві факти:

У Глинному проживає родина Ковалевичів, в якій вже народилася 19-та дитина. На 2019 рік невпинним та невтомним покращувачам української демографії було, відповідно, 45 років матері, та 49 - батьку.

В родинах тут, в середньому, від 8 до 12 дітей.

Сільський голова й поготів стверджує, що в Глинному немає родин, у яких менше 5 дітей. Раніше, звичайно, було ще більше. «Селу близько 300 років, і весь цей час спостерігався великий приріст населення. Що дивно, молодь практично не покидає рідні краї. Не виключаю, що на високу народжуваність впливають релігійні погляди», - впевнений голова.

Гучну заяву Рівненського облстату досі ніхто не спростував. Мабуть, тому, що у Європі про неї нічого не чули, особливо ж – десь у балканських країнах чи на північному Кавказі (який географічно вважається Європою). Тим більше, не чули про глиннівські досягнення у ромських родинах. Тому, може, десь і існують поселення, гідні відібрати у Глинного «багатодітну корону». Але поки не буде інших офіційних даних, саме наше поліське село буде вважатися центром народжуваності Старого континенту.

Родина Ковалевичів - найбільш багатодітна в Глинному. Фото - zeleniyturizm.com.ua

А дуб тут ось до чого: з давніх-давен місцеві жінки приходять до нього попросити про легкий перебіг вагітності та пологів, про здоров’я дітей та про те, щоб дітей було більше (до церкви, звичайно, вони також ходять з тими самими проханнями). Ясна річ, що колись до дерева приходили так само пра- та прапрабабусі нинішніх глінчанок – і прохали вони тут не християнського бога, а одвічного духа лісів, втіленого у могутньому дереві. Язичництво ж на Поліссі, тільки за офіційними документами, зникло тільки у XVI столітті – й те, це у вигляді повноцінних обрядів, які проводили цілими селами місцеві мешканці (сюди ж належить, за суттю, і «Водіння Куста»). Насправді ж, як бачимо, в цих лісах поклоніння старим богам особливо й не зникало. Тому не дивно, що гідно вшанований дух, втілений в Юзефінському дубі, продовжує «працювати» над збільшенням кількості поліщуків – та робить це на відмінно!

Але чи допомагає він в тих же питаннях не місцевим жінкам – досі не підтверджено. Можливо, щедрим старий дубовий дух є тільки до поліщанок, або ж взагалі тільки до мешканок Глинного. Хоча, якщо ви вагітна жінка або плануєте нею стати, спробуйте звернутись – і, таким чином, спричинитися до перевірки легенди. Чим дуб не жартує, як то кажуть у Глинному…

Ось такою була наша сьогоднішня віртуальна прогулянка маловідомими місцями Рівненщини – землі, де архаїка реально вплетена у сьогодення, і де турист може побачити дійсно строкату кількість пам'яток – від геологічних і ботанічних до етнографічних та архітектурних.

Залишайтеся з «Контрактами», бо далі буде не менш цікаво!

Павло Ковальов