Волонтерка, боєць добровольчого підрозділу Аліна Косовська проходить соло-трек найдовшим Закарпатським туристичним шляхом. Стартувала дівчина на Різдво у Великому Березному, наразі здолала уже більшу частину маршруту (Вододільний та Боржавський хребти), дійшла до полонини Красної. Залишаються ще три найважчі та найвищі масиви Українських Карпат - Свидовець, Чорногора та Мармароси. У разі успіху Аліна стане першою людиною, що здолала весь маршрут ЗТШ у зимовому соло-поході. Досі цього не робив ніхто, усі попередні спроби закінчувалися невдало. Утім, Аліною уже зараз захоплюється суспільство, кожного її фотозвіту, допису у Фейсбуці чи відео на каналі в YouTube чекають із нетерпінням та стежать за просуванням волонтерки засніженими зимовими Карпатами. Аліна Косовська - відома в Україні волонтерка, боєць добровольчого підрозділу, учасник війни з Росією на Сході, два роки дівчина провела на передовій. Наразі живе й працює в Авдіївці, доти була киянкою, займалася спортом - перебувала в резерві збірної України з художньої гімнастики. Очолює ініціативну групу волонтерів-мандрівників, з якими в теплий сезон раз на декілька тижнів підіймається в гори прибирати сміття і ремонтувати колиби. Стартувала на ЗТШ Аліна Косовська 8 січня у Великому Березному. До походу готувалася довго й ретельно: "Я знаю золоте правило: пройти той маршрут влітку, який збираєшся йти зимою, тож протягом літа та осені пройшла всі клаптики ЗТШ (крім Чорногори, бо її я пробігла вже багато разів під час акцій з прибирання сміття у горах). Це допомагає краще пізнати місцевість і добре на ній орієнтуватися". Не менш ретельно дівчина підготувала спорядження для зимового соло-походу. Це мембранні речі, пухові, трекінговий одяг та спеціальне взуття з пластику, яке важить 5 кг. Також дівчина має снігоступи, кішки, льодоруб. Ночує в наметі, у гірських колибах (у яких залишає аптечки для туристів) та в цивілізації (готелі, приватні садиби на маршруті ЗТШ, де можна зарядити гаджети). "Спорядження тестоване раніше у зимових і літніх походах. Перед стартом фізично готувала тіло до холоду: перебувала в умовах, в яких організм звикав до низьких температур, гуляла в легкому одязі, спала на долівці тощо", - розповідає вона. Також дівчина каже, що за місяць до походу тренувалася в залі та щодня виходила на пробіжки. Весь маршрут розраховує пройти за 1,5-2 місяці. За попереднім розрахунком, запланувала 27 ходових днів. На маршруті дівчина поповнює запаси: друзі відсилають Аліні на відділення "Нової пошти" пакунки з припасами, вона спускається у містечка та села і забирає їх. Часового ліміту собі не ставить, утім, маршрут прагне пройти до кінця. У разі успіху це буде рекорд, адже досі в Україні ніхто не проходив узимку соло весь ЗТШ. Усі етапи своєї мандрівки на маршруті Аліна Косовська детально та поетапно описує, ділиться досвідом, здобутками та факапами. Також викладає багато чудових світлин.

Одинадцять авторів отримали звання найкращих тревел-фотографів конкурсу «Мандрівник-фотограф року». Конкурс організований спільнотою Voyagemakers. Його мета - підтримка культури подорожей в Україні та авторів, чия творчість надихає інших досліджувати навколишній світ. «Понад 370 фотографів з усієї України боролися в 11 номінаціях, серед яких - «Люди та їх історії», «Пейзажі та пригоди», «Молодий мандрівник-фотограф року віком до 14 років». Учасниками стали як професіонали, так і аматори. Вік найменшого - 6 років. Всього до журі надійшло понад 700 світлин з подорожей українців», - повідомляють організатори конкурсу. Як зазначається, переможцями стали: Олександр Хохоля, Максим Петренко, Ольга Телепан, Nadja Vihasta, Олександр Шишко, Микола Вишнівський, Ігор Коровій, Юрій Рижко, Сергій Іващук, Ольга Калінчук та Ігор Климович. Роботи оцінювало журі у складі: режисер, фотохудожник, викладач Сергій Марченко (почесний голова); мандрівник, автор книг «Парад айсбергів» та «Мандри киянина Океанією» Вадим Івлєв; учасник 1-ї, 2-ї та 8-ї річних Антарктичних експедицій Роман Братчик; журналіст, блогер Андрій Мазур; професійний мандрівник Костянтин Ліорек; тревел-фотограф Віктор Ганущин; мандрівник Костянтин Симоненко. «Конкурс підносить дух учасників, допомагає подолати соціальну дистанцію. 365 днів на рік активно підтримує мандрівників, які люблять розповідати історії подорожей. Це особливо важливо, коли життя змінилося під впливом карантину», - коментує організатор конкурсу Вадим Івлєв.

Вершина Вододільного хребта в Українських Карпатах гора Пікуй — ідеальна для одноденного походу, у ясну осінню погоду, зійти й спуститися з якої можна за пів дня. Вершина висотою в 1408 метрів є відносно легкодоступною для мандрівників з різним рівнем підготовки, сюди виходять навіть з малолітніми дітьми та домашніми улюбленцями. Утім, треба бути готовими до сильного вітру на вершині, відповідно одягатися та дивитися напередодні прогноз погоди. "На Пікуй є кілька туристичних стежок, я звикла підніматися на нього та воджу туристів із закарпатського боку із села Щербовець. Сходження триває дві години, загальний трек із поверненням у село з хребта — 15 км. Тут майже немає великих туристичних груп по дорозі на вершину шляху, зате є можливість насолодитися осіннім буково-смерековим лісом та тишею", - каже керівниця закарпатського туристичного клубу "Пригоди мандрівника" Оксана Ісевич. Більш популярними є маршрути на Пікуй із львівського боку від села Біласовиці, що відходить вбік по трасі Київ-Чоп. Гора Пікуй вважається найвищою у Львівській області, тому тут традиційно багато жителів міст зі Львівщини на вихідних. На вершині гори є п'ятиметрова залізобетонна стела, її встановили у 1935 році жителі села Верхнє Гусне на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика. На стелі також розміщена пам'ятна дошка, яка нагадує про те, що на Пікуй свого часу підіймався Іван Франко. Як розповідає Оксана Ісевич, гора Пікуй приваблює туристів своєю скелястою вершиною. Кам'яні виступи різних форм вражають мандрівників, туристи роблять сотні фото на скелях. Деяким із них навіть дають назви, наприклад, на Пікуєві є карпатський "язик вуйка" або "язик Троля" - скельний виступ, який дещо нагадує формами популярну туристичну принаду в горах Норвегії. Такими ж розсипами всіяні інші вершини Вододільного хребта. Пікуй є найвищою горою цього хребта Українських Карпат. Разом із тим, на всьому хребті — чимало джиперів та мотоциклістів, особливо на вихідних. Вони розбивають туристичні стежки та дороги на підйомі до вершини, чим ускладнюють рух піших туристів. На зауваження реагують грубістю. Як розповіла Оксана Ісевич, цьогоріч мешканці села Шербовець на Закарпатті звернулися до голови парламентського екологічного комітету з проханням врегулювати рух джиперів у межах ботанічного заказника "Пікуй" та навіть встановили шлагбауми на лісовій дорозі, що веде до підйому на гору. Утім, наразі проблеми це не вирішило, бо мотоциклісти та джипери просто проклали дорогу в об'їзд шлагбауму і продовжують свої мандрівки.

Гренландія — автономна країна в складі Королівства Данія і найбільший острів планети, що розташований між Північно-Льодовитим та Атлантичним океаном. Близько 80 % площі Гренландії вкрито другим на планеті за розміром і єдиним поза межами Антарктиди постійним льодовиковим щитом. Географічно є частиною Північної Америки, проте понад тисячоліття Гренландія підтримує тісні політичні, культурні та економічні зв'язки з Європою. Гренландія — найменш густонаселена країна світу з приблизно 56 тисячами мешканців. Під час референдуму 2008 року на підтримку розширення автономії висловилися 75 % мешканців, що взяли участь у голосуванні. Згідно з результатами референдуму, Гренландія набула більшої незалежності у внутрішній політиці, залишивши Данії сферу зовнішньої політики та оборони. Заселення Гренландії розпочалось чотири з половиною тисячі років тому арктичними народами, що мігрували сюди з території сучасної Канади. З 10 століття нормани почали заселяти безлюдну південну частину острова, а інуїти прийшли сюди в 13 столітті. Норманські колонії зникли наприкінці 15 століття. На початку 18 століття контакти між скандинавами та Гренландією відновилися, і Данія встановила свій суверенітет над островом. Назву Гренландія дали цій країні ранні скандинавські поселенці. В ісландських сагах говориться, що ісландець норвезького походження Ерік Рудий був вигнаний з Ісландії за вбивство. Разом зі своєю великою сім'єю та треллами (рабами) він відправився на човнах дослідити крижану землю, яка, як відомо, лежала на північному заході. Після того, як Ерік знайшов землю, придатну для життя на півночі, він назвав її Grœnland (від grœn («зелений») + land («земля»), в надії, що така приємна назва привабить поселенців. Проте географи стверджують, що нову землю назвали Гренландією через те, що відкритий південний низинний берег острова був вкритий пишною зеленою травою та мохом. Більша частина території острова складається з льодовикового покриву, на якому неможливо жити. Майже всі гренландці (понад 90%) проживають уздовж фйордів на південно-західному узбережжі головного острова, адже саме ця територія характеризується відносно м'яким кліматом. Там і розташовані найбільші населені пункти, зокрема міста Нуук, Какорток, Сісіміут, Манітсок. Економічне життя також зосереджене на вузькій, вільній від материкового льоду прибережній смузі, що займає близько 15 % загальної площі Гренландії, головним чином на південному заході острова. Основними статтями експорту є морепродукти — 85 %, перш за все перероблені креветки, за виробництвом яких Гренландія займає провідне місце у світі. Експорт цинкової та свинцевої руд становив до 12 % від загального обсягу, однак на початку XXI століття видобуток рудних і нерудних корисних копалин практично зупинили. Дорожня мережа в Гренландії практично відсутня, через що рух на автомобілі можливий тільки в межах одного населеного пункту і його околиць. Відсутність мережі автодоріг пов'язана з особливостями рельєфу та клімату, а також віддаленістю населених пунктів один від одного. Між сусідніми населеними пунктами можливе пересування на собачих упряжках і снігоходах. Залізниць на острові немає.Розвинені повітряні перевезення, завдяки яким забезпечується сполучення між основними поселеннями та зв'язок острова зі столицею Данії — Копенгагеном. Існує регулярне авіасполучення з Ісландією , також є плани з організації перельотів між Гренландією та Канадою. В країні розвинене морське судноплавство. 88 % гренландців є інуїтами (самоназва — калаалліт), зокрема й змішаного інуїтсько-данського походження. Решта 12 % належать до європейського походження, здебільшого до гренландських данців. У Гренландії з 2009 року єдиною офіційною мовою є гренландська (одна з ескімоських мов). Раніше другою офіційною мовою була данська. Багато мешканців Гренландії володіють англійською мовою як третьою. На практиці данська мова, як і раніше, широко використовується в адміністрації та вищій освіті, а також залишається першою чи єдиною мовою для деяких данських іммігрантів у Нууці та інших великих містах. Дискусія про роль гренландської та данської мов в майбутньому країни триває. Країна має 100 % рівень грамотності. Основна релігія — християнство (лютеранство).

Колишня кіностудія "Ніжиловичі" знаходиться в одноіменному селі Макарівської селищної громади Бучанського району Київської області. Це приблизно 70 км від столиці в бік Житомира. Її почали будувати у 2003 році на базі колишнього колгоспу. На 20 гектарах відтворили ціле місто кінця XIX – початку XX століть з усією інфраструктурою: магазинами, майстернями, банком, житловими будинками, фонтанами. Тут є кілька вулиць з бруківкою та алеями. Окрім цього, тут є також український хутір. У 2019 році під час роботи над фільмом "Віддана" в головному павільйоні сталася пожежа. Після цього активні зйомки на цьому місці зупинилися, а знімальна локація почала занепадати. У Ніжиловичах знімали такі фільми як "Кріпосна", "Щедрик", "Віддана", "Зцілення коханням", "Вовчиця", "Останній яничар" та інші. Місцеві жителі Ніжиловичів часто знімалися в масовці й називають кіностудію "своїм Голівудом". Знімальний майданчик та декорації в Ніжиловичах стали популярною локацією для фотосесій та просто подорожі вихідного дня. Якщо абстрагуватися від того, що це знімальний майданчик, виглядає все досить реалістично, як справжнє місто-привид. Усі споруди – тимчасові декорації з фанери, тому не варто очікувати чогось цікавого всередині. Оскільки зйомки тут більше не проводяться, на території можна зустріти уламки, сміття, цвяхи, тож при огляді потрібно бути обережним. Як знайти кіностудію: їхати по житомирській трасі до села Макарів, звідки повернути направо, через село Наливайківка проїхати в Ніжиловичі. В’їзд на студію з боку села.

У період пандемії коронавірусу можливості українців для подорожей значно скоротилися. Втім, навіть в таких умовах можна знайти, як відпочити. Насправді, туристом можна бути і в межах власного міста. Адже, зазвичай, насправді ми не так вже й добре знаємо власне місто - поза нашим щоденним маршрутом на роботу чи навчання. А, головне, за усією цією метушнєю у нас просто немає часу на те, щоб зупинитися, все добре роздивитися і, можливо, навіть відкрити для себе кілька досі невідомих фактів. Ну а поки в світі карантин, нам не залишається нічого іншого, як більше гуляти містом. Тим паче, що Київ гарний у будь-яку пору року, і зима не виняток. Приміром, радимо прогулятися від Майдану Незалежності до Подолу через Володимирську гірку. До новорічних свят в КМДА навіть спеціальний маршрут розробили. Звісно, новорічних локацій вже майже не залишилось, але цей маршрут і в будь-який інший час вартий уваги. Засніжений Київ ідеальний для романтичних фотосесій та чудових селфі. А засніжені дахи старого Подолу у сонячному промінні виглядають дуже фотогенічно. Національний ботанічний сад ім. М. М. Гришка взимку особливо полюбляють любителі катання з горок. А ще тут у будь-яку пору-року приголомшливі заходи сонця. Дехто грається тут з песиками, дехто ліпить сніговиків, а дехто просто гуляє, насолоджуючись свіжим повітрям, чистим снігом та мальовничими краєвидами з пагорбів. В зимовий період року ботсад Гришка працює на вхід з 8:00 до настання сутінок. Вартість вхідного квитка - 50 гривень для дорослих, 20 гривень для школярів та безкоштовно для дошкільнят, пенсіонерів та пільгових категорій громадян. Також можна придбати місячний абонемент за 500 гривень, який надає право безлімітного відвідування ботсаду одним дорослим разом з однією дитиною віком до 7 років.

У самий розпал пандемії ми вирішили навідатися в першу столицю України - місто Харків, гаряче шановане місцевими жителями і не особливо популярне серед туристів. Просто тому, що не було вже сил терпіти без поїздок вихідного дня. Блукати незнайомим містом, жити в готелі, їсти в закладах... Загалом, роблячи все те, що допомагає нам трішки вирватися зі звичної рутини, яка в цей нелегкий рік пригнічує ще більше. Як нас зустріло це місто і чи змогло здивувати? Ідея відвідати Харків зародилася ще до того, як ситуація з коронавірусом там почала набувати загрозливих масштабів. І ось "день Х" настав якраз напередодні віднесення міста до "червоної зони". В якийсь момент ми навіть задумалися, чи не скасувати поїздку? Але потім все обдумали і вирішили, що в метро і на вулицях у Києві шансів підхопити підступний вірус у нас анітрохи не менше. Ми вирішили їхати поїздом Інтерсіті "Київ-Харків", квиток на який у другому класі коштував всього лише 300 гривень з людини. На щастя, на шляху туди ми встигли купити місця на стороні з двома кріслами, а тому ніхто сторонній поруч не сидів. Тим не менш, маски – це наша нова реальність, і більшість пасажирів експресу їх не знімали. Що навіть здивувало, бо в плацкартних і купейних вагонах народ не такий свідомий, аж до скандалів доходить, всі одразу згадують про свої конституційні права. Та й провідники нерідко чомусь переходять на бік "анти-масочників" або просто розводять руками, що можуть тільки попросити, але змусити – не можуть. Але повернемося до поїзда до Харкова – дорога у нас зайняла менше п'яти годин, і з виїздом з Києва о 6:45 ми були на місці вже до 11:30. Дуже зручно для поїздки вихідного дня, адже заселення в готелях все одно скрізь, як правило, з 14:00. Тож по приїзду встигнете випити кави, перекусити і трохи прогулятися, якщо приїхали без зайвого багажу. Варто врахувати, що в місті кілька вокзалів, і ось "Інтерсіті" прибуває на "Харків-Пасажирський", він же "Південний залізничний вокзал". Будьте уважні, бо підлі гугл-карти іноді пропонують вам інший вокзал. Вокзал має доволі зручне розташування – прямо біля виходу знаходиться станція метро "Південний вокзал" , і до центральної Площі Конституції звідси їхати всього дві станції. І зараз саме час розповісти, чому так важливо, приїжджаючи до Харкова, взяти з собою невелику стопочку 10-гривневих банкнот. У Харківському метрополітені немає тіточок, які продають жетончики-квиточки на одну поїздку. Придбати проїзний на одну поїздку можна тільки в терміналі, який, увага, не приймає банкноти номіналом більше 10 гривень. Тобто квитки можна купити тільки за копійки або банкноти номіналом 1, 2, 5 і 10 гривень. З 20-ками і більше квитки ви купити не зможете. Картки такий термінал теж не приймає. Є ще альтернативні термінали для проїзних карток, які коштують 36 гривень за порожню, на яку потім можна докидати поїздки. Такий термінал вже приймає картки і купюри побільше. Але ж людині, яка приїхала в місто на кілька днів, немає сенсу купувати таку картку. При цьому в Харкові реально складно знайти 10 гривень – розмінювати вам більші купюри там ніхто не поспішає. Бо всім же потрібні ті 10 гривень. Нам довелося неабияк побігати по кавових точках міста, щоб отримати решту десятками. Якщо ж у вас немає 10 гривень, ну або ви просто хочете прогулятися, то до центру Харкова від вокзалу насправді йти всього 2 кілометри по прямій. Спочатку ви вийдете на знаменитий Успенський собор, потім на набережну річки Лопань, вздовж якої дуже приємно прогулятися – до Мосту закоханих і скверу Стрілка. Далі – Площа Конституції і вихід на вулицю Сумську. Саме на Сумській ви потрапите в епіцентр магазинів, кафешок, хостелів та інших корисних туристу локацій. І побачите типову міську архітектуру, часом монументальну і пафосну. Не дарма ж місто Харків було першою столицею. Харків місто велике, і тому його буде нереально обійти повністю за два дні. З одного боку, тут немає таких вже прям локацій туристичного масштабу, конкретно заради яких сюди валять туристи. В якійсь мірі це добре – місто відмінно підходить для тих, хто не любить туристичні місця. Можна просто гуляти і насолоджуватися моментом. З іншого боку, Харків вельми доглянуте, сучасне місто, і тут багато закладів на високому рівні. У цьому плані я була навіть приємно здивована.Отже, нижче звернемо увагу на локації Харкова, крім уже згаданих вище, куди варто заглянути, якщо ви в місті на день-два. 1.Міський сад ім. Шевченка. Харків славиться своїми доглянутими парками. І "газонною" поліцією, яка ганяє нещасних студентів, охочих подібно до своїх європейських одноліток, влаштовувати посиденьки на травичці в міських парках. Справедливості заради, від такої охорони і користь є – стежать за чистотою і відправляють у встановлені місця курців. Люди ж свіжим повітрям подихати в парк приходять, а не чиїмось димом. Так ось харківський парк Шевченка знаходиться в самому центрі міста – від Площі Конституції сюди йти всього 1,5 кілометра по тій самій вулиці Сумській. На шляху вам ще попадеться затишний скверик з фонтаном Дзеркальний струмінь і Храмом Святих Дружин-Мироносиць. Трохи історії: Харківський міський сад був закладений в 1804-1805 роках засновником Харківського університету Василем Каразіним, і тоді він називався університетським. За перше століття на його території з'явився ландшафтний парк, ботсад, обсерваторія і зоопарк (останній наразі зачинений для відвідувачів на реконструкцію). І, очевидно, ще в ті далекі часи в Харкові були якісь проблеми з сидінням на газонах. "Не можна не звернути увагу на поведінку деякої частини публіки, яка відвідує університетський сад. Вона не соромлячись розвалюється на галявинах. Не кажучи вже про те, що таким чином нею вкрай мнеться трава на галявинах саду, і ці галявини передчасно оголюються від рослинності. Та й навряд чи кому може принести задоволення вид тіл, що розтягнулися на повний зріст, та й непристойно таке недбале ставлення до поглядів і понять іншої частини публіки, що соромиться нерідко навіть проходити повз місць, де розміщуються шанувальники такого кайфу", – писали в 1895 році Харківські губернські відомості. На вході в міський сад вас зустріне монументальний пам'ятник Тарасу Шевченку. Це доволі незвичайний монумент, який побудували в 1935 році в розпал навали соціалізму, тоді ж сад отримав нову назву. А тому і трактування особистості українського поета-революціонера в даному випадку теж є радянським - "Кобзаря" тут зобразили як ідейного борця за щастя простого народу. При цьому постать Шевченка – не єдина на монументі: знизу розміщено 16 динамічних статуй – високохудожніх зразків радянської пропаганди, які за задумом автора проекту мали символізувати людей праці та їхню боротьбу за свої права проти утисків. Тут і бунтарські образи з творів Шевченка, і учасники революцій, і пролетаріат – шахтар, колгоспник, червоноармієць, робітничі жінки. 2. Держпром на Площі Свободи. Харків формально був першою столицею УРСР з 1919 по 1934 роки, а тому в цей період активно розвивався і розбудовувався. Відбилося це і на архітектурі міста. Особливо виділяється тут комплекс будівель неподалік від парку Шевченка навколо Площі Свободи, в минулому площі Дзержинського, що вважається видатною пам'яткою конструктивізму. В першу чергу, це будівля Держпрому (Будинку державної промисловості), зведена в 1925-1928 роках і визнана одним з офіційних символів Харкова. У неї дійсно неймовірна історія – її звели в рекордні терміни з використанням унікальних на той момент конструкцій. Це один з перших радянських хмарочосів, висотою 63 метри і 108 метрів разом з телевізійною вишкою. Під час Другої світової війни на першому поверсі будівлі була облаштована стайня, а на верхніх поверхах оселилися мавпи, що втекли із зоопарку. До звільнення міста з-під німецької окупації тут дожили три макаки, яким у 2008 році встановили пам'ятник у Харківському зоопарку. Перед відступом з міста німці замінували Держпром, проте вибуху запобіг невідомий. Тоді будівлю підпалили, але залізобетонній конструкції це не завдало шкоди. Будівлю повністю відновили до 1947 року. Також на Площі Свободи розташовані кілька корпусів Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, включаючи головний у будівлі колишнього Будинку проектів (1930-1932 роки будівництва). Ще на етапі проектування в цій будівлі планувалося розмістити уряд УРСР, але у зв'язку з перенесенням столиці до Києва було вирішено віддати будівлю під розміщення різних будівельних і проектних організацій. Звідси і назва. Під час війни будівля була сильно пошкоджена і пустувала більше 20 років, поки в 1963 році її не зайняв університет. У центрі самої Площі Свободи облаштовано сквер з найбільшим в Україні "сухим" фонтаном, що випускає струмені з 150 форсунок. Тут же часто проходять різні виставки, ярмарки, концерти і народні гуляння. 3. Центральний парк культури і відпочинку імені Максима Горького. Приблизно в 2,5 кілометрах від Міського саду імені Шевченка знаходиться головний міський парк Харкова, заснований наприкінці 19 століття. Мабуть, це улюблене місце харків'ян і гостей міста для прогулянок. Парк дійсно дуже доглянутий, з декоративними клумбами і деревами, затишними прогулянковими алеями, альтанками та іншими малими архітектурними формами. До слова, про паркові туалети – вони дуже чисті, з усіма необхідними зручностями, і, головне, безкоштовні! У центрі парку знаходиться мальовниче озеро з лебедями, качками і казарками, навколо якого розкинулися затишні лавки і ще кущі троянд, які буйно цвіли навіть в середині жовтня. Ще одна "фішка" Харківського парку імені Горького – безліч скульптур. Складно навіть уявити, скільки їх там. Тут і грайливі діти, і дорослі за важливими справами, і тварини, і навіть феї, що світяться. Крім того, в парку Горького в Харкові чимало атракціонів. Особливо рекомендуємо величезне колесо огляду, з якого відкривається краєвид на все місто, і підвісну канатну дорогу довжиною 1,5 кілометра через Саржин Яр, що з'єднує парк з мікрорайоном Павлове Поле. Квиток на "канатку" продається тільки в один бік, тому туди можна проїхатися, а назад пройтися пішки через зелену зону. Ми ж полінувалися і прокотилися туди-назад (насправді, й часу не було). 4. Селище Лісне. Фактично це заміський житловий район Харкова, приблизно в кілометрі від офіційних кордонів міста на перетині Харківської окружної дороги і Бєлгородського шосе. Селище оточене великим дубовим лісом, навколо нього знаходиться кілька піонерських таборів і дачних кооперативів. У цьому ж районі розташований популярний серед туристів ландшафтний парк Feldman Ecopark. Також в останні роки в Лісовому з'явилася низка заміських готельно-ресторанних комплексів, що відмінно підходять для проживання в нинішні карантинні часи. Можна просто оселитися там, гуляти в лісі, насолоджуватися природою, зрідка вибираючись в місто – до центру звідси недалеко, близько 4,5 кілометрів до парку Горького. Частину маршруту займає велосипедна доріжка, тому на двоколісному до міста доберетеся зовсім швидко. Харків – місто не бідне, а тому і ціни тут на рівні. Як на проживання, так і в кафе-ресторанах. Сміливо можете розраховувати на київський цінник. Але, справедливості заради, і якість "харківського сервісу" гідна. Оригінальний дизайн, гарне обслуговування, смачна і незвичайна кухня. Все це тут є. Як уже згадувалося вище, основна маса оригінальних ресторанів в Харкові розташувалася на вулиці Сумській. Харків – не надто туристичне місто. Проте тут цілком можна провести день-два в комфортних умовах, коли епідеміологічна ситуація дозволить. Головне тільки не сідати на газони в парках і мати при собі 10 гривень. Автор: Марина Григоренко, УНІАН

Дмитрий Дятлов, фотограф и путешественник: «Доброе утро!» – именно такое приветствие можно услышать на Шипоте в любое время суток. Если человек, услышав такое приветствие, скажем, среди ночи удивляется, сразу понятно что он не «местный». «Доброе утро» несёт в себе скрытый подтекст. На Шипоте всегда «утро», всегда рассвет, «Солнце» восходит прямо здесь и прямо сейчас. В сердце каждого из нас. И это не религиозный пафос, а практическое знание. Можно обойти весь мир в поисках Шамбалы, пока не станет ясно, что она тут – перед нами, внутри нас, здесь и сейчас... Люди, которые осознанно едут на Шипот, руководствуются именно этим пониманием. Это одно из сотен уникальных мест на Земле, где Природа  напоминает человеку: «Проснись, посмотри, как красив мир, загляни в себя и пойми, что ты и он – одно целое». Такие места всегда притягивали людей, а дальше – выбор за ними. Можно пройтись от стоянки до водопада, сделать селфи, купить сувениры и сесть обратно в свой туристический автобус. Потратив 40 минут на посещение «одного из семи чудес Украины». А можно приехать сознательно, чтобы бродить по бескрайним Карпатам и наблюдать, как они открывают вам все новые и новые чудеса. Но для этого надо сначала самому открыть сердце миру. Прислушаться к себе – прочувствовав атмосферу этих мест, пообщавшись с «местными», оценив их уровень внутренней свободы. Надо провести ночь в лесу, глядя на звёзды и на пламя костра. Сделав это, человек не будете прежним. Или же просто сам уйдет с Шипота, потому что это не его место. Там все становятся теми, кем являются на самом деле. Не теми, кем их хочет видеть общество, не винтиками системы – самими собой. Маски, как противовирусные, так и социальные остаются внизу.

Город на воде Вилково в Одесской области расположен в украинской части дельты Дуная. Это последний населенный пункт на побережье Дуная перед его впадением в Черное море. Местные перемещаются по улицам-рекам Вилково на лодках, благодаря чему он получил прозвище "Дунайская Венеция" или "Украинская Венеция". Вилково - место для настоящих любителей дикой природы, а еще ценителей прогулок на лодках и самых требовательных гурманов гастрономического туризма. В 2020 году, когда многие украинцы остались без заграничных отпусков, украинский город на воде стал особо популярен среди туристов. Настолько, что порой на улицах-реках Вилково образовывались пробки из лодок. Однако сейчас, начале сентября, в Вилково стало меньше туристов, а потому это отличная возможность отдохнуть поближе к природе вдали от большого скопления людей.

Місто на перетині багатьох шляхів, з багатою історико-культурною спадщиною, але сучасне. Місто, яке постійно оновлюється і наповнюється цікавим змістом та туристичними принадами. Місто, в якому чудово можна провести вікенд. Це – Мукачеве – друге за величиною місто Закарпаття, розташоване за кількадесят кілометрів від обласного центру – Ужгорода, на річці Латориці. Місто має гарні краєвиди, цікаві історико-культурну спадщину й сучасність. Його постійно оновлюють й наповнюють цікавим змістом та туристичними принадами. Усе – аби й надалі приваблювати туристів і капітал. Що ж побачити в Мукачево, якщо вирватися сюди на вікенд?