Одеса не може залишати байдужим. Її або люблять без тями, аби нещадно критикують – але навіть при цьому віддають належне її пошарпаному шарму...  Ось так - однією великою, десятками років незмінною, тепло- та темно-пісковиковою, просоленою морем, бризом та туманами, декорацією для історії про саму себе, пливе Одеса крізь час та простір. І ось вересневою порою, відчуваючи перші легкі торкання осені, ми знову гуляємо цим містом, вдивляючись в його деталі та всмоктуючи його атмосферу. Бабине літо-2021 в Одесі – таким воно було.

Столиця центральної з трьох причорноморських областей, Миколаївської, не дуже відома в туристичному сенсі. Мабуть, взнаки дається промислова історія міста. Але в Миколаєва є власне обличчя – і воно цілком історичне: тут, як і в Одесі, на вас очікуватимусь довгі кілометри старої забудови. Аби зрозуміти Миколаїв, Контракти.ua запрошують до корабельної столиці України. На цьому місці, біля злиття Бугу з Інгулом, станом на 1780-ті роки існували козацькі курені та рибацькі поселення, а головне - ще з XIV ст. стояло поселення Вітовка, засноване литовським князем Вітовтом. Зараз це Корабельний район міста. Власне, Миколаїв був заснований 1789 року Починалося місто як поселення при верфі, де, ясна річ, переважали чоловіки. Тому, за наказом Г. Потьомкіна, з сусідніх поселень почали привозити дівчат та проводити примусові вінчання просто на міський площі. Новоутворений Миколаїв після цього отримав в імперії репутацію «міста наречених». Тому 2010 року біля міського Палацу одружень поставили двометрову скульптуру Нареченої.  Миколаїв – це не тільки верф, а і центр командування Чорноморським флотом Російської імперії. 1792 року зведено будинок командуючого флотом (тепер - музей суднобудування та флоту), найстаршу зі значущих будівель міста. В кінці 1840-х було закладено ансамбль будівель Морського відомства, який включає браму і мури верфі, казарми штурманської роти (пізніше - чоловічу гімназію, зараз - будівельний коледж) та корпуси Старофлотських казарм (краєзнавчий музей). З морських пам’яток відзначимо також Офіцерське зібрання (1820-ті, Будинок офіцерів флоту) та яхт-клуб, заснований 1887 р. Приємним місцем для прогулянок є Флотський бульвар, прокладений понад гаванню вздовж берега р. Інгул. На бульварі встановлено низку пам’ятників: Пушкіну, адміралу Макарову, містобудівнику та першому громадянину Миколаєва Михайлу Фалєєву (1730-92), пам’ятний знак на честь заснування Миколаєва, каплицю на місці знесеного Адміралтейського собору. Зі старих споруд, що створюють атмосферу цього променаду, назвемо шаховий павільйон (1890 р.) та ажурну альтанку. Але найбільш відомою пам’яткою, пов’язаною з флотським буттям Миколаєва, є обсерваторія, зведена 1821 року – найстаріша на території України. Обсерваторія є об’єктом т.зв. «Попереднього списку» ЮНЕСКО – тобто, потенційно може увійти до переліку пам’яток всесвітньої значущості. За останні роки технологічний ресурс обсерваторії осучаснено, тут встановлені найновіші телескопи. При обсерваторії діє найбагатший в Україні за кількістю та старовиною експонатів астрономічно-технічний музей.  Миколаїв може вважатися містом історичної забудови, де можна уявити себе в архітектурному оточенні сторічної давнини. Назвемо декілька значущих будівель: театр (1881 р.), відділення Петроградського комерційного банку, колишній готель-пансіон «Вімут», водолікарню Кенігсберга (1901 р.) та схожу на казковий міні-замок трансформаторну підстанцію (1914 р.) Остання є одним з символів міста. З-проміж примітних житлових будинків варто назвати як суто архітектурні шедеври, так і будинки, пов’язані з значущими особистостями: так, на розі вулиць Наваринської і Нікольської стоїть найстарший житловий будинок міста. Це – миколаївська резиденція Осипа Дерібаса, відомого, звичайно, більше через його внесок у становлення Одеси. Навпроти стоїть великий триповерховий прибутковий будинок Замчалова - найбільша в місті будівля в стилі модерн. А в особняку під № 13 народився історик, журналіст, діяч «Просвіти», композитор, автор «народного» посібника з історії України (вийшов 1907 р.) Микола Аркас-молодший (1853-1909). Праця Аркаса вважалася другою за популярністю книжкою після «Кобзаря» для популяризації українства. На честь Аркаса названа гімназія, розташована на Нікольській вулиці, 34 (кол. Маріїнська жіноча). Відзначимо на цій вулиці також особняки Гольдфарба, Добровольського, Юріцина. Інша вулиця з великою кількістю примітних будинків – Спаська. На ній стоять два розкішних особняки – Ерліха та Аврамова. Особливо виділяється перший, прикрашений вежею зі статуєю Меркурія на даху. В ньому знаходиться дитяча художня школа. На вул. Декабристів красується палацового виду особняк Х. Кроля. Справжнім палацом є резиденція відомого свого часу міського діяча О. Грачова (1899 р.) на вул. Вел. Морській. На вул. Пушкінській стоїть єдиний в Миколаєві будинок з атлантами (будинок Литвиненка). Але на статус найоригінальнішого особняка заслуговує унікальний за архітектурою будинок Бартенєва по вул. Шевченка. На перший погляд – це суто дерев’яна споруда, але він побудований з ракушняка. Щодо храмів міста, то кафедральним храмом ПЦУ є собор Касперівської Божої Матері (1916 р.) До ПЦУ належить також і шпитальна церква Олександра Невського (1886 р.) Головними храмами юрисдикції МПЦ є Миколаївський (Грецький) собор (1817 р.) та того ж періоду церква Різдва Богородиці. Є в Миколаєві також костел (1895 р.), кірха (1852 р.), караїмська кенаса (1847 р.) Щодо синагіг та єврейських молитовних будинків, то їх в Миколаєві було дуже багато. В найбільшій з колишніх синагіг, Привозній, знаходиться музично-драматичний театр. Зараз головна миколаївська синагога знаходиться на вулиці, названій на честь лідера руху Хабад Менахема Шнеєрсона. На старому миколаївському цвинтарі стоїть церква Всіх Святих (1808 р.) – єдина в місті, яка ніколи не зачинялась і зберегла усе церковне начиння. На кладовищі привертає увагу відреставрований склеп родини Аркасів. Недалеко ще один склеп – засновника Харківського університету Василя Каразіна, та надгробок героя російсько-турецької війни морського капітана Олександра Казарського (1798-1833), якого отруїли в Миколаєві, коли він прибув сюди з наміром викрити корупцію військово-морського керівництва. Тепер – про музеї міста. Краєзнавчий музей з 2012 р. знаходиться в приміщенні Старофлотських казарм. В музеї – 21 зал, і він справедливо вважається найсучаснішим за дизайном та інфраструктурою на півдні.  Філією краєзнавчого є музей суднобудування та флоту, що знаходиться в колишньому будинку Штабу флоту. Це єдиний в державі музей суднобудування, і після окупації Криму він став найбільшим морським музеєм в Україні. Найцікавішими його експонатами є понад 100 моделей кораблів. Художній музей засновано 1914 року на пам’ять художника-баталіста В. Верещагіна (1842-1904), який загинув під час російсько-японської війни на одному лінкорі з уродженцем Миколаєва адміралом С. Макаровим. Після Другої Світової розграбовану колекцію відновили, дещо вдалося повернути, експозицію доповнили роботами інших майстрів, у т.ч. І. Айвазовського та Р. Судковського. Тут з’явилися картини таких майстрів, як Ф. Боровиковський, Ф. Тропінін, А. Куїнджі, І. Левітан. Є і зал західноєвропейського живопису. Але найбільш відомою атракцією міста є зоопарк - найбільший в Україні за кількістю видів тварин (близько 5,5 тис. тварин 500 видів). В ньому живуть найстарша тварина з тих, що мешкають в зоопарках України – алігатор Вася, який народився аж 1947 р., а рівно найстарші в Україні шимпанзе та бегемот. Історія зоопарку з 1901 р., коли публіці була відкрита акваріумна колекція, зібрана популярним міським політиком Миколою Леонтовичем (1876-після 1939), який пізніше 11 років був міським головою. Зоологічний відділ в Миколаєві відкрився 1925 року. На сучасній території в 23 га зоопарк знаходиться з 1978 р.  І наостанок – ще один цікавий факт: Миколаїв є другими в Україні містом левів: в ньому налічується понад 30 скульптур, малюнків, фрагментів декору та графіті царя тварин. Павло Ковальов

Миколаївську область туристи знають, в першу чергу, через її природні об’єкти, серед яких найбільш популярними є скелі Бузького Гарду, Мигійські пороги, Трикратський ліс, комплекс з Актівського, Арбузинського й інших каньйонів та Кінбурнська коса в Чорному морі. А ось уся інша область – цілковито «біля пляма». Тому Контракти.uа познайомлять вас з іншими цікавинками Миколаївщини. Почнемо з міста Вознесенськ. Тут 1837 року звели два об’єкти, пов’язаних з візитом імператора Миколи І. Символом міста з того часу є Царська ротонда-альтанка, що стоїть в міському парку. Тоді ж для государя збудували і Шляховий палац (фактично – невеликий особняк, зараз в ньому - лісництво). Палацик поставили на тодішній околиці, в лісовому масиві «Мар’їн гай». Якщо пройти від палацу на південь, то на виході з гаю можна побачити меморіальний знак на місці, де нібито певний час було поховано тіло найвідомішого бандита свого часу – Мішки Япончика (Мойші Вінницького; 1891-1919). Це місце – головна неформальна пам’ятка Вознесенська. Влітку 1919-го ешелон з Мішкіним загоном, який тікав з фронту в районі Вапнярки (сучасна Вінниччина), був зупинений за семафором трохи далі залізничної станції Вознесенськ. «Король» одеських бандитів після цього був одразу ж вбитий, однак існує, принаймні, 5 версій того, як це сталося, та декілька версій, якою була доля його решток. Але меморіальний знак, за твердженнями краєзнавців, позначає місце якщо не загибелі, то першого поховання легендарного бандита. У Вознесенську можна також подивитися церкви: Казанської Божої Матері (1891 р.) та Ольги, збудовану наприкінці 1990-х у модифікованій варіації українського модерну. А на розі двох непримітних вулиць в середмісті лежить надгробок генерала Герштенцвейга (1790-1848), який покінчив життя самогубством та тому був похований далеко від цвинтаря. Далі прямуємо на море, до руїн античного міста Ольвія, що біля с. Парутине при усті Південного Бугу. За площею (понад 50 га) Ольвія – найбільше античне місто в материковій Україні. Свого часу населення Ольвії сягало 25 тис. осіб. На даний час розкопано тільки 5 га її території, ще 25 га затоплено лиманом. Окрім решток житлових кварталів та майстерень, можна побачити фундаменти торгових рядів, цивільних споруд, храмів, колодязь, два поховальних кургани (в яких можна побувати), резервуари для води, фундаменти міських стін. Музей Ольвії розташований в колишньому маяку. Тут зберігається 96 тис. знахідок! В с. Парутиному мешкає подружжя художників Володимира та Тетяни Бахтових, які в різний спосіб популяризують античний доробок вже понад чверть століття. Їхня оселя – додаткова ольвійська атракція. На узбережжі лежить і місто Очаків, де колись стояла фортеця, узята 1788 року російськими військами. З царських часів в ньому стоїть пам’ятник полководцю Суворову та ще одному офіцеру – І. Горичу, який загинув в тому штурмі. В радянський період в Очакові створили військово-історичний музей, тепер перепрофільований на краєзнавчий. Він розповідає, крім історії власне Очакова, ще й про поселення на Кінбурні та острові Березань. За радянської доби музей багато років перебував в приміщенні Миколаївського собору – колишньої мечеті, пересвяченій росіянами.  Ще один музей Очакова присвячений художнику-мариністу Р. Судковському (1850-1885). Цей митець за життя вважався одним з провідних мариністів Європи. Музей має два зали: в одному показана творчість Судковського, в другому – інших мариністів, у т.ч. три картини І. Айвазовського, який вважав Судковського гідним суперником.  З примітних будинків в Очакові відзначимо будинок по вул. Миру, 31, де був антикварний магазин ювеліра, антиквара та афериста Гофмана, який продав Лувру свого часу фальшиву тіару скіфського царя, та Офіцерське зібрання, де 1905 року відбувався суд над відомим революціонером лейтенантом П. Шмідтом. Заповідні природні території на Миколаївщині є дуже великими, та створюють головну славу області. На тлі більш відомих дещо «заховався» Приінгульський ландшафтний парк навколо штучного Софіївського водосховища. Ріка Інгул проривається тут, на останній ділянці своєї течії, через гранітні породи. Кожна примітна скеля має власну назву. Фотогенічність цих краєвидів є головною «родзинкою» парку. На території парку розташовані й історичні пам’ятки: садиба Тропіних - будинок 1912 року, де зараз знаходяться адміністрація та еколого-освітній центр, та Михайлівський монастир в с. Пелагіївка (МПЦ). Також варті уваги штучний водоспад та дерев’яний міст через Інгул.  Тепер проїдемось селами, які колись були німецькими переселенськими колоніями. Їхні назви - Катеринівка, Краснопілля, Новоселівка, Піщаний Брід, Степове, Широколанівка, Шляхове. В Краснопіллі (Блюменфельді) стоїть остов Георгіївського костелу 1900 року, закинутого ще з 1970-х. В Новоселівці (Гальбштадті) знаходиться костел Антонія (1893 р.), в Степовому (Карслруе) – костел Петра і Павла, колись один з найбільших на усьому українському Півдні. Широколанівка (Ландау) була в 1920-30-х центром німецького національного району. Тут зберіглася доволі велика кількість старої колоністської забудови – лікарня, ратуша, пошта, житлові будинки, і руїни костелу Рафаїла (1896 р.) Напіврозібраною є й єдина кірха в цьому переліку – у с. Шляхове (Ное Карлсруе). А ось костел Мартина (1863 р.) в с. Піщаний Брід (Шпеєр) перебудований на православну церкву. В області є декілька музеїв, присвячених німецько-колоністській тематиці. Це відповідна експозиція в обласному краєзнавчому та два музеї в селах – у Степовому та більш відомий с. Катеринівка (Катериненталь). Останній називається «Садиба німця-колоніста» і знаходиться в автентичному будинку пастора. В музеї ретельно відтворено побут «степових німців» XIX ст.  Які ще цікаві будівлі можна побачити на Миколаївщині? В с. Мостове стоїть садибний будинок (1881 р.) родини Ерделі, в якому знаходиться школа. Це – справжня перлина Миколаївщини, та взагалі Півдня, де більшість панських маєтків перебуває у останній стадії руйнації. Ерделі розбудували інфраструктуру Мостового, влаштували тут лікарню, поштову станцію тощо. Крім палацу, в селі стоїть Миколаївська церква (1812 р.) Не менш цікавим є і палац німецької родини Окснерів в с. Тімірязєвка. В ній зберіглися рештки розписів та оздоблення. Не менш цікавою є і радянська забудова села: в 1950-х це був центр передового колгоспу, і тут збудували комплекс споруд в пафосному стилі того часу – готель, будинок культури, окремі будинки для агрономічної еліти тощо. Незважаючи на те, що й ці будівлі в наші часи доволі занедбані, вони створюють додаткову архітектурну привабливість Тімірязєвки. Насамкінець, відправимось до заповідного Єланецького степу. Посередині його теренів стоїть ніби іграшкова будівля в кращих традиціях пізнього радянського модернізму – Будинок природи, збудований наприкінці 1970-х. Всередині будівлі, яка виконувала як адміністративні, так в просвітницькі функції, в першу чергу, для дітей (тут були обсерваторія, їдальня, душові тощо), створили мистецький дивосвіт з чудернацьки виплетених скульптур та фресок – звичайно ж, на тему природи. Але є тут і незвичне для часів СРСР зображення Адама і Єви під яблуневим деревом. В Єланецькому степу на окремо огородженій території в 70 га можна побачити бізонів, куланів та муфлонів. Окремий вольєр є і у байбаків. В природній екосистемі тут мешкають лисиці, козулі, зайці, борсуки, іноді можна зустріти вовка або кабана. Павло Ковальов  

Одеса взимку мінлива, як і належить жінці. Вона може бути туманною та вітряною, сніжною чи дощовою, радісно сонячною чи чорнувато-похмурою. Вздовж моря цією порою гуляти або дуже приємно, або геть некомфортно. Тут правлять бал вітри, які женуться за тобою прямими «римськими» вулицями й відчувають себе хазяями на узбережжі, тут чаклують синьо-білясті тумани, вогкі, як напитана морською сіллю вата. Зимова столиця півдня - це вічне «навколо нуля», це відчуття та очікування снігу як дива та нетривкої розваги. Нарешті, сніг прилітає – і швидко зафарбовує горбистий асфальт, притрушує пошарпані стіни старого міста, надає йому певний сенс, виводить зі стану «позакурортного» анабіозу. Спорожнілі вулиці сіро жовтіють усіма відтінками пісковику, деталі зникаючої на очах старовини стають рельєфними, ніби виходять з «сутінок сонця» - адже в теплий сезон вони так непомітні на вічному святі півдня… Тож, Контракти.ua вирішили трохи подивитися на січневе місто.

Декабрьское море в Одессе сейчас притягивает не так уж много людей. На побережье можно встретить и одиноких моржей, и волейболистов, а в воде местных охотников за сокровищами. Но при этом пляжи достаточно пустынны, и снова их главными обитателями стали чайки.

Хотя инстаграм завален снимками с курортов, многие решили не рисковать, пока эпидемия не стихнет. Для тех, кто отдыхает дома, участники группы «Украинская уличная фотография» достали летние снимки разных лет. Адаптивный карантин в Украине продлили до 31 августа. В частности, все еще закрыты учебные заведения и запрещены массовые мероприятия на 200 и больше человек. Спортивные соревнования можно проводить только без зрителей и с разрешения международных организаций.

Звичайно, до кожного дворика великого в усіх сенсах південного міста ти не зазирнеш – а їх тут досі декілька сотень тільки тих, про яких «можна хоча б щось сказати». Але ми допоможемо вам – адже Мама полюбляє увагу, та іноді навіть заохочує зайву – звичайно, до певного ступеню. Отже, продовжуємо гуляти містом та досліджувати його деталі та штрихи – а їх в Одесі дуже багато. Все місто з них складається – з рисок та віньєток брам та балконів, з примхливих тіней гілля на бруківці чи старих пісковикових стінах, з вигнутих хвостів котів – справжніх тіньових господарів міста, з обрису горизонту над морем…  

Шорт-лист лучших снимков 2019 года по версии жюри Mirabaud Yacht Racing Image Award Жюри Mirabaud Yacht Racing Image Award выбрало из 80 претендентов 20 фотографов, которые, по их мнению, достойны попасть в шорт-лист премии. Церемония награждения победителей и призеров состоится в рамках Yacht Racing Forum, который пройдет 25-26 ноября.

Аральское море — соленое озеро, которое находилось на границе Казахстана и Узбекистана и входило в тройку самых больших озер планеты. Неразумно высокое потребление его воды для орошения хлопковых полей привело к тому, что Аральское море стало высыхать. За последние сорок лет площадь озера сократилась в десять раз. Из-за снижения уровня воды погибла рыба. Высыхание моря не только лишило людей работы, но и сказалось на экологии: Арал был огромным терморегулятором, поэтому, когда вода ушла, максимальная температура в окрестностях стала достигать 60°C.Документальный фотограф и журналист Юлия Галушина путешествовала по Приаралью, снимая жизнь людей, которые верят, что Аральское море возродится. — В бассейне Аральского моря проживает 40 миллионов человек, из них 4 миллиона — в зоне экологического бедствия. Все, кто мог, давно уехали отсюда. Остались пенсионеры и те, кто присматривает за пожилыми родителями. Местные работают в госучреждениях, в поселках люди зарабатывают на жизнь разводя овец, лошадей и верблюдов. Молодежь при первой возможности уезжает на заработки в большие города России и Казахстана. Еще в окрестностях Арала живут романтики, которые верят, что море возродится. Меня впечатлила история одной семьи из села Акеспе. Когда море ушло, песок завалил его по самые крыши. Местные жители построили аул в трех километрах от старого селения и перебрались туда. В поселке осталось десять семей. Одну из жительниц Акеспе зовут Турсун. Ее муж несет вахту на Урале, четверо детей каждый день ездят в школу в соседнее село. Несмотря на то что в Акеспе нет ни магазинов, ни канализации, Турсун не хочет бросать свой дом. В поселке Шеге я познакомилась с художником. Он видел Аральское море в детстве, но до сих пор продолжает рисовать его. Еще есть ученый, который собирает у себя дома документы о катастрофе на Арале. Однажды во время аэросъемки он увидел на дне огромные рисунки и вот уже двадцать пять лет пытается разгадать их значение. Все эти люди заботятся об Аральском море, как о больном ребенке, и ждут его выздоровления. Люди на Арале живут воспоминаниями. После их историй я невольно представляла, как здесь было раньше: море, корабли, обжитые дома на берегу. Я снимала в Узбекистане и Казахстане. Начала в Аральске — бывшем порту Аральского моря, — потом побывала в рыбацких поселках Акеспе, Тастубек, Жаксыкылыш, Шеге, и Муйнаке — узбекском городе, в котором тоже когда-то был порт. Сюда приезжает так много журналистов, киношников и блогеров, что местные шутят: если бы каждый из них привозил с собой ведро воды, Аральское море удалось бы спасти. За снимок некоторые местные жители просят деньги — люди слишком устали от внимания фотографов. Туристы — один из основных источников дохода для местных, которые селят их у себя дома и проводят для них экскурсии. Особо предприимчивые открывают заправки и гостиницы. Кроме сумок с национальной вышивкой, других сувениров здесь нет. Но путешественники из Европы, США и Японии едут сюда не за ними, а чтобы увидеть сюрреалистические пейзажи в духе Сальвадора Дали и ржавые суда в песчаных дюнах. До недавнего времени на Арале было два кладбища кораблей — в Муйнаке и Жаланаше. Но пять лет назад местные жители растащили двенадцать кораблей в Жаланаше на металлолом. Туристы, которые сегодня приезжают в Жаланаш ради селфи на фоне ненужных судов, находят только длинные ржавые пятна на земле. Дно высохшего моря покрылось слоем соли; местами почва поросла саксаулом и желтым камышом. Внедорожники, на которых ездят путешественники и местные жители, отполировали землю до блеска. Поблескивающие на солнце солончаки издалека напоминают водную гладь. В Приаралье регулярно случаются бури. Ветер поднимает со дна пыль, соль и химикаты, которые оседают в селах Каракалпакстана и Туркменистана. Песком покрыты дороги, площади, тротуары; чтобы защитить свои дома, местные жители наглухо закрывают окна. Когда ходишь по здешним местам, каждый шаг поднимает облако пыли. Из-за сухого воздуха все время кашляешь, поэтому некоторые люди здесь ходят в защитных масках. Осолонение Арала привело к тому, что подземные воды тоже стали солеными, поэтому пить воду из-под крана нельзя (но люди все равно ее используют). В Казахстане большие природные запасы соли, в Приаралье она считается природным богатством. По иронии судьбы, соль убила все живое в районе Арала. Правительство СССР знало, что Аральское море исчезнет, но продолжало выкачивать из него воду. Арал «выпивали» пять республик: Таджикистан, Кыргызстан, Казахстан, Туркменистан и Узбекистан. Они и должны были его спасать. Первые шаги были сделаны в девяностых: страны Центральной Азии подписали соглашение о спасении водоема и создали Международный Фонд спасения Арала. Вода из Арала шла на снабжение городов, орошение хлопковых полей, а также использовалась на заводах, которые находятся в бассейнах рек Амударьи и Сырдарьи. Чтобы спасти море, пришлось бы остановить промышленность на сорок лет. Чиновники бы на это никогда не пошли, поэтому многие проекты по восстановлению умирающего Арала остались на бумаге. Четырнадцать лет назад власти Казахстана построили Кокаральскую плотину, которая спасла Малый Арал от пересыхания. После того как в водоеме появилась рыба, сюда на двухнедельную вахту начали приезжать молодые люди из Кызылорды и Аральска. Живут они в землянках по несколько человек, пойманную рыбу сдают на предприятия. Если повезет, одна лодка с несколькими рыбаками может заработать за день около $200. Больше всего платят за сазана и судака. Власти Казахстана и Узбекистана пытаются смягчить последствия катастрофы. На дне высохшего моря высаживают кустарник. По расчетам чиновников, через десять лет растения покроют всю площадь и остановят эрозию грунта. На берегу высаживают фруктовые деревья. Но пока эффект едва заметен. Я продолжаю снимать на берегах Арала. Чтобы найти явления, скрытые от туристов, специально отхожу от популярных маршрутов. В моих планах издать фотокнигу под названием «Почти море». Я посвящу ее людям, которые потеряли море и привыкают жить без него.

Весеннее солнце не чета зимнему: встает раньше, согревает быстрее, еще и рассветы дарит такие, что хоть в рамку да на выставку. Корреспондент одессского издания «Думская» Александр Гиманов встретил восход на набережной Ланжерона и с удовольствием делится утренней красотой с любителями поваляться в постели до обеда. Набережная заполнена людьми с самого утра. Многие приходят запечатлеть просыпающееся светило парами. Зимние штормы в этом году не нанесли особого урона набережной дельфинария. Впрочем, сотрудники «Немо» в преддверии курортного сезона все равно копошатся, облагораживая территорию. Море сегодня штормит, и в придачу к ярким краскам на горизонте любителям селфи достается фон из брызг. Чайки то и дело взмывают в еще морозный воздух, гонимые с траверсов сердитыми волнами. В погоне за необычной фотографией молодежь подходит слишком близко, и каждый второй оказывается обрызган с ног до головы.