Нісар Ахмад – засновник і голова БФ «Support Kherson»

Нісар Ахмад – засновник і голова БФ «Support Kherson»

«Ми не маємо права сподіватися на диво, а самотужки маємо робити все, що може допомогти Херсонщині та наблизити перемогу», – інтервʼю з Нісаром Ахмадом, волонтером, громадським діячем, засновником і головою БФ «Support Kherson»

Херсонщина вже давно стала символом незламності. Тут люди жили і живуть під окупацією, боролися за українську ідентичність і продовжують відбудовувати своє майбутнє навіть у найважчі часи. Одним із тих, хто став голосом і підтримкою для херсонців, є Нісар Ахмад – волонтер, громадський діяч і голова благодійного фонду «Support Kherson».

Ми поговорили з ним про життя під окупацією, про його рішення залишитися в Херсоні, про синьо-жовті стрічки, які стали символом спротиву, і про те, чим живе фонд сьогодні.

– Нісаре, розкажіть трохи про себе: де ви народилися і як опинилися в Україні?

Я народився в місті Кабул, що в Афганістані. Там, як і тут, люди добре знають, що таке війна і боротьба за свободу. Але вже давно моїм домом стала Україна. Коли я вперше приїхав на Херсонщину – я закохався. Спочатку я жив у Каховці, потім переїхав до Херсону. Це місто мене відразу зачарувало. Воно відкрите, тепле, дуже різноманітне, люди – гостинні, і в ньому я відчув справжню свободу. Тут я створив свою сімʼю і завжди казав: «Херсон – це моє серце».

– Ви залишилися у Херсоні під час окупації. Чому прийняли таке складне рішення?

Це було не рішення – це було питання честі. Якщо ми всі підемо, то хто залишиться підтримати тих, хто не має можливості виїхати? Я бачив, як мої сусіди, друзі, прості херсонці залишалися в місті без можливості виїхати. Я не міг їх покинути. Я розумів ризики: арешти, тортури, зникнення людей були щоденною реальністю. Але я знав, що мушу бути поруч, підтримувати, чим зможу. Іноді це була розмова, іноді – допомога з ліками чи їжею. Херсон у той час потребував кожного, і я знав, що повинен бути поряд. Дружина з дітьми також були поруч зі мною, проте коли я дізнався, що мене оголосили у розшук окупанти – зробив так, щоб вони виїхали на наступний же день. Я не міг наражати їх на небезпеку. Пообіцяв, що незабаром побачимося, насправді ж – був не впевнений, що ми вже ніколи не побачимося.

– Ви прославилися тим, що розвішували по місту синьо-жовті стрічки, прямо в окупації. Це було дуже небезпечно. Чому ви це робили, як прийшли до цього?

Це був мій спосіб показати: Херсонщина – це Україна. Стрічки були символом надії, символом незламності херсонців. Люди бачили їх і розуміли, що вони не самі, що є ті, хто чинить опір. Але варто підкреслити: так, це була була моя ініціатива, але по факту – злагоджена робота великої команди хоробрих людей, які діяли не лише у Херсоні, а й по всій Херсонщині. Звісно, це було небезпечно, ми всі розуміли ризики. Але, сказати чесно, страху було менше, ніж бажання підтримати людей і показати окупантам, що їм не місце на нашій землі.

– Як реагували містяни?

Люди йшли на роботу, в магазин, і бачили маленьку стрічку. Вона додавала віри й надії. Ви знаєте, вони усміхалися, навіть мовчки – поглядом. Але ці погляди були дуже промовисті. Це додавало мені сил. Я ніколи не забуду одну літню жінку, яка підійшла й сказала: «Сину, ці стрічки – як сонце для нас». Я розумів, що все роблю правильно.

– Згодом, все ще під час окупації, Ви усе ж вирішили виїхати. Як це сталося?

Виїхати тоді з окупованого Херсона було надзвичайно складно. Це не просто зібрати речі та сісти в автобус. Це довгі блокпости, перевірки, небезпека на кожному кроці. Людей виводили з машин, обшукували телефони, роздягали, шукали «щось підозріле». Для мене це було вимушене рішення, без перебільшення питання життя та смерті. Я добре розумів, що можу не виїхати. Але був момент, коли потрібно було зробити цей крок. Дякую нашим правоохоронним органам, які допомогли мені це зробити. Я побачив свою сімʼю. Виконав обіцянку, що “побачимося”. Виїхавши, чітко розумів одне: треба допомагати херсонцям – що я можу для цього зробити? Я залишив у Херсоні частину свого серця, але виїзд дав мені змогу розгорнути ширшу діяльність.

– Чому вирішили створити фонд «Support Kherson»?

Коли почали деокуповувти правобережжя Херсонщини, здавалося, що все налагоджується. Але швидко стало зрозуміло: проблеми тільки починаються. Розбиті будинки, зруйнована інфраструктура, тисячі людей без роботи, без житла, без опори. Ми з однодумцями вирішили: треба робити щось системне. І так народився фонд «Support Kherson».

– Зараз у вас є кілька напрямів роботи. Розкажіть про них?

Ми працюємо відразу у кількох напрямках, адже війна забрала у людей відчуття стабільності та базової безпеки. Насамперед це гуманітарна допомога – продукти, одяг, засоби гігієни, усе, без чого неможливо уявити повсякденне життя. Особливу увагу ми приділяємо дітям – це постійні розважальні заходи за участю зірок, подарунки, майстер-класи, підготовчі заняття, психологічні тренінги. Адже діти – це наше майбутнє, ті, хто точно не мав би страждати у свої роки. Робимо все, аби підтримати їх і бачити посмішки на обличчях. Ще одним важливим напрямом є  юридичні консультації: ми допомагаємо людям оформлювати документи, подавати заяви на компенсації за зруйноване чи пошкоджене житло, а також працювати з Міжнародним реєстром збитків. Окреме місце займає психологічна підтримка, адже війна залишає по собі не лише фізичні втрати, а й глибокі емоційні рани. Людям важливо мати можливість поговорити, поділитися болем і отримати професійну допомогу. І ще один напрям, без якого ми не можемо уявити свою роботу, – це підтримка переселенців. В Одесі, Миколаєві та Києві діють хаби, де люди знаходять не лише практичну допомогу, а й відчуття свого “куточка”, яке особливо потрібне тим, хто був змушений покинути свої домівки.

– Який з цих напрямків для вас особисто найближчий?

Я думаю, найважливіше – це комплексність. Адже неможливо дати лише їжу чи одяг і сказати, що людина захищена. Вона потребує і правової консультації, і підтримки для дітей, і психологічної допомоги. Але якщо говорити особисто для мене – то це, мабуть, гуманітарні місії в деокупованих громадах. Там найбільше бачиш людський біль і водночас вдячність.

– Чи була якась історія, яка вас особливо вразила?

Так. Якось ми привезли у маленьке село під Херсоном гігієнічні набори й корм для тварин. Тамтешня бабуся заплакала і сказала: «Я думала, що про нас забули». Для когось це просто набір речей, а для неї – доказ, що про неї пам’ятають. Саме такі моменти дають найбільший сенс у нашій роботі.

– Що для Вас особисто найважче у цій роботі?

Найважче – бачити людський біль. Коли приходить мати і каже: «У мене немає чим нагодувати дитину». Коли людина стоїть у черзі й соромиться взяти допомогу. Це ламає зсередини. Але в той же час це і найбільша мотивація – щоб таких моментів ставало дедалі менше.

– Ви активно співпрацюєте з міжнародними партнерами. Чому це важливо?

Це критично важливо. По-перше, ресурси. Самотужки ми не витягнемо такий масштаб. По-друге, це довіра: якщо міжнародні партнери бачать, що Херсонщина працює, що тут є люди, які готові брати відповідальність – вони йдуть назустріч. І по-третє, це сигнал світові: Херсонщину не зламати, що вона живе і бореться. Партнерство дозволяє нам розширювати масштаби допомоги. Ми вдячні всім, хто поруч із нами.

–  Ви активно ведете блог на LIGA.net. Чому для вас важливо ділитися своїми думками саме у такому форматі?

Я вважаю важливим не лише робити справи, а й ділитися досвідом, бо це допомагає іншим людям зрозуміти, що вони не самі у своїх проблемах. Блог для мене – це майданчик, де я можу говорити про виклики, які стоять перед Херсонщиною та всією Україною, і пропонувати рішення, які ми напрацьовуємо у фонді. Мені важливо, щоб голос волонтерів був почутий не тільки на місцевому, а й на національному рівні.

– Що дає вам сили у найважчі моменти?

Люди. Їхні очі, їхні історії. А ще, моя родина – вони вірять у мене, навіть коли я сам сумніваюся. Вони розуміють, чому я віддаю стільки часу цій роботі, і підтримують мене.

– Якою Ви бачите Херсонщину після перемоги?

Херсонщина після перемоги для мене – це земля, яка відродилася з руїн і стала ще сильнішою. Я бачу її вільною, безпечною, сповненою життя. Там знову працюють школи й лікарні, повертаються родини, на полях достигає урожай, а Дніпро дарує спокій, а не небезпеку.

Але найголовніше – це люди. Ті, хто пройшов крізь біль і втрати, хто тримався попри обстріли та окупацію. Саме вони стануть серцем відбудови – сильні, відповідальні, об’єднані.

Для мене Херсонщина після перемоги – це символ незламності й любові до рідної землі. І я вірю, що ми разом зможемо зробити її місцем, де кожен почуватиметься вдома і матиме майбутнє. Так, нам буде важко, але я впевнений: ми зможемо відбудувати все.

– І наостанок: що для вас означає слово «перемога»?

Для мене «перемога& raquo; – це не лише повернення наших територій. Це повернення гідності й спокою людям, які так довго жили в страху. Це коли діти йдуть до школи без сирен, коли фермери сіють і збирають урожай під мирним небом, а родини знову збираються разом у власних домівках. Перемога – це життя, яке триває. Це можливість відбудувати країну сильнішою, ніж вона була. Коли наш український прапор над кожним містом, селом чи селищем більше ніхто ніколи не зможе зняти. І це вдячність нашим захисникам і захисницям, завдяки яким ми обов’язково дочекаємося цього дня.