Любомир Якимчук: Коли художники виявляють громадянську позицію – це чудово

Раніше художники брали за основу сюжетів своїх картин релігію, міфи… Чи є у в основі Вашої творчості певна релігія, ідеологія, філософське вчення?

Любомир Якимчук: Я намагаюсь уникати категоричності. Коли мистецтво починає обслуговувати якусь догму, релігію, політичну ідею, воно стає герметичним, незрозумілим за межами свого вчення. Воно не розвивається, не відбувається діалогу між людиною і картиною.

Я бачу мистецтво як певну площадку, в якій сходиться утилітарно-практичне з філософсько-духовним. Воно, як людина має три складові: тіло, душу і дух. Фізичний елемент, наприклад, в картині – це полотно, підрамник, фарба. Психологічна складова – це емоції, енергетика, яку вона несе. Дух – те непізнане, невловиме і найвище в картині. І тут чого більше: якщо тіла, то воно попадає в дизайн, якщо духу – в історію, у вічність.

Часто свої ідеї я черпаю з музики. В кінці 80-х – на початку 90-х мене дуже вразив один проект: в Лондоні переробили аеропорт, і композитору-експериментатору Брайану Іно замовили створити музику для цього аеропорту. Тільки уявіть, аеропорт – велике складне середовище. Над ним працювали дизайнери, архітектори, інженери. Його відвідуватимуть мільйони людей різних національностей, з різними смаками. І в цей простір треба вписати музику, яка би підійшла по стилю, задуму, і яка б не пригнічувала відвідувачів. Це складне і цікаве завдання: непомітно ввійти, гармонійно вписатися. Саме такі задачі я ставлю перед собою: створити картину, що співпрацює з середовищем, вписується в нього і змінює його.

Я вважаю за краще діяти непомітно і акуратно: не нав’язувати, не кричати, не змушувати, не пропагувати ідеї. Людям потрібна певна гармонія. Від того, хто кричить переважно втікають. А якщо людина тихо спокійно говорить, до неї прислухуються. Для мене це більше працює.

Реклама, пропаганда – нас вже з усіх боків товчуть: «Я найкращий». То, можливо, треба іти в інший бік, взяти іншу тональність.

Ви довго виношуєте ідею картини чи малюєте на одному подиху?

Любомир Якимчук: Я працюю циклами. Буває, ідея сидить в тобі досить довго. І коли ти постійно до неї повертаєшся, значить, її треба втілювати. Кидатись на перше, що прийшло в голову, не варто. Для мене важливий момент перешкод, які стоять на шляху реалізації задуму. Ці бар’єри є перевіркою. Їх подолання вказує тобі, що ти на вірному шляху. Сильні речі не даються легко.

Та коли починаєш працювати, настає такий момент, коли думка тебе вже несе сама. Якщо весь процес контролювати головою – нічого з того не вийде. Розум набагато молодший за інтуїцію. При задумі ти аналізуєш, співставляєш, а потім вже потрібно відпускатись.

Яким було ваше перше знайомство з мистецтвом?

Любомир Якимчук: Цьому завдячую своєму батькові – в радянські часи він купував іноземні альбоми, які складно було дістати. Тоді це була досить гарна бібліотека по мистецтву. Я любив роздивлятись ці книжки в дитинстві. Найбільше Модільяні. Він і зараз для мене поза всім. А ще Утрілло і Моранді. Пізніше, мені тоді було 13, батько привів мене до художньої школи, і почалося...

Які тенденції ви помітили останнім часом в українському мистецтві у зв’язку з політичними і соціальними подіями в країні?

Любомир Якимчук: Створюються серії робіт, присвячені останнім подіям. Художники реагують, і я думаю, що це добре. Діячі мистецтва мають бути небайдужими до соціальних і політичних подій… Адже ще в давнину греки називали «ідіотом» людину, що не розбиралась в політиці, тобто була відключена від соціальних подій. Коли художники виявляють громадянську позицію – це чудово. Але реагувати можна в різний спосіб, а не тільки прямо і безпосередньо: тут кожен обирає свій шлях, і всяке мистецтво має право.

Чи відобразилось це якось у вашій творчості?

Любомир Якимчук: Я реагував як громадянин. Та в творчості це напряму не відобразилось. Для мене мистецтво не є реакцією на зовнішній подразник. Існує певний проміжок часу між подією і реакцією. В цьому проміжку людина, власне, і відбувається. Таку паузу я і намагаюсь заповнити. Я хочу створити певний простір, що давав би глядачу змогу відключитись, абстрагуватись.

Бути художником зараз – це дороге хобі чи прибуткова професія?

Любомир Якимчук: Якщо ти початківець, то це дороге хобі. Мені доводилось робити іншу роботу, виконувати компромісні замовлення.

Хочемо ми того чи ні, художник – це ремісник. У нього має бути добре обладнане місце для роботи, матеріали в достатній кількості. Досвід показує, що в поганих умовах важко створювати щось гарне. Така робота не витримає випробування часом навіть в фізичному плані. Це як в кулінарії: коли замість якісного масла візьмеш маргарин, смак буде не той. Коли замість якісної фарби використаєш гіршу, це буде не той колір, не той ефект. Хоча треба викладатись на повну, незалежно від того, який у тебе бюджет і матеріали. Люди це відчувають.

Коли є сформований проект на рівні задуму, варто скласти хоч приблизний бюджет. Як мінімум врахувати матеріали і час для виконання. Для подальшого просування вже готового продукту часто потрібні реклама чи поліграфія, художнє оформлення, транспортні перевезення, проживання в готелях, участь в арт-фестивалях, тобто аренда якихось площ для показу... Варто про це думати вже на старті і не соромитись, хоча б для себе ці цифри поскладати. Коли знаєш, скільки тобі потрібно і для чого – стаєш більш зібраним і можеш думати про те, звідки і яким чином це фінансувати. Головне – мати мету. Якщо ти дійсно чогось прагнеш, і воно варте того, то світ піде тобі на зустріч. Треба йти, думати, шукати...

Чи має сучасний художник бути пробивним?  

Любомир Якимчук: Це добре коли художник може поєднати у собі і творця, і менеджера, і спеціаліста по рекламі. Але це для мене феодалізм. Я за розподіл праці. Цікавіше створити команду однодумців, які надихатимуть і кожен робитиме свою унікальну справу. Художник, арт-дилер, куратор – кожен з них це творча особистість, але в своєму сегменті.

Хоча іноді я сам представляю свої роботи за кордоном. Вже є напрацьовані зв’язки і глядач у Німеччині. Там я, наприклад, виставляв свої роботи на арт-фестивалі в місті Любек. На виставках багато колекціонерів, дилерів, які можуть тебе помітити, запропонувати співпрацю. Цікаво, їх ніколи не відрізниш від пересічного глядача: поводяться дуже просто і щиро.

Наскільки важливо світитись на публіці? 

Любомир Якимчук: Мені закидають, що я не публічна людина. Певно, це мій власний егоїзм. Але публічність в наш час потрібна. Бо як інакше можуть дізнатись про твою творчість? В чому тоді сенс творити, якщо цього ніхто не бачитиме?

Чи має художник відповідати на запит ринку?

Любомир Якимчук: Арт-ринок – це структурована річ, яка має свої цілі і призначення. Тобто в ньому, як і на інших ринках, є певні сегменти чи ніші для людей, що хочуть заробляти своєю творчістю. Тому художник в першу чергу має вибрати той сегмент арт-ринку, в якому він хоче працювати, а це в свою чергу, продиктує йому свої певні запити, правила і стандарти. В ідеалі це все існує для того, щоб покращити якість, спростити шлях до глядача. І тут не повинно стояти питання відповідати на запит чи ні, грати за правилами чи ні. Скоріше, тут можна щось змінювати, знаходити нові ходи, які потім можуть стати новими стандартами.

Та в творчості іноді важливо вміти виходити за рамки теми, запиту, сегменту. По суті, це лише умовності, що існують в твоїй свідомості. Читав цікаву річ про Боба Ділана, легенду рок-музики. Якось він, виснажений графіком, записами, контрактами, повідомив, що закінчує кар’єру, взяв гітару, сів в машину і поїхав за місто. І саме там, не намагаючись виправдати чиїсь очікування чи задовольнити публіку, він за декілька тижнів написав найвідоміші свої пісні. Музика сама пішла через нього, бо йому не треба було відповідати на запити. Така свобода дозволила створити насправді правдиві речі. Так само й для художника.

Коли говориш про творчі професії, відразу на думку спадає богемний стиль життя – вечірки, тусовки, допінги? А який у вас розпорядок дня? Що вас надихає на працю?

Любомир Якимчук: Думаю, вже пройшли ті часи – навіть для творчих професій. Зараз час роботоголіків. Я намагаюсь вісім годин знаходитись в майстерні. Але працювати для мене – це не весь час стояти біля станка. Іноді потрібно щось почитати, почути, поспілкуватись з гостем, подумати. Найцікавіші речі відбуваються в стані спокою. Але намагаюсь стомленим не працювати, бо це прививає нелюбов до того, що робиш.

В наш емоційний поріг у людей дуже високий. Те, що могло вразити двадцять-тридцять років тому, сьогодні вже нікого не здивує. Уявіть: у 80-х вам показують останнього «Володаря перснів». Ви б, мабуть, втратили свідомість. А зараз ми ці речі сприймаємо спокійно. Щось емоційно нижче нас взагалі може не зачепити. І дійсно, щоб досягти емоційного максимуму, викластись на повну в творчості вдаються до наркотиків чи інших стимуляторів, які розширюють рамки свідомості і чуттєвості.

В якийсь момент я для себе задав питання: можливо потрібно піднімати емоційну планку? Поспілкувався з друзями – потужними медиками. Вони мені пояснили, яку ціну маєш за це заплатити. Інша сторона медалі – саморуйнування, депресії, соціальна безвідповідальність. Тому наркотики я ніколи не вживав. А під дією алкоголю працювати не можу – це просто не моє.

Якби ви не були художником, то ким?

Любомир Якимчук:Навіть не знаю... Насправді є багато галузей де можна реалізовуватись...

Але напевно був би колекціонером. Можливо, навіть постарався б розширити рамки цього поняття і створив би таку галерею-студію, де б художник мав умови для реалізації якогось задуму. А потім там це виставляв.

Зібрав би команду з людей, які б хотіли реалізовуватись як арт-мененджери, працюючи над яскравими і оригінальними проектами разом з художниками, і цим могли б якось впливати на суспільство і смаки публіки. Звичайно, що основною категорією цієї системи була б естетика, красиве сучасне мистецтво. Це була б ідея навколо якої б об’єднувались люди...

Чи погоджуєтесь ви з тією думкою, що сучасне мистецтво зайшло в глухий кут. Все, що могли винайти – вже винайшли… Яке воно – майбутнє мистецтва, на вашу думку?

Любомир Якимчук: Коли ти працюєш з традиційними матеріалами, то дійсно повторюєш речі, які вже зроблені. Але я впевнений, що нові ходи будуть завжди. Завжди можна знайти індивідуальний почерк, який тебе буде відрізняти.

Думаю, майбутнє за командними роботами. Можливості індивідуума на сьогоднішній день обмежені. Яскравий приклад: сучасні мультфільми, фільми, серіали. Там кожен член команди вкладає в спільну справу частину себе, результат виходить дуже неочікуваний, цікавий. Неймовірні результати дають колективи, де учасники з різних країн і соціальних прошарків. Якщо дати навіть посередню ідею команді талановитих особистостей, вони її розкрутять до рівня шедевра.

Гадаю, майбутнє мистецтва – в співпраці професіоналів з різних галузей.