Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «Когда я впервые попал на остров Джарылгач, я понял, что буду возвращаться сюда снова и снова. Удивительное место, в котором мгновенно забываешь о жизни большого города и погружаешься в первозданный мир, состоящий из моря, ветра, солнца, звезд, песка и наполненный удивительными звуками и запахами. Хотя за последние пару лет «благ» цивилизации на острове прибавилось: появилось несколько «бунгал» и баров, а на другую сторону от причала стал ходить рейсовый грузовик. Раньше остров можно было пересечь только пешком, таща на себе запас воды – с водой на Джа проблема. В этот приезд в конце августа мы застали момент перехода от лета к осени. Он ощущался просто физически: буквально за одну ночь изменились краски неба, направление ветра, поведение моря. В самую темную и безлунную ночь  Млечный путь протянулся от горизонта к горизонту, упираясь в землю с обеих сторон, подобно радуге. Мы застали парад планет, и среди россыпей звезд можно было увидеть Юпитер, Сатурн, Марс, Венеру и даже Уран. Все они проплывали по небу в течение ночи крупными яркими «звездами», немного отличающимися по  цвету. Сидя ночью на берегу моря в полной темноте, смотришь в небо и понимаешь, что оно живое, что вокруг нас, в Космосе все время что-то происходит. Рождаются и гибнут галактики, взрываются звезды, падают кометы…  Светлячок, попавший в объектив, на фото кажется звездой, равной по силе света Юпитеру. Гроза где-то над Крымом выглядит как зарево пожара. Краски неба и моря меняются постоянно – просто мечта фотографа. Ну и животные, которые справедливо чувствуют себя настоящими хозяевами острова.  Дельфины совсем ручные и подплывали прямо к ногам. У некоторых есть имена – хозяин бара на побережье регулярно звал своего морского друга по имени Валера.  Кабаны и косули ночью бегают табунами – но их, естественно, проще услышать, чем увидеть. В общем, если хотите почувствовать полное единение с природой, берите палатку и приезжайте на Джа. Несколько дней и ночей, проведенных в этом фантастическом месте, гарантируют полную перезагрузку».

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «В Полесье есть много замечательных мест (об одном из них – Каменном Селе – был предыдущий репортаж). Но первое, что надо учитывать, отправляясь в этот лесной край, это отсутствие дорог. С дорогами там полный апокалипсис, и с каждым годом ситуация становится все хуже. Асфальт заканчивается в районе Олевска, дальше идет одна относительно приличная «трасса» на Беларусь, а все остальное – брусчатка. Десятки километров сплошной разбитой брусчатки. Объяснение простое: в этом районе всегда было много каменных карьеров, и дороги в свое время строили из местного камня. Удивительно, что при этом каменных домов в селах нет – вообще ни одного. Все дома деревянные. Дороги же, даже выложенные из камней, со временем разбивались, брусчатку местами заливали асфальтом, но в основном оставляли в первозданном виде – и так сойдет. Так что приходится ехать со скоростью максимум 20 км в час – жалко машину. И надо быть готовым к тому, что доехать до намеченного места назначения не удастся: дорога провалится в болото, или превратится в череду заполненных водой ям непонятной глубины – и придется повернуть назад. Учтите, что даже если дорога обозначена на карте и на ее наличии настаивает навигатор, это совсем не значит, что по ней можно проехать. Езда на велосипедах по брусчатке – отдельное «удовольствие», тут можно устраивать гонки на выживание. Таких тяжелых переездов в моей практике не было. А когда брусчатка кончается, велосипед приходится тащить на себе по песку – километров 20. Местные жители носятся на мотоциклах. Это тут основное средство передвижения и единственный вид транспорта. Хотя, когда проходят сильные дожди или выпадает снег, добраться из одного села в другое становится невозможно и на мотоцикле. Разве что на танке. Или пешком. Вообще путешествовать по Полесью пешком, в принципе, можно. Но надо быть готовым к полному отсутствию комфорта и очень длинным переходам – леса раскинулись на много десятков километров. Леса тут совсем другие, чем в средней полосе и местами больше напоминают тайгу. Везде совершенно непроходимый подлесок из молодых деревьев, кустарников, камыша и зарослей прочей растительности. Так что идти через лес напрямую невозможно, только по тропам. Много мхов и лишайников – красивых и разнообразных. В лесу всегда сыро, и куда бы ты ни шел, рано или поздно упираешься в болото. И, конечно, везде сонмы комаров. В отличие от «городских», они тут совсем непуганые, одним ударом можно убить на себе сразу несколько кровососов, но на их месте тут же появятся десятки других.Вода в речках и болотах не прозрачная, а темно-коричневая. Она настаивается на листьях – как чай. В болотах листья лежат годами, а рекам неоткуда питаться, кроме как из болот. Даже вода из колодца имеет совсем другой, странный цвет и вкус – и пить ее без подготовки не стоит. В общем, если хотите перенестись на несколько десятков лет назад – отправляйтесь в Полесье. Только будьте готовы к неожиданностям во время этого «путешествия во времени» и не рассчитывайте на комфорт и наличие всех привычных благ цивилизации».

Несмотря на карантин, а может, и благодаря ему, главная улица Одессы с трудом сдерживает наплыв туристов. Уже после семи вечера участок от Преображенской до Екатерининской захлестывает непрерывно движущийся людской поток, между которым с трудом лавируют туристические элетромобильчики. Рестораны, пользуясь добротой городской власти, окончательно оккупировали широченные тротуары своими столиками. В некоторых местах даже сложно разминуться. Впрочем, посетители спокойно сидят и внутри заведений. В медицинских масках позволяет себе ходить только персонал общепита да редкие туристы из Поднебесной, непонятно каким способом просочившиеся сквозь закрытые границы. Высокий сезон магнитом притягивает в наш город творческих людей: музыкантов, танцоров, певцов и художников. Ощущение, что здесь проходит конкурс талантов под открытым небом. Но не музыкой единой. На центральной улице вы можете приобрести моментально нарисованный инопланетный пейзаж, купить надувные шары, стать обладателем карикатуры на себя любимого, сфотографироваться с хищными птицами и енотами (да, эксплуатация животных, несмотря на грозные заявления чиновников, продолжается). Интересная фишка этого лета — моментальная фотография, стилизованная под выпуск дореволюционного газеты «Одесский листок». Львовянин Влад занимается таким видом фотоисскуства уже три года. Молодой человек направляет на отдыхающих современный девайс, красиво закамуфлированный под фотоаппарат начала XX века, и уже через минуту ваше фото появляется на пожелтевшей от времени передовице в рубрике «Важные гости». Принтер прячется в футляре для печатной машинки. Интересно, что Влад не требует за свои фото денег. Оплата — фри-донейшн. Каждый волен бросить в чемоданчик, раскрытый на булыжной мостовой, столько, сколько посчитает нужным. Впрочем, этим летом главным развлечением для одесситов и гостей города стала возможность постоять в очереди перед заведением международной сети KFC (Kentucky Fried Chicken — «Жареный цыпленок из Кентукки»), которое недавно открылось аккурат напротив своего главного конкурента — «Макдональдса. Вечером, чтобы получить заветную куриную ногу, жаренную в кляре, отдыхающие готовы выстоять по две очереди: одну для заказа, вторую для его выдачи. В каждой надо ожидать по полчаса минимум. Автор — Александр Гиманов

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «Каменное село» – удивительное место, расположенное на севере Житомирского Полесья. Это хаотическое скопление огромных валунов, непонятно как появившихся среди первозданного леса. Откуда они там взялись – совершенно непонятно. Но произошло это явно давно – по одной из версий сразу после схода ледника. Правда, верить в столь банальное научное объяснение не хочется, особенно когда сидишь среди поросших мхом каменных глыб и явственно ощущаешь мистику этого места. Гораздо легче поверить в легенды, передаваемые из поколения в поколение.  По одной из них, бог превратил в камни дома жителей села, которые отказались дать ему, переодетому в нищего странника, воды. Да, после общения с местными жителями эта версия кажется вполне вероятной. Согласно другой легенде, тут происходила битва светлых и темных сил, и камни, которые использовались как орудия борьбы, просто остались лежать на поле боя. Как бы там ни было, это место обладает удивительной энергетикой. Приехать в «Каменное село», вдохнуть запах первозданного леса, побродить между камнями, постоять в «следах бога» – выемках в форме стопы на одном из валунов, встретить рассвет в фантастическом лесу – это приключение, которое запомнится на всю жизнь».

Из столичного аэропорта "Киев" 26 июня 2020 года вылетел первый туристический послекарантинный чартер из Украины в Албанию. В обеих странах действует так называемый зеленый коридор. Поэтому в аэропорту собрались те, кто решился на такое путешествие. Рейс в столицу Албании Тирану вылетел из Киева в 10:25 после прохождения всех необходимых процедур. Отметим, Албания стала первым зарубежным туристическим направлением, куда отправились украинские туристы.

Возможность улететь летом заграницу у нас отняла пандемия. Но чтобы устроить отличный отпуск, необязательно лететь или ехать далеко. Для любителей отдыха в палатках есть множество отличных вариантов неподалеку от Киева, где можно насладиться природой, пейзажами и чистым воздухом. Это прекрасный вариант, чтобы сбежать от городской суеты и цивилизации и провести незабываемый уикенд или даже отпуск. Однако, перед тем, как отправиться в такое путешествие, следует составить план и собрать все необходимое. Продумайте свой маршрут и вид транспорта. Также не забудьте закупить продукты, ведь некоторые места могут быть далеко от цивилизации. Обязательно возьмите с собой аптечку, теплую одежду, одеяло, подстилки и средства от насекомых. Кроме этого, можно захватить мангал, мяч, ракетки и другие элементы для активного времяпровождения. Собрав все это, можно отправляться в путешествие, определившись, какое место вам больше по душе.

Від 15 червня Україна відновлює міжнародне пасажирське авіасполучення з державами, які відкрили аеропорти для рейсів з України. Із 5 червня Кабінет міністрів дозволив роботу внутрішніх рейсів. Із 15 червня літаки з України готові приймати Албанія, США (без обмежень на кордоні) та Велика Британія (з дотриманням 14-денного карантину). Із 27 червня українські літаки прийматимуть в Тунісі (з тестуванням після прибуття). Через загрозу COVID-19 в Україні Кабінет міністрів запровадив карантин з 12 березня. У травні його почали поступово послаблювати. В Україні станом на 15 червня виявили 31 810 випадків COVID-19, померла 901 людина, одужали 14 253 пацієнти.

Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «У каждого из нас своя Грузия. Кто-то отдыхал на море в Батуми, кто-то катался на лыжах в Гудаури или штурмовал снежные вершины Кавказа, кто-то гулял по старому Тбилиси и поражался контрасту прошлого и настоящего, столкнувшихся в этом удивительном городе. А кто-то знает Грузию только по фильму «Мимино», но все равно относится к ней с теплом и нежностью. Почему-то, к этой стране в принципе нельзя относиться иначе, как нельзя не любить грузинскую кухню. Мне посчастливилось побывать в Грузии несколько раз - в разных районах, в разное время года. Конечно, самыми запоминающимися были горные походы: попытки взойти на зимний Казбек с падением в трещину, путешествие в невероятную Сванетию - затерянный во времени и пространстве мир, куда обязательно надо обязательно вернуться. В этом репортаже собраны фото, сделанные в разные годы в разных регионах Грузии. Это моя личная история любви к этой удивительной стране, и мне хотелось бы, чтобы она вдохновила вас на знакомство с ней. Выбирайте формат путешествия, который вам ближе и приятнее - благо, их там огромное множество! Открывайте для себя Грузию, тем более, что этим пост-карантинным летом она явно будет доступнее других стран».

Прывітанне! Що цікавого подивитися у наших північних сусідів – білорусів, а саме у їхній столиці – Мінську (стара назва - Менск)? Східна Європа також має чим зацікавити туристів та може здивувати несподіваними локаціями. Зокрема й столиця Білорусі, яка є поєднанням радянських будинків і сучасної архітектури (як зі знаком плюс, так і мінус), просторих вулиць, доглянутих парків, і все це приправлено великою кількість квітів та майже ідеальною чистотою. Мінськ входить до числа найстаріших міст Європи. Правда, час його заснування достеменно невідомий. Такою датою вважають першу літописну згадку в 1067 році, але, на думку істориків, Мінськ був заснований значно раніше, можливо на початку XI століття. На жаль, під час Другої світової війни місто майже повністю зруйнували. Вже після війни Мінськ відновлювали з чистого аркуша. Тоді й з'явилася монументальна радянська архітектура, яка, за задумом, мала би показувати велич і міць, але на ділі є непривабливою та віддає холодом. Багато будинків, які називають «сталінськими», побудовані в перші повоєнні роки полоненими німцями. Щоб побачити й оцінити типові будівлі радянського періоду, варто пройтися проспектом Незалежності. Він починається з головної площі Мінська – Незалежності. Це центральний і найбільший майдан міста, який за розмірами в півтора рази перевищує Красну площу в Москві. Сам проспект Незалежності є однією з найдовших міських магістралей у Європі. Його довжина – 15 кілометрів. Добрий асфальт, по чотири смуги руху в кожну сторону. Київські водії точно можуть позаздрити, бо є чому. Плюс, там широкі тротуари без хаотично запаркованих машин. Проспект раніше називався на честь Скорини – білоруського першодрукаря, одного із засновників кириличного книгодрукування, частина містян незадоволена таким перейменуванням. Масивні будинки на площі, як от непривітну «махіну» Буднику уряду з Леніним перед ним, розбавляє католицький Костел святих Симона та Олени. Храм з червоної цегли дуже виділяється на тлі сірих монументальних будівель. Червоний костел, як його називають у народі, дивом зберігся у воєнні роки. Він зведений на початку ХХ століття в неороманському стилі з елементами неоготики й модерну. Як і в Києві, під площею розташований 3-поверховий торговий центр "Столиця". Один із входів туди якраз біля костелу. Але нічого особливого ви не побачите. Якщо вам захочеться давнішої історії та більшої тиші, ніж на проспекті Незалежності з купою машин, то варто відвідати Верхнє місто (Високий Ринок). Помітною спорудою цього місця є ратуша, яка була побудована ще у XVІI столітті. На жаль, зараз ви побачите лише її копію, відбудовану у 2003 році. Біля ратуші знаходиться площа Свободи, відома раніше як площа Наполеона, яка вважається «серцем» Мінська. Якщо підете від неї вглиб міста, то знайдете різні цікаві локації, нові пішохідні вулиці з бруківкою, симпатичні кафе. Недалеко від Ратуші знаходиться головний храм Православної церкви Білорусі – Собор Сходження Святого Духа.  Місто поступово розвивається як туристичний центр, шукає себе у цій ніші, відроджує історичну спадщину. Гуляючи, знайдіть Червоний дворик чи Музейний провулок. Окремо треба згадати про артпростори на території колишніх заводів, які створюються також і в українських містах. Це відродження старих закинутих територій дає друге життя місцям, де віддавало депресивністю, плюс, в них може визріти щось нове, що так потрібно Мінську та Білорусі. Тому, навіть якщо ви були в цьому місті раніше, варто приїхати та подивитися, як воно змінилося та продовжує це робити. Сам Мінськ розташований на річці Свіслоч при впаданні в неї річки Неміга, але зараз ви зможете побачити лише першу, бо другу сховали під землю у труби. Набережну Свіслоча називають одним із символів Мінська, де збирається багато молоді. Тут приємно гуляти. Вам точно захочеться посидіти біля берега та відпочити після довгих походів містом. Також Свіслочем можна покататися на невеликому катері. Плюс, вздовж річки прокладена зручна та широка велодоріжка, яка в певних місцях змінює береги, часом заходить в парк, тому можна взяти велосипед на прокат, аби роздивитися побільше всього. Ще знаковим місцем є Острів сліз у вигині річки, поруч із Троїцьким передмістям. Це штучний острів, до якого можна потрапити з набережної через перекидний місток. На ньому розміщено меморіальний комплекс, який вшановує білоруських воїнів, що загинули в афганській війні. Далі можна пройтися до Великого театру опери та балету, який є єдиним оперним театром країни. Якщо архітектурною мовою, то будівля театру — це зразок радянського довоєнного конструктивізму. Такий оперний театр буде незвичним для вас, якщо ви звикли до будівель, як у Києві, Львові чи Одесі, але цікаво подивитися. Плюс, важливіше те, що ставлять на сцені, а не вигляд самої споруди. Біля театру симпатичний фонтан, гарний парк. Палац Незалежності – величезна споруду на проспекті Переможців, це сучасна будівля 2013 року, в якій кілька сотень приміщень. За словами Лукашенка, палац має підкреслювати непорушність білоруської державності та незалежності. Величезна територія, з гарним парком, лавками, але обгороджена парканом, наче імперське місто, яке має тримати дистанцію від глядача. Палац побудований за гроші платників податків, але недоступний для них. Хоча говорили, що будівля буде відкрита для відвідувачів, але по факту це режимний об'єкт, який добре охороняють. Ще є Палац Республіки, який почали будувати у радянські часи, але завершили лише у 2001 році та спортивно-розважальний комплекс Мінськ-арена, побудований у стилі хай-тек. Його відкрили у 2010 році й називають однією з найсучасніших будівель Європи. У нього входять чотири об’єкти: спортивна арена (15 тисяч місць), ковзанярський стадіон, велодром і відкрита багаторівнева автомобільна стоянка. До речі, спортивних арен у столиці Білорусі багато. Також за указом Лукашенка будували нове приміщення Національної бібліотеки Білорусі, що зображена на білоруських рублях. Величезну будівлю, яку називають «кристалом знань», здали в експлуатацію у 2006 році. Це гігантський ромбокубооктаедр (діамант), який символізує цінність знань та нескінченність пізнавального світу. Будівля бібліотеки є однією з найбільших у світі, а ще її називають одним із найкрасивіших місць білоруської столиці. Всередині знаходиться Музей книги з рукописами та книгами Скорини, 20 читальних залів, дитяча кімната, фізкультурно-оздоровчий комплекс, галереї та ресторани. А з оглядових майданчиків відкривається чудовий краєвид на місто з висоти понад 73 метри. Ви підніметесь на панорамному ліфті на 22 і 23 поверхи, де є відкритий і закритий оглядові майданчики. Квитки можна купити онлайн. По Мінську можна покататися на двоповерховому червоному автобусі, як у Лондоні. Вам там запропонують спеціальну аудіоекскурсію, а також покажуть майже весь Мінськ. Знайти той автобус можна біля залізничного вокзалу міста, який цікаво подивитися. Плюс, на Привокзальній площі ви знайдете ще один символ міста – «Ворота Мінська». Ці одинадцятиповерхові симетричні вежі називають візитною карткою столиці Білорусі. Червоний автобус провезе вас від вокзалу через проспект Незалежності до Палацу Республіки, цирку, площі Перемоги, Національної бібліотеки, парку Перемоги, площі Якуба Коласа, Мінськ-арени та інших місць. Плюс, завдяки цій поїздці ви зможете не лише побачити знакові пам'ятки міста, але й спальні райони, оцінити дороги та громадський транспорт. Частиною екскурсії є заїзд у зразково-показовий спальний район – про його красоти та переваги послухаєте вже там. Також ви проїжджатимете район, де живуть заможні містяни, на тому не наголошують, але ви самі зрозумієте. Ще вам покажуть суперсучасний житловий комплекс, а тоді повернуть назад до центру. Обов’язково погуляти парками: чи Янки Купали, чи Горького, чи Лошицьким парком, або іншим, який вам приглянеться. Відвідати ботанічний сад, який є одним із найбільших у Європі. Він займає 100 га, на яких росте близько 9 тисяч різних рослин. З цікавості можете сходити на найбільший білоруський ринок – Комаровський. Можна піти до Національного академічного театру імені Янки Купали, який є найстарішим театром країни. Він у центрі, дуже гарне приміщення, вистави білоруською мовою. Якщо ви подорожуєте з дітьми, ще можна подивитися міський зоопарк. До речі, на його території є Парк динозаврів. Найбільший експонат – дев’ятиметровий диплодок. Частину динозаврів можна гладити та сідати на них. Якщо матимете час, поїдьте на Мінське море – друге за величиною штучне водоймище в Білорусі (31 кв. км). Воно за 10 кілометрів від Мінська і там дуже гарно. Найзручніше добиратися до Мінська літаком – менш як годину зі Львова або Києва. На жаль, лоукостів на цьому маршруті поки нема і, напевне, швидко не буде. Тут панує «Белавія», яка літає кожного дня з обох міст. Дуже популярною ця авіакомпанія стала після закриття авіасполучення України з Росією. Тепер усі літають через Білорусь. Завжди літак повний, але коли виходиш в сам аеропорт чи стоїш біля багажного відділення, то людей з твого рейсу майже нема – більшість транзитом подалася далі. На борту літака пасажирам пропонують заповнити міграційну карту, вона обов’язкова для тих, хто їде до Росії. Митники також запитають, куди ви плануєте далі їхати, чи часом не до Росії. На вході до аеропорту у кутку вас може зустріти непривітна (така, очевидно, її місія на службі) митниця з камерою у руках, які фіксує, хто прилетів. Дуже дивно таке спостерігати у XXI столітті в головному аеропорту країни. Туалет лише на другому поверсі, а на першому нема. Але нема чого придиратися, загалом, нормальний аеропорт. Цікаво, що на інформаційних вказівниках ви побачите 4 мови: білоруську, російську, англійську та китайську. Часом смішно, коли тобі щось треба прочитати, наприклад, де твій багаж, а на табло китайська, то на секунду-дві чи скількись там потрібно завмерти, аби дочекатися якоїсь іншої мови. У Білорусі без проблем можете говорити українською, вас зрозуміють. У нашої мови з білоруською 70% подібних слів. Плюс, додасться інтриги – ви зможете приміряти на себе різні ролі. Часом хтось може подумати, що ви місцевий опозиціонер, якщо не відразу впізнає українську. Бо є такий стереотип, що білоруською говорять лише незгідні з режимом. Але він далекий від істини. І ще одне: якщо ви вважаєте, що білоруси майже не говорять рідною мовою, то слухайте уважніше! Там можна зустріти таку класну білоруськомовну молодь, чи на вулиці, чи в театрі, що вони ще покажуть всім, де раки зимують. За площею Мінськ майже втричі менший за Київ, але місто здається візуально більшим з його просторими проспектами, широкими тротуарами, великими парками. Офіційно в Києві живе 3 мільйони людей, у Мінську – трохи більше як 2 мільйони. Перші враження, що столиця Білорусі – комфортне місто з добрими дорогами, хорошими розв’язками, а що ще важливіше – зручним громадським транспортом. Затори в центрі є, але вони якось швидко розтягуються і нема суцільного стояння. І електричні тролейбуси, і маршрутки, які вдвічі дорожчі, але беруть лише людей на сидячі місця і дуже швидко переміщаються містом.  Мінськ, як і Київ, дуже швидко розростається, обростаючи все новими й новими спальними районами. Усі ті багатоповерхівки виглядають як сірникові коробки, куди складають мешканців, ще й так, щоб більше помістилося. І чим вищі ті будинки, тим менш вони затишні. Але така доля міст-мільйонників. Плюс, кожна людина вибирає те, що їй підходить. Єдине, тут немає такого безладного запихання будинків-свічок куди попало, як у нашій столиці. Коли подивитися на Мінськ і згадати словосполучення генеральний план міста, то воно звучить нормально, а з Києвом не дуже клеїться докупи. Однак власників стареньких будинків у центрі Мінська не дуже питають, якщо на території їхнього двору за генпланом має бути багатоповерхівка. Єдиний вихід: віддати свою землю і взяти собі квартиру. Також у Мінську будують багато панельних будинків, вони йдуть як дешевше соціальне житло. А ще Мінськ охайне місто. Там справді дуже чисто. Деякі люди кажуть, що просто на прибирання витрачають значні кошти, навіть невиправдано багато, у той час, коли у людей є інші важливі потреби: «На жаль, чистота у Мінську має свою ціну», маючи на увазі не лише фінансову. А ще багатьох дивують білоруські дороги, автобани майже європейські.

Греки сбежались на побережье после открытия более 500 пляжей, посещать которые до сих пор строго запрещалось в связи с пандемией. Страна до сих пор пытается пройти тонкую грань между защитой людей от коронавируса и возобновлением туристического сектора, от которого зависит значительная часть экономики страны.