Нотатки про наш «марафон» - 4. Новий ворожий наступ: з якого дива, і чому це не катастрофа

4. НОВИЙ ВОРОЖИЙ НАСТУП: З ЯКОГО ДИВА, І ЧОМУ ЦЕ НЕ КАТАСТРОФА

Поки ми вчора обговорювали, чи варто поспішати із нашим контрнаступом, та кайфували від кримських відосиків, здається ворог вирішив зіграти на випередження і розпочинає (або принаймні демонструє ніби розпочав) одночасний наступ на всіх напрямках – від Харкова до Херсона.

Що ж сталось, і чому все на перший погляд не так, як ми очікували?

Ну по-перше, як ми вже вище говорили, наступ та УСПІШНИЙ наступ – це як кажуть у Одесі «дві великі різниці».

Шансів взяти Харків або Миколаїв у ворога не набагато більше, аніж у нас на цьому тижні визволити Севастополь, втім, після вчорашнього це порівняння вже не видається таким вже переконливим, ну ок, уточнюємо – аніж у нас на цьому тижні взяти Москву.

Вороги цього не розуміють? Навряд чи. Не варто недооцінювати їхніх командувачів (хоч, звісно, не варто і переоцінювати). Можливих пояснень щонайменше три.

Найкраще для нас і найгірше для ворогів – у них знову політична доцільність перемогла військову реальність, і окупантам з кремля «нарізали» завідомо неможливе завдання. От ви там як хочете, а у нас в кремлі нема іншого варіанту, аніж взяти Харків та Миколаїв – от і робіть що завгодно, вперед. При такому «розкладі» налаштовуємось на серйозну, «в індустріальному масштабі», утилізацію наступаючих ворожих частин, яка щоправда триватиме не один тиждень.

Інші варіанти – це повна або часткова імітація наступу.

Повна – взагалі без конкретного воєнного завдання, а в якості «картинки» для здобуття переваги на перемовинах. Тезу пропаганди про «неможливість перемогти росію у війні», про яку ми говорили позавчора, треба чимось підкріпити, і картинка одночасного поновлення російського наступу по всьому фронту, та ще й замість всіма очікуваного і необачно розпіареного нашого контрнаступу, на дилетантський погляд (а меседж про «непереможність» адресований не військовим, а саме «ширнармасам») може виглядати переконливим доказом.

При такому розкладі розрахунок ворога не на тривалий успішний наступ, а на швидке коливання громадської думки, в Україні та на Заході, та перелам суспільних настроїв на користь «швидкого миру» (тобто нашої капітуляції) як альтернативи «тривалій війні, яку все одно вчисту не виграти». В такому випадку «цільовою аудиторією» є швидше ми з вами у тилу, аніж наші захисники на фронті, і саме від того, чи не «посипеться» морально тил, залежатиме кінцевий результат.

Проміжний варіант – якщо ворог розуміє недосяжність значних цілей (Харків та Миколаїв), але має на меті в першу чергу зірвати той самий анонсований та пропіарений контрнаступ ЗСУ на півдні країни. Керівництво росії цілком могло прийти до висновку, що єдиний шанс зупинити наступ ЗСУ на Херсон – перехопити ініціативу, вдарити першими і нав’язати нам оборону замість наступу.

В такому випадку реальними завданнями наступу окупантів буде відсунення ЗСУ на відстань, при якій переправи через Дніпро стануть недосяжними для «Хімерсів», та утримання ініціативи до часу, коли осінні дощі унеможливлять значні пересування військ. Щоправда, Саки та Мелитополь показали що радіус дії «Хімарсів» дещо зріс, одразу на пару сотень км, тож досяжність навіть такої цілі тепер під великим запитанням.

В усіх випадках я оцінюю ворожий наступ, як не дивно, як позитивний для нас розвиток подій.

По-перше, ми вже маємо серйозний досвід у обороні, тоді як великі наступальні операції із проривом ешелонованої оборони нам лише доведеться засвоювати «з нуля».

По-друге, при «класичній» війні втрати наступаючих в 3-5 разів більші за оборонців, і я геть не від того, щоб співвідношення втрат знову змінилось на нашу користь. Нехай проривають вони, а не ми – і тоді у найгіршому варіанті вони під кінець літа виснажаться та видихнуться, а у найкращому для нас варіанті розгром наступаючих частин може одразу перейти у контрнаступ, тільки вже не на ешелоновану оборону, а на «хвості» у відступаючого ворога.

По-третє, розтягування сил по всьому фронту автоматично змушує ворога дещо зменшити інтенсивність наступу на тій ділянці, де він раніше досягнув максимальних успіхів, і де нашим захисникам найважче тримати оборону – на Донбасі.

Після «оперативної паузи» росіяни так і не знайшли ніяких нових креативних рішень, та повернулись до тупої, повільної, дуже недешевої, але в підсумку, на жаль, ефективної практики «випаленої землі». «Вогняний вал» ворожої артилерії знову став методично квартал за кварталом зносити села і міста Донеччини, і з тою самою швидкістю та впевненістю асфальтового катка окупанти поповзли вперед. Термін окупації всього Донбасу пересунули з кінця червня на кінець серпня, і це видавалось не такою вже нереальною перспективою.

Однак ця тактика, якій вкрай важко щось протиставити без паритету артилерії, вимагає, крім снарядів, також значного числа піхотинців, готових швидко займати всі ділянки, які арта зробить непридатними для оборони (та й загалом для виживання). А от піхоти у ворога менше, ніж снарядних складів – і от тепер значну її частину розкидають по інших ділянках фронту та кидають у бій там, тим самим ослаблюючи наступ на Донбасі.

Ну і найголовніше – це те, що загалом слабким місцем наших ворогів є саме жива сила, яку вже по останніх «сусєках» нашкрібають російські військкомати. Без оголошення тотальної мобілізації (а яка мобілізація при «спецоперації»? це ж у нас війна, а не у них) поповнення рядів стає все проблемнішим, тому наступальна операція, із завідомо високими втратами – це не поганий подарунок нам від окупантів… якраз під майбутній контрнаступ, і не важить, коли саме він розпочнеться – за місяць чи по весні; по-любому, чим менше на той час лишиться окупантів, тим легшим він буде.

Тож загалом, мої котики та зайчики, ситуація звісно ж складна (а ніхто і не казав що перемога над рашкою справа легенька), на фронті важко, з варіантами на дуже важко, втрати досі на жаль вкрай високі, і рашка продовжує повільно наповзати вперед на Донбасі – але в цілому час вже однозначно працює на нас.

В кремлі підгорає, вони розуміють це, тож з останніх сил блефують в надії «розвести» нас та союзників доки їхній розгром не став очевидним та невідворотним. І судячи з їхнього поспіху та істерик, їхні справи ще гірші ніж ми собі тут уявляємо.

Ну а на фронті ці істерики виявляються у щонайменше сумнівних рішеннях на кшталт одночасного наступу по всьому фронту силами, яких заледве вистачало на один лиш Донбас.

Тож терпіння, зціплені зуби, витримка. Не ведімось на ворожий блеф, тримаємось так довго, як потрібно, зокрема налаштовуємось на довгу та важку зиму (про яку поговоримо окремо, і не сьогодні). При цьому не будуємо рожевих замків, не впадаємо у передчасні надмірні очікуванні, і даємо ЗСУ робити їхню справу в тому темпі і тими методами, як їм потрібно, без політичного тиску.

І ніякого «вірую в ЗСУ»! ЗСУ – не бог, щоб вірувати у них. Це – такі ж само чоловіки і жінки, як ми тут у тилу, ніякі не голівудські супермени, тільки от їм зараз набагато важче ніж нам. Тож замість «вірувати» – допомагаємо щодня, і морально, матеріально. І не ослаблюємо цю допомогу ні тому що «втомились», ні навпаки – тому що кинулись у чергову ейфорію і вирішили що «ось-ось уже і так перемога». Пашемо (в усіх сенсах – від своєї праці до волонтерки) у тилу так само щоденно, рутинно і невпинно, як наші захисники на передовій – і отак однозначно переможемо.

Слава Україні.

Автор: Євген Дикий, науковець, військовик, публіцист