У вересні українські військові звільнили майже усю територію Харківської області від окупантів. Наша журналістка Аліна Шеремета поїхала у Куп‘янськ, Куп‘янськ-Вузловий та у Ківшарівку, щоб показати, що по собі лишили росіяни та як місцеві жителі живуть після окупації. Частина деокупованої області перебуває бех світла, води та газу, люди готують їжу на багаттях у дворі, проте українських захисників зустрічають з прапорами і квітами, та постійно намагаються нагодувати. Більше дивіться у репортажі.

«Удома, напевне, буду сумувати за цим місцем», — каже нам старший технік артилеристів. Цю фразу ми чуємо крізь звуки пострілів танка. На щастя, нашого. Бригада, до якої ми приїхали, вже понад місяць працює під Бахмутом. Зараз це найважча ділянка фронту. На відміну від інших позицій, де українська армія перейшла від оборони до наступу, тут досі обороняються. А росіяни, основу яких на цій ділянці становлять найманці з груп «Вагнер» і «Ліга», безкінечно намагаються прорвати тут українську оборону — як не в одному, то в іншому місці. З військового погляду в цьому зараз небагато логіки, однак артилеристи пояснюють ці спроби наступів тим, що хоч десь росіянам потрібні перемоги. Перемог ця бригада з усіх сил намагається росії не дати. Усе — дорогою ціною. Тиждень тому два артилерійські екіпажі вийшли з ладу через обстріл, загинули найкращі бійці. І це те, з чим мусять далі жити й воювати їхні побратими, котрі вже також майже всі поранені, але продовжують боротись.

На Донбасі точаться бої на околицях міста Бахмут. Це одна з найгарячіших ділянок фронту, де російські окупаційні війська продовжують активно штурмувати ЗСУ. Так уже кілька місяців вони намагаються захопити селище Яковлівка, що на сході від Бахмута та Соледара. Щоразу спроби атакувати українські війська стають провальними для ЗС РФ. Втім, по собі вони залишають руїни та трупи своїх підлеглих. Як обороняють лінію фронту ЗСУ дивіться у відеоматеріалі Радіо Свобода Україна. Автор: Мар'ян Кушнір

Что бежавшие от мобилизации россияне говорят о войне и ее поддержке в обществе, о личной ответственности, об аннексиях Крыма и других земель, считают ли Россию великой страной и что хотели бы сказать украинцам и жителям стран, в которые приехали.

Артилеристи 43-ї окремої артилерійської бригади на самохідних артустановках великої потужності 2С7 «Піон» ведуть вогонь по російським військам на Донеччині. Через далекобійність і калібр їх використовують для ударів по ворожій артилерії, командним пунктам, складам боєприпасів, колонам ворожої техніки, станціям радіоелектронної боротьби та іншим важливим цілям. З 24 лютого ці гармати постійно виконують бойові завдання у всіх важливих операціях – від оборони на півночі та сході до контрнаступу у всіх напрямках. 2С7 «Піон» – найпотужніша ствольна артилерія у Збройних силах України – її калібр 203 мм. До того, як Захід почав надавати Україні сучасну артилерію, ця гармата також була найбільш далекобійною – максимальна дальність пострілу звичайним снарядом – 37.5 км.

Місто Лиман, що на Донеччині, російські війська окупували 26 травня. Через чотири місяці боїв навколо міста росіяни відступили під натиском українських сил. Це сталося 1 жовтня. За українськими військовими у Лиман повернулися місцеві поліцейські. hromadske бачило їхню роботу під обстрілами за кілька тижнів до окупації міста. Тепер тут, у розбитому населеному пункті без води, світла, газу та звʼязку, вони мають налагоджувати роботу і життя мешканців. На вулицях тим часом досі безліч тіл — як росіян, котрі не встигли утекти, так і місцевих, які загинули від обстрілів і природною смертю. Люди нескінченним потоком ідуть до поліції — розповідати про те, що в них украли, кого поранили, де розбили дім, а де влаштували масові поховання. Таких у Лимані знайшли вже майже дві сотні.

Чи планують виїжджати кудись, чи запаслися водою та свічками? Ми розпитали мешканців спального району столиці про їхню реакцію на масштабну ракетну атаку та побували в місцях прильотів.

Чорний понеділок. Росія завдала масованого ракетного удару по мирних містах України. Ймовірно, ця атака є реакцією на підрив Керченського мосту 8 жовтня. Російська армія продовжує руйнувати житлові будинки та інфраструктуру в Україні, оскільки на полі бою Росія не може дати адекватної відсічі ЗСУ, вважають експерти.

Сільська дорога, перехрестя, гряда дерев, зарослі чагарниками узбіччя. Це те, що побачить у цих місцях звичайна людина. Та пам’ять воїнів, які билися за ці землі і були змушені відійти, малює їм цілий театр бойових дій. "З цього перехрестя нас вибивали танками, а тут був перших загиблий, а цей міст ми підірвали, коли відходили. І, таким чином, ворожі війська не змогли просунутися далі на Барвінкове…". Військові 93-ї бригади Холодний Яр повернулися на місця, де їм довелося приймати найважчі свої бої, для того, щоб відшукати загиблих побратимів, яких тоді не змогли забрати. Згадати про їх подвиги, жертовність і про обставини їх загибелі за Україну.

Від початку бойових дій з Ізюма виїхала більшість лікарів. На все місто, яке опинилося в окупації, лишилися два десятки медиків Ізюмського відділення екстреної медичної допомоги, які наважилися працювати під дулом російського автомата. «Що більше було прильотів, то більше було обстрілів, то більше, звичайно, хотілося піти. Але коли ти між прильотами приходив до хворого чи пораненого й розумів, що тільки від тебе це залежить, усе це кудись дівалося… Десь є вистріли, десь є крики, значить хтось поранений, треба рятувати», — розповідає старший фельдшер Сергій Боцман, який зібрав довкола себе команду швидкої. У березні, коли місто перебувало під сильними обстрілами, а дороги були встелені уламками, швидка не могла проїхати й медики ходили пішки, спускалися до підвалів і запитували, кому потрібна допомога. Поступово радіус допомоги збільшували, бігаючи містом з каталками і збираючи поранених із найвіддаленіших куточків Ізюма. Пізніше вони змогли відремонтувати пошкоджені через обстріли машини і перевозити хворих та поранених до імпровізованої операційної, яку організували в підвалі лікарні. Це історія про ізюмських медиків, які протягом восьми місяців окупації продовжували рятувати цивільних, відмовляючись зняти шеврони з українським гербом.