Самуїле Мойсейовичу, а чому ви читаєте антисемітські газети? Війна: погляд з «протилежного боку»

- У розпорядження ЗСУ почало надходити західне озброєння. На вашу думку, наскільки успішно російська армія, озброєна переважно радянською технікою, може їм протистояти? Які зараз проблеми технічного характеру мають наші збройні сили?

- Якщо говорити про зброю нової ґенерації, то у Збройних силах Росії, на жаль [ой, як жаль! J)))], практично немає бойових літаків п'ятого покоління. Остання версія наших бомбардувальників Су-34 відноситься до авіації четвертого покоління «плюс». Крім того, у нас недостатньо високоточної зброї та сучасних прицільних засобів. Це ще більше знижує ефективність цього типу бомбардувальників, які або змушені застосовувати некеровані бомби на висоті, досяжній для ворожих ПЗРК, або змушені взагалі відмовлятися від дій з підтримки військ.

На землі російська армія зараз застосовує переважно модернізовані танки третього покоління. Бойові машини наступного сімейства "Армата" всі ніяк не можуть надійти на озброєння. Навіть наш найсучасніший танк Т-90 – це модифікація застарілих Т-72. Простіше кажучи, Т-90 – тюніг радянського танка [а шо я казав? ;)]. Тому вимагати від них успішну опірність новітнім протитанковим системам «Джавелін», NLAW або «Матадор» – не цілком справедливо. До того ж склалася парадоксальна ситуація: Радянський Союз був першою країною, яка винайшла комплекс активного захисту (КАЗ). Але на жодному нашому стройовому танку КАЗ немає. Це, звичайно, ганьба, бо досвід бойових дій в Україні показав, що танк без КАЗ зараз взагалі не здатний виживати на полі бою.

У той же час, ізраїльтяни свої танки оснастили комплексами активного захисту, американці почали встановлювати на свої танки, а ми ні. Тому в мене велике питання до наших військових та до Уралвагонзаводу.

– Ви маєте на увазі комплекси активного захисту?

- Так. Це як у гладіаторських боях. Один бореться з коротким мечем та щитом, а другий із тризубом та сіткою. Тобто, вони були по-різному озброєні. Так і зараз. У ЗСУ значною мірою піхотно-артилерійська армія, а наші Збройні сили виступають на броньованих машинах. А вони ще й не оснащені сучасним реально ефективним захистом.

- А як справи з піхотою?

- У нас дуже не вистачає піхоти. Фронт великий, а людей, задіяних у спеціальній операції [агресії] проти України, недостатньо. Умовно кажучи, українці тримають оборону, мають багато артилерії та бійців. Нам же доводиться зламувати фронт за недостатньої кількості солдатів і на вразливих танках та БМП. Зараз на Донбасі російська сторона це намагається вирішити задіянням великої кількості артилерії, але, як ви можете бачити, йдеться дуже повільно.

Ще один момент – СВО [російська агресія] показала, що на даний момент повітряно-десантні війська, грубо кажучи – погана ерзац-піхота. Тому що їх алюмінієві БМД взагалі легко уражаються, а озброєння у них менше, ніж у мотострільців.

Ще треба пам'ятати, що українці упродовж восьми років свою армію активно тренували. Вони практично всю свою піхоту прогнали через Донбас і активно використовували свою артилерію. Тобто ми свою артилерію застосовували вкрай обмежено, переважно у Сирії чи на навчаннях, а вони за умов бойової обстановки. Тому їхні артилеристи досвідченіші. Крім того, вони навчилися свої старі радянські гармати зв'язати з комерційними квадрокоптерами. В результаті у них краще, як зараз заведено говорити, «ситуаційна поінформованість», і у них краще з цілевказанням. Простіше кажучи, у разі артилерійської дуелі вони найчастіше виграють нас. Взагалі застосування малих безпілотників справило своєрідну революцію у застосуванні артилерії. Ми ж цю революцію фактично прогаяли і зараз нам доводиться надолужувати «на ходу».

СВО [російська агресія] вкотре підтвердила тезу, що ти можеш запустити сотні, тисячі некерованих снарядів, які, начебто, дешеві, але всю цю міць знівелюють дві керовані ракети, які точно вражають ціль. Дві ракети за всієї його дорожнечі вирішать більше завдань, ніж тисячі некерованих. Старі звичайні снаряди не завдають істотних збитків противнику, особливо якщо він глибоко закопався в землю або сховався в бетонних бункерах. Це ще одне підтвердження тріумфу високоточної зброї.

– Штурм Авдіївки, Мар'їнки – це якраз приклади того, що можна поливати снарядами місяць добре укріплені райони та не добитися прориву?

- Так Так. Власне, методи Першої світової війни (скажімо прямо) не працюють, особливо якщо у вас при цьому немає переваги над супротивником у піхоті. Комбінація сучасних засобів розвідки (у тому числі безпілотних) у поєднанні з великою кількістю високоточних засобів ураження могла б вирішити проблему позиційного фронту супротивника – але саме в цьому бракує. Ну і плюс до цього у нас просто недостатньо військ, щоби ефективно наступати на ще одному напрямку.

- Західні держави зараз постачають Україні зброю, зокрема артилерію та РСЗВ. Ці постачання відповідно актуалізували питання далекобійності цих систем. Чому так важлива дистанція?

- Справа в тому, що радянську зброю, яку зараз використовують і Росія, і Україна, чи то гаубиці, чи то системи залпового вогню, вони, за невеликими винятками, б'ють не далі 20-25 км. Більше того, у нас повно 122-мм гаубиць, які взагалі ведуть вогонь всього на 13 км. Сучасна західна артилерія далекобійніша – в першу чергу йдеться про 155-мм гаубиць з довжиною ствола 39 калібрів, а особливо 52 калібру – останні мають дальність до 40-41 км. Проблема відставання СРСР в дальності вогню артилерії була очевидна з вісімдесятих років, на жаль. Щоправда, зараз західна техніка надходить у розпорядження ЗСУ поки що в гомеопатичних дозах, але постачання наростає. Відповідно, під час артилерійської дуелі українські системи зможу знищувати наші батареї, а вогонь у відповідь просто не досягне мети.

Нарешті, особливу гостроту це питання набуває у зв'язку з розпочатими поставками ЗСУ ракетних систем HIMARS і MLRS, які ведуть вогонь високоточними ракетами GMLRS з наведенням GPS і дальністю до 85 км.

- А як авіація?

- Тут є дві проблеми – по-перше, як уже було сказано, у нас в авіації недостатньо високоточних боєприпасів та точних засобів виявлення та цілевказання, по-друге, зберігається неподавлена українська ППО, що діє на радянських системах (С-300, «Бук» тощо). Крім того, українці отримали велику кількість ПЗРК. В результаті авіація не може вільно ефективно діяти ні з великих та середніх висот, ні з малих висот, що значно обмежує її результативність, у тому числі щодо придушення тієї ж української артилерії та впливу на війська противника. Говорячи прямо, панування в повітрі у нас немає. Початок постачання Україні сучасних західних ЗРК середньої дальності може погіршити цю проблему.

- Чому так повільно йдуть постачання західної зброї? Це пов'язано зі складнощами навчання чи їхнє відправлення навмисно дозується?

- На загальнополітичному рівні на Заході досі немає політичної рішучості для поставок Україні справді масових кількостей важкого озброєння, оскільки це вимагатиме як часткового «оголення» своїх збройних сил, так і необхідності відправки в Україну великих кількостей як мінімум інструкторів для навчання, а насправді - і своїх військовослужбовців-операторів [ха-ха!] для принаймні часткового застосування цієї зброї. Іти на такий рівень залученості та ескалації Захід поки не готовий, крім окремих затятих русофобів, на кшталт поляків.

Тому постачання Україні нині значною мірою обмежуються технічними та організаційними моментами. Тобто, потрібно розконсервувати техніку, провести регламентні роботи. Згодом треба навчити людей з українського боку. Навіть якщо військовослужбовці навчені, вони не стрілятимуть так само, як досвідчені бійці із західних армій. Тобто потрібний досвід.

Але українці дуже швидко навчаються, вони виявились досить талановитими воїнами [це дааа!]. Навчання займає кілька тижнів, тому фактично постачання озброєння йдуть по наростаючій, у тому числі якісному відношенні (ті ж HIMARS). До кінця літа, гадаю, ситуація на фронтах може стати драматичною. До того ж, у нас немає мобілізації, фактично ми воюємо армією мирного часу. А в них уже четверта хвиля мобілізації пішла, тому не бракує людей. Так, у ЗСУ значною мірою вибито кадрову армію, але є перший резерв, який прогнали через АТО. Є другий та третій ешелон. Тобто в якийсь момент може настати позиційний глухий кут як у Корейській війні з 1951 року, а наша армія просто зупиниться і не зможе далі просуватися. Не будемо ж ми по них бити ядерною зброєю.

- Щоправда, є така теза, що постачання західної зброї не настільки великі, щоб можна було формувати резерви. Їх кидають у бій і одразу вибивають. Відповідно, українцям важко створити ударну групу для контратаки.

- Я не готовий із цим сперечатися. Цю тезу, здається, вимовляють у телевізійних ток-шоу для самозаспокоєння. Так, ми бачимо картину, що український «фольксштурм» десь у Львові озброєний кулеметами «Максим» чи «Дегтярьова». Але ті частини, які борються на передовій, досить добре постачаються. Вони мають Резервний корпус і у разі чого ЗСУ можуть контратакувати. Думаю, вони краще озброєні, аніж фольксштурм. Насправді недооцінка противника з нами зіграла злий жарт.

Поки що ЗСУ не демонстрували здатність до ефективних результатів вище за тактичний рівень – відбити село-друге. По суті, в наступі у них видно ті ж самі тактичні проблеми, що й у російської сторони – сили, що наступають, зазвичай нечисленні, вони потрапляють під вогонь артилерії (яку зазвичай не вдається придушити) і швидко відкочуються або виявляються нездатними утримувати щойно зайняті позиції, бронетехніка масово уражається. Подивимося, чи виявляться українці до чогось більшого.

- Є інша теза – не так важлива кількість стволів, скільки формування снарядного запасу. За вашими оцінками, наскільки регулярне зараз підвезення боєприпасів, чи вистачає його для ведення бойових дій? Чи немає снарядного голоду?

- Важко відповісти на це запитання. Те, що вони досі обстрілюють Донецьк і не мають дефіциту з ПММ, не створює вражень, що ВСУ має з цим серйозні проблеми. Вони теж живі люди, вони також помирають, але я не впевнений, що українці зазнають серйозного снарядного голоду, особливо у світлі того, що вони почали переходити на західні системи із західними постачаннями снарядів. Хоча я можу помилятися.

Я знаю одне: на відміну від українців, ми розпочинали СВО [агресію] проти України у білих рукавичках. Тобто ми хотіли, щоби жоден місцевий житель не постраждав. Ми відкривали бойові дії як якусь лицарську дуель [цензурного коментаря нема, хай кожен читач сам для себе знайде підходящі слова]. А це, вибачте за вираз, брудна бійка у підворітті, де немає жодних правил.

- У якому стані зараз перебувають західні ВПК? За великим рахунком, у американців та європейців з'явився шанс скинути старе озброєння, розчистити склади. І начебто йде перезавантаження. Ходять чутки, що західним військовим корпораціям потрібно багато часу, щоб перезапустити своє виробництво. А інші кажуть, що Україна є полігоном для західної зброї, таким чином вони краще підготуються до наступних зіткнень.

- Так, західні армії позбавляються старої техніки, а зараз замовляють нову. Безумовно, це вигідно державам: йде завантаження, з'являються нові робочі місця, нові податки тощо. Будь-яка війна – це випробувальний полігон. Для нас це була Сирія, Заходу – Україна. Тут немає нічого ганебного, було б нерозумно цим не скористатися.

З приводу того, що вони мають якісь проблеми, думаю, це стандартний плач Ярославни більшості військових промисловців. Вони в усьому світі дуже люблять скаржитися, що в них чогось не вистачає. Згадаймо, як їм було смачно у роки Холодної війни. Усі ці виробництва можна швидко наростити. Якщо німцям, скажімо, не вистачатиме чіпів, вони запросять їх у американців. Якщо ж американцям – запитають у Німеччини. Наприклад, чи знаєте ви, що танк «Абрамс» має гармату німецьку? Вони купили у них ліцензію та дуже добре роблять. Часто те, що ми вважаємо американським, насправді є панзахідним і робиться спільними зусиллями. Одного часу США купували в Ізраїлю ліцензії на безпілотні літальні апарати.

Якщо говорити про кількості, то не варто переоцінювати скарги західних військових. Загальна кількість озброєння та техніки на озброєнні армій всього блоку НАТО дуже велика, і вона в рази більша за наш, і до того ж здебільшого свіжіша.

- За великим рахунком, відбувається координація між різними підрядниками?

– Дуже часто це відбувається не на державному рівні, а на рівні приватних компаній. Наприклад, коли ми хотіли купити універсальні десантні кораблі типу «Містраль» у Франції, їм довелося офранцузити виробництво. Тому що у виготовленні цих кораблів для своїх потреб бере участь низка американських компонентів або французьких деталей, зроблених за американською ліцензією. Американці відмовилися постачати комплектуючі заради російського замовлення, тоді їм довелося корабель доопрацьовувати.

Західним військовим компаніям подобаються корейські комплектуючі, оскільки вони дешеві. Наявність безлічі ланцюжків виробництва потенційно може створити неприємності. Але не треба думати, що ці проблеми створять заслін для задоволення своїх та українських потреб у техніці. Можуть виникнути перебої у поставках окремих вузлів, але це лише зокрема.

Джерело: Андрій Харук, військовий експерт