Павло Казарін: Друга половина минулого століття була епохою конкуренції ринку та авторитарних планових систем. Якщо 1991 рік і зумів поставити якусь крапку, то лише в питанні ефективності адміністративної економіки. Відтоді все змінилося. Відтепер диктатури воліють бути ринковими.

Євген Дикий: От вам, мої котики та зайчики, коротенька казочка на добраніч. Була собі одна казкова країна, мирна – премирна, тиха – претиха. Люди в цій країні дуже любили справедливість, вимагали її завжди та в усьому, зокрема навіть свою мобілізацію називали ніяк інакше, як справедливою – а якою ж вона ще могла б бути у справедливій країні?

Борис Бабін: Агресор на найвищому рівні заявив про те, що начебто на борту «Іл-76», що впав 24 січня у Білгородській області, «перебували українські військовополонені», які «начебто всі загинули».

Дмитро Золотухін: В першу чергу слід зазначити, що я був серед тих, хто заперечував потенційне повномасштабне вторгнення на територію України навіть у бесідах з послами західних держав, які переконували мене, що американці показували їм докази на закритих брифінгах. Я тісно спілкувався з людьми з органів української безпеки і оборони. Усі сходилися на тому, що треба активного готуватися, але ситуація в період попередніх навчань Росії та Білорусі була набагато більш небезпечною, аніж взимку 2021-2022 років. Я помилявся і був сліпим.

Президент закликав західних союзників не піддаватися втомі від війни.

Андрій Харук: Вчорашній вечір не для одного українця перетворився у (майже) безсонну ніч. Винуваті були, як завжди в таких випадках, наші пальнуті на усю голову сусіди, хоч конкретна причина цього разу була приємною. Моніторячи інформаційний простір, ми намагались знайти відповідь на питання: «Шо, таки впав? Один? Чи обидва?»

Геноцидна війна Росії проти України може стати тією іскрою, яка уможливить крах. Режим, армія та економіка ослабли, і немає жодних підстав очікувати, що ситуація в Москві найближчим часом покращиться.

Євген Дикий: Чесно кажучи, не думав що доведеться писати цей текст. Все, що буде написано нижче, мені видається настільки очевидним, що аж трохи ніяково класти це на папір. Однак запитання від журналістів та участь у публічному обговоренні показали: багато речей, які для українського патріота «зі стажем» та «кантуженого АТОшника» виглядають як двічі два чотири, для значної частини нашого тилового соціуму досі є не те що біномом Ньютона, а цілою релятивістською фізикою. Це дуже сумно, але це факт. І з цим фактом в бекграунді ми таки маємо «злетіти», тобто мобілізуватись. Ну або ж не злетіти – і цього разу вже назавжди.

Костянтин Машовець: Огляд. За численними проханнями, про "наступ на Харків 15-го січня..."Його ми побудуємо за звичною схемою: оцінка стану військ противника на даному напрямку; оцінка сприятливих та несприятливих факторів, щодо гіпотетичного наступу противника; висновки. Оцінку власних військ та можливий характер їх дій, ми звичайно, із зрозумілих причин... не будемо чіпати.

Іван Киричевський: Очевидно, що це буде довготривала кампанія ударів, з метою максимально уразити всю необхідну інфраструктуру для нашої оборони, в першу чергу «оборонку». По енергетиці, як бачимо, уже теж поступово «прилітає», бо важка промисловість є традиційно енергоємним сектором. Нема сенсу рахувати, на яку ще кількість такого масштабу ударів у росіян ще є ракет. Хоча б тому, що попередню кампанію ударів по енергетиці рашисти усі 6 місяців пройшли, маючи лаг по запасу ракет «ще на 2-3 обстріли, і все».