Карабахські метаморфози: держави існують для своїх народів, а не народи для держав

Західна освіта привчила мене, що немає правильних та неправильних суджень – є добре обґрунтовані, внутрішньо послідовні та логічні тези, і є ірраціональні, внутрішньо суперечливі та алогічні, в які можна тільки вірити. Перші судження називаються наукою, другі – пропагандою (тою самою, яка ґрунтується на принципі "чим абсурдніша брехня, тим охочіше вірить у неї натовп"). Перший тип мислення називається раціональним, другий – міфологічним. Здавалося б, російська пропагандистська машина та кремлівський конвеєр з виробництва фейків мав би привчити українців думати трохи більш критично та трохи більш полюбити логіку. Але де там – замість вдумливих спостерігачів Карабахського конфлікту, яких єднає емпатія до тисяч його безневинних жертв та бажання зрозуміти причини трагедії двох народів, які із гідною кращого застосування наполегливістю спалюють будь-які мости для майбутнього компромісу, ми перетворились на дві команди фанатів, які прагнуть перемоги "своїх" за будь-яку ціну.

Найяскравішим прикладом когнітивного дисонансу в головах українців є безумовна підтримка Туреччини, яка з одного боку, не просто послідовно виступає за відновлення територіальної цілісності та суверенітету Азербайджану, а й всіляко спонсорує та, схоже, бере безпосередню участь у спробах його відновлення воєнним шляхом. З іншого, та сама Туреччина 1974 року створила на Кіпрі турецький сепаратиський анклав, який згодом проголосив себе Турецькою Республікою Північний Кіпр, і досі виступає гарантом його існування та безпеки – один в один як Вірменія виступає гарантом існування та безпеки невизнаної держави Карабах/Арцах. В обох випадках причиною стала загроза життю та безпеці одноплеменців, що були національною меншиною на території недружньої держави. Погроми та вбивства на етнічному ґрунті, примусові депортації, "етнічна гомогенізація" обох частин Кіпру до болю нагадують карабахські події, хоча і в набагато меншому масштабі.

Відмінність хіба що в тому, що турки окупували 35% Кіпру, а вірмени - лише 13% території Азербайджану. Турецьким військам вистачило кількох тижнів аби взяти під контроль сучасну територію Північного Кіпру, в той час як Карабахський конфлікт тривав 6 років до того, як встановились сучасні "кордони" між протиборчими сторонами. Втім перша етнічна різанина на Кіпрі (т.зв. Криваве Різдво) теж трапилась за 10 років до "турецької окупації" північної частини острова. Ну і Туреччина офіційно визнала Турецьку Республіку Північного Кіпру, а Арцах/Карабах наразі офіційно не визнає навіть Республіка Вірменія.

Якщо ми підтримуємо принцип територіальної цілісності та недоторканості кордонів держав, маємо бути послідовними і не тільки вітати зусилля Туреччини з відновлення територіальної цілісності Азербайджану, а й засуджувати турецьку агресію проти Кіпру. Маємо не тільки повторювати як мантру "Крим - це Україна", а й твердо стояти на тому, що Косово - це Сербія, Голанські висоти – це Сирія, а Північний Кіпр – це невідокремна частина Республіки Кіпр. І пам'ятати, що така позиція доволі радикально розходиться з позицією наших стратегічних партнерів: США, Німеччини, Франції, Ізраїлю та Туреччини.

З іншого боку, ми маємо пам'ятати що кордони держав не є абсолютом – вони змінювались упродовж всієї людської історії. І якщо у радянській Конституції було зафіксовано право республік на вихід зі складу СРСР, то в 1917-18 роках і незалежна Україна, і незалежна Вірменія, і Незалежний Азербайджан виникли без жодних формально-правових підстав – лише ґрунтуючись на принципі права народів на самовизначення, які пізніше знайшли свій вираз у знаменитих 14-ти пунктах Вудро Вільсона. Якщо Україна, Вірменія та Азербайджан могли проголосити свою незалежність у 1918 році, чому Нагорний Карабах не міг це зробити у 1991-му? А якщо він не мав на це права, чому Косово мало у 2008-му?

Повторюсь, я не готовий бути суддею у трагічному карабахському конфлікті – я лише намагаюсь донести до українців, що він набагато трагічніший, складніший та неоднозначніший, аніж може здатись. Карабах (як і Косово) свідчить лише про те, що система міжнародного права не дає задовільних відповідей на найбільш трагічні виклики сучасності. У відвертому конфлікті права народів на самовизначення і права держав на захист своєї територіальної цілісності та недоторканності кордонів напевно слід виходити з пріоритету права на людське життя. Бо все ж таки держави існують для своїх народів, а не народи для держав. Досвід Німеччини та Фінляндії, які втратили після Другої Світової значні території, але створили для своїх громадян чудові комфортні держави, свідчить, що внутрішні реформи важливіші за зовнішні війни. "Збирачі споконвічних земель" часто призводили свої народи до жахливих трагедій, а такі лідери як Віллі Брандт чи Юго Паасіківі, що визнавали нові обкраяні кордони своїх країн і зосереджувались на їхньому внутрішньому розвитку, – до добробуту й процвітання.

Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист  та громадський активіст