Красноїльська Маланка — Trăiască Crasna!

Наймасовіша, найемоційніша Маланка України відбувається щороку в ніч з 13 на 14 січня в селищі Красноїльськ неподалік від румунського кордону. Карпати горою стоять на захисті місцевих традицій, мова навколо румунська, а святкують Маланку так, що вона давно мала б бути у Списку нематеріальної культурної спадщини людства, як карнавали в Базелі чи португальському Поденсе.
Красноїльська Маланка — справа традиційно чоловіча і аж пашіє тестостероном. Головні її персонажі — короновані «королі і королеви» («regii si reginele») в румунських народних костюмах, «дід» і «баба» («mosii si babele»), які ховають обличчя за масками та ходять із ціпками і прядками, «ведмідь» («urs»), «циган», «лікар» i «жид». Деякі кути мають у святковому строю «вершників». Із Красноїльської Маланки кілька десятиліть тому безслідно зник образ чорта: кажуть, священник заборонив відтворювати нечисть — і хлопці послухалися.
Унікальність місцевого звичаю — у масовості, енергії та симбіозі традицій: у Маланці переплелися корінням румунські й австрійські та швабські звичаї (колись тут проживала чимала німецька громада колоністів). Дивовижно, як в одному населеному пункті, нехай і зібраному колись клаптиковою ковдрою з кількох окремих сіл, продовжують існувати пліч-о-пліч зовсім різні костюми.
Найзахідніший кут Сус — хранитель старих традицій. Сусівська Маланка має стримані образи — неначе і не існує у світі пластикових квітів і люмінісцентних стрічок. Вона майже монохромна: цигани тут у чорному. Ця монохромність зустрічається на інших кутах лише в уніформі «комендантів». На «ведмедях» такі ж шапки-кучми і солом’яні крила у формі серця, а на грудях — вишита хусточка. Булави в руках у циганів не страждають на гігантоманію, вони мають червону китичку. Схожі на крила широкі плечі у солом’яних ведмедів з’являються на куті Дял, а найдовшими виростають у Тражанах. Розмах крил-«лап» збільшується з кожним роком. Десятиліття тому він був у середньому три метри, а зараз зустрічаються ведмеді-метелики з крилами до шести метрів. Важить такий костюм майже центнер, вдягати його непросто, тому після кожного двору для «ведмедів» улаштовують перепочинок. Вони лягають на землю, їм підносять їжу, щось попити. Якщо «ведмідь» палить, цигарку теж піднесуть. Щоб підняти маланкаря на ноги, потрібні зусилля двох дорослих чоловіків. Коліна «ведмедя» в солом’яних «штанях» не згинаються — піднімають відразу на прямі ноги.
Тражанські ж «цигани» вбрані в червоні штани, на головах — хустки-бандани. З булавами та ж історія, що й із крилами: їхній розмір у «циганів» з Путни і Тражан гіпертрофується. Це вже не булава, це маленьке сонце для прив’язаних кайданами «ведмедів»-сателітів. Зі зростанням розміру збільшується і вага циганського символу — знову маскулінні ігри в альфа-самців: утримаєш найбільшу булаву — молодець, можеш пишатися.
Кут Путна має солом’яних «ведмедів», які схожі на копиці сіна. А от путнівські «цигани» — найяскравіші персонажі місцевого святкування. У рогатих шоломах, перемазані сажею, в мальовничому лахмітті, обвішані шкурами зайців, вовків і лисиць (довкіл карпатські ліси, багаті звіриною) — неначе персонажі героїчного фентезі. Традиційний костюм «жида» впізнаєш за височенним капелюхом-циліндром та дипломатом у руці, в якому — різноманітні годинники, важливі документи або крам.
На Маланку на вулиці висипає цілий консиліум «лікарів»: отоларингологи хапають глядачів за вуха; гінекологи бігають за чоловіками зі знаряддям, більше знайомим жінкам; зловісні хірурги підстерігають з пилками жертв біля дороги — і краще не потрапляти під руку «реаніматорам». Ще одна традиційна переберійна маска — «циганка», вагітна і з дитям-пупсом на руках. Її завдання — зупинити автівку, тицьнути водієві ляльку під ніс, пояснити, що це його дитина — а далі вимагати аліменти «на памперси».
Щороку маланкарі намагаються здивувати земляків чимось новим. Хто в кого переодягається на наступну Маланку вирішують на зборах у день Святого Миколая (19 грудня). Увечері 13 січня перебрані вирушають селом з музиками, аж до ранку співаючи під вікнами місцевих дівчат. Хлопці-маланкарі на зібрані кошти влаштовують 14 лютого свято для своїх дівчат.
У дворі все відбувається за старим ритуалом, що не змінювався впродовж десятиліть. Спочатку господарів віншують «дід» і «баба». Потім «королі і королеви» танцюють у колі. Далі приходить черга «жидів» і їхнього дикого танку. «Лікарі» тим часом нишпорять навколо, роблячи дрібні капості всім, кого зустрінуть. Апогей дійства — взаємодія на тісному обійсті перед хатою «циганів» та «ведмедів». «Цигани» вдаряють об землю своїми важкими булавами — і «ведмеді» кидаються один на одного, починають боротися з диким ревом. «Цигани» втихомирюють звірюк ножами і сокирами. Виглядає це досить брутально, і лише зблизька розумієш: це все гра, ритуал.
Традиції тут плекають і виховують змалечку. Бути в Маланці — почесно. Але навіть якщо ти не в ній, заспівати разом з маланкарями пісню про ведмедя ніхто не заборонить. Цю румунську пісню, що починається з пронизливого соло на трубі, в Красноїльську знають усі і вважають гімном. У ній оспівується цар Карпат ведмідь — чорний, сильний, могутній, здатний налякати. Але людина приборкала звіра і змушує його стрибати за командою.
Фото Євгенія Кравса, текст за мотивами книжки «Буковинська маланка» дослідника, етнографа, професорки Ірини Пустиннікової.