Вбивство мера Гданська: Польща – у глухому куті

У Польщі протягом кількох минулих років збільшувався розкол в суспільстві. Одним з його проявів став нечуваний рівень мови ненависті і вербального насильства.

Рано чи пізно вербальне насильство мало перетворитися на насильство фізичне.
Власне, вчора стався кричущий, але не перший подібний випадок. Перед тим було досить злочинів на грунті насильства проти "інакшості" і "інших". Але аж так відверто, щоб якись молодик виліз на сцену і вдарив ножем в серце та кричав про політичну мотивацію злочину – такого в Польщі не було дуже давно.
Насправді все це було передбачувано. Ще 4-5 років тому я казав польським друзям, що в Польщі аномально високий, екстраординарний рівень вербального насильства.

Я звернув на це увагу ще раніше, але у 2015 році мені прийшлося пересвідчатися ще й на власному досвіді.
Тоді в коментарях до мого інтерв'ю для PAP (а воно було опубліковано кількома сайтами) я побачив досить велику кількість погроз смерті – "trzeba zabić tego banderowca" (треба того бандерівця вбити).

Адміни не дуже квапилися чистити коментарі від такого роду "побажань" своїх ласкавих читачів.
Я тоді був дуже здивований тією хвилею хейту і рівнем ненависті. За роки роботи редактором я на нашій "Історичній правді" не бачив жодної погрози життю чи здоров'ю на адресу авторів, чи співрозмовників наших кореспондентів.
Та і взагалі – нічого подібного в такому масштабі не було (і до сьогодні нема) серед україномовного інтернету. Ідіотських інвектив, звинувачень, спроб образити – скільки завголно! А от погрози смертю – неймовірна рідкість: може пару раз бачив за всі роки. А тут – десятки погроз тільки після одного інтерв'ю.
Знаю про подібні ситуації від моїх польських друзів. Найбільш відомий випадок – із письменницею Ольгою Токарчук.
Для мене це був гучний сигнал, що в польському суспільстві відбувається щось дуже зле.
Мої польські друзі радили мені на це незважати – "то тільки така форма мови, то несерйозно". Інколи - крутили пальчиком біля скроні: це ти, друже, зовсім ку-ку такі речі серйозно сприймати!

Я тоді категорично не міг з цим погодитися: насильство вербальне неминуче переходить у насильство фізичне, якщо його вчасно не зупинити. Але цю проблему польське суспільство легковажило роками.
В результаті вчора сталося те, що сталося.

Павел Адамовіч є досить популярним міським головою (його обирають з 1998 року, здається), а також – він в опозиції до правлячого в Польщі політичного табору. Протягом останнього часу він був об'єктом хейту як з боку політичних опонентів, так і державних та проурядових медіа.
Але найголовніше – у червні 2017 року польські нацики видали на нього "Акт політичної смерті" з формулюванням причини смерті "лібералізм, мультикультуралізм".

Тобто Адамовіч був одним з тих, стосовно кого частина польського суспільства каналізувала свою ненависть.
На жаль, польське суспільство не вчиться на своїх власних помилках.

В польській історії вже була абсолютно подібна історія – вбивство першого президента Польщі Габріеля Нарутовича.
На п'ятий день його каденції у 1922-му році президента Нарутовича вбив такий саме фанатик, з такими ж мотивами, як написали у 2017-му в "Акті політичної смерті" польські нацики стосовно Адамовіча – несправжній поляк, прихильний до "інакших".
Тобто обидва замахи були мотивовані ненавистю до лібералізму і поваги до інакшості.

Коли вбивцю розстріляли, його труну на цвинтар проводжала десятитисячна юрба. Вони вважали вбивцю польського президента – Героєм.
Польське суспільство і тоді, і зараз є розділене світоглядно. І вчора цей розділ перейшов дуже небезпечну точку.
Польща і тоді, і зараз демонструє нездатність свого суспільства до пошуку win-win розв'язань.
Польське суспільство досі грає в категоріях гри з негативною сумою.
Чому це погано для Польщі?

Дім, що розділений, не вистоїть. Внутрішні розділи, розбрат, суперечності призвели до колапсу польської державності у 1939 році під натиском двох агресорів.
Цей урок досі польським суспільство не дуже вивчений. Героїзм оборонців Вестерплятте та Польської пошти у Гданьку (знову Гданськ!) заступили значно менш приємні для польського суспільства ситуації, коли цілі полки лишали зброю і виходили з гри. Чи всі сьогодні в польському суспільстві добре відрефлексували причини розколу польського суспільства перед Другою світовою? Дуже сумніваюся.
Боюся, тут не місце входити в глибший аналіз причин, чому польський дім не вистояв у 1939 році (зрештою, це зробив Станіслав Свянєвіч у "Тіні Катині").
Польща того уроку не вивчила. І тому польське суспільство ризикує повторити шлях, яким воно пройшло від 1922 до 1939 року.
Польща не вистоїть перед зовнішніми викликами, якщо не навчиться, що можна бути поляком і бути лібералом, прихильником мультикультуралізму і просто бути іншим.

Бути іншим - це нормально. У цьому нема небезпеки. Небезпека є в тому, коли хтось хоче, щоб всі були однакові. Це вбиває.
Польща зайшла у глухий кут.
І дуже невчасно. Польща не має 15-20 років, щоб подолати цей світоглядний розкол у своєму суспільстві. На горизонті давно чорніють хмари нових історичних штормів.
Польське суспільство має діяти дуже швидко. Але також треба усвідомити, що швидше, ніж за 6-10 років такі екстремальні речі гармонізувати не вдасться.
Що треба робити?
Перестати ставитися із звичною легковажністю до мови ненависті. Громадські роботи – чудовий спосіб зробити чистішими не тільки вулиці, але й думки хейтерів.

Замість того, щоб покрикувати сусідам, що в них там щось не так – критично поглянути у власне минуле: там і досі танцюють демони.
Польське суспільство має замислитися і про роль урядової пропаганди в цій історії. Може варто відновити суспільне мовлення в Польщі?
Ну, й інституційну незалежність суду теж незле було б повернути, як було до "Доброї зміни".
Чому для України ця ситуація – це дуже зле? Україна зацікавлена у сильній, а не ослабленій внутрішнім конфліктом Польщі із прогнозованою політикою у відповідності до цінностей, на якій була збудована Об'єднана Європа. Національні егоїзми вбивають.

Слабка Польща із розколотим світоглядно суспільством – це найгірший варіант для України. Так само зле для всіх, коли в Польщі посиляться ті, хто підбурював або навіть просто легковажив хвилю ненависті, що зростала протягом кількох минулих років.

Цікаво, що майже всі українські медіа із належним співчуттям написали про замах на Павла Адамовіча. І навіть не тому, що мер Ґданська відомий своїми проукраїнськими поглядами і заявами (про це як раз мало хто згадав) – просто українців лякають і обурюють подібні прояви ненависті і насильства.
Бажаю пану Павлу Адамовічу швидшого одужання. На жаль, маю злі передчуття.

UPD. Мої передчуття справдилися раніше, ніж хотілося б кожному з нас. Павєл Адамовіч помер у лікарні... Сльози навертаються від несправедливості...

Автор: Олександр Зінченко, історик, блогер