<
НОВИНИ ДНЯ: Портников назвав причини, чому США нарешті проголосували за допомогу Україні  Байден у розмові з Зеленським дав дві важливі обіцянки: чого чекати Україні  В Україну повертається тепло - 23 квітня вдень уже буде до +21°  Погодний апокаліпсис: Україну накрив потужний циклон, що це означає  Швидкісний режим на дорозі: поліція нагадала про штрафи та пояснила, як їх уникнути  Чи буде початок квітня теплішим за останній місяць весни: метеорологиня про погоду у травні  "Не хвилюйтесь, точно будуть": посол Данії сказав, коли Україна отримає F-16всі новини дня
Фоторепортажіметки: профессии
  • Янголи-охоронці: фоторепортаж із диспетчерської вишки в аеропорту «Бориспіль» Янголи-охоронці: фоторепортаж із диспетчерської вишки в аеропорту «Бориспіль»

    Окрім пілотів, які безпосередньо керують літаком, насправді авіарейси супроводжує ще велика команда спеціалістів. І це, насамперед, авіадиспетчери, які працюють над тим, щоб літаки успішно піднялись у небо, розминулись з іншими бортами та щасливо приземлились. Щоразу заступаючи на зміну, вони без перебільшення розділяють із екіпажем відповідальність за життя пасажирів, а у кризових ситуаціях — допомагають знайти вихід із ситуації. В Америці їх називають Guardian Angels — Янголи-охоронці. Авіадиспетчери аеродромної диспетчерської вишки Украероруху аеропорту Борисполя, звідки контролюють усі польоти, працюють у три зміни — ранкову, денну та нічну. Тоді один відсипний, і два вихідних. Такий графік не видуманий будь-ким, а регламентований рекомендаціями всесвітніх організацій. Оскільки робота напружена і відповідальна, то добрий відпочинок — дуже важливий фактор. У кожній зміні до карантину нараховувались 12 осіб. Але позаяк, кількість польотів через пандемію скоротилась майже втричі — із 350/добу до 120/добу — зараз на зміну заступає лише половина складу. Перед зміною завжди відбувається інструктаж, під час якого розповідають про погодні умови, кількість рейсів, приліт особливих бортів та інші важливі фактори. Оскільки мова йде про авіаційну безпеку, перед роботою кожен із диспетчерів проходить ретельний медогляд, де їм вимірюють пульс, температуру, а також запитують про загальне самопочуття. І лише після цього видають доступ до праці. Також раз у рік вони повинні отримати сертифікат від нарколога та психолога, а раз у два роки ВЛЕК — медичну сертифікацію авіаційного персоналу. Адже, сідаючи за пульт управління, вони беруть на себе велику відповідальність за життя екіпажу та пасажирів. Щоб потрапити на диспетчерську вишку, на журналістів видання «Вечірній Київ» чекали ще кілька етапів погодження різних служб. Оскільки об’єкт режимний і мова йде про авіаційну безпеку, погодження візиту зайняло близько тижня. Дані спочатку перевіряла служба безпеки Украероруху. По своїх базах оцінювала журналістів і Служба безпеки України. Врешті, за день до запланованої дати візит на вишку таки погодили. Та це ще не все — на місці чекала ще процедура отримання одноденних перепусток, рамка металодетектора та ретельний обшук.

    11.03.2021 30 16009
  • Алабаї на полонині: собаки карпатських вівчарів Алабаї на полонині: собаки карпатських вівчарів

    Кожну отару на Карпатських полонинах охороняють вівчарські собаки, вдень вони допомагають заганяти стадо, а вночі — охороняють його від вовка, ведмедя та рисі. Вони повинні бути витривалі, а ще бути схожими на вівцю. "Кожну отару на Карпатських полонинах охороняють вівчарські собаки. Вдень їхня робота — допомагати вівчарям заганяти стадо, а вночі вони охороняють отару від вовка, ведмедя чи рисі. У мого батька, який вівчарить на полонині Шумняска, п'ять вівчарських собак — це середньоазіатські вівчарки алабаї. Вони мають бути невибагливі, витривалі, а ще — бути схожими за забарвленням на вівцю", - розповів Василь Муханюк із Лазещини, власник вівчарських собак. Така схожість потрібна для того, аби дезорієнтувати дикого звіра. "Уявіть собі ведмедя, котрий вночі, голодним, прийшов до отари і хоче зарізати вівцю. І тут на нього вибігає одна "вівця" зі стада, гавкає і скалить зуби. Ведмідь лякається й тікає", - пояснив Муханюк. За словами господаря, ці собаки з вовком завжди готові прийняти бій — саме для цього змалечку їм обрізають вуха та хвости. - Це найбільш уразливі місця в алабаїв". Муханюк показав собак, котрі глядять батькову отару на Чорногірській полонині. Це алабаї Бай, Бабу, Цезар та Зоя. На випас з чабанами собаки ходять по черзі — двоє зранку, двоє — по обіді. Собак купили у Словаччині — там родич розводить цих псів для вівчарів. Вартість такої середньоазіатської вівчарки — 1,3 тис. євро. Виростають вівчарські собаки до 70-80 см, важать — 60-80 кг.

    24.07.2020 11 16462
  • Водолази в Одесі почали готувати пляжі до курортного сезону Водолази в Одесі почали готувати пляжі до курортного сезону

    Водолази Одеської міської рятувальної служби почали чистити одеські пляжі від сміття та небезпечних предметів на дні. Спочатку вони досліджують 50 метрів дна, де люди теоретично ходять по дну або пірнають. Водолази збирають сміття, скло та небезпечні металеві уламки. Потім спеціалісти оброблять траверзи та пірси – зрізають металеві штирі і залишки старого обладнання. Закінчити роботу на 17 муніципальних пляжах планують до 1 травня – це десь третина 30-кілометрової пляжної зони Одеси.

    24.04.2020 14 9072
  • Состав отправится, они останутся. Работницы железнодорожных переездов Состав отправится, они останутся. Работницы железнодорожных переездов

    Украинский фотограф Саша Маслов (живет и работает в Нью-Йорке) готовит к выпуску книгу Ukrainian Railroad Ladies. В ее основе портреты женщин — дежурных по переезду: сами героини, а также домики, в которых они проводят свое время. Ставить желтый флажок на переезде, разрешающий машинистам двигаться вперед, — это не единственная задача дежурного на переезде. Еще он отвечает за безопасность, следит за исправностью шлагбаумов и светофоров. В Украине эта профессия зачастую достается женщинам. Саша Маслов побывал на сотне переездов. Фотокнига Ukrainian Railroad Ladies, которая готовится к выпуску летом 2020 года, будет состоять из 40 портретов женщин и нескольких мужчин, работающих на железнодорожных переездах в разных уголках Украины. Снимки уже получили международные награды Sony World Photo Awards и LensCulture. «Ukrainian Railroad Ladies — это фотокнига об эстетике, которая вокруг нас. Путешествуя поездами, в Украине редко кто обращает внимание на работниц железнодорожных переездов. Впрочем, ландшафт вокруг и отделка внутри домиков на таких переездах немало рассказывают нам не только о профессии железнодорожника, но и о социокультурных аспектах жизни украинцев, — говорит Саша Маслов. — Проект родился из моей детской любви к железной дороге и домикам на переездах. Как фотографа меня интересовали эстетика, переплетение социальной и визуальной стороны переездов, архитектура и главное — портреты. Сейчас готово около 100 портретов, на каждую съемку уходило от получаса до часа. Большинство людей соглашались на съемку, но были и отказы. Одна дежурная отказалась, потому что у нее недавно умер муж и она была в трауре, — наверное, впервые я не пытался уговорить героиню после первого отказа. Руководство и пресс-служба Укрзалізниці помогали с поиском, транспортом и логистикой. Параллельно я сам искал необычные переезды. К издательству «Основы» я пришел с идеей года два назад, и мы планировали книгу еще тогда. Я невероятно рад, что проект выходит именно у «Основ» и в Украине. Несомненно, есть видимое и невидимое неравенство. Мужские и женские роли в украинском обществе до сих пор четко разграничены, профессии тоже. Этим проектом я не берусь оценивать неравенство, но мне любопытно, какие вопросы он поднимет. Такие проекты нужны хотя бы как отпечаток времени, не только рассказывающий, но и задающий вопросы».

    27.02.2020 10 11839
  • Рабочее место на улице: будни неофисных сотрудников Рабочее место на улице: будни неофисных сотрудников

    Что объединяет монтажников-высотников, стихийных торговцев у метро и дворников? Как минимум то, что все они работают на улице. Фотограф Юлия Полунина решила задокументировать необычные рабочие места. Для офисных служащих «рабочие условия» ассоциируются с понятными вещами: 8-часовой рабочий день с перерывом, командировочные и надбавки за переработку, правильно обустроенное место. На производстве и в сфере услуг все сложнее: кому-то приходится работать посменно, у других вместо рабочего стола — пространство за парикмахерским стулом и фартук с карманами для инструментов. Но есть люди, которые работают буквально «где получится» или «куда пошлют» — раздают листовки у метро, торгуют с рук или развозят документы. Кто-то занимается этим незаконно; по отношению к другим закон нарушает работодатель. Зачастую они защищены государством меньше, чем «обычные» работники. Юлия Полунина — фотограф из Симферополя, живет в Киеве. Изучала фотографию у Александра Ляпина и Романа Пятковки. В 2015-м стала «Фотографом года» в Украине с работой «Баррикада». Член Украинской фотографической альтернативы. — В этой серии я снимаю людей, которые работают на улице. Их место работы незаметно и не воспринимается как классическое место — за столом в офисе или на производстве. Часть моих героев работает на улице легально, часть — нет. Это проект-документация, проект-исследование — в том числе о том, какой отпечаток накладывает улица на лица, одежду, язык тела. Я начала снимать проект случайно — когда делала несколько снимков на новый фотоаппарат Fujifilm, который хотела продать (в итоге не стала). Среди этих кадров была одна из первых фотографий «Рабочего места» — уснувшая женщина с цветами. Я долго рассматривала, как стоит стол, на каком расстоянии стоят бутылки с водой, как расставлены цветы — элементы, которые сформировали ее рабочее место. Мне захотелось дальше фиксировать людей в работе, фотографировать их рабочее место. Я совсем не думала тогда о том, обычное у них рабочее место или нет. Позже, когда я начала выкладывать фотографии из этой серии, знакомые стали мне говорить, что я снимаю людей с нетипичным рабочим местом. В основном эту мысль я слышала от тех, кто работает в офисе, — работа на улице им кажется далекой от нормы. Фотография с женщиной, убирающей снег, для многих стала откровением: место, которое она убирает, и есть ее рабочая территория, «мигрирующий офис». Я поняла, что для большинства людей те, кто работает на улице, или незаметны, или не ассоциируются с работающими людьми. Я не то чтобы открываю Америку, но хочу дать другой взгляд на рабочее место: оно может быть динамичным, может собираться из коробок, может существовать всего пару часов или даже минут. Любой забор, палка, стена могут стать его частью. Первые два года я снимала в основном торговцев. Это были случайные люди, я не искала их, а фотографировала тех, кто встречался на пути. Сегодня у меня другой подход: я составила список тех, кто работает на улице, и выискиваю их. Сейчас я в поиске могильщиков и полицейских на площадях. Недавно я начала фотографировать проституток. Я заметила, что они стоят вдоль проспекта в местах с разным освещением. Те, кто стоит на освещенном участке, как правило, носят очень короткие шорты или юбки, громадный вырез, ботфорты, прическу «дива». Когда к таким девушкам подъезжает машина, они предлагают себя с кокетством, ужимками, деланым стеснением. Те, кто стоит в менее освещенных местах, выглядят как обычные девушки — часто в спортивных костюмах, — а их общение с клиентами похоже на деловой разговор; их язык тела более сдержанный. Самый заметный отпечаток, который на людей накладывает улица, — это глубокие морщины и загорелая кожа даже зимой. Лица становятся грубыми: погода как бы обтесывает их. При этом такие люди более выносливые, будто с броней. Эта бронь не только визуальная — большое количество одежды, — но и внутренняя, ее видно в том числе по движениям. Даже если утром ты привел себя в порядок, после целого дня на солнце или ветру внешний вид не очень опрятный: прическа растреплется, макияж поплывет, вещи и обувь испачкаются. Потому многие думают, что люди, работающие на улице, неаккуратные и ходят в старье. Но это не так — я заметила, что у них есть своя мода. В тренде большие теплые вещи и обувь на толстой подошве. Чтобы меня не заметили, я снимаю на маленький Fujifilm X100S, который иногда прячу под шарф. Для меня это очень важно: когда человек замечает, что его фотографируют, он меняется, начинает позировать или бояться. А я хочу, чтобы все было максимально документально. Люди всегда начеку и, как правило, агрессивно защищают «свою территорию», если заметили меня. Как-то в момент, когда я снимала и вся была в работе, женщина ударила меня кулаком в спину, начала толкать меня и кричать. Пятью минутами раньше я сфотографировала, как она продает косметику и «елки», собранные из веток сосны. Она требовала удалить снимки: за нелегальную продажу сосен и елок можно моментально получить довольно большой штраф. Я ответила, что удалила бы фотографии, если бы она попросила (как всегда делаю), но поскольку она подняла руку, то не стану. С проститутками была легкая потасовка, но тут я сама виновата: решила с ними пообщаться и попросила попозировать за деньги. Они предложили мне интимные услуги, но наотрез отказались фотографироваться — даже со спины и без лиц в кадре. Я попробовала их уговорить, но они разозлились, и я не стала их больше беспокоить. Поэтому фотографий с проститутками пока нет в проекте — но я надеюсь снять некоторых из них со спины и добавить. Мои герои очень разные. Мне очень запала в душу одна из проституток — я видела ее несколько раз, всегда в паре с кем-то. На ней постоянно одна и та же одежда: кожаная куртка, спортивные штаны с вытянутыми коленями и угги. Когда подъезжает автомобиль, она очень напрягается и не общается с клиентом — это делает напарница. Если клиент уезжает, не договорившись, она как бы выдыхает, на ее лице появляется улыбка. Я не знаю, что вынуждает ее там стоять, но не могу перестать думать о ней. Недавно я узнала, что одна из моих героинь, кроме того, что продает продукты, подпольно толкает траву и самогон — самое печальное, даже детям. Когда об этом стало известно людям, которые живут рядом, были разборки. Не так давно я полгода прожила в Дубае и сделала там пару кадров. Из моего окна было видно объездной круг, в котором много зелени и пальм. Несколько раз в неделю туда привозили садовников-индийцев, которые должны были приводить все в порядок. Их привозили в семь утра, они работали пару часов, а когда солнце начинало печь, ложились под пальму спать — на весь день, пока в пять часов вечера за ними не приезжал фургон. Иногда их сон нарушал прораб, который наведывался с проверкой, но после они снова укладывались спать.

    28.11.2019 29 16219
  • Атлети через недолю: пірнальники з «Ріки креветок» Атлети через недолю: пірнальники з «Ріки креветок»

    Одними з найбільш атлетичних людей в Камеруні і, можливо, в усій Африці є шахтарі-пірнальники, які працюють на ріці Вурі. Це найбільша за площею басейну камерунська ріка, власне назва держави «Камерун» і походить від слова «креветка», бо у водах Вурі можна віднайти креветку виду Lepidophthalmus turneranus. Коли португальський дослідник Фернан ду По в 1472 році дослідив гирло ріки, то був здивований колосальною кількістю цих креветок, за що ріка отримала назву Rio dos Camarões – «Ріка креветок». В наші дні кожен день шахтарі приходять на береги Вурі, аби добувати пісок неподалік від міста Дуала. Щодня до 4000 дайверів одночасно працюють у водоймі, і більшість з них не мають офіційного працевлаштування. До фарватеру ріки чоловіки дістаються на вузьких каное, на яких перевозяться відра для збору піску. Потім вони пірнають під воду на глибину в 7 метрів, аби зачерпнути з дна вологий пісок. За допомогою жердин вони потім піднімаються назад на поверхню. Кожен з шахтарів-дайверів протягом зміни робить до 100 занурень під воду на день. Зміна триває 3 години, і за цей час вручну кожен шахтар видобуває 1,7 тони піску. Це великий результат, враховуючи, що місткість відра складає 15 кг піску. Шахтарі за рахунок складної роботи стають дуже вправними та стрункими. Зовні їх можна вважати еталоном краси чоловічого тіла та використовувати для створення скульптур атлетів. Втім, для здоров’я ця праця несе величезний ризик та шкоду. Шахтарі-пірнальники страждають від кровотечі з вух, носу, очей через роботи на глибині під водою. Особливо небезпечними є пірнання під час відливу, бо за статистикою саме в цей час трапляється найбільше нещасних випадків. Головні причини загибелі шахтарів: втоплення, проковтування піску, що потрапляє, зокрема і до вух, потрапляння під корпус каное під час виринання в невірному місці. Також небезпеку являють отруйні змії та скати. Загалом, платня за цю низько кваліфіковану роботу є дуже незначною, проте це є характерним для Камеруну, де 30% населення мешкають за межею бідності, а 32% дітей живуть у стані постійного недоїдання. За показником The Human Development Index (HDI) за 2017 рік, що розраховує ООН, Камерун перебуває на 151 позиції з 189 країн, що аналізуються. Для порівняння, Україна в ньому посідає 88 сходинку. Середня тривалість життя в Камеруні складає лише 58,6 років, але шахтарі-дайвери зазвичай живуть менше. Нелюдська за важкістю робота дає їм атлетичну статуру, але аж ніяк не щасливу долю.

    26.07.2019 15 16463
  • Первая работа: с чего начинали известные мужчины Первая работа: с чего начинали известные мужчины

    История успеха известных мужчин учит нас, что любая работа лучше, чем ее отсутствие. Мы провели небольшое «расследование» и выяснили, чем занимались известные и успешные парни до того, как получили известность и сколотили капитал. Похоже, эти мужчины брались за любую работу и стыдились ее. Именно так они смогли стать теми, кем сейчас являются.

    11.07.2018 15 11886
  • Мама на работе: Работающие женщины и их дети в проекте Юлии Скоробогатовой Мама на работе: Работающие женщины и их дети в проекте Юлии Скоробогатовой

    Фотограф Юлия Скоробогатова: "Мой проект — о женщинах, которые работают или занимаются любимым делом в присутствии своих детей. Одни отдаются своему хобби, и материальная сторона не так важна, для других работа — единственный способ выживания. Я постаралась максимально широко показать спектр профессий, где женщина может работать в присутствии своих детей. Так как я сама не имею возможности оставлять кому-то ребенка на время работы, я беру его с собой. Во всех кадрах присутствует моя младшая дочь Василиса."

    25.09.2017 14 14750
  • Созданные равными Созданные равными

    Если внимательно присмотреться, то окажется, что даже у совершенных противоположностей есть что-то общее между собой. Этой идее посвятил свою серию фотографий «Созданные равными» («Created equal») американский фотограф Марк Лайта (Mark Laita). Над проектом Лайта работал восемь лет. За это время он объездил сорок восемь американских штатов, фотографируя людей, встретившихся ему по дороге. Собрав несколько тысяч снимков и выбрав среди них самые лучшие, фотограф представил общественности результат своих наблюдений в виде одноименной книги. На каждом ее развороте размещено по две фотографии людей, представителей двух миров, — контрастные профессии, внешности, образ жизни. Когда-то все они родились равными, но среда, обстоятельства или судьба сделали их такими, какими мы видим на фотографии.

    20.11.2015 23 18743