Перепрошивка пам’яті: картини Зої Черкаської-Ннаді, присвячені війні

Після 24 лютого ізраїльська художниця українського походження Зоя Черкаська-Ннаді переробила свої старі роботи. Тепер колишні школярки на них плетуть маскувальні сітки, а сина-бунтаря батьки проводжають на фронт. Художниця розповіла про цю нову серію.
Зоя Черкаська-Ннаді стала відома завдяки двом серіям. Одну з них присвячено репатріації в Ізраїль у 1990-х, друга — про дитинство в Українській РСР. На картинах Зої — діти, які чекають на батьків з роботи, пенсіонерки, що пліткують, черги по хліб. Її стиль іноді називають соцреалізмом, але Зоя вважає за краще не давати своїй манері ніяких назв. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона розпочала нову серію. На ній герої попередніх мирних картин гинуть під обстрілами чи ховаються в метро під час повітряної тривоги. Зоя розповіла Bird in Flight про нові роботи та про те, який сюжет зачіпає її найбільше:
— Вранці 24 лютого я о***а. До цього я була впевнена, що всі заяви Путіна — це брязкання зброєю, і коли побачила повідомлення про бомбардування Києва, то не повірила своїм очам. Я жила на Оболоні, добре пам’ятаю ці краєвиди й досі не можу повірити, що там були танки.
Спочатку я все ж таки недооцінила масштаби небезпеки. Я радила своїм близьким з України спуститися на два поверхи нижче, не переживати. В Ізраїлі обстріли здійснюються снарядами менш руйнівної сили, мені навіть не надто страшно в такі моменти. Але коли я побачила на фотографіях зруйнований вщент будинок, то зрозуміла, що мій досвід тут узагалі не годиться. Тепер сім’я моєї сестри тут, в Ізраїлі, і багато часу я присвячую турботі про них. У Києві залишилися деякі родичі та знайомі.
Я громадянка України, але багато років не живу там, тож довго утримувалася від коментарів. Проте вторгнення чітко розділило всіх на поганих і хороших. В Ізраїлі всі підтримують Україну, окрім купки диваків. Усі, кого я знаю, займаються волонтерством. А з тими, з ким я могла б розійтися в поглядах щодо цього, ми й так посварилися багато років тому. Тож вулиця однозначно підтримує Україну, але уряд у своїх діях обережний.
Було важко зайнятися чимось у таких умовах, але я опанувала себе. Так виникла перша картина, присвячена війні. Її я виклала у фейсбук та оголосила, що віддам за пожертвування будь-якій благодійній організації, яка допомагає Україні. Покупець перевів ЗСУ 1200 $. З того часу в Ізраїлі проходило багато благодійних розпродажів, і я брала участь усюди, куди мене кликали.
Я не ностальгую за Радянським Союзом, але там пройшло моє дитинство, тож для мене це неоднозначне явище, як і для більшості моїх підписників. Маніпуляції Росії навколо радянської тематики особливо підлі: вони просто крадуть символи, не в змозі вигадати власні.
На одній з моїх картин намальовано людей, які ховаються від обстрілів на станції метро «Шулявська» в Києві. Річ у тому, що цю станцію спроєктував мій дід, архітектор Анатолій Черкасський. Тому цей образ, який я побачила в новинах, особливо мене вразив. Зачепили фотографії бабусь та переповнених вагонах поїздів — їх я теж намалювала.
Я думаю, у цій серії може з’явитися ще кілька малюнків, але навряд чи вона буде великою. Не хочу, щоб це було «вранці у газеті, ввечері в куплеті». Поки важко загадувати, якими будуть мої роботи далі. Мистецтво — це емоційна реакція, її важко передбачити.