Сумська область: шість міст, які варто відвідати

Конотоп: не тільки відьми та козаки, але й трамваї, потяги та літаки

Конотоп – один з декількох населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі – варто було Григорію Квітці-Основ’яненку написати один з двох найвідоміших творів про українських відьом (інший, ясна річ, належить Гоголю), аби місто з того часу стало однією з «містичних столиць» України. Навіть експозиція в місцевому музеї побудована, багато в чому, на Квітчиній повісті.

Але, звичайно ж, туристична привабливість Конотопа базується на тільки на пригодах відьми Явдохи. Це – великий (під 100 тис. населення), все ще доволі потужний промисловий центр. Ну а в історії він назавжди залишиться місцем дуже незручної для «братських відносин» Конотопської битви літа 1659 року, коли об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська.

"Конотопська битва". А. Орльонов, 2010 р.

Цікаві факти:

Незважаючи на емоційний опис підсумків битви, який йде від російського історика ХІХ сторіччя С. Соловйова, в тому бою навряд загинуло 50 чи навіть 30 тисяч московських вояків та союзних ним козаків. Ба більше: є думка, що з українсько-татарського боку жертв було тисяч 10, в той час як московські втрати оцінюються, згідно останніх даних, в 7 тис. осіб, у т.ч. 2 тис. таких самих козаків. Але головним фактором в битві була загибель 246 найзнатніших представників боярських родів з командуючими на чолі – де-факто, особистої гвардії царя, дійсного «цвіту» московської армії. Тому цар Олексій щиро боявся тріумфального походу україно-татарського війська на Москву, але замість тріумфу переможець – гетьман Іван Виговський – отримав відверту зраду та заколот проти себе, з чого, власне, і почалася сумнозвісна епоха Руїни.

Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, дивуючи приїжджих, жваво бігає трамвай (також один з брендів Конотопа).

Конотопський трамвай було запущено у грудні 1949 року, до ювілею Сталіна (той народився 1879-го). На наш час трамвайна мережа складається з трьох ліній загальною довжиною 27,8 км. Причому частина вулиць, якими проходить трамвай, навіть не має асфальтового покриття – ось такі вони, українські парадокси...

Конотопський трамвай. Фото - І. Романов

Цікаві факти:

Можна зустріти твердження, що довжина мережі конотопського трамваю – найменша в Україні. Це не так: найкоротший трамвайний маршрут (біля 7 км) на наш час існує в Житомирі (там він залишився один з п’яти). В місті Дружківка поблизу Краматорська також є три лінії трамваю - довжиною 23 км.

Важливим залізничним вузлом Конотоп став 1868 року, коли через нього пройшла Курсько-Київська гілка. Пізніше в місті перетнулися лінії на Москву, Вороніж, Київ та Брянськ. Тут збудували величезні залізничні майстерні, які бачить кожний, хто приїздить до міста або проїздить через нього, бо вони стоять поруч вокзальних платформ. На жаль, споруди розбираються вже багато років, та шансів їх врятувати практично нема.

Іншим спорудам залізничного містечка – лікарні, училищу та житловим будинкам – пощастило: вони збереглися і є промовистими прикладами забудови пролетарських кварталів 1890-х років.

Вознесенський собор. Фото - ITurzh

З історичних культових споруд в місті головним є Вознесенський собор (1824-46 рр., вул. Володимира Великого, 20; на фото вище) На його місці колись був некрополь з похованням козаків (причому з обох армій), загиблих в Конотопській битві. В районі під назвою Загребеллля стоїть дерев’яна Миколаївська церква (1891 р., вул. Скоропадського, 64). 2009 року на розі вулиць Успенсько-Троїцької та Братів Лузанів був зведений собор Різдва Богородиці. Його спорудили до ювілею баталії, в рамках створення в місті історико-культурного комплексу. Біля собору одразу утворили Пантеон Слави зі стел, які показують битви за Україну від XVII століття, а тепер вже – й до часів АТО.

На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня: найбільш поширене трактування назви Конотопа говорить про болотяну місцевість, де коні з вершниками, чи то цивільними, чи то військовими, тонули з завидною регулярностю.

Фото - konotop.city

Практично нікому, окрім дослідників життя К. Малевича (1879-1935), невідомо, що його творчий шлях розпочався саме у Конотопі. Саме тут він продав свою першу картину «Місячна ніч». Родина Малевичів жила в місті у 1894-95 рр. На розі просп. Миру та вул. Лазаревського митцеві встановлено пам'ятник. Ще одна цікавинка міста - вежа Шухова (названа на честь конструктора цих ажурних споруд; стоїть на розі пл. Конотопських Дивізій та вул. Шухова). Її звели 1929 року, аби забезпечити місто питною водою.

В місті – три музеї, кожний з яких вартий безумовної уваги. Краєзнавчий знаходиться на вул. Садовій, 2, поруч з центральним парком. Типову для провінції етнографічну експозицію тут «заточили», звичайно ж, під історію Явдохи, Забрьохи та пана Халявського: можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалися у повітря хитра відьма з сотником Забрьохою.

Цікаві факти:

За часів Ющенка в музеї було відкрито нову експозиційну залу «Оборона Конотопа. Конотопська битва 1659 року». Проте вже 2011-го стався безпрецедентний випадок: експозицію з цієї зали майже повністю демонтовано – та не відтворено й досі. Це був, мабуть, єдиний, але дуже промовистий, факт свідомого знищення в перыод правління Януковича експозиції патріотичного спрямування в будь-якому з українських музеїв.

Часи роботи: 8.00-17.00. Телефон: 05447-231-27. Сайт: https://konotop-museum.in.ua. 

В Конотопському краєзнавчому музеї. Фото - Ю. Конотопчик

Філія музею - садиба генерала Драгомирова - знаходиться на вул. Драгомирова, 18. Тут відтворено обстановку останніх десятиліть життя Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу.

Генерал займав багато найвідповідальніших посад: був начальником Академії Генштабу, командуючим військами Київського округу, генерал-губернатором трьох правобережних губерній (Київської, Подільської та Волинської), військовим аналітиком, та, головне, мав репутацію епатажного «старого солдата-правдоруба», через що і був ще за життя героєм численних анекдотів водночас в стилі як казарменого гумору, так і «пророцтв старого мудреця» - зокрема, йому вперто приписують злу характеристику щодо імператора Миколи ІІ, але точно невідомо, чи усі приписувані йому слова бравий вояк виголошував насправді.

Михайло Драгомиров як отаман Сірко на картині Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Цікаві факти:

Серед знайомих та друзів Драгомирова - І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко, М. Костомаров, Д. Яворницький, І. Рєпін.

У картині Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» Драгомирову дісталася чи не центральна роль – з його колоритної фігури писався образ кошового Івана Сірка.

Драгомиров з дружиною та одним з синів похований в усипальні біля Вознесенського собору. 1940 року склеп розграбували, рештки генерала розкидали по підлозі. Привести сплюндрований склеп до ладу настав час тільки в 1960-х, коли до міста прибула болгарська делегація: Драгомирова дуже шанують в цій країні за участь у тамтешній визвольній війні 1877-78 року, що привела до становлення Болгарії як держави.

Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього аеродрому 72-ї навчальної авіаційної бази. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів тощо.

Музей авіації в Конотопі. Фото - Waterslonique

Цікаві факти:

В 1970-х на конотопському авіазаводі (він діє й досі під назвою «Авіакон») розробили повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. «Зоряним часом» цих машин була війна в Афганістані. В 1990-х усі такі гвинтокрили, що базувалися на території Україні, окрім одного, були знищені на вимогу США. Останній з Мі-22 і є зараз центральним експонатом музею. 

2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової. К вересню 2019-го всередині було відтворено побут вояків вермахту, а також влаштовано експозицію, присвячену історії аеродрому з 1912 по 1945 роки. У світі зберігся ще один подібний бункер – в Кенігсберзі-Калінінграді.

Телефон музею авіації: 067-722-87-30.

Кролевець: диво-яблуня та «королівські» рушники

Власне, за яблуками та рушниками в це невеличке місто і їдуть, тому з них і почнемо. Дивовижна яблуня, яка утворює, по суті, цілий гай, не має аналогів в Україні. Природу цього кролевецького феномену так і не встановили, бо в будь-якому іншому місці садженці яблуні таких «викрутасів» не повторюють.

Фото - NativePlanting

Загальна площа яблуні-куща, або ж яблуневої колонії, сягає 1 кв. км. Колонія розвинулася з одного-єдиного стовбура, який на наш час вже відмер. Тому головна особливість дерева – спосіб розмноження: гілки з віком хиляться до землі і вкорінюються, в результаті чого проростають нові дерева. Наразі їх 15. Таким чином, диво-дерево росте вже понад 200 років.

Цікаві факти:

Знаходиться яблуня не в самому Кролевці, а в суміжному селі Андріївка, на території станції юннатів (вул. Андріївська, 51).

Посадили її за наказом власника села князя Петра Мещерського (1780-1848). Могильна плита князя, знайдена під час будівництва школи в 1959 р., була перенесена безпосередьо під яблуню (таким чином, останків під нею нема). Напис на плиті можна було розібрати ще років 20 тому.

Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває. Самі яблука – солодкі та терпкі, середнього розміру. Звичайно, місцеві приписують їм цілющі властивості.

Фото - debaty.sumy.ua

Кролевецький рушник – ще один бренд міста, і в наш час чи не головний промисел, який годує місцевих мешканців. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України - в одному ряду з опішнянською й косівською керамікою або решетилівською вишивкою.

Цікаві факти:

В пізні десятиріччя імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис руб. У 1891 році в місті разом з прилеглими селами нараховувалося 1,5 тис. кустарів-ткачів. Найвідомішою династією були Ринді (Риндини), які також починали з суто ткацтва, а пізніше створили монополію на скупку рушників та розподілу їх на ярмарки та виставки, у т.ч. за кордон.

Музей кролевецького ткацтва розташований в ошатному будинку Огієвських (бульв. Шевченка, 33). Збірка нараховує понад 700 виробів ткацтва, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком.

Цікаві факти:

Будинок Огієвських – ще й двічі шевченківська адреса: Тарас завітав сюди під час останньої подорожі Україною, 25 серпня 1859 р., зі своїми знайомцями – братами Лазаревськими (власниця будинку, Глафіра Огієвська, була сестрою Лазаревських). Ще раз «зупинився» він в цьому будинку після смерті: у ніч з 4 на 5 травня 1861 р. тут стояла його труна під час процесії перепоховання.

Телефон музею ткацтва: 05453-51764.

Фото - "Автентична Україна"

Є в Кролевці й інший садибний будинок - Рудзинських (1820-ті рр.; вул. Калиновського, 71). Він так само непогано зберігся, стоїть серед невеличкого парку. З інших пам'яток відзначимо єдину давню церкву міста – Преображенську (1782 р., дзвіниця – 1872 р.; вул. Шевченка, 8) та синагогу (1860-ті; вул. Грушевського, 23; зараз – школа мистецтв).

Є в місті, звичайно ж, і краєзнавчий музей. Адреса музею: вул. Соборна, 33. Часи роботи: 8.00-17.00 (у п’ятницю та суботу – до 16.00). Телефон: 05453-95047. Музей має доволі інформативну сторінку в Фейсбуці.

Лебедин: художній музей та несподівані скарби архітектури

Практично незнаний в туристичному плані Лебедин – типове за історією слобожанське місто, яке виникло в 1650-х роках. Історично він відомий такою сумною подією, як страта близько тисячі прибічників Мазепи протягом листопада-грудня 1708 року. Був Лебедин і резиденцією одного з наступників Мазепи - Павла Полуботка (1680-1724), тому, звичайно ж, фігурує у легендах про скарби цього гетьмана. В наш час місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та двома музеями, один з яких – Художній – є одним з найбагатших провінційних музеїв сходу України.

Ратуша (зараз - пожежна частина) Лебедина. Фото - А. Бондаренко

Почнемо огляд Лебедина з… ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Мабуть, це найпізніша адмінбудівля ратушного типу, збудована на території українських губерній в складі Російської імперії – її звели 1915 року в стилі раціоналістичного (пізнього) модерну як міську управу. Але вже невдовзі вона стала пожежною частиною, і є нею й до сьогодні. Ця споруда – символ міста. За радянських часів її добудували збоку, порушивши симетрію, але від цього вона стала ще оригінальнішою.

З інших архітектурних пам'яток Лебедина відзначимо торгові ряди (1847 р.), повітове училище (1824-1903 рр., вул. Героїв Майдану, 10; центр дитячої творчості), земська управа (1910 р., Героїв Майдану, 17; медичний коледж). До числа примітних пам'яток Лебедина, безумовно, відноситься й хірургічний корпус земської лікарні (1910 р., вул. Першогвардійська, 18) з граційною вежею.

Напроти лікарні, під № 17, розташована садиба останнього міського голови Лебедина в царський період В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.; один з корпусів медичного коледжу). Будинок у стилі неокласицизму спотворений радянською прибудовою, але зберіг первісні форми та навіть елементи внутрішнього декору. Знов-таки, бачимо на ньому вежі - лебединську «родзинку», хоча й іншого стилю.

Садиба Щокіна-Кротова. Фото - А. Бондаренко

З церковних споруд Лебедина збереглися Вознесенська (1858 р., пл. Волі, 38) та Миколаївська (1890 рр., вул. Миколаївська, 1) церкви. Доволі архаїчно виглядає кубічна Покровська церква на Покровській вулиці, 44. Її зводили в декілька етапів протягом 80 років, та завершили 1903-го.

Цікаві факти:

Покровську церкву збиралися знести на самому кінці епохи радянського атеїзму – у 1986 році, в настільки поганому стані вона була. Місцевим краєзнавцям вдалося її захистити, але вони не змогли наступного року врятувати іншу занедбану церкву – Троїцьку, підірвану 6 вересня 1987 року. Таким чином, саме Троїцька церква в Лебедині завершує сумний мартиролог храмів, які були знищені на території України (а може, і в усьому СРСР) за радянської влади.

З 5 дерев'яних храмів в місті залишилася тільки Воскресенська (1789 р., вул. Кобижча, 121). Вона на наш час є найстарішим дерев'яним храмом Сумщини.

Пам'яткою згаданій страті прибічників Мазепи є курган «Могила Гетьманців» (вул. Прикордонна). 1957 року поховання замучених козаків було зрівняно з землею, та відновлено тільки 1993-го.

В Художньому музеї Лебедина. Фото - сайт музея

Художній музей (пл. Волі, 17) – справжня скарбниця Лебедина. В музеї – сім залів, і наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру з лебединських та навколишніх садиб, понищених вирієм революції. Біля кожної шафи чи крісла можна затримуватися надовго, розуміючи, наскільки заможним були Лебедин з округою. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури Миклашевських, портрети-парсуни ХVIII ст. (Миклашевських та Полуботків), твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, С. Світославський, В. Полєнов, Г. Мясоєдов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната «Мистецькі дивосвіти родини Кричевських», один з представників якої – Федір Кричевський (1879-1947), народився саме в Лебедині (будинок стоїть по вул. Миколаївській, 10).

Цікавий факт:

Саме Художній музей Лебедина дає можливість ознайомитися з творчістю трьох поколінь й шести постатей цієї мистецької родини, починаючи від Василя (1873-1952) та згаданого Федора, й продовжуючи дітьми Василя – Миколою, Василем-молодшим та Катериною.

Адреса: пл. Волі, 17. Телефон: 05445-218-81. Часи роботи: 8.00-17.00, субота – до 16.00, вихідні – неділя та понеділок. Сайт: http://artmuseum.lebedyn.org.

Зала Художнього музея, присвячена родині Кричевських. Фото - сайт музею

Краєзнавчий музей (вул. Шевченка, 37) має не менш багату колекцію. Тут так само багато меблів та предметів старого побуту, але головними є розповіді про видатних людей, пов’язаних з Лебедином – наприклад, уродженця міста, оперного співака Б. Гмирю (1903-1969) або ж С. Рахманінова (1873-1943), який відвідував Лебедин вже як відома «зірка». Окрема зала присвячена видатній особі свого часу - лебединському повітовому та харківському губернському предводителю дворянства графу Василю Капністу (1838-1910).

Телефон: 05445-20-540, 218-81. Часи роботи - ті ж самі, що в Художнього музею.

Охтирка: храми, нафта та гусари

Якщо Лебедин навіть для досвідчених мандрівників просто «не існує» на мапі, з Охтиркою проблема інша: цю назву багато хто чув, але вважає цей райцентр нудним радянсько-промисловим містом, де по вулицях вештаються похмурі перемазані нафтою пролетарі та усілякі маргінальні елементи. Історично «підкованому» загалу на слуху також охтирські гусари (уславлений Денис Давидов і інші браві кіннотники імперської доби – саме з цього полку), але на цьому відомість Охтирки закінчується.

Тому для тих, хто все ж таки вирішить відвідати це місто, відкриється несподівана низка архітектурних пам’яток, яка свідчить про те, що Охтирка була заможною ще в царську добу. А за кількістю збережених храмів вона ще і є на наш час першим містом на Сумщині.

Церква Різдва Христового, що входить до ансамблю Покровського собору Охтирки. Фото - Posterrr

Цікаві факти:

Нафту тут дійсно качають з 1930-х років. Більше того – на Охтирському родовищі видобувається 50% (!) усієї української нафти. Але Охтирка відома в історії економіки не тільки нафтою. З 1718 року це був центр торгівлі… тютюном – саме тут відкрили перший в тоді ще Московському царстві тютюновий ярмарок. Наступне століття пройшло для Охтирці саме в тютюновому диму – на ньому і були сколочені перші капітали місцевих купців. А пізніше Охтирський ярмарок, вже з розширеним асортиментом товарів, став одним з найбільших на Лівобережжі.

Безумовно, головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору (його фото авторства Д. Вітченка винесено як заглавне до статті), який складається з. власне, соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р. - на фото вище) Собор є однією з яскравих споруд єлизаветинського бароко – імператриця дала на його будівництво 2 тис. рублів сріблом. Проектантами храму вважаються учні великого Ф. Растреллі.

Георгіївська церква. Фото - Posterrr

Окрім соборного комплексу, церковна архітектура Охтирки представлена Мироносицькою (1822 р., вул. Широка, 88), Михайлівською (1884 р., вул. Сумська, 214), Преображенською (1907 р., вул. Незалежності, 25), Георгіївською (1908 р.; вул. Київська, 49 - на фото вище) церквами.

Цивільна архітектура Охтирки демонструє різноманітність як в стилях, так і в повному «фарші» з установ та споруд, притаманних великому повітовому центру. Тут є Народний будинок (1914 р., вул. Незалежності, 9, нині – будинок культури), жіноча (1914 р.; вул. Перемоги, 2) та чоловіча гімназії (1885 р.; вул. Сумська, 4), повітове училище (пл. Перемоги, 1), й готелі, й особняки (до прикладу, торговельні будинки Курила по Харківському пров., 6, будинок № 14 по вул. Незалежності, особняк на пл. Незалежності, 4 тощо). Є навіть будівля електростанції (на фото нижче) у незвичному для провінції неоготичному стилі (1909 р., вул. Незалежності, 3).

Колишня охтирська електростанція. Фото - К. Мамедова

Цікаві факти:

У охтирській чоловічій гімназії навчалося гроно майбутніх яскравих діячів української культури - археолог Михайло Рудинський (1887-1958), письменники та поети Б. Антоненко-Давидович (1899-1984), І. Багряний (1906-63), М. Зеров (1890-1937), М. Хвильовий (1893-1933). Іван Багряний – взагалі уродженець Охтирки, мешкав він тут і в 1940-х - перед тим, як податися на еміграцію.

Краєзнавчий музей знаходиться на вул. Незалежності, 10. Телефони: 05446-24-633. Часи роботи: 9.00-17.00, субота – до 15.00

Путивль: найбільш «руський» з-проміж сусідів

Серед міст Слобожанщини Путивль – особливий своєю історією та етнографічним аспектом. Він веде свою історію з часів Київської Русі. Колись існувало навіть окреме мале князівство - з сузір'я тих, що виникли на колишніх землях величезного Чернігівського удела. Путивль – одне з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» (першим та головним є Новгород-Сіверський): саме тут очікувала на звістку про результат походу князя його дружина - Єфросинія Ярославна. Стоячи на стіні детинця, який здіймався над рікою Сейм, вона молилася щиро прадавньою, язичницькою молитвою про повернення чоловіка живим. Тому це назавжди – «місто Ярославни».

Пам'ятник Ярославні на кручах Путивля. Практично антична композиція. Фото - з сайту "Мандруй Україною"

Цікаві факти:

Путивль, мабуть, єдине в Україні місто, яке має повне історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут сформувався, серед мішаного населення прикордонних слобожанських полків, анклав південноросійської народності, тут у побуті говорять й досі місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го. Більше того – до середини 1930-х тут був навіть автономний російський національний район у складі УРСР.

В архітектурному плані Путивль доволі сильно постраждав, починаючи від 1930-х, коли зносили храми, та закінчуючи пізніми 1980-ми, коли центр міста прорідили, знісши стару забудову вздовж центральної вулиці та майдану. Найголовнішим архітектурним ансамблем залишився Молченський Різдва Богородиці монастир, який стоїть на місці старої фортеці.

Цікавий факт:

Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією таємничої людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала «однорічним» московським государем, затаврованим контрпропагандою як Лжедмитрій І.

Молченський монастир в Путивлі. Фото - А. Ільїн

В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Храм поєднує риси московської та української архітектури. В ансамбль монастиря також входять дзвіниця, церква Іоанна Хрестителя (1869 р.), корпус настоятеля, трапезна (1730-ті рр.), Татарська вежа (XVI ст.), мур та інші споруди.

Ще один собор, який знаходиться безпосередньо в місті - Преображенський (завершений в 1693 р., будувався близько 80 років!) – колишній головний храм Святодухівського монастиря – взагалі унікальний для України. Він єдиний на наших теренах, збудований в стилі суто московського зодчества. Надбрамна ж церква є зразком стилю, вже змішаного з українським бароко.

Цікавий факт:

В 1689 р. чомусь саме в цій монастир Петро І відправив свою суперницю - царівну Софію (1657-1704), коли та програла в боротьбі за престол. Невдовзі він перевів її до Москви – боявся, що царівна втече «до козаків», бо ці землі з часів Лжедмитрія вважалися неблагонадійними.

Преображенський собор. Його московські форми незвичні для України. Фото - monuments.top

А ось в третій старовинній церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва.

Пам’яток цивільної архітектури в місті багато, але стан їх, здебільшого, сумний. Відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., вул. Маклакова, 80, зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., вул. Князя Володиимра, 50, міськарада), особняк на вул. Кролевецькій, 62, а також руїни міської лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Близько вежі, яка, незважаючи на руйнований стан, є одним з символів міста - пам’ятник Ярославні (його фото наведено вище). А 2016-го в центрі міста встановили і пам’ятник «возз’єднаному» подружжю Ярославни та Ігоря Святославича.

Краєзнавчий музей (розташований в особняку 1914 р.) є доволі насиченим артефактами. Серед раритетів особлива увага приділяється пов’язаним з Лжедмитрієм (він, як не крути, є популярною фігурою в історії міста - не менш, ніж напівміфічна Ярославна) – отже, можемо побачити його тронне крісло чи скульптуру «Христос у темниці», привезену ним з Польщі.

Адреса: вул. Кролевецька, 70. Телефон: 05442-53-410, 54-209. Сайт: http://putivl-zapovidnyk.pp.ua.

Музей військової техніки у Спадщанському лісі під Путивлем. Фото - Waterslonique

Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). Показово, що Ковпак, будучи етнічним українцем, швидко зібрав свій загін саме в «найбільш руському районі» України. Музей в лісі створили ще за життя Ковпака, у рамках міфологізації його як культової фігури радянського руху спротиву. З точки зору відтворення побуту партизанів він дійсно правдивий – адже сам партизанський ватажок та його люди були консультантами під час створення експозиції.

Й так і залишався б цей «інтерактивний» музей в річищі суто радянської та прорадянської пропаганди, якщо б на його території не створили ще два: спочатку, 2008-го - музей військової техніки та зброї (на фото вище; тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до танків, БМП та гвинтокрилів), а 2019-го - "Парк радянського періоду", аналог якому в Україні є лише в Одеській області (Фрумушика-Нова). Сюди звезли та продовжують звозити усіляких Леніних, Калініних, Кірових та Дзержинських з Сумщини, Харківщини та ще з більш віддалених місць. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.

Телефон для усіх трьох музеїв спільний: 05442-53-416. Сайт – той самий, що й у краєзнавчого.

Ромни: ярмарок, бульвари та геній великого скульптора

Ромни, як і Путивль, місто давньоруське. Відоме воно з 1096 року як Ромен. В ХІХ ст., особливо до 1852 року, було більш ніж знаменитим – тут вирував гігантський Іллінський ярмарок, згодом переведений до Полтави.

Цікаві факти:

На Іллінський ярмарок з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів! За своїм значенням у Російській Імперії він був третім за товарообігом - після Нижньогородського та Ірбітського (це на Уралі).

Власне, ярмарків у Ромнах біло чотири на рік, Іллінський з них просто найбільш відомий.

А в 1870-х через місто проклали залізницю, яка йшла аж на Лібаву (Лієпая в сучасній Литві). Це надало Ромнам ще один потужний поштовх для розвитку.

Цікавий факт:

Ромни відрізняються незвичним плануванням – прямокутником з широких дворядних бульварів, в центрі яких знаходяться міський парк та стадіон. Ці бульвари утворюють неповторну атмосферу міста, яке справедливо можна вважати одним з найбільш зелених серед слобожанських райцентрів.

Святодухівський собор в Ромнах. Фото - Р. Маленков

Звичайно, за таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим назвемо Святодухівський собор (1746 р., Базарна пл., 15; на фото вище), збудований меценатськими зусиллями родин Розумовських та Марковичів. Типологічно він є одним з чотирьох таких, збережених на наш час в Україні (схожим на нього є, у т.ч., собор Флорівського монастиря в Києві, але в останньому спотворено бані на московський кшталт).

До соборного комплексу входять також Василівська тепла церква (1780 р.) та будинок священника. Василівський храм одночасно нагадує дзвіницю та трапезну. Спонсорами його будівництва виступив рід Полетик. В 1860-х цю церкву кардинально перебудували у російському стилі. Зберігся іконостас, частина ікон нижнього ярусу якого відноситься до 1811 року.

Інші храми міста, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр., Соборна вул., 25; на фото нижче) та Всіхсвятська церква (цвинтарна, 1873 р., вул. Дудіна, 4). Перша є єдиною в Україні за плануванням, бо має, фактично, три круглих об’єми, які створюють враження трьох каплиць, згрупованих в одну будівлю. Церковне начиння Всіхсвятського храму, своєю чергою, є дуже значущим з історичної та мистецької точок зору, адже тут зберігаються фрагменти мощів понад 15 святих, старовинні ікони тощо.

Вознесенська церква. Фото - О. Лобода

Є у Ромнах і костел – на честь Непорочного Зачаття (1910 р.) Католики почали активно прибувати до Ромен з будівництвом залізниці. Тоді, до речі, був збудований і величезний паровий млин (вул. Горького, 106, територія підприємства «Укрхліб»). Костел мав вежу-дзвіницю, на місці якої зараз «приліплена» дерев’яна прибудова галерейного типу. Він явно потребує реставрації.

Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні - наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, бульв. Московський, 29, нині - психлікарня), могутнє триповерхове духовне училище (1886 р., вул. Монастирська, 4), земська лікарня (1907 р., Московський бульв., 24, проект київського інженера К. Сроковського; на фото нижче), вокзал (1874 р.) тощо.

Земська лікарня. Фото - П. Ковальов

З пам'ятників Ромен два найвизначніших створив великий Іван Кавалерідзе (1887-1978). Обидва монументи – унікальні. Пам’ятник Шевченку (на фото нижче) відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні.

Цікаві факти:

Кавалерідзе створив роменського Шевченка в бетоні, тому к 1970-м той почав руйнуватися, та був переведений у бронзу. Оригінал же перевезли на Андріївський узвіз в Києві та встановили біля майстерні скульптора. До відкриття оновленого монументу метр не дожив (пам’ятник відкрили у 1982 р.)

Першим, як іноді пишуть, в світі, та навіть на території України, пам’ятником Шевченку він не був, бо перший в світі пам’ятник Кобзареві було відкрито у 1881 р. у Форт-Шевченко (Казахстан), а на території України погруддя Шевченку було встановлено того ж року у Харкові, в садибі Алчевських.

Фото - Е. Стрілець

Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник, в якому вже відчутний «кубічний» період в творчості генія, був встановлений 1921 року, та є єдиним монументом з початку 1920-х, який зберігся в Україні.

Обов’язково завітайте й до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, легендарне Євангеліє останнього запорізького гетьмана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору (поцікавтесь, чим відомий цей портрет), стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.!) Музей насичений й іншими антикварними речами, старовинними меблями, майстерно виготовленими макетами роменських храмів, світлинами видатних людей, пов’язаних з містом, як-от «батько» теоретичної механіки та сопромату Степан Тимошенко (1878-1972) і його брат, архітектор та політичний діяч Сергій Тимошенко (1881-1950), фізик Абрам Іоффе (1880-1960), театральний режисер Олександр Таїров (1885-1950) та інші.

Адреса: вул. Миколаївська, 10. Телефони: 05448-542-45 (47). Сайт: http://www.posullya.com.ua.

Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – північним сходом України. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.

Павло Ковальов