Фото і Відео
Фоторепортажі
Настав той день, коли театр з Одеси показує у Києві виставу про Карпати
Такі слова перед початком постановки промовив зі сцени її режисер Віталій Сініков. А йшлося про популярну в українських театрах оперету «Гуцулка Ксеня».
Виросла вона з однойменної пісні, хіту на всі часи, і саме за мотивами цієї оперети у 2019 році було знято фільм, що став подією у вітчизняному кінематографі. Але ж твір від початку театральний, він йде на різних сценах і трактується досить вільно.
Своє бачення «Гуцулки Ксені» столичному глядачеві запропонував Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного 11 червня на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу). З шістнадцятьма акторами, з майже двома десятками танцюристів і навіть з оркестром у десять осіб. Бенд розмістили не в ямі, а на другому ярусі чи пак довжелезному балконі над сценою. Музиканти хоча і не виходили наперед, були учасниками подій, оскільки все починається в готелі «Говерля» (вивіска, що світилася над балконом — Goverla), а чому б у готелі не бути оркестру? І вже надалі музики органічно лишалися частиною вистави.
Оперети чи мюзиклу? На сторінці Тетру музкомедії, що присвячений виставі, вказано ще точніше: фолк-мюзикл. Офіційна дата створення — 1938 рік, Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Мюзикл як жанр тільки-но сформувався. У Сполучених Штатах. Тобто вплинути безпосередньо на Ярослава Барнича, автора музики та лібрето, він не міг. Але на нього точно вплинули класична та нововіденська оперети, бо таких вистав чимало поставив сам Барнич. Вокальні партії в його виставі не надто складні, але вони все ж таки для співаків з академічною школою. Яку, до речі, демонстрували одесити. Танці, парні та групові, якими часто закінчуються вокальні номери, а також великі танцювальні номери з кількома учасниками, простий сюжет (а хіба складна драматургія в творах Й.Штрауса чи І.Кальмана?), щасливий фінал, однозначні та обов’язкові персонажі — герой, простак, т.п. — це все є риси оперети.
До речі, комічний персонаж — професор Зілинський, не просто ентомолог, а лепідоптеролог, тобто вчений, який вивчає метеликів, костюмом та поведінкою «ботаніка» дуже схожий на персонажа з відомого фільму польського режисера Юліуша Махульскього «Дежа вю», який, за дивним збігом, знімався в Одесі. Але значно пізніше за виставу — наприкінці 80-их років минулого сторіччя. А можливо, прообразом Зілинського був Бенедикт з книги француза Жюля Верна «П'ятнадцятирічний капітан», також ентомолог і теж одинак. Скоріш за все, таким є архетип вченого, який цілком занурений у свою, геть незрозумілу нормальним людям справу і не дуже цікавиться реальністю. І, як і повинно бути за правилами оперети, персонаж простак у виконанні Андрія Мирошниченка голосу не має, проте співає дуже душевно.
Але. У справді гуцульский музичний колорит внесений дуже популярний на момент створення п’єси жанр — танго. Власне, лейтмотив вистави — пісня «Гуцулка Ксеня», що була створена задовго до оперети — то є танго. І тут вже проступають риси мюзиклу, одна з них — здатність легко приймати нові музичні стилі. В США це був насамперед джаз. Так от, аранжування для цієї постановки виконав відомий одеський джазовий піаніст та композитор Олексій Петухов. І оркестр теж має естрадно-джазовий склад. А от виконання пісні «Гуцулка Ксеня» Марічкою (актриса Ірина Ковальська) — прямо рок-балада. Ще характеристика мюзиклу: ця арія виконується не просто в танці, а прямо під час акробатичних номерів, тобто у дуже незручному положенні для вокаліскти. Наявність радіомікрофонів теж сприймається як риса мюзиклу, хоча на сьогодні це скоріше необхідне технічне рішення. Не виникає сумнівів, що виконання живе: про це свідчить і звучання оркестру і багато деталей у співу акторів.
Варто згадати контекст, епоху, коли створювалася та виконувалася вистава. Він так чи інакше проступає у розважальній оповіді. Ця частина України тоді входила до складу Польської Республіки, держави, де кар’єрні перспективи мали насамперед етнічні поляки. Прем’єра оперети мала відбутися в Косові, але польський староста заборонив, бо: «… гуцули це польське плем’я і їх невільно показувати на підмостках українського театру». І активний рекрутинг емігрантів для США в цих краях теж мав місце.
Ці аспекти не дуже помітні, але вони є. Наскільки надавати вагу тому чи іншому — вирішувати постановнику. В цьому п’єса виявляє високу пластичність. Насамперед, ми знаємо другу її версію, ту, що була відновлена Ярославом Барничем вже після еміграції, а перша ж не збереглася. У другій редакції Ксеня їде з коханим, а у першій, побувши в Сполучених Штатах, вертається додому. Дослідники проводять багато інших паралелей між творчістю та особистим життям автора. Образ головної героїні, найімовірніше, списаний з Ксенії Клиновській, в яку був закоханий одружений музикант, їй була присвячена і пісня. Героя звуть Яро, повне ім’я — Ярослав, як і в Барнича. Дядько головного героя Майкл Деделюк був січовим стрільцем, композитор — теж. Тож рівнів складності, глибин та різноманіття смислів в кожну постановку можна внести багато та різних. Звичайно, наскільки це дозволять правонаступники Барнича, оскільки автора не стало у 1967 році і термін переходу твору у суспільне надбання (70 років) ще не сплив.
В оригінальному лібретто три дії, а в постановці Театру музкомедії — дві, і кожна починалася зі звуків трембіти, на якій грав гуцул з лівої ложі. Виконавець дуже фактурний, його варто роздивитись на фінальному поклоні. Одесити обрали суто оперетковий жанр: вистава сприймається дуже легко, що, можливо, і найкраще в теперішній час. В ній представлені лише універсальні, позачасові суперечності та проблеми: духовне чи матеріальне, кохання чи гроші. Вірність. Небезпека побуту для любовних стосунків. І не те, щоб вони глибоко досліджувалися. От задекларовано бажання головного героя лишитися на історичній батьківщині. Але наскільки переконливо? А чому Ксеня повірила, що йому потрібна саме вона, а не гроші, які він через укладання шлюбу з українкою має отримати? І чи він справді від них відмовився чи ж потім не передумає? Всі ці непрості питання перекриває музика і темпераментна безпосередність того, що відбувається на сцені. Актори грають опукло, яскраво, часто до гротеску. Може саме така однозначність сьогодні бажана для сприйняття. Партер та амфітеатр Жовтневого був повний. І глядачі після закінчення вистави аплодували стоячи.
Текст та фото — Олександр Зубко
