Художниця Олена Пак: «Мистецтво для мене є запрошенням до спільного переживання — можливістю побачити світ крізь іншу оптику»

Ми поспілкувалися з Оленою Пак про її творчість:

-        Олено, Ви народилися в Києві в родині відомої української мисткині Віри Барінової-Кулеби. Чи мріяли Ви з дитинства стати художницею?

-        Я народилася в родині художників, і моя мама як мисткиня мала на мене величезний вплив. Я також росла в тому самому будинку на Печерську по вулиці Курганівській, що й ви, і, якщо пам'ятаєте, цей будинок на понад 100 квартир був побудований  Спілкою художників України — більшість моїх сусідів були митцями: родина  Яку́товичів, Олександр Дубовик, Федір Тетянич, Вілен Чеканюк — і це лише кілька імен із багатьох.

Тож, зростаючи в такому середовищі, я щиро вважала, що світ складається виключно з живописців, скульпторів, керамістів і мистецтвознавців. Я навчалася в незвичайній школі — РХСШ. Це була зовсім не типова радянська школа: ми навчалися шість днів на тиждень, а не п’ять, як інші діти, і дуже наполегливо працювали, щоб стати професіоналами.

Один із яскравих спогадів мого дитинства — як мама принесла з роботи справжній людський череп і поставила його в моїй кімнаті. Я була страшенно налякана: у нього були великі жовті зуби. Мама сказала мені, що якщо я серйозно хочу стати професіоналом, як вона, то маю намалювати цей череп з усіх ракурсів приблизно п'ятдесят разів.

-        З 1994 року Ви мешкаєте в Чикаго. З чого розпочинався Ваш мистецький шлях у США?

-        Моя художня практика, як я вже казала, не починалася і не переривалася — це безперервний процес. Мистецтво є покликанням у житті. Особисто для мене це не кар'єра і не робота, і точно не про гроші. Це щось, що ти відчуваєш як внутрішню необхідність: те, що мусиш робити і від чого не можеш зупинитися

-        Протягом багатьох років Ви працювали асистенткою іншого художника. У якому напрямі створювалися роботи, які він підписував своїм ім’ям? Чи залишався тоді простір і час для Вашої власної творчості?

-        Ми займалися ручним розписом меблів і винних келихів. Це був успішний бізнес, який добре розвивався для художника, з яким я працювала. Цей досвід навчив мене, що я вмію багато і наполегливо працювати та можу допомагати реалізовувати й примножувати мрії інших людей.

Водночас я зрозуміла, що не до кінця усвідомлюю, чому маю радіти здійсненню чужої мрії, адже в мене є власна. Ця робота забезпечувала мене фінансово, але я завжди намагалася структурувати свій день так, щоб залишався час і простір для власної творчості — для того, що було справді моїм.

-        Нещодавно у Вас з’явилася нова майстерня. Чи плануєте Ви проводити там власні виставки або відкриті студійні події?

-        Майстерня була моєю мрією протягом дуже довгого часу, і мені було психологічно непросто дозволити собі її мати. Лише коли я по-справжньому дала собі дозвіл мріяти в цьому напрямку, всесвіт ніби відкрився назустріч і проявив для мене цей великий простір у Mana Contemporary.

Наявність робочого простору поза домом дуже структурує день. У майстерні неймовірне світло, простір, сильна спільнота художників, і зараз це одна з моїх найбільших особистих розкошів. Щоранку, проходячи коридором і вставляючи ключ у замкову щілину, я мовчки промовляю молитву подяки за можливість мати те, що маю.

-        Чи брали Ви участь в арт-резиденціях? Поділіться, будь ласка, цим досвідом.

-        Ні, мені ніколи не доводилося брати участь в арт-резиденціях. Це ще одна річ, про яку я лише поступово дозволяю собі мріяти — можливо, колись. З дитинства в мене збереглися спогади про те, як мама їздила до Седнева, Дзинтарі та інших арт-резиденцій у 1980-х роках минулого століття.

Це були місця, де художник міг не робити нічого, окрім малювати . Для жінки можливість хоча б на певний час звільнитися від побутової рутини, турботи про родину і просто займатися мистецтвом цілими днями звучить як справжній рай.

-        Чи можна сказати, що сюрреалізм є важливою складовою Вашої творчості?

-        Я думаю, що сюрреалізм є частиною мого мистецтва, бо я особисто живу в сюрреалістичному світі. Без оцінок «добре» чи «погано», щоразу, коли я відкриваю новини або бачу, що відбувається у світі, я не можу позбутися відчуття здивування: як люди вдають, ніби цього не бачать.

Я розглядаю сюрреалізм як органічну складову своєї художньої мови, оскільки сама реальність, у якій ми живемо, часто постає абсурдною й перевернутою. У процесі спостереження за повсякденним звичайне в моєму сприйнятті трансформується в незвичайне, відкриваючи приховані сенси.

Моя робота зосереджена не стільки на формальній досконалості, скільки на способі бачення. Через образ я прагну зробити видимими внутрішні стани й ті аспекти реальності, до яких ми звикаємо настільки, що перестаємо їх усвідомлювати. Мистецтво для мене є запрошенням до спільного переживання — можливістю побачити світ крізь іншу оптику. Цей унікальний погляд на світ належить мені й лише мені.

Ми живемо в перевернутій, дивній реальності, де стільки жорстокості й болю, що як люди ми поступово стаємо до цього нечутливими. І водночас у цьому світі є краса — я бачу її постійно. Саме для того, щоб проявити невидиме й зробити його видимим для всіх, і народжується мистецтво. Для мене це і є сюрреалізм — і саме це я намагаюся робити у своїй творчості.

-        Розкажіть, будь ласка, про роботу «Моя мама». Я бачила кілька її варіантів, але в усіх присутні образи кицьки та крука. Чи можливе психоаналітичне прочитання цієї картини, зокрема в контексті Фрейда?

-        Я не впевнена, що тут доречна фрейдистська інтерпретація. Особисто я вважаю, що в мене була й є найяскравіша та найнезвичніша мама, яку тільки можна уявити. Саме тому, думаю, я й зобразила її саме так.

-        Також привертає увагу робота «Ананас». Чи справді вона присвячена пам’яті Вашої подруги?

-        Лєра Романов  була моєю найкращою подругою понад 35 років. Вона була неймовірною людиною — талановитою художницею, турботливою матір’ю і безкорисливою подругою. З незрозумілої для мене причини вона зацікавилася мною і стала моєю найближчою, довіреною подругою протягом усього мого дорослого життя. Лєру по-справжньому цікавило, що зі мною відбувається, їй було не байдуже.

Ми разом пережили багато пригод і болісних моментів, і вона була тією людиною, яка завжди стояла за моєю спиною, за будь-яких обставин. Після її відходу я була спустошена протягом багатьох років і намагалася розповідати про неї якомога більшій кількості людей, описувати, якою вона була. Більшість відповідали, що мені пощастило — що багато хто проживає життя, так і не маючи такого друга, і що це був справжній дар у моєму житті.

«Ананас» — це дар, це приношення.

-        Чи плануєте Ви найближчим часом участь у виставках або нові проєкти?

-        Я разом із групою з тринадцяти українських митців готую колективну виставку цієї весни в Українському музеї Чикаго. Тема про те, як війна впливає на нас — тих, хто живе далеко, у відносній безпеці. Назва виставки — «9025 км», що приблизно відповідає фізичній відстані від Києва до Чикаго. Це новий досвід для мене — я буду кураторкою проекту разом із двома іншими художницями.

-        На Вашу думку, чи є арт-дилер необхідною умовою для успіху та стабільних замовлень у сучасному мистецькому середовищі?

-        Абсолютно. Це людина, яка по-справжньому любить те, що ти робиш, і дає тобі простір бути собою — дозволяє залишатися наодинці в майстерні й працювати так, як тобі потрібно.

-        Про що Ви мрієте сьогодні — як художниця і як людина?

-        Моя найбільша мрія — щоб війна закінчилася. Звісно, з перемогою. Це єдине, про що я зараз по-справжньому мрію.

А особисто для себе — бути залишеною в спокої й знову стати трохи дитиною: вільною у своїй майстерні.

Спілкувалася Анна Лобановська, мистецтвознавиця

Біографічна довідка: 

Олена Пак (Барінова) народилася в Києві в 1971році, навчалася в РХСШ ім.. Т. Шевченка. Закінчила НАОМА в 1994 році (Київський державний художній інститут), навчалася у Андрія Чебикіна. Живе в Чикаго з 1994 року. Постійно займається живописом з 2020-го року. До того працювала на різних роботах: офіціанткою, в крафт-сервісі на кіностудії, вигулювала собак. Найдовше працювала асистентом художника.